34

Морозним осіннім ранком 1918 року у вагоні поїзда за 60 кілометрів від Парижа, в лісі, дев’ятеро чоловіків, серед яких троє офіцерів Британського флоту, двоє французьких генералів, німецькі політики з офіцером та генералом флоту підписали договір, щоб покласти край війні, яка тривала вже чотири роки. За одну хвилину до одинадцятої ночі, часу, коли всі бої мали бути припинені, майор американської армії Генрі Ґюнтер став останньою жертвою цієї війни. Говорили, що він був уражений дружнім вогнем, бо не послухався наказу припинити стріляти на одному з брустверів союзників. Він був нетверезий і по-своєму святкував закінчення однієї з найкровопролитніших воєн в історії людства.

За два місяці до того Фуад Карам не спав уночі і пробрався за турецькими солдатами в монастир святого Йосифа. Ним оволоділа думка, яка вабила й лякала водночас, і він крутив її так і сяк у голові до ранку. Французи могли прийти в будь-яку хвилину, принаймні так казали офіцери з острова Арвад власникові газети «Аль-Віфак», який винайняв човен, навантажив його тим, чого, на його думку, вони потребували (дівчатами для любовних утіх), і відправив до них. Англійці були на шляху до Дамаска, турки мали відступати, і подейкували, що вони вже почали пакувати речі. Фуад зайшов у друкарню навпроти свого будинку вранці, її двері були відчинені навстіж. Там він знайшов розібрані на запчастини апарати та книги, складені в ящики. Він намагався знайти чоловіка, який був тоді з солдатами, але так і не побачив його тієї ночі. Тоді він пішов до єврейського кварталу Ваді Абу Жаміль, до єдиної єврейської друкарні в Бейруті. Він запитав її хазяїна аль-Мазрахі про чоловіка на прізвище аль-Хальвані, який працює в католицькій друкарні. У цій професії всі одне одного знали, а аль-Хальвані був вправним майстром.

— Як же мені його не знати? Я навчив його івриту, а він вирізьбив і відлив літери для цієї друкарні й допоміг мені налаштувати і запустити в роботу друкарські машини.

Невисокий на зріст аль-Мазрахі показав аль-Хальвані, витягнувши вгору руку, наскільки міг. Фуад зрозумів, що цей опис збігається з тим чоловіком, який супроводжував солдатів.

Він перестрів його по дорозі до його дому в Басті, представився, розповів, звідки він і як знайшов співрозмовника, і швидко перейшов до суті питання:

— Турки відступають, ми маємо випередити їх з друкарнею.

Абдельхамід аль-Хальвані схопив свою феску, яка злетіла з його голови від несподіванки.

— Звідки ти знаєш?

— Я живу навпроти монастиря, я бачив і чув їх уночі!

— Не хочу потрапити під сеферберлік[15] і бути депортованим. Я ж загину по дорозі!

Спочатку він відмовився і злякався, але Фуад переконав його в тому, що це питання кількох днів:

— А коли єзуїти повернуться, вони винагородять нас!

Абдельхамід не повірив у винагороду: надто вже добре він знав монахів-єзуїтів. Але той ляпас від турецького офіцера перед сусідами в Басті досі пік йому в грудях. Він вирішив заховатися, доки становище не стане більш зрозумілим.

У цей же день Фуад Карам найняв десятьох носильників з порту, що були без роботи, і домовився зустрітися з ними раннім вечором. Він вів їх вузькими звивистими дорогами, щоб вони не змогли повернутися туди вдень. Ніч була тиха, вони працювали мовчки і згуртовано — по двоє чи навіть по четверо, але не знали, щó вони переносять у нічній темряві. Вони зібрали й винесли все до перших променів світла, а Фуад показував їм дорогу до будинку свого брата, який довірив йому ключ перед виїздом в Александрію. Увесь вантаж він звалив усередині і на задньому дворі, захищеному від очей перехожих.

На наступний ранок він відправив свою дружину і сина до родичів. Одного слова від носильників, чи аль-Хальвані, чи просто занадто допитливого нічного очевидця було достатньо, щоб штовхнути його в прірву. Минуло ще два дні, і нічого не відбулося. Проте ввечері на третій день він не на жарт перелякався, коли почув цокіт кінських копит і побачив зі свого вікна до десятка солдатів з підводами. Вони зайшли всередину монастиря, тоді вийшли, голосно сварячись турецькою, а Фуад Карам у цей час втиснувся в стіну своєї спальні. Він пережив найдовші хвилини свого життя, доки почув, як віддаляються їхні голоси й підводи. Справжнє полегшення він відчув тільки тоді, коли турецький гарнізон був виведений з Бейрута.

6 жовтня 1918 року в порт переможно ввійшли французи. Генеральний штаб на чолі з віце-адміралом Жоржем Варне спробував зійти до натовпу, що вітав їх, але через тисняву в натовпі штабісти мусили повернутися на кораблі. На наступний день, одразу після того, як на берег зійшли солдати, на землю ступили і єзуїти. Вони буквально зістрибнули з кораблів і поспішили оглянути своє майно. Отець Шансель написав листа главі ордену, повідомляючи: «Ми повернули собі більшість із того, що залишили побожним християнським сім’ям, які живуть по сусідству. Будівлі здебільшого в хорошому стані, але все, до чого дотяглася рука турецьких солдатів, понівечене та розграбоване, як-от французька медична школа і католицька друкарня, від якої і сліду не стало: її повантажили на поїзд до Дамаска».

