Надруковано в Бейруті

12

Аніс був сином Мустафи й онуком Абдельхаміда аль-Хальвані (з наголосом на останню «і», як вимовляли мешканці бейрутського району Баста). Це був рід вправних ремісників, які працювали тяжко, а заробляли мало. Останній з них, Аніс, не так боявся, що війна знову повернеться в Бейрут і від держави не залишиться й сліду, як очікуваного обговорення в парламенті нового закону про оренду, який би мав значно підняти старі, ще помірковані ціни, і він з родиною не зміг би залишатись у своєму теперішньому житлі на вулиці аль-Насраві в нижній частині Басти — Баста ат-Тахта: вони б мусили шукати прихистку деінде, він не міг навіть передбачити де.

Його дідусь Абдельхамід працював у «Друкарні братів Карамів» з дня її заснування: він навчив Фуада та його помічників, як нею управляти, але ці двоє часто сперечались і сварилися через дрібниці, бо були різної вдачі. Щоразу, коли Абдельхамід сердився, він ішов працювати в друкарню єзуїтів, але потім, після того як чоловіки зустрічалися в одному з кафе на площі Вежі і мирилися, повертався до друкарні Карамів. Фуад глибоко переймався тим, що в день, коли Абдельхамід аль-Хальвані помер, вони були у сварці, причини якої він навіть не пам’ятав.

— З дідом обійшлися несправедливо, — казав його онук Аніс, супроводжуючи співрозмовника до заднього складу «Друкарні братів Карамів», де зберігалися старі інструменти й приладдя.

Він починав оповідь про життя Абдельхаміда тільки після того, як брав у руки одну з арабських літер, відлитих на дерев’яних кубиках. — Що це? — запитував він себе і сам же відповідав: — Це літера ‘айн, а над нею дві фатхи (عً), а це – аліф із гамзою під нею (إ). Раніше діакритичні знаки відливали окремо від літер. Його дідусь вигадав це — відливати літеру і її оголос на одній моделі. Він не знав, чому цей шрифт назвали «стамбульським» і чому єзуїти приписали його винайдення собі. Отець Луїс Шейху не згадав Абдельхаміда аль-Хальвані у своїй книзі «Історія друкарства та друкарень Лівану», але дід Аніса був благородним чоловіком і не схотів сваритися з тими, з ким працював.

В останні дні Першої світової війни до його будинку прийшов турецький офіцер з кількома військовими. Вони дочекалися, доки Абдельхамід повернеться додому ввечері, і наказали піти з ними, проте він відповів, що не вчинив нікому нічого поганого і є вірним підданим султана. Розгорілася суперечка, і коли офіцер не зміг переконати його, то неочікувано висунув звинувачення в зраді, адже Абдельхамід працював у друкарні французів-єзуїтів, ворогів імперії. Держава ж потребувала його послуг, тому Абдельхамід мав керувати конфіскацією католицької друкарні. Він почав опиратись, і його дружина ще багато років потому розповідала, як офіцер, втративши надію вплинути на її чоловіка словом, вдарив його прикладом гвинтівки і збив додолу феску. Кілька мешканців району зібралися на крик, але військові не підпустили їх. Вони забрали Абдельхаміда під конвоєм уночі, і дружина боялася, що вже ніколи не побачить його. Однак він повернувся на світанку і повідомив, що вони зібрали вози з кіньми в Бейруті і передали йому, аби він вивіз устаткування з католицької друкарні до залізничної станції в Карантині з тим, щоб переправити це потім до Дамаска за розпорядженням згори, від Джемаля-паші. Можливо, вони примусом повезуть і його туди, щоб він зібрав і запустив його в роботу. Але аль-Хальвані був метикуватим: він удав, що готовий співпрацювати з ними, і запросив винагороду. Військові подумали, що йому можна дати хабар, і відпустили додому без нагляду. Аніс не знав, що сталося з його дідусем тієї ночі, але йому подобалося говорити, що дід не міг стерпіти самої думки, що йому доведеться брати участь у посяганні турків на друкарню, у якій він працював. Можна було також припустити, що плач дружини та її страх, що його вивезуть до Дамаска, утримали його від допомоги солдатам. Тож він вийшов з дому вночі, попри те що в ті дні це було ризиковано, не сказавши навіть дружині, куди йде. Невідомо, що сталося потім, але ніхто не прийшов по нього вранці, а Бейрут сколихнула новина про закінчення війни та перемогу союзників над турецькою армією, яка за кілька днів утекла з міста.

Батько Аніса рано перейняв справу свого батька. Абдельхамід почав відливати літери, а Мустафа займався їх упорядкуванням у ряди. Він також став працювати в родини Карамів і працював доти, доки не відпала потреба в його роботі. Він мав тяжкий і запальний характер. Розташовував літери на полицях та в коробочках у власний спосіб. Так, він клав сонячні літери даль (د), заль (ذ), сад (ص) і дад (ض) на найвищу полицю, а під ними в паралельно розташовані коробочки клав місячні літери ха (ح), ха (خ), мім (م), га (هـ). Це був його винахід, і якщо Мустафи не було чи він ішов з роботи, то складачеві, який його заміняв, було важко призвичаїтися до цього унікального порядку.

