Марсіянин

Розділ 23

Гадаю, я можу з цим впоратись.

Я з самого краю борви. Я не знаю її розміру й напряму руху. Але вона рухається, і це може стати мені у нагоді. Не треба блукати довкола, щоб дослідити її. Вона сама прийде до мене.

Ця борва - це просто пил у повітрі, для ровера вона безпечна. Можна думати про неї як “Відсотки втрати енергії”. Я перевірив учорашнє вироблення електрики, і вона виявилась на рівні 97% від оптимальної. Отже зараз це 3%-а борва.

Я маю просуватись вперед і маю відновити кисень. Це мої два головні завдання. Я використовую 20% усієї моєї енергії для відновлення кисню (коли зупиняюсь на Повітряний день). Якщо я опинюсь у 81%-ій частині борви - у мене справді будуть проблеми. У мене скінчиться кисень навіть, якщо я витрачатиму на це усю свою енергію. Це смертельний сценарій. Але насправді він смертельний набагато раніше того. Я потребую енергії для руху, або я застрягну тут поки борва мину чи розвіється. Це може тривати місяці.

Що більше енергії я виробляю, то більше її буде для руху. При ясному небі я віддаю 80% усієї енергії на просування вперед. Так я долаю 90 км за Сол. То ж зараз, при втраті 3%, я долаю на 3,3 км менше ніж мав би.

Не страшно втратити трохи відстані за Сол. У мене досить часу, але я можу дозволити собі заглибиться надто далеко у борву, бо інакше я ніколи не виберусь з неї.

У найгіршому випадку я мушу подорожувати швидше від шторму. Якщо я зможу їхати швидше, я зможу оминути її не потрапивши у її пастку. Я мушу з’ясувати, як швидко вона просувається.

Я можу зробити це сидячи тут ще один Сол. Я можу порівняти завтрашню потужність з согоднішньою. Все що треба, це впевнитись, що порівнюю дані за ту ж годину дня. Так я дізнаюсь як швидко рухаються борва, принаймні у термінах відсоткової втрати.

Але я також повинен знати форму борви.

Пилові бурі великі. Вони можуть бути тисячі кілометрів у діаметрі. То ж коли я об’їжджатиму борву, мені треба буде знати у якому напрямі рушити. Мені треба бути їхати перпендикулярно до напряму просування борви і у напрямі, де вона слабша.

То ж ось мій план.

наразі я можу проїхати 86 км (тому що учора не зміг зарядити батареї повністю). Я залишу один сонячний стільник тут і поїду на 40 км на південь. Відтак я скину ще один сонячний стільник й поїду ще на 40 км на південь. У мене буде три точки для даних вздовж 80 км.

Наступного дня я поїду назад щоб зібрати стільники й отримати дані. Порівнюючи потужність для тої ж години дня у цих трьох місцях, я визначу форму борви. Якщо борва щільніша на півдні, я поїду оминати її з півночі. Якщо щільніше на півночі, їду на південь.

Я надіюсь поїхати на південь. Скіапареллі лежить на південний схід від мене. Просування на північ сильно подовжить мою подорож.

З моїм планом е малесенька проблемка: у мене немає засобів для запису потужності покинутих сонячних стільників. Я легко можу слідкувати за потужністю й зберігати дані за допомогою комп’ютера ровера, але мені треба дещо, що я можу винести й лишити. Я не можу просто брати показники поки їду. Мені потрібні показники в один час з різних місць.

Тому сьогодні я витрачу увесь день на вправи з шаленої науки. Треба зробити щось, що може записувати показники потужності. Дещо, що я зможу лишити разом з одним сонячним стільником.

Оскільки я все одно тут загруз на день, я розкладу ззовні сонячні стільники. Можливо так я зможу повністю зарядити батареї.

Я працював увесь учорашній та сьогоднішній день, але думаю, що я готовий виміряти борву.

Коли я збирав речі для подорожі, я впевнився, що захопив усі свої набори та інструменти. Просто на випадок потреби ремонту ровера в дорозі.

