Марсіянин

Розділ 4

Отже у мене виникла купа проблем щодо мого плану для отримання води.

Ідея - створити 600 л води (обмеження гідрогеном, який можу отримати із гідразину). Це значить, що мені знадобиться 300 л рідкого О2.

Створити О2 я можу досить легко. Знадобиться 20 годин для паливної фабрики МЗЧ, щоб заповнити її 10-тилітровий бак СО2. Оксигенатор перетворить його у О2, відтак регулятор атмосфери побачить, що вміст О2 у Габі високий, і забере його з повітря у головний О2 бак. Коли він наповниться, я перекачуватиму О2 у баки роверів і навіть баки скафандрів, якщо буде треба.

Але це не швидка справа. При 1/2 л СО2 на годину знадобиться 25 днів щоб створити потрібну мені кількість кисню. Для мене це задовго.

А ще є проблема зі зберіганням гідрогену. Повітряні баки Габу, роверів і усіх скафандрів разом дають рівно 374 л ємності. Щоб зібрати усі потрібні матеріали для води мені треба 900 л.

Я розглянув можливість використання роверів як баків. Це був би достатній об’єм, але вони не розраховані на утримування такого високого тиску. Вони можуть утримувати (ви ж уже здогадались) одну атмосферу. А мені потрібні посудини щоб витримувати у 50 разів вищий тиск. То ж ровери просто вибухнуть.

Найкращий спосіб зберігати компоненти води - це перетворити їх на воду. Саме це я і маю зробити.

Думка проста, але втілення буде неймовірно небезпечним.

Кожні 20 годин я отримуватиму 10 л СО2 завдяки паливній фабриці МЗЧ. Потім випускатиму його у Габ за допомогою високотехнологічної методики: зняти бак з посадкових стійок МЗЧ, принести його у Габ, відчинити клапан і чекати, доки бак спустіє.

Оксигенатор самостійно перетворить його на кисень.

Потім я вивільню гідразин, ДУЖЕ ПОВІЛЬНО,над іридієвим каталізатором, щоб перетворити його у N2 і Н2. Я направлю гідроген у обмежений простір і підпалю його.

Як бачите, цей план створює для мене багато можливостей померти від вибуху.

Гідразин - це справжня смерть. Якщо я зроблю хоч одну помилку, то не буде більше нічого окрім “Кратеру пам’яті Марка Уотні”, у якому колись стояв Габ.

Припустімо, що я таки не помилюсь із гідразином. Тоді ще лишаєься справа спалення гідрогену. Я збираюсь учинити вонище. У Габі. Навмисно.

Якщо спитаєте будь якого інженера із НАСА, яка найгірша ситуація для Габу, він відповість “вогонь”. Якщо спитаєте, що тоді трапиться, він відповість “смерть від пожежі”.

Та якщо усе вдасться, я робитиму воду безперервно без потреби зберігати гідроген і кисень. Вона потраплятиме у атмосферу як волога, але відновлювач води виокремлюватиме її.

Мені навіть не знадобиться точно змішувати вихід із гідразину з СО2 із паливної фабрики.

У Габі багато кисню, і його багато у запасі. Потрібно лише не зробити так багато води, що у мене не лишиться кисню.

Я під’єднав паливну фабрику МЗЧ до електрики Габу. На щастя, у них був однаковий вольтаж. Вона нині буркотить ззовні, збираючи СО2 для мене.

На обід половинна порція. Все, що я сьогодні зробив - це придумав план власного убивства, і це не потребувало багато енергії.

Ввечері збираюсь додивитись “Троє - це компанія”. Чесно кажучи. мені більше до вподоби містер Фьорлі аніж Роупер.

Може статись, що це мій останній запис.

З 6-го Сола я знав, що імовірність померти тут у мене велика. Та я чекав. що це станеться, коли я з’їм усі харчі. Не думав, що це станеться так швидко.

Я зараз підпалю гідразин.

Для нашої місії очікувалось, що доведеться ремонтувати що завгодно, тому у мене повно інструментів. Навіть у скафандрі я зміг підковирнути ляди для доступу на МПЧ і витягти звідти гідразинові баки. Я поклав їх у затінку від ровера, щоб вони не перегрілись. Ще є затінок і прохолода біля Габу, але до біса це! Якщо вони зібрались вибухнути, то хай підривають ровер, а не мою домівку.