Мустафа аль-Хальвані був, як говорили про нього, «справжнім дивом, на яке варто подивитися». Він був одним з найшвидших складальників арабського тексту і в молодості брав участь у змаганнях в Каїрі, де вразив комісію і зірвав довгі оплески глядачів. Він брав залізну лінійку за край правою рукою, ставав перед шафою з літерами і починав роботу, наче поринав у запеклий поєдинок. Він не дивився на кубики і вкрай рідко припускався помилок, вибираючи літери, якщо вони були розкладені у віконцях, які він для них виділив. Літера та (ت) у всіх можливих варіантах написання: довга (ت), зв’язана (ة), коротка на початку слова (تـ) та в кінці (ـت); літера аліф так само у всіх своїх варіаціях з гамзою, починаючи від аліфа з початковою гамзою (أَ - أُ - إِ), серединною (ـأ) чи напівсерединною (ءا); гамза, що сидить на стільчику літери йа (ـئـ) чи над літерою ўаў (ؤ); гамза, що зависла в проміжку між літерами (ء); гамзи в кінці слова (أ - ؤ - ئ - ء); вкорочені аліфи (ى); а також оголоси, розділові знаки й «протяжки» для вирівнювання та впорядкування тексту. Він правив тексти на власний розсуд, не звертаючись до їхніх замовників і навіть до авторів, якщо відчував, що там є помилки. Він також підганяв висоту деяких літер у рядку: для цього були спеціальні вирівнювачі, які ставили літери на один рівень. Потім він затискав лещатами сторінку і кричав до працівника друкарні: «Заправляй!»

Катастрофа трапилася, коли друкарня мала надрукувати «Сунни ат-Тірмізі», а Мустафа був відсутній у друкарні через сильний бронхіт. Сторінки останньої частини від’єдналися від решти книги, й один із працівників зголосився розкласти літери по місцях і розташував їх в алфавітному порядку, знайомому йому з ручних друкарень. Літери перемішались, і коли Мустафа повернувся на роботу, то одразу ж помітив щось не те в їхньому порядку; а коли дізнався, що сталося, то розлютився, потім сів у кутку друкарні й розплакався, нагадуючи її власнику, що попереджав, аби нікого не пускали на його робоче місце.

Ніхто не зміг посісти його місце, бо ремесло відмирало. Новий друкарський верстат з монотипним набором ще не мав значного впливу на його роботу, але винаходи, які з’явилися після цього, врешті поклали кінець ручному складанню літер. Щоразу, коли друкарня оснащувалася новим устаткуванням, Мустафа втрачав свою роботу. Власники останніх маленьких друкарень ще змагалися за те, щоб найняти Мустафу, попри його важкий характер, тільки через вправність. Якщо йому робили зауваження, яке йому не подобалося, наприклад, через запізнення на роботу, він жбурляв на стіл лінійку й літери, що були у нього в руках, виходив за двері і не повертався, незважаючи на всі вибачення та благання роботодавця. Він закінчив своє життя у злиднях, працюючи в бідній друкарні, що спеціалізувалася на простих рекламних оголошеннях, які роздавали перехожим або розкладали на вулицях, на друкованих матеріалах, що давно застаріли, й на оголошеннях про похорони.

Аніс навчився розкладати літери і у свою чергу опанував роботу в «Друкарні братів Карамів», куди з десяти років ходив із батьком. Останній боявся, аби син не залишився без роботи, і змусив його освоїти роботу на лінотипній машині — його запеклому ворогові та причині його поневірянь. Він познайомив сина з Лутфі Карамом ще коли друкарня була в Жумейзе, й Аніс пропрацював там усе життя та став першою довіреною особою. Його робота не переривалася, окрім як на два роки через війну, коли столиця була розділена й Анісове помешкання опинилося на одній стороні, а друкарня — на другій. Він працював тяжко й освоїв не тільки друкарські процеси, але здався перед лазерними принтерами, після чого навперебій пішли нові технології та інновації. З цифровою революцією та поширенням компактних USB-носіїв він став почуватися зовсім ні в тих ні в сих. Тексти приносили вже готовими для друку, спеціальні прилади нарізали папір потрібного розміру, підбирали і зшивали сторінки. Тепер у друкарні він тільки супроводжував і спостерігав кожне нововведення разом з Абдаллою, який вважав його чи то реліктом, чи то благословенням з минулого, з часів, коли машини бруднили все фарбою, залишаючи сліди на його ошатному костюмі й на шкірі, та чорні плями на пальцях. Аніс занотовував усе, що хотів запам’ятати, у невеликий грубий записник, який діставав із кишені, щоб записати номер телефону чи якусь іншу важливу інформацію. Поступово він втратив змогу робити хоч щось корисне для запуску устаткування чи контролю його роботи і перетворився на очі Лутфі Карама, а потім і його сина Абдалли, які стежили за працівниками.