Надруковано в Бейруті

13

Очі Абдалли, а також хранитель його таємниць та його батька. Він приходить у дім, не питаючи дозволу, грається з близнючками, смішить їх своїм акцентом та рухами. Песик ходить за ним, плутаючись у нього під ногами, а він гортає журнали мод, розкидані у вітальні, чекаючи на Персефону. Вона доручає йому справи, які не довіряє нікому, крім нього. Він упізнає її настрій вранці з тону голосу, навіть до того, як вона з’явиться перед його очі зі спальні, до того, як завершить чепуритись, і він завжди завбачливо готовий до її появи.

Аніс представляв сім’ю Карамів після того, як Абдалла постраждав від вибуху. Коли останньому робили серйозні операції, його батько Лутфі невідлучно й нервово чергував годинами в залі очікування у лікарні, передавши офіс під нагляд Анісу аль-Хальвані. Той спокійно і витримано вирішував справи, сумлінно вникаючи в те, чим займався, і перевіряючи всі цифри, які йому передавали, так, наче він не був колегою цих працівників, що посміювалися з його серйозності і крадькома іронічно поглядали в його бік. За той недовгий час, що він провів за столом директора, у нього відбулася телефонна розмова з банком, під час якої працівниця повідомила йому байдужим тоном, що баланс на рахунку братів Карамів значно перевищений і що власникам друкарні необхідно якомога швидше зв’язатися з банком. Коли ж він з наївною доскіпливістю запитав, наскільки перевищений баланс, йому відповіли, що про ці справи говоритимуть тільки із зацікавленою стороною і аж ніяк не по телефону.

У день, коли лікарі вирішили вивести Абдаллу з коми, у якій він провів понад два місяці, вони запросили всю родину Карамів. Абдалла мимрив і говорив слабким голосом, на обличчі були бинти. Він попросив води, щоб утамувати спрагу, впізнав усіх одного за одним і спокійно запитав, що він тут робить. Йому повідомили, що він постраждав від вибуху, і він був останнім, хто дізнався про вбивство прем’єр-міністра. Абдалла став однією з випадкових жертв цього замаху, а також одним із свідків, чиї слова мали бути зафіксовані слідчим, хоч він і не міг розповісти багато про те, що сталося. Трохи згодом він пригадав, що його дружина була вагітна двома близнючками, і вона розказала йому, що вони з’явилися на світ і чекають на нього, щоб їх можна було охрестити й вибрати їм імена. А коли вона сказала, що одягла на ніжку однієї золотий браслет, щоб відрізняти її від сестри, він уперше всміхнувся. Його батьки були сповнені надії на його одужання і не могли стримати сліз, тож вийшли в коридор, а Персефона залишилася сидіти в палаті, заново знайомлячись із чоловіком.

Лікарі поставили йому нікелеву пластину в плече після того, як видалили плечовий суглоб і замінили на штучний. Щоку зашили численними хірургічними швами, взявши попередньо тканини зі стегна, і повідомили йому, що слід від рани на обличчі залишиться на довгі роки. Найскладнішою була операція з вилучення осколка, що застряг у лобовій частці мозку, між сочевицеподібним і хвостатим ядрами. Операція тривала десять годин. Потрібно було розширити отвір у черепі й вирізати клаптик шкіри у вигляді підкови. Після операції лікарі не могли точно знати, якої шкоди завдав осколок і як він вплинув на «вищі функції» мозку: вони чекали, що він опритомніє, повернеться до звичайного життя, і лише через місяць можна буде оцінити його стан.

Його відрихтували, причепурили, залишили пов’язку на правій щоці й відправили додому. Кімнату для гостей облаштували відповідно до його потреб і щоб полегшити тягар, що впав на його дружину, як казав він спочатку. До нього приставили медсестру, що супроводжувала його на довгому шляху до видужання, а Флер приносила двічі на день Сабін та Ніколь, щоб він цілував їхні ніжки та грався з ними, а їхній сміх заповнював кімнату. Його відвідували друзі: вони разом обговорювали події та будували передбачення щодо позиції Америки, оплакували обвал ставок банківських депозитів та цін на нерухомість, стежили за заявами Ірану й очікували кількох «важких місяців», після яких напруга спаде. У кімнаті його також навідав кремезний чолов’яга, якого всі називали Абу Хусейн. Він розповідав йому анекдоти, з яких сам перший і починав голосно реготати. Абдалла надавав великого значення цьому візиту, під час якого Абу Хусейна супроводжував і майстер Аніс. Вони навіть подзвонили Лутфі, батькові Абдалли, який знав гостя, щоб він теж приєднався до прийому та обміну новинами.

