Надруковано в Бейруті

27

Хусейн ас-Садік уперше зателефонував у друкарню перед одруженням Абдалли і прислав порцеляновий набір посуду, розписаного вручну, — подарунок на весілля. Він також відвідав офіс особисто. На його руці красувався срібний перстень із зеленим хризолітом, а з шиї звисав ланцюжок з підвіскою у вигляді меча. Він почав із вітань Лутфі Караму та його синові від свого батька, їхнього старого друга. Вони зачинили двері, щоб ніхто їх не перервав, і він довго нахвалював давню традицію друку, якою вони були відомі не лише в Лівані, а й у всьому арабському світі. Лутфі й Абдалла подякували йому, а він дістав із кишені флешку, кинув її на стіл і втомлено мовив:

— Але сьогодні ваша друкарня на порозі банкрутства. Це буде велика втрата для Лівану. Ваші борги становлять мільйони американських доларів, і ось — рішення є! У мого батька, Абу Хусейна, багато друзів, але він любить вас і виділяє з-поміж усіх.

Вони пробували відмовитись, але він провадив далі, не зважаючи:

— Не відмовляйтеся так одразу. Ви ж знаєте, що в нас є добре поінформовані джерела.

Вони знали цього чоловіка, який ніколи в житті не ходив до школи і провів дитинство, допомагаючи батькові на тютюновій фермі, а тоді підлітком виїхав до Кот-д’Івуару, де випадкова дружба з офіцером, що керував повстанням на півночі країни, привела його до торгівлі діамантами між Африкою та амстердамським ринком. Він з’явився в них на порозі, коли був у відпустці в Лівані й хотів надрукувати «Шлях красномовства» Імама Алі. Йому сказали, що ніхто не зможе краще і вправніше це виконати, ніж «Друкарня братів Карамів», і він доручив їм зробити триста примірників у розкішній оксамитовій палітурці, щоб потім роздарувати знайомим, клієнтам та родичам. Наступного разу він прийшов знову, щоб замовити палітурку для десяти примірників «Моря світла» Мухаммеда Бакіра аль-Маджлісі, повністю, всіх чотирьох томів. Це був веселий огрядний чоловік з високим голосом. Карами чули, що він причетний до контрабанди, але завдяки новим політичним впливовим зв’язкам йому вдалося захиститися від будь-яких переслідувань.

Абдалла вставив флешку в комп’ютер на столі перед собою і знаком показав батькові підійти й подивитися на фото банкноти у двадцять євро — лицьовий та зворотний бік. Запала тривала мовчанка, під час якої вони думали про вигоди і ризики, аж доки її не порушив ас-Садік:

— Порадьтеся спокійно, і зустріньмося на наступному тижні, — після чого додав, показуючи, наскільки він обізнаний: — У будь-якому разі, у вас уже є такий досвід.

Це дійсно сталося сорок років тому, коли молодший Карам ще не народився, і тривав цей «досвід» усього кілька тижнів. У день, коли зброю було взято до рук, артилерію розставлено на позиції, а столицю розділено на два табори, комусь спало на думку наповнити західний Бейрут фальшивою валютою, адже у вирі війни всі засоби, як то кажуть, правлять за зброю. Лутфі Карама переконали підробити партію банкнот у сто ліванських лір синього кольору, на яких зображено з одного боку кедровий гай, а з іншого — палац Бейтуддін. Вони уявляли, як ворогам із протилежного табору столиці дістанеться цей потік готівки без жодної цінності — це вдарить по їхній «економіці», посіє хаос у рядах і ослабить спротив. Працюючи разом з художником, вони надрукували купу непереконливих фальшивих банкнот, але не знали, як, хто і де їх розповсюджуватиме, аж поки не домовилися з одним збройним угрупованням, яке допомогло їм з транспортацією в обмін на посуд і статуетки, які, за їхніми словами, були фінікійськими, а насправді виявилися так само підробленими, без жодної цінності. Цьому угрупованню вдалось у проміжки відносного спокою між боями непомітно поширити банкноти тут і там, але ефект був дуже обмежений, особливо тому, що їх легко було викрити, бо на дотик вони були шорсткі. Більша частина цих банкнот «повернулася» до східної частини міста, звідки й вийшла. Новина розлетілась, і міліція конфіскувала решту банкнот із друкарні в Жумейзе, а також попередила Лутфі Карама, щоб не продовжував подібної діяльності, попередньо не скоординувавши її з керівництвом, і на цьому тему було вичерпано.

Хусейн ас-Садік повернувся і поводився так, ніби був переконаний у їхній згоді. Він вийняв з кишені сторінку, вирвану з каталогу, на якій були назва, характеристики та фото друкарської машини «Гайдельберґ XL 162»:

— Замовте саме цю модель друкарської машини, а ми допоможемо вам з митним збором…

Він запропонував їм фінансову угоду, за якою виписав чек на чотириста тисяч доларів США як внесок у цей проєкт, а родина Карамів мала розпланувати решту величезної суми на рахунку на всі витрати. Коли Абдаллу поранило під час вибуху в Бейруті, усе зупинилося в очікуванні його одужання та доставки нової друкарської машини. Хусейн знову прийшов через півроку. Він довго дивився на рану на обличчі Абдалли, потім попросив розповісти йому в подробицях, що з ним сталося, чому він був там, коли стався вибух, та описати хірургічні операції, які він пройшов. Він упевнився в його тодішньому стані, а потім заговорив про деталі:

— Хто залишається в друкарні вночі?