Спальню перетворив на лабораторію. Я виклав із скринь з запасами примітивний стіл, а скриню для зразків використав як стілець.

Я потребував способу запису часу та потужності сонячних стільників. Складна частина саме як записувати показники. І рішенням став додатковий ПЧД скафандр, який я узяв з собою.

Гарна особливість ПЧД скафандрів - наявність у них камер, котрі записують усе, що перед ними. Одна камера на правому рукаві (чи лівому, якщо астронавт шульга), і одна над видовим щитом. Поточний час світиться у лівому нижньому куті зображення, зовсім як у тремтливих домашніх відео, які раніше знімав тато.

У моєму електронному наборі є кілька ваттметрів. То ж подумав: навіщо робити власну систему записування? Я можу просто протягом дня фільмувати ваттметрі.

Тому ось що я зробив.

По-перше, я познімав камери з запасного скафандра для ПЧД. Потрібно було бути обережним - я не хотів зіпсувати скафандр. Він - єдиний запасний. Мені потрібні були камери та дроти, які тяглись до мікросхем пам’яті.

Ваттметр я поклав у маленьку ємність для зразків, відтак камеру приклеїв до внутрішнього боку ляди. Коли я зачинив ємність, камера нормально записувала показники ватрметра.

Для перевірки я використав електропотужність ровера. Звідки камера отримуватиме енергію, якщо я залишу її на поверхні? Ну, річ у тім, що я під’єднаю її до сонячного стільника площею 2 квадратні метри. Цього буде досить. А ще я поклав у ємність маленький акумулятор, щоб той живив її впродовж ночі (знову таки, знятий зі скафандра для ПЧД).

Наступна проблема - це тепло, точніше його брак. Щойно я винесу цю річ назовні із ровера, вона почне скажено швидко охолоджуватись. У якийсь момент вона стане такою холодною, що електроніка просто цілковито припинить працювати.

Отже мені було потрібне джерело тепла. Мій електронний набір допоміг і цього разу. Резистори. Купа резисторів. Камері та ваттметру потрібна лише невелика часточка того, що виробляє сонячний стільник. Тому я просто скину решту потужності на резистори.

Резистори нагріваються. Це те, що вони завжди роблять. Це і є моє джерело тепла.

Я зробив та перевірив два “реєстратора потужності” й переконався, що зображення записується як слід.

Відтак я вийшов на ПЧД. Зняв два свої сонячні стільники й підчепив їх до реєстраторів потужності. Я дозволив їм годину весело записувати, а потім заніс їх назад усередину щоб перевірити результати. Вони чудово впорались.

Уже вечоріє. Завтра вранці залишу тут один реєстратор потужності й рушу на південь.

Поки я працював, оксигенатор був увімкнений (чому ні?). Тому я маю повні баки О2 й готовий виїжджати.

Ефективність сонячних стільників сьогодні упала до 92,5%. А учора була 97%. Це показує, що борва рухається зі сходу на захід, тому що учора щільніша частина лежала на сході.

Отже освітленість на цій місцевості зменшується на 4,5% за Сол. Якщо я лишусь тут ще на 16 Солів, стане достатньо темно, щоб убити.

Добре, що я не збираюсь тут лишатись.

Усе сьогодні пройшло згідно плану. Ніяких перешкод. Не знаю, чи углиб шторму я їду, чи навпаки із нього. Важко сказати, слабше чи сильніше розсіяне світло сьогодні ніж було учора. Людському розуму важко визначити таку різницю.

Я лишив реєстратор потужності на поверхні, коли почав рух. Відтак, після 40 км подорожі на південь, я зробив швидку ПЧД щоб винести другий. Тепер я проїхав повні 80 км, розклав свої сонячні стільники і веду запис потужності.

Завтра я проїду в зворотному напрямі і позбираю реєстратори потужності. Це може бути небезпечним - я свідомо буду заглиблюватись у зону борви. Але ризик вартий мети.

