Надруковано в Бейруті

22

У день, коли Абдалла і Персефона повернулися після медового місяця в Зальцбурзі у квартал Жумейзе, її свекруха наполягла, щоб вона заклала шматочок дріжджового тіста за одвірок перед тим, як увійти в дім. Абдалла із зусиллям підняв свою дружину вище, чекаючи, поки хтось із них знайде монетку (врешті її знайшов водій у глибині своєї кишені), щоб приклеїти до тіста на удачу. У цей час його батько Лутфі жалівся на свою дружину та звичаї її села, які вона перенесла з собою в Бейрут.

З першої ж ночі в цьому домі Абдалла хропів уві сні, і вона штовхала його рукою, щоб він повернувся на інший бік і ця «музика» врешті припинилася. Сон не йшов до неї, і вона дивилася на тінь дерева на стелі кімнати, гілки якого хитав вітер. Було щось, що дедалі більше не подобалося Персефоні Мелькі на цьому місці. Вона прикрасила його сама, і кожен, хто бачив його, захоплювався, але щось у ній почало противитися.

Вона більше не могла терпіти гамір нічних клубів та гучну музику на сусідніх жвавих нічних вулицях, як і різке ревіння моторів машин, якими безумці мчали по бульвару Незалежності на шаленій швидкості вночі на схід. Потім почався цей гуркіт, що його видавала нова друкарська машина, — глибоке двигтіння, що проходило крізь кам’яні стіни й доходило до самого верху, і від нього не рятували беруші «Quies», які вона одягала перед сном з постійним відчуттям, що світ унизу весь час рухається і двигтить, інколи цілодобово. З приходом весни з’явилися комарі. Якийсь із них літав коло її вуха, навіть залітав у нього, а інших не можна було побачити неозброєним оком. Вона розчісувала укуси до крові й казала, що річ у жакарандах: вони приваблюють комарів з усього світу. Вдень і вночі вона палила ароматичні палички фіміаму та спіралі для відлякування комарів, а будинок навіть обладнали електричними пастками, які голосно пищали, коли комахи залітали всередину.

Але найбільше її дратував запах коней. Якось вранці вона говорила зі своєю подругою французькою:

— Ні, не все в порядку…

— Чому?

— Цей запах!

— Ти ж казала, що він зник.

— Я не про запах фарби, Саро… Запах коней.

— Яких ще коней?

— Хіба я не говорила тобі, що ми живемо в стайні?

Абдалла принюхувався, глибоко вдихаючи повітря по кутках, але вважав дуже малоймовірним, що якийсь запах лишився після того, як десятки років тому коней перевели в долину Бекаа.

— Може, це запах фарби?

Тоді Персефона залучала Флер:

— Хіба ти не чуєш запаху коней?

На що та відповідала їй, якщо була, наприклад, весна:

— Ні, тут пахне жасмином.

Ця новоприбула зі свого далекого острова не знала, що має догоджати хазяйці, мовляв, також відчуває огидний запах, який зачаївся по кутках друкарні й у верхньому будинку і ставав особливо відчутний у дні підвищеної вологості. Персефона перестала говорити про комарів та коней, коли її свекор, Лутфі Карам, сприйняв її натяки ледь не як образу його дому, його матері та її дерев. Вона обмежилася тим, що запалювала палички фіміаму, які Абдалла, що терпіти не міг цього запаху, викидав, а вона знову запалювала їх, щойно він розвертався, щоб вийти.

Після того як Абдалла повернувся до звичного життя, вона також почала виходити в люди. Так, вона прийняла запрошення своїх одногрупників-випускників Академії образотворчого мистецтва і разом з ними взяла участь у виставці «Пам’ять Бейрута» з підзаголовком «Ідентичності та пожежі» в просторій залі, зведеній над горою столичного сміття на березі моря. Подруга познайомила її з елегантним чоловіком, який пив багато шампанського і знову наповнював порожній келих щоразу, коли повз нього проходив офіціант. Він представився як адвокат з апеляції і постійно відкидав своє золотаве, густе й блискуче волосся назад, коли вітався чи голосно перекидався жартами зі знайомими, яких перестрівав на кожному кроці. Він підводив її до картин та перших шпальт старих газет, які фіксували знаменні битви, а також до каркасу обвугленої машини, наверху якої стояла парасолька в кольорах ліванського прапора — білому та свіжо-червоному. Вони зупинилися перед чимось подібним до рингу для боксу, посеред якого стояла сповідальня, а в кутках — барикади, зведені зі справжніх мішків з піском, з просвітів між якими стирчали пластикові автомати Калашникова. Зі стелі звисали театральні маски, що сміялись і плакали. На стіну впродовж усього дня проєктувалися кадри хроніки, на яких можна було побачити дитячі забави та запеклі бої.

