Надруковано в Бейруті

23

Напевно, найбільш ниций коментар на початку засідання ради профспілки друкарень зробив власник