Надруковано в Бейруті

5

В уяві Фарід уже все розпланував. Для обкладинки майбутньої книги він вибрав відоме зображення зближення вказівних пальців Господа і людини з фрески «Створення Адама» Мікеланджело на стелі Сикстинської капели у Ватикані. Він хотів, аби присвята була коротка: «Мені». Для матері на її примірнику він гарним почерком виведе кілька слів: «Моїй провідній зорі в шаленому вирі життя». Нікому, крім неї, він від руки присвяту не напише.

Коли грубий чолов’яга з видавництва приголомшив його, заявивши, що вибрана ним назва «Майбутня книга» вже існує французькою (і Фарід у цьому переконався, коли дослідив питання), він почав схилятися до того, щоб скоротити назву до простого «Книга». А чому б і ні? Він написав своє ім’я вгорі на білому аркуші й вивів великими літерами назву: так він уявляв собі першу сторінку. Потім спробував додати лаконічне визначення змісту і дописав «Тексти», потім «Текст», далі змінив це на «Слова», а тоді — на «Диван». Він навіть наважився на «Аяти»[4], але зрештою відкинув усі варіанти та повернувся до найпершого: «Книга».

Він бажав би, щоб сторінки були великого розміру, як у церковних книгах, наприклад у Посланнях апостола Павла, які він читав у церкві Матері Божої Ангелів і які надихнули його на висновки, що не спадали на думку святому отцеві. Фарід уперше почув, як священник читає цю книгу, на весіллі свого брата. Відтоді він почав читати її виразно, наскільки міг, і його голос бринів під куполом церкви по неділях та на свята над головами сімей, присутніх на урочистій літургії.

Він хотів, щоб його книга була недоторканною, щоб її нерозрізані сторінки захищали її і в них не вдерся випадковий читач-пройда, який проходить повз полиці книгарні. Щоб той, хто придбає цю книгу, повинен був скористатися тоненьким канцелярським ножем із ручкою, інкрустованою слоновою кісткою, і пил її сторінок розпорошився, осідаючи на одяг читача і навколо.

Він не розмістить ніякої анотації на задній обкладинці, тому що його книга не підлягає скороченню: вона вже є суттю. І жодних уривків: вони не дозволять розкрити стиль і тематику отак з першого погляду. Він не зазначить дати свого народження — не бачить жодного сенсу в цій інформації. Не додасть імені батька, не згадає дипломів і решти пустопорожніх відомостей. Він тільки сумнівався, чи написати про те, що походить з родини Абу Шаар, про ці сумнівні, але невідступні сімейні узи. Врешті-решт він прийняв рішення: не бути зобов’язаним комусь незалежно від того, як розвиватиметься його літературна кар’єра. Він сам по собі, і крапка. А задня обкладинка його книги залишиться повністю чистою, на ній навіть не буде написано ціни за примірник.

Фарід та рід Абу Шаар походили з села, де білих кам’яних будинків було більше, ніж його п’ятдесят жителів у зимовий сезон; а близько шести тисяч душ роз’їхалися по обох Америках, за статистикою Бюро ліванської діаспори. Село було маленьке, але мало великі земельні ділянки, за минулі десятиліття засаджені сортовим виноградом з Франції для потреб виноробних заводів: виноград висаджували на східчастих схилах долини Бекаа. Закинуті землі, присвячені святому Іллі, використовувалися також для військових цілей. Одного дня туди прибула бригада робітників, які виявилися солдатами й почали будувати табір, який потім покинули за одну ніч. Табір призначався для людей, що приїхали на двох критих військових вантажівках. Це були японці та японки, і їхні вигуки рідною для них мовою долинали до плоскогір’я, що оточувало село, коли вони тренувалися прориватися через вогняні кола чи стріляти бойовими набоями над головами своїх товаришів, які повзком наближалися до них. Це тривало, доки військовий табір не атакували два ізраїльські літаки, коли двоє партизанів з Червоної армії Японії підірвали себе в аеропорту Лода у Тель-Авіві, вбивши 26 осіб і поранивши ще 80; їхній третій спільник був затриманий. Ті японські бойовики, що вціліли під низкою послідовних обстрілів з винищувачів «F-16», утекли з табору, а на їхнє місце прийшли ревні курди, чоловіки й жінки — члени Робітничої партії, які сформували там тилову базу для боротьби з турецькою державою.

Рід Абу Шаар спочатку носив прізвище аш-Шидьяк, і його засновник був вродливим чоловіком, як свідчили перекази та малюнки вугіллям. Він був поетом, співцем заджалю[5], ходив із села в село, наспівуючи свої вірші, і пасма довгого світлого волосся спадали йому на плечі. У рік голоду й посухи, які трапилися в Гірському Лівані, він висміяв у своїй поезії еміра Абдаллу аш-Шегабі ІІІ, який був настільки зайнятий розведенням голубів, що не мав часу на справи свого народу. Поет склав про нього два гострі сатиричні рядки, які потім цитувалися всюди від Батруна до долини Ваді ат-Тейм. Аш-Шегабі викликав його до себе і наказав обрізати його волосся, щоб покарати таким чином за зухвалість цього Абу Шаара, поглузувати з нього, «довговолосого», і так це прізвище пристало і до нього, і до його нащадків.