До речі, я казав, що мене нудить від картоплі? Тому що, святий Боже, мене справді від картоплі нудить. Якщо я колись повернусь на Землю, я куплю маленьку гарну хатину у Західній Австралії. Тому що Західна Австралія на протилежному боці Землі від Айдаго.

Я згадав про це, бо вечеряв сьогодні харчовим пайком. Я зберіг 5 пайків для особливих випадків. Перший я з’їв 29 Солів тому, коли почав рух до Скіапареллі. Я зовсім забув про другий, коли досяг півдороги на 9-й Сол. Тому я насолоджуюсь своїм запізнілим півдорожним бенкетом.

Можливо ліпше справді з’їсти його сьогодні. Хто знає, скільки часу знадобиться мені, щоб об’їхати цю борву. І якщо я таки застрягну у борві й буду приречений на смерть, то обов’язково з’їм усі надписані пайки.

Ви колись помилково проминали свій з’їзд з шосе? Вам потрібно проїхати до наступного виїзду, щоб розвернутись, але ви ненавидите кожен цаль їзди, тому що ви віддаляєтесь від мети.

Саме так я почувався впродовж дня. Я повернувся туди, звідки вчора вранці почав. Тьху.

По дорозі я підібрав реєстратор потужності, якого лишив на півпуті. Щойно заніс всередину того, що лишав тут.

Обидва реєстратори працювали так, як я і надіявся. Я завантажив відео записи із кожного з них на лептоп та перемотав їх на полудень. Нарешті у мене були показники сонячної ефективності з трьох місць вздовж 80-тикілометрової лінії, усі для одного часу дня.

На полудень учора найпівнічніший реєстратор показав 12,3% втрати ефективності, середній показав 9,5% втрати, а ровер записав 6,4% втрати на найпівденнішій точці. Це вимальовую досить ясну картину: борва перебуває на північ від мене. І я вже з’ясував, що вона рухається на захід.

Значить, я можу оминути борву, проїхавши деяку відстань на південь, а потім знову рушити на схід.

Нарешті добрі новини! Саме на південний схід я і хотів. Я втрачу не багато часу.

Ет… Доведеться завтра їхати знову тим же клятим шляхом утретє.

Гадаю, я їду попереду борви.

Я їхав увесь день Марсіянським шосе 1, і тепер я знову на місці учорашнього табору. Завтра я нарешті поїду по-справжньому. Я закінчив кермування й отаборився проти полудня. Втрата ефективності тут складає 15,6%. Якщо порівняти з 17% втрати на учорашньому місці зупинки, маємо, що я можу випередити борву, якщо й далі їхатиму на південь.

Маю на це надію.

Мабуть борва маю форму виру. Зазвичай так і буває. Але може бути, що я їду просто у “кишеню”. Якщо так, то вже мрець, ясно? Тут я вже нічого не вдію.

Досить скоро я це з’ясую. Якщо борва обертається, я повинен бачити поліпшення ефективності з кожним днем заки досягну 100%. Щойно дійде до 100% - значить я опинився на південь від борви і можу починати рухатись знову на схід. Побачимо.

Якби не борва, я б їхав навпростець на південний схід до своєї мети. А так, рухаючись лише на південь, я став багато повільнішим. Я все ще проїжджаю 90 км на день, але наближаюсь до Скіапареллі лише на 37 км, тому що Піфагор - мудак. Я не знаю, коли ж я нарешті виберусь із борви і зможу знов прямим шляхом рушити до Скіапареллі. Але одне відомо точно: мій план прибути у Сол 495 провалився.

Сол 549. Ось коли вони прилетять за мною. Якщо я не встигну, я пробуду решту свого короткого життя тут. І мені ще треба буде переробити МЗЧ до того.

Дідько.

Повітряний день. Можна розслабитись та поміркувати.

Для розлаблення я прочитав 100 сторінок “Зла під сонцем” Агати Крісті із колекції електронних книжок Джогансен. Гадаю, убивця - Лінда Маршал.

А щодо міркування, я поміркував над тим, коли ж я нарешті мину цю бісову борву.