Персефона саме сиділа з ним, читала йому розділ з роману «Чорна жоржина», коли її урвав жахливий шум. Вона вийшла на балкон, де вже були працівники друкарні, які дивилися на чорну хмару, що нависла зі сходу на дві-три вулиці. Через півгодини теленовини інформували з місця вибуху: відомий журналіст, що отримав безліч погроз, якщо він продовжить писати свою щотижневу колонку, саме заводив двигун свого авто, коли спрацювала вибухівка, закладена під його «фольксваґен». Вибух розірвав його на шматки і вбив бакалійника, котрий стояв на протилежному боці вулиці під гроном бананів.

Період персонального нагляду закінчився, і хірург із переможним захватом констатував, що хворий повністю повернув свої фізичні та інтелектуальні можливості. Медсестра пішла, але Абдалла захотів лишитись у гостьовій кімнаті, що спровокувало чутки, наче він закохався в медсестру, тому що дружина не дбала про нього так, як слід було б у його стані. Пліткували, що вона була зайнята близнючками і тим, як відлучити їх від грудей.

Насправді ж вона рідко заходила в кімнату для гостей, де облаштувався тепер Абдалла, навіть удень. Минули тижні відтоді, як вона перестала відчиняти туди двері: вона посилала Флер передати йому важливі повідомлення, як-от про візит родичів або друзів, про запрошення на події, які не можна не прийняти, чи про необхідність надіслати вибачення на запрошення, від яких вони відмовились. У день, коли двоє інженерів, що спеціально прибули з Німеччини, завершили встановлювати новий цифровий друкарський верстат, Абдалла Карам вирішив устати з ліжка і спуститися на нижній поверх. Він попросив Персефону супроводжувати його на прийомі, який організовував майстер Аніс, і вона погодилася.

Він з’явився перед своїми працівниками вперше, разом зі своїм батьком, — знесилений, зі шрамом, що різко виділявся на обличчі, одягнений у коричневу чернечу рясу, підперезану на талії мотузкою і з відкинутим назад каптуром, у відкритих сандалях без шкарпеток. (Коли страх за життя Абдалли досяг кульмінації, коли доктор Гусн, випускник канадського університету Мак-Ґілла, особистий лікар короля Саудівської Аравії та численних шейхів і емірів Перської затоки, відомий своїми досягненнями в нейрохірургії та пошуком ефективного лікування від епілепсії, стояв збентежено перед його родиною та дружиною, справляючи враження людини, яка зовсім не розуміє, що діється з Абдаллою, і розповідав їм про американський підхід до визначення ймовірності виживання у відсотках, — саме в ту мить їх відвідала родичка матері Абдалли, сестра Бернадет з ордену Дитятка Ісуса, настоятелька монастиря Святого Сімейства в Бейруті. Вона запропонувала їм те, від чого дружина Лутфі Карама, набожна маронітка, ревна до всіх вимог благочестя ще змалечку, не змогла відмовитися: нехай вона заприсягне, що якщо її єдиний син знову стане на ноги і повернеться до звичайного життя, то впродовж місяця він носитиме рясу святого пустельника Антонія Великого.)

Його зустріли оплесками, подали заморожені солодощі й пахлаву, яку один з працівників того ранку привіз із Триполі. Інший співробітник прочитав вірш у жанрі заджаль, а одна з прибиральниць довго вітала його радісними пронизливими вигуками, бажаючи «панові Абдаллі» здоров’я та довголіття, і всі вітання змішалися з радістю від вдалого тестового запуску нового обладнання. Відповідальний за архіви відкрив пляшку дорогого шампанського, а один з дизайнерів повісив ікону Богородиці — Заступниці моряків на металевий корпус «Гайдельберґа», найсучаснішого цифрового друкарського верстата на Близькому Сході, який працював з п’ятьма кольорами, мав довжину 13 метрів і був розрахований на формат друкованих аркушів 63,78 х 47,24 дюйма. Він був оснащений металевими сходами й екранами для спостереження за роботою та регулюванням параметрів.

Майстер Аніс був вражений габаритами верстата. Ще до того, як пристрій доставили, він почув, як розхвалювали виняткову друкарську потужність, тож тепер не відходив від нього далеко й особисто стеріг його, роздивлявся, що видруковує його горнило, перевіряв кольори, підчищав найменші плямки, притискався до нього вухом, прислухаючись до звуків і марно намагаючись порівняти функції з тими, які він випробовував на попередніх верстатах. Удома за вечерею йому подобалося весело розказувати дружині, описуючи верстат, що джин там поставив собі намет усередині.