Нащадки ці працювали в різних галузях, але всі мали вроджений хист до усного і писаного слова. Ліван став затісним для них, тож вони морем вирушили в Бразилію і заснували вулицю 25 березня в Сан-Паулу, де продавали й купували все, що можна було продати й купити. Вони відкрили літературний клуб, який назвали «Андалузька асоціація», де зустрічалися, пили арак та змагалися в поетичній майстерності. Ті покоління, що народилися вже там, облишили арабську, але продовжували римувати, нехай тепер і португальською. Поговорювали навіть, що один видатний письменник, який обрав Амазонку, її мешканців та її природу єдиною темою своїх романів, завдячує своїм талантом матері, що походила з роду Абу Шаар.

Ще раніше в Каїрі інший представник Абу Шаарів філігранно віршовано переклав арабською Гомерову «Іліаду» — тисячі римованих ритмічних рядків, «позбавлених жодного мовного огріху». Його син почав працювати над перекладом «Божественної комедії» на «мову курайшитів[6]», та в розпачі зупинився, коли дійшов до опису брами Пекла, що промовляє: «Звели мене Могуття, що все родить, Найвища Мудрість і Першолюбов. Лиш після мене світ став брами зводить. Ніщо не вічне, я ж на всі віки. Лишайте сподівання всі, хто входить…»[7] Вони відкривали школи, видавали газети і навіть започаткували укладення величезної енциклопедії різноманітних наук та загальних знань: вони хотіли, щоб вона стала «словником на будь-яку тематику і на будь-який запит». Їхні роки спливали, сили вичерпувались, але вони не спромоглися просунутися далі за літеру са (ث), четверту в арабському алфавіті: останній упорядник енциклопедії помер над нею, якраз коли закінчував біографію Абу Мансура аль-Нісабурі, видатного арабського філолога, прозваного ас-Саалібі, тобто «лисячий», бо його батько був кушніром і зшивав хутро диких тварин.

Був у їхньому роду також чоловік, якого відлучила від себе маронітська церква через те, що він перейшов у протестантство. Його старший брат вирушив до Дамаска, а молодший поїхав у Єгипет, де вивчав мусульманське право в Аль-Азгарі і навернувся в іслам. У Лондоні той чоловік був сусідом Чарльза Дікенса, у Парижі — Ґюстава Флобера; у Стамбулі він видавав газету, а помер у Тунісі. Вони працювали командою вдвох чи втрьох, розділяючи та групуючи правила арабської мови і впорядковуючи їх за рівнями складності, щоб учням було легше її вивчати, і таким чином прізвище Абу Шаар стало синонімом підручників з арабської мови (діти просили в книгарнях «Абу Шаар, підручник другого етапу середнього рівня» чи «Вправи Абу Шаара для четвертого класу»). Вони створили наслідування макам[8] аль-Гамадані і навіть спробували оживити такі жанри арабської римованої поезії, як гаджа (сатира), мадіх (панегірик) та ріса (елегія), але згодом їхні зусилля перестали давати плоди з нікому не відомих причин. Нове покоління і в еміграції, і на батьківщині схилялося до комп’ютерних наук та ринку комерційної реклами. Були в тій генерації і знаний власник галереї живопису на вулиці де Сен у Парижі, і командир чоти перекладачів з арабської на англійську мову, які служили в підрозділах американської армії під час її вторгнення в Ірак.

Ось так Фарід завершив книгу, на якій уперше за останні тридцять років застою було зазначено ім’я автора, що належав до роду Абу Шаар. Працюючи над нею, він дуже виснажився. Він не читав її нікому, а одного дня відчув, що задоволений книгою і в ній уже не потрібно прибрати чи додати бодай літеру. Отоді він і пішов з нею по видавництвах. Він не розлучався з книгою і не залишав її вдома: не хотів, щоб вона потрапила до рук котрогось із братів і щоб вони читали її одне одному, висловлюючи захват тільки тому, що Фарід їхній брат, а не тому, що вони заглибились у суть написаного. Він клав книгу на свій робочий стіл у «Друкарні братів Карамів», і вона залишалася в нього на очах, поки він редагував найрізноманітніші арабські тексти.

Та все ж настав день, коли він забув свій зошит у друкарні. На нього тоді навалилося багато роботи, і в кінці зміни він узяв стос паперів, щоб попрацювати вдома, і вийшов. Якби він ішов з порожніми руками, то помітив би, що йому не вистачає постійної ноші. У ту мить, коли він збагнув, що забув свій рукопис, він мало не повернувся до друкарні посеред ночі, але все ж дочекався ранку; а коли пішов по зошит, то ще з дороги побачив незвичайну картину: повнопривідний позашляховик із військовими номерами перегородив вузький прохід до друкарні.