Я все ще щодня рухаюсь на південь, і все ще спостерігаю втрату ефективності (хоча я її випереджаю). Щодня через це лайно я наближаюсь до МЗЧ лише на 37 км замість 90. Це змушує мене казитись.

Я думав, що можна пропустити Повітряний день.Я міг би проїхати ще кілька днів перш ніж скінчиться кисень, а виборсатись із борви дуже важливо. Але я відмовився від цього задуму. Я достатньо випереджаю борву, щоб дозволити собі один Сол без руху. І я не знаю, чи кілька додаткових днів допоможуть. Хто знає, як далеко на південь простягається ця борва?

Ну, НАСА певно знає. І станції новин на Землі показують це. І мабуть є якийсь веб-сайт www.watchmark-watney-die.com. То ж сотні мільйонів людей чи близько того точно знають, наскільки ще на південь вона простяглась.

Але я не один із них.

Нарешті!

Я НАРЕШТІ минув цю трикляту борву. Сьогодні виробництво енергії було на 100%. У повітрі більше немає пилу. Так як борва рухається перпендикулярно до напряму моєї путі, значить я перебуваю на південь від найпівденнішої точки хмари (припускаючи, що борва кругла. Якщо ні - тоді біда.)

Починаючи від завтра я можу прямувати до Скіапареллі. Що добре, бо я втратив купу часу. Я проїхав 540 км на південь, поки тікав від борви. Я катастрофічно відхилився від курсу.

Зауважу, що це не так і погано. Я заїхав на землю Меридіана, і кермувати нею тут трохи легше ніж кам’янистою дупопідкидайною поверхнею Арабської країни. Скіапареллі майже точно на схід, і якщо мої розрахунки за секстантом та Фобосом правильні, мені лишись ще 1030 км до неї.

Враховуючи повітряні дні та припускаючи 90 км просування на Сол, я маю дістатись туди у Сол 505. Не так вже й погано. Борва-ща-майже вбила-Марка затримала мене лише на 7 Солів.

У мене все ще лишається 44 Соли, щоб зробити з МЗЧ все, що задумало НАСА.

У мене тут з’явилась цікава слушна нагода. І під “слушною нагодою” я маю на увазі “Оппорт’юніті”.

Я так далеко відхилився від курсу, що опинився не далеко Марсіянського дослідницького ровера Опорт’юніті. Він десь за 300 км звідси. Я міг би поїхати туди. На це знадобилось би близько 4 Солів.

Дідько, це спокусливо! Якщо я зможу змусити радіо Оппорт’юніті запрацювати, я зможу знову налагодити контакт з людством. НАСА повідомлятиме мені мої координати та найкращий курс, попереджатиме про борви - і просто піклуватиметься про мене.

Але, чесно кажучи, справжня причина мого зацікавлення не у тім. Чорт забирай, я втомився бути сам! Поки працював Патфайндер, я звик спілкуватись з Землею. Усе це припинилось, бо я прихилив дриль не до того столу, і тому знову опинився на самоті. Я можу виправити це всього за 4 Соли.

Але річ у тім, що воно того не варте. Я лише за 13 Солів від МЗЧ. Нащо з’їжджати з шляху, відкопувати поламаного ровера, щоб використати його як саморобне радіо, коли я маю новенький, повністю дієвий комунікаційний пристрій на віддалі двох тижнів пцті.

Тому, хоч це наче як ясно, що я так близько до чергового ровера (друже, ми просто засмітили ними планету, хіба ні?), це не розважливо.

Між іншим, я вже осквернив достатню кількість майбутніх історичних місць.

Треба щось вирішити зі спальнею.

Наразі я можу встановити її лише коли знаходжусь всередині ровера. Вона причеплена до повітряного шлюзу, тому поки вона там, я не можу вийти. Поки я мандрую, це не було важливо, бо я все одно мав її згортати щодня. Але коли я дістанусь до МЗЧ, я не буду більше їздити. Кожне здування/надування спальні навантажує шви (я вивчив гіркий урок, коли Габ підірвався), тому найліпше буде, якщо я знайду спосіб лишити спальню назовні назавжди.