Відтак я видряпав реакційну скриню. Довелось помучатись, і я розламав цю кляту річ навпіл, та все одно витяг. На щастя, мені не треба якісна паливна реакція. Насправді, я справді, дуже-дуже не хочу якісної паливної реакції.

Я заніс увесь гідразин і реакційну скриню всередину. Було подумав, що краще заносити баки по одному для зменшення ризику. Але приблизний розрахунок підказав мені. що навіть одного баку вистачить для підриву усього Габу. То чого ж не занести їх усі?

Баки мають ручні випускні клапани. Я не на 100% впевнений для чого вони. Бо ми точно не планували коли-небудь використовувати їх. Гадаю, вони там для того, щоб спускати тиск під час багатьох перевірок, які робились протягом виробництва і перед заправкою. Яка б не була причина, у мене є клапани для моєї справи. Все що їм треба - це ключ.

Я зняв з відновлювача води додатковий шланг. З допомогою шматка, вирваного з однострою (пробач мені, Джогансен), я під’єднав шланг до клапану. Гідразин - це рідина, тому мені просто треба направити його у реакційну скриню (більш варту назви “реакційний кубок” нині).

Тим часом паливна фабрика МЗЧ продовжує працювати. Я уже приніс один бак з СО2, вивільнив з нього газ і повернув заповнюватись знову.

Більше виправдань не лишилось. Час братись до створення води.

Якщо знайдете обвуглені рештки Габу, значить я десь помилився. Копіюю цей журнал у обидва ровери щоб було певніше, що він збережеться.

Я вас попередив.

Що ж, я не помер.

Спочатку я надяг підкладку з мого скафандру для ПЧД. Не сам громіздкий скафандр, а лише одяг, який я одягаю під нього, разом з рукавичками і пінетками. Потім надів кисневу маску з медичного набору і захисні окуляри з хімічного набору Фоґеля. Майже все моє тіло було захищене, і я дихав консервованим повітрям.

Чому? Бо гідразин ДУЖЕ отруйний. Якщо я вдихну його забагато, то матиму великі проблеми з легенями.

Якщо він потрапить мені на шкіру, то матиму хімічні опіки решту свого життя. Я не хотів зайвого ризику.

Я крутнув клапан до появи цівки гідразину. Дав одній краплині впасти у іридієвий кубок.

Вона буденно зашкварчала і зникла.

Агов, саме цього я і хотів. Я щойно вивільнив гідроген і азот. Слава!

Річ, якої у мене удосталь, це торбинки. Вони не дуже відрізняються від кухонних сміттєвих торбинок, хоча я впевнений, що НАСА заплатило за них 50 000 дол., бо це ж НАСА.

Окрім того, щоб біти нашим капітаном, Ллюїс була ще й геологом. Вона мала збирати камінці і зразки ґрунту звідусіль по ділянці операції (радіусом 10 км). Обмеження по вазі вказувало як багато насправді вона могла забрати з собою, тому вона мала спочатку назбирати, а потів відсортувати найцікавіші 50 кг для доправки додому. Торбинки потрібні для зберігання і позначування зразків. Деякі торбинки менші ніж пакетик для сендвічу, а інші більші ніж мішок для опалого листя.

Ще у мене є липка стрічка. Звичайна липка стрічка, яку можна купити у крамниці побутових товарів. Схоже, навіть НАСА не може вдосконалити липку стрічку.

Я розтяв калька мішкорозмірних торб і склеїв їх стрічкою у щось на кшталт намету. Точніше, це був скоріш супер мішок. Вдалось накрити увесь стіл, на якому я розклав свій набір навіженого вченого для гідразину. Я поставив кілька речей на стіл, щоб плівка не торкалась іридієвого кубку. Добре. що торби були прозорими, тому я міг бачити, що діється під плівкою.

Далі я пожертвував для справи одним скафандром. Мені був треба повітряний рукав. Все ж мене багато скафандрів. Цілих сім:по одному на члена команди і один додатковий. Тому я був не проти вбивства одного з них.

Я прорізав дірку крізь вершечок плівки і примотав туди липкою стрічкою рукав. Наче щільно вийшло.