— Ніхто… крім сторожа.

— Хто він?

— Він з Іраку.

— З Іраку і тут?

— Він чесний. Християнин сирійської церкви. Був змушений виїхати з району Мосула. У нього дружина і син.

Хусейн не був задоволений нічним сторожем:

— Випровадьте його звідси. Ми пришлемо когось надійного і досвідченого, неодруженого, хто живе сам.

— А що ж нам робити з цим бідолахою та його сім’єю?

— Ми не можемо ризикувати.

Вони домовилися, що вдень машина працюватиме так, як і інші машини в друкарні, але один раз на тиждень (на цьому Хусейн наполіг без зайвих пояснень: тільки раз) приходитимуть двоє чоловіків, які працюватимуть за нею вночі, не залишаючи за собою жодних слідів. На це Лутфі його запитав:

— Вони знають «Гайдельберґ»?

— Вони вивчилися працювати на ній у Німеччині, їх спеціально сюди прислали.

Коли ж постало питання про групу, яка працюватиме з боку Карамів, молодший Карам, не вдаючись у пояснення, чим викликав подив у тих, хто його слухав, відповів:

— Ми та майстер Аніс.

Чоловік насторожився знову:

— Хто такий майстер Аніс?

— Аніс аль-Хальвані.

— Звідки він?

— З Бейрута.

— Звідки саме?

— З Басти.

Побоювання Хусейна підтвердилися.

— Якби ми хотіли залучити мусульман до цієї справи, то не прийшли б до вас. У будь-якому разі ви відповідаєте за безпеку місця і секретність роботи.

Карами заспокоїли його:

— Аніс аль-Хальвані виріс із нами, його батько працював у друкарні, так само і його дід. Ми довіряємо йому.

Від самого початку Аніс довів, наскільки корисним він може бути. Спочатку злякався цього проєкту, а потім прийняв його як виконавець, що не відповідає за накази власників друкарні, — так він чинив і в інших справах. Його очі загорілися, коли постало завдання знайти папір, що підійшов би для друку банкнот:

— Дозвольте мені цим зайнятися.

Якось Центральний банк вирішив оновити дизайн банкнот і надрукувати їх у Лівані. Він оголосив торги, які, однак, не зміг відкрити й провести через політичний тиск, погрози та бажання відповідальних осіб ділити між собою наживу, тому це знову було доручено британській компанії «De La Rue». Одна з друкарень у Бейруті була впевнена, що виграє ці торги, а тому поквапилася купити тонни спеціального паперу для друку банкнот, який так і залишився в неї на складі. Аніс згадав, що одразу після того папір почали продавати дешевше, ніж він коштував. Він перевіз папір вантажівкою, спустив свій вантаж в останній підвал, де й заховав у стіні. Серед каменярів було звичаєм робити такі сховки в стінах споруд, які вони будували. Анісу сказали, що у цьому сховку в друкарні зберігалася зброя, це тепер був секрет між ним і Лутфі Карамом, навіть Абдалла не здогадувався про його існування. Так Аніс став відповідальним за цю таємницю. Щоразу, коли приходили двоє нічних працівників, він сам обережно спускався в таємний підвал і брав тільки ту кількість паперу, яка була необхідна.

Складність друку полягала не у створенні цифрового зображення, а в тому, щоб ввести елементи захисту в аркуші банкнот і надрукувати їх одночасно з обох боків. Багато спроб пішло на те, щоб досягти поступового покращення і нарешті дійти до вирішальної ночі, яку Лутфі, Аніс та Хусейн провели, критично порівнюючи зразки. Вони десятки разів підносили аркуші до світла, щоб упевнитися, що водяна лінія на місці, нахвалюючи її точність, а також перевіряючи підпис голови Центрального європейського банку на купюрах, вигаданий номер серії, карту Європи й магнітну стрічку.

Підготовка до організації проєкту закінчилась, і почалося те, що називають Липнева війна: численні повітряні атаки ізраїльських літаків, удари ракетами в усіх напрямках, сотні вбитих, зруйнування мостів. Десятки тисяч людей мусили покинути свої домівки, контроль держави над подіями ослаб, і перша партія фальшивих фінських євро вирушила у світ з бейрутського порту, поки очікувалося відкриття аеропорту восени. Тоді вербували підставних мандрівників, які б везли валізи до Африки й відправляли їх звідти морем чи небом, щоб продати досвідченим дистриб’юторам. Дохід розподіляли так: чверть — друкарні Карамів, ще чверть — родині ас-Садіка, а половина — прихованій стороні, яка забезпечувала перевезення, розповсюдження й перетворення виручки на справжню валюту.