Святі яйця! Я щойно усвідомив, що я справді вірю, що я таки дістанусь до МЗЧ. Ви помітили що я робив? Я розслаблено говорив про те, що я робитиму, коли я дістанусь до МЗЧ. Наче це фрашка. Дрібниця. Я просто заскочу до Скіапареллі й побачусь із МЗЧ там.

Гарно.

Менше з тим, у мене немає іншого повітряного шлюзу. У мене є один на ровері, та один на причепі, і це все. Вони міцно тримаються на своїх місцях, тому я не можу знати один та прилампічити його до спальні.

Але я можу загерметизувати спальню повністю. Навіть не доведеться робити ніякого дурнуватого вирубування у ній. Місце для під’єднання повітряного шлюзу має клапан-заслінку, яку можна розкрутити, щоб зачинити нею вхід. Нагадую, що я вкрав обладнання повітряного шлюзу з надувного намету. Він є аварійним засобом на випадок втрати тиску у ровері. Він би був вельми марним, якби його не можна було окремо щільно зачинити.

Нажаль, як рятувальний засіб, він не призначався для хоч якогось повторного використання. Ідея полягала у тому, що люди зачиняють себе у викидному наметі, відтак решта команди їде до них у іншому ровері та рятує їх. Команда не пошкодженого ровера від’єднує надувний намет від ровера, у якого теча, і під’єднує намет до свого ровера. Відтак вони розрізають заслінку, щоб звільнити своїх колег.

Щоб упевнитись, що такий спосіб завжди можна використати, правила місії вимагали, щоб у ровері одночасно могло бути не більше трьох осіб, а обидва ровери мають бути цілком справними, інакше ми не можемо використати жоден з них.

Отже ось мій блискучий план: коли я доїду до МЗЧ, я більше не буду використовувати спальню як спальню. Я зроблю з неї приміщення для оксигентора та атмосферного регулятора. Відтак причеп стане моєю спальнею. Вправно, га?

У причепі досхочу місця. Я витратив до дупи зусиль щоб досягти цього. Надувна куля дає достатньо місця над головою. Не велика площа підлоги, та все ж багато місця вгорі.

А ще у спальня має кілька отворів у полотні для клапанів. Знову треба подякувати за це надувним наметам. Я просто потребував багато полотна, тому я брав його з усюди, де міг. Я поцупив багато з надувних наметів, і у них були отвори для клапанів (насправді, втричі більше потрібного). НАСА хотіло бути впевненим, що аварійні прихистки дозволять команді ззовні помпувати повітря до команди всередині.

У результаті я матиму спальню з закоркованими всередині оксигенатором та регулятором атмосфери. Вона буде приєднана до причепа шлангами, щоб мати спільну атмосферу, і через один із шлангів я протягну електродроти. Ровер слугуватиме за комору (бо мені більше не буде потрібен доступ до приладів керування), а причеп буде цілком порожній. Відтак у мене буде постійна спальня. Я навіть зможу використовувати його як майстерню для переробки МЗЧ, працюючи з деталями, які пролізуть через повітряний шлюз причепа.

Звісно, якщо будуть проблеми з атмосферним регулятором чи оксигенатором, мені доведеться розрізати спальню, щоб дістатись до них. Але я тут вже 492 Соли, і вони увесь цей час працювали добре, тому я зважусь на такий ризик.

Завтра я буду на в’їзді у кратер Скіапареллі!

При умові, що нічого поганого не трапиться. А чого ж, усе інше у цій місії пройшло спокійно, так? (Це був сарказм).

Сьогодні Повітряний день, і от тепер я не радий цьому. Я настільки близько до Скіапареллі, що відчуває його смак. Гадаю, він смакуватиме головним чином як пісок, але ж не в цьому суть.

Звісно, це не буде завершення мандрівки. Ще знадобиться 3 Соли, щоб дістатись від в’їзду до МЗЧ, але ж дідько! Я майже там!