За допомогою ще кількох шматків із однострою Джогансен я підвісив інший кінець рукава під склепінням Габу розташувавши мотузки під кутом одна до одної (щоб вони були подалі від виходу із рукава). Так я зробив невеликий димар. Діаметр рукава був приблизно 1 см. Сподіваюсь, це вдалий розмір.

Після реакції гідроген буде гарячим, що змусить його підніматись угору. Так він потрапить у димар, а після виходу звідти я підпалю його.

Потім мені довелось винайти вогонь.

НАСА доклало багато зусиль, щоб нічого тут не могло горіти. Все зроблено із металу чи негорючого пластику, а однострої з синтетики. Мені треба було щось, що б постійно горіло, щось на зразок чатового вогника. Я не спроможусь тримати достатній потік Н2, щоб підтримувати полум’я, і щоб не вбити себе. Прозір - завузький.

Після нишпорення по особистих речах кожного із команди (що?! якби вони хотіли приватності, тоді не варто було кидати мене на Марсі разом із своїми речами) я знайшов рішення.

Мартінез - затятий католик. Я це знав. А от чого я не знав, то це те, що він узяв з собою маленького дерев’яного хрестика. Впевнений, НАСА залило йому сала за шкіру через це, та ще я знаю, що Мартінез упертий сучий син.

За допомогою пари плоскогубців і викрутки я розколов його недоторканну релігійну річ на довгі скалочки. Гадаю, якщо Бог є, він не проти, зважаючи на моє становище.

Знищення єдиної присутньої при мені релігійної речі лишає мене беззахисним перед марсіянськими вампірами. Та доведеться піти на цей ризик.

Довкола мене було достатньо дротів і батарейок, щоб видобути іскру. Але ви не можете просто підпалити дерево від електричної іскри. Тому я зібрав шматочки кори з наколишніх пальм, узяв дві дровенячки і почав терти їх одна об одну доки не викресав…

Та ні. Я просто випорснув чистого кисню на паличку і вибив іскру. Клята скалка спалахнула як сірник.

Із цим міні-смолоскипом у руці я почав потрохи випускати гідразин. Він шипів на іридії і зникав. Скоро я мав короткі пахкання полум’я, які виривались із димаря.

Головною частиною було слідкувати за температурою. Розпад гідразину - це дуже екзотермічний процес. Тому я робив це повільно, увесь час дивлячись на покази термопари, яку приєднав до іридієвої скрині.

Суть у тому, що метод діяв.

Кожен гідразиновий бак вміщує трохи більше 50 л, чого вистачить щоб зробити 100 л води. Я обмежений виробництвом кисню, та я такий збуджений, що готовий використати половину своїх запасів. Кажучи коротко, я зупинюсь, коли бак спустіє на половину, і я матиму у результаті 50 л води.

На це пішло добряче часу. Я працював з гідразином усю ніч. Але справу зроблено.

Можна було і швидше, та я подумав, що обережність - це найважливіше, коли підпалюєш ракетне паливо у закритому приміщенні.

Друже, повір мені, нині тут я у тропічних джунглях.

Температура майже 30С, а вологість - пекельна. Я щойно розпорошив у повітрі до біса тепла і 50 л води.

Протягом процесу бідний Габ вимушений був поводитись як неня брудного малюка. Він замінює кисень, який я використав, а відновлювач води намагається довести вологість до притомного рівня. З нагріванням нічого не робилось. Бо у Габі немає кондиціонеру. На Марсі холодно. Відведення зайвого тепла не розглядалось нами як одна із задач.

Я вже звик до галасу сигналізацій, що ревіли увесь час. Пожежна тривога вже вимкнулась, бо нині вже немає вогню. Тривога низького рівня кисню скоро теж вимкнеться. А тривога високої вологості ще звучатиме довго. Відновлювач води на сьогодні своє відпрацював.

Щойно заревіла ще одна тривога. Головний бак відновлювача води вже повний. Отакої! Та це ж саме те, що мені і треба.

Пам’ятаєте скафандр, який я понівечив учора? Я почепив його на його підстаку і переніс до нього відра з водою із відновлювача. Він витримує одну атмосферу повітря. Маю втримати і кілька відер води.

Як же я втомився. На ногах усю ніч, можна і поспати. Та засинатиму я у найкращому настрої за увесь час з того самого 6-го Сола.

Нарешті справи ідуть як треба. Навіть ідуть чудово! Нарешті у мене є шанс вижити.