Запитання адвоката були неочікувані й прямі:

— Дивно, що ти не з тих легковажних білявок, у яких по двадцять пар сонячних окулярів.

— Звідки ти знаєш?

Він узяв її за руку, не запитавши дозволу:

— Тому що ти не фарбуєш нігті…

Вона усміхнулась, а він продовжив виконувати роль гіда, показуючи на різні чалми, розвішані посеред рингу на довгій мотузці на дерев’яних прищіпках:

— Білі зазвичай призначалися для шиїтів, а чорні — для тих, хто веде свій родовід від імама Алі бін Абі Таліба.

Він пояснив їй звичай носити червону турецьку феску, навколо якої обгортали білу тканину і якою покривали голову сунітські шейхи, а потім перейшов до чорного головного убору маронітських священників, який складався з двадцяти шарів і якого тепер уже ніхто не шиє; розтлумачив, чим відрізняються убори високих друзьких сановників і як їхній вибір убору залежить від рівня знань. Автор цієї інсталяції, що називалася «Негромадянські війни», мав на меті повісити на мотузках для білизни всі ряси всіх кольорів, а також єпитрахиль, патериці, корони та розшите золотом облачення.

У мить, коли вона цього зовсім не очікувала, він повернувся до неї:

— Чому тебе звати Персефона?

— Це ім’я моєї бабусі по матері.

— Твоя бабуся грекиня чи італійка?

— Вона з Афін.

— Твоя родина ще тримає піст по вівторках, а батько не голить бороду на знак скорботи за падінням Константинополя?

— Мені розповідали таке про дідуся. Моя мама просто православна, батько — католик, мій чоловік — мароніт, тітка одружилася з мусульманином, а брат узяв за дружину мусульманку… Ми чудовий приклад «Ідентичностей та пожеж»!

— Але ти не носиш обручку.

— Так, щоб не втратити шансу на таку зустріч, як ця!

Вони розсміялись, і чоловік випив ще келих шампанського, а тоді зупинився під стіною, прикрашеною великим полотном, що здалеку здавалося монохромним. Він підійшов до нього, щоб зрозуміти секрет його привабливості, і довго роздивлявся. Тоді підступив ще ближче, щоб прочитати підпис у нижньому кутку, і обернувся, наче вжалений, до своєї супутниці, яка залишилася стояти віддалік:

— Це твоя робота, Персефоно?

Вона ствердно кивнула. Її колеги з інституту наполягли, аби вона взяла участь і підготувала роботу, натхненна темою ідентичностей і пожеж, тож вона створила картину, яку довершила відтінками рожевого кольору — саме такого, яким пофарбувала стіни свого будинку. На полотні також був товстий шар спеціального матеріалу, на якому вона не намалювала нічого, але виліпила на ньому рельєфні розрізнені слова, які адвокат, нахиливши голову, щоб розгледіти літери, зумів прочитати вголос: «вони не вітали нічого, крім…», «чарівність», «їх перекинуть», «поміркованість…».

— Ти не казала мені, що ти художниця.

— Я не художниця.

— Ти знаєш арабську?

— Я не розумію значення цих слів, мені просто подобається, як вони звучать.

Вона скопіювала їх так, як їх записав у своєму червоному зошиті Фарід Абу Шаар.

Вони завершили свою екскурсію по виставці коло крила «Довгі спогади», де були представлені списки назв селищ, стертих з лиця землі під час Першої світової війни, а також фотографії армій у різній військовій формі, що змінювали одна одну в Бейруті, й автентичні матеріали, які описували становище країни. Увагу Персефони привернули спостереження американського дипломата, чия країна на початку війни ще притримувалася нейтралітету. Він записав їх у листі від руки англійською мовою і надіслав у Міністерство внутрішніх справ у Вашингтоні:

«Коли ми проходили по Бейруту, хліб був дефіцитом. Якщо його і знаходили, він був темний, а то й мав зелений відтінок і на смак був гіркий. Не минало й дня, щоб не побачити на вулицях та в провулках жінок і дітей із запалими очима, вони шукають у покидьках шкурку лимона чи кістку, а потім падають мертві від голоду на краю доріг. Для них викопали велику спільну могилу поблизу стайні, що біля міського порту. Цих утікачів із гірських сіл до Бейрута поховали в ній разом, а потім зарівняли землею і по війні висадили там дерева».

Коли виставка закінчилася, Персефона забрала свою картину й повісила її на стіну своєї кімнати, навпроти ліжка.