Мешканці Бейрута виходили на вулиці з триколірними французькими прапорами, щоб привітати групу африканських снайперів та «Сирійський корпус», які прибували з Хайфи, а тим часом Абдельхамід аль-Хальвані розшукав Фуада Карама. Вони більше не розглядали думку про винагороду від єзуїтів, а уклали між собою угоду честі, курячи кальян у ресторані «Аль-Бахрі».

Вони вирішили зберегти все в таємниці навіть від своїх дружин, родичів та друзів, а також купити маленьку друкарню, яка припинила працювати під час війни, і використовувати про людське око, про що мав подбати аль-Хальвані. Фуад Карам же мав відповідати за друкарські верстати та інше приладдя. Між ними було також погоджено, що якщо почнеться розслідування, то Абдельхамід аль-Хальвані у справі не фігуруватиме і не буде ніде згадуватися.

Аль-Хальвані управляв машинами, які знав як свої п’ять пальців, а дохід вони ділили порівну. Але угоду було невдовзі змінено: коли аль-Хальвані побачив, що ділити дохід означає також і ділити витрати, а прибуток приходить повільно, то захотів отримувати щомісячну зарплату, якої б йому вистачало.

Врешті-решт їм залишилося тільки чекати. Тож вони чекали.

Останній османський валі Бейрута, Ісмаїл Хаккі Бек, передав ту владу, яка в нього лишилася, голові муніципальної служби міста Омарові аль-Дауку. Життя знову повернулося до монастиря святого Йосифа. Повернувся і бельгійський священник, отець Ламбер зі згорбленою спиною. Він знову читав, сидячи на сходах церкви, ніби нічого не сталося. Він розповів Фарідові, що пішов добровольцем в армію, але його відмовилися взяти через ґандж. Багато монахів полягло в боях, а він весь час мріяв повернутися до Бейрута. Фуад приходив до нього, аж доки розмова між ними не зайшла про друкарню. Отець Ламбер сказав, що сусіди монастиря бачили турецьких солдатів, які прийшли вночі з носильниками та підводами, запряженими кіньми, і перевезли друкарню на залізничну станцію, а звідти відправили в Дамаск. Фуад Карам підтримав цю легенду, додавши деталі, і сказав, що сам бачив усе це з вікна свого будинку на протилежному боці вулиці. Отець Ламбер не був засмучений через втрату друкарських машин, ливарні та літер настільки, наскільки йому було прикро через втрату рідкісних та цінних книг: англійського десятитомного перекладу «Тисячі й однієї ночі» сера Річарда Френсіса Бертона, «Лугів золота» аль-Масуді, надрукованих у дев’яти частинах арабською та французькою мовами, та інших. Фуад намагався не ставити надто багато запитань, щоб не викликати підозр у єзуїтського священника через цю втрату, і поспішив у будинок свого брата, щоб перевірити, чи є там ці книги, заховати їх і не згадувати про них при аль-Хальвані.

Вони очікували на повернення єзуїтів до їхнього монастиря в районі Баб Тума в Дамаску після того, як генерал Ґуро вигнав звідти короля Фейсала ібн аш-Шаріфа Хусейна. Там монахи розпитали власників друкарень, і влада мандата відправила їх до працівника залізничної станції, куди, як передбачалося, цей вантаж мав бути доставлений. Але він заперечив отримання друкарні на станції в Дамаску і додав, що йому заборонено оглядати військові вантажі. Єдиним припущенням, яке залишилося можливим, було те, що друкарня завершила свою подорож у Туреччині, тож монахи приготувалися купувати нове обладнання й шукати інвесторів для нового проєкту.

Фуад Карам та Абдельхамід аль-Хальвані на початку працювали таємно. Аль-Хальвані приносив замовлення, і їх виконання відбувалось у складських приміщеннях, які вони винаймали для друкарні поряд із кабаре «Тарабіс». Фуад лякався щоразу, коли до нього наближався офіцер чи представник адміністрації мандата, аж доки отець Ламбер не виїхав до Єгипту, і Фуад зрозумів, що з довоєнної братії там більше нікого немає, крім одного монаха, настільки старого, що він уже не міг пам’ятати, що взагалі відбулося.

Тоді Фуад Карам почепив вивіску, яку його нащадки успадковували та переносили з собою з місця на місце, вішаючи її на дверях. «Друкарня братів Карамів, з 1908 р.» — було написано на мідній табличці, яку натирали до блиску щоразу, коли вона темнішала з часом. З почуття братерської відданості він включив туди і свого брата, який непогано облаштувався в Александрії і рідко давав про себе знати. Він також додав десять років до віку друкарні, щоб дати зрозуміти, що його родина в цій професії давніше, ніж пліткують деякі заздрісні язики.

Загрузка...