Я у сраці і я помру!

Гаразд, заспокоймося. Впевнений, я знайду рішення.

Я пишу цей журнал, мій любий марсіянський археологе, у ровері 2. Ти можеш здивуватись, чого б це був тепер не у Габі. А тому що я полетів звідти у стані жаху, ось чому! І я не знаю, що, в біса, робити далі.

Гадаю, треба пояснити, що сталося. Якщо це мій останній запис, ти принаймні знатимеш чому.

Протягом кількох минулих днів я радісно робив воду. Все йшло добре, просто летіло. (Бачиш, що я наробив? “Летіло”)

Я навіть підсилив насос паливної фабрики МЗЧ. Усе було дуже технічно (я збільшив вольтаж насосу). То ж я робив воду навіть швидше.

Після моїх перших 5о л, я вирішив вгамуватись і робити лише стільки, скільки дозволяє рівень О2. Я не хотів зійти нижче 25 л запасу. Якби я зайшов занадто низько, я б припинив смажити гідразин доки О2 набереться більше 25 л.

Важливо розуміти: коли я кажу, що я зробив 50 л води, це припущення. Я не відновив ОКРЕМО 50 л води. Додатковий ґрунт, який я приніс у Габ, був дуже сухим і жадібно всотував велику кількість вологи. Я все одно полив би його водою, то ж я не турбувався через це, і я не здивувався, коли відновлювач не набрав і близько 50 л.

Я отримую 10 л СО2 щоп’ятнадцять хвилин після пришвидшення насосу. Я робив це чотири рази. Мої розрахунки кажуть мені, що разом із моїм початковим 50 л ривком я повинен мати 130 л води, доданої до системи.

Так от, мої розрахунки - кляті брехуни!

Я добув 70 л у регуляторі води і скафандрі-акваріумі. На стінах і скепінні повно конденсату, а також велика частина увібралась у ґрунт. Та це не компенсує брак 60 літрів води. Щось йшло не так.

І тоді я згадав про інший бак О2.

Габ має два запасні баки О2. По одному на кожному боці споруди, задля безпеки. Габ сам вирішує коли який бак йому використовувати. Виглядає так, що він доповнював атмосферу із баку 1. Але коли я додав О2 до системи (через оксигенатор), Габ вирішив розділити здобуток між двома баками. Бак 2 повільно накопичував кисень.

Проблема не у цьому, він просто робив свою роботу. Але це означає що з часом я збільшував запас О2. Що у свою чергу означає, що я споживав кисень не так швидко, як я гадав.

Спочатку я подумав: “Слава! Ще більше кисню! Значить я можу робити воду швидше!” Але потім важливіша думка прийшла до мене.

Слідкуйте за логікою: я накопичую О2. Але його кількість, яку заношу ззовні постійна. То ж єдиний спосіб “накопичити” його - це використовувати його менше, ні я гадав. Але я проводив реакцію гідразину з припущенням, що я використовую його увесь.

Єдине можливе пояснення - це те, що я не спалював увесь вивільнений гідроген.

Уже згадуючи це, воно стає очевидним. Але я зовсім не здогадувався, що якась частина гідрогену не згорить. Він пролітав повз полум’я і летів щасливо далі. Дідько, Джіме, я ботанік, а не хімік!

Хімія - це не точна наука, тому неспалений гідроген літає у повітрі. Усюди навколо мене. Перемішаний із киснем. Просто… висить навколо. Чекаючи маленької іскорки щоб ПІДІРВАТИ КЛЯТИЙ ГАБ!

Коли я це усе зметикував і оволодів собою, я узяв маленьку торбинку для зразків і помахав нею навколо, а потім зачинив її.

Відтак швидка ПЧД на ровері туди, де ми тримаємо атмосферний аналізатор. Азот: 22%. Кисень: 9%. Гідроген: 64%.

З того часу я і ховаюсь у ровері.

Тепер у Габі Гідрогенвіль.

Мені дуже пощастило, що я не підірвався. Найменший статичний розряд міг привести до катастрофи Ґіндербурґа.

Отже, я у ровері 2. Можу просидіти тут день чи два, від сили, перш ніж фільтри СО2 у ровері і моєму скафандрі заповняться. Саме стільки у мене часу щоб вирішити, як упоратись із цим.

Тепер Габ - бомба.