Гадаю, я навіть можу побачити кряж Скіапареллі. Він до біса далеко звідси, і можливо це просто моя уява. Він за 62 км звідси, то ж якщо я бачу його, то лише заледве.

Завтра, діставшись Вхідного кратера, я поверну на південь і заїду у басейн Скіапареллі по “Вхідній рампі”. Я зробив грубі розрахунки і думаю, що нахил буде досить безпечним. Зміна висоти від кряжа до басейну складає 1,5 км, а Рампа щонайменше 45 км завдовжки. Це означає, що нахил 2 градуси. Не проблема.

Завтра ввечері я занурюсь у зовсім новій западині!

Дай-но перефразувати…

Завтра ввечері я дістанусь дна!

Ні, це теж погано звучить…

Завтра ввечері у буду в улюбленій дірочці Джованні Скіапареллі!

Гаразд, визнаю, я поводжусь, як дурень.

Протягом мільйонів років кряж кратера піддавався невпинним атакам вітру. Вони роз’їли кам’яний гребінь, як річка прорізає гірський ланцюг. Після еонів він врешті пробив грань.

У зоні високого тиску, створеній вітром, тепер було місце стоку. Теча розширювалась більше і більше з кожним тисячоліттям. Захоплені вітром пил та піщинки осідали на денці басейну.

Нарешті було досягнуто рівноваги. Пісок зібрався досить високо, щоб вирощувати купу не вгору, а вшир. Укіс видовжувався до досягнення нової рівноваги, яку визначала складна взаємодія незліченних маленьких часточок та їхньої здатності утворювати нахилену форму. Народилася Вхідна рампа.

Погодна утворила бархани та голі місцини. Упалі поблизу кратера метеорити ставали каменями та брилами. Поверхня стала нерівною.

Сила тяжіння зробила своє діло. Рампа з часом ущільнилась. Але ущільнилась не рівномірно. Ділянки різної густини осідали з різним погоном. Деякі місця стали твердими, як камінь, а інші лишились м’якими, як тальк.

Хоча укіс був досить пологим, поверхня рампи була кострубатою й дуже нерівною.

Діставшись Вхідного кратера, самотній мешканець Марсу повернув свій транспорт до басейну Скіапареллі. Складна поверхня була несподіванкою, але виглядала не гірше ніж інші місця, через які він вже проїхав.

Він об’їжджав малі бархани і обережно переїжджав великі. Він пильнував кожен поворот, кожен підйом чи з’їзд, та кожну брилу на своєму шляху. Він обдумав увесь курс й розглянув усі альтернативи.

Але цього було не досить.

Ровер, з’їжджаючи звичайним на вигляд схилом, наїхав на невидимий гребінь. Щільний твердий ґрунт раптом змінився легким пилом. Уся поверхня була вкрита щонайменше 5-тисантиметровим шаром пилу, тому видимих ознак раптової зміни не було.

Переднє ліве колесо ровера занурилось. Несподіваний нахил повністю відірвав від землі праве заднє колесо. Це у свою чергу додало навантаження на ліве заднє колесо, котре не втрималось на сумнівному оперті і теж занурилось у пил.

Перш ніж мандрівник зміг зреагувати, ровер перекинувся на бік. Охайно зібрані стосом на даху сонячні стільники розметались, як колода карт.

Причеп, приєднаний до ровера буксирною клямрою, потягнуло слідом. Крутний момент на клямрі зламав композит як суху тріску. Шланги, що сполучали два транспорти, висмикнулись. Причеп тицьнувся носом у м’який ґрунт та перекинувся на свій дах-повітряну кулю, подрижав і завмер.

Роверу пощастило менше. Він котився далі вниз схилом, кидаючи подорожнім, як речами у сушильному барабані. Через 20 метрів м’який пил змінився трохи надійнішим піском, і ровер із здриганням зупинився.

Ровер лежав на боці. Клапани, що тяглись до тепер відсутніх шлангів відчули різке падіння тиску і зачинились. Герметичність не була порушена.

Мандрівник поки що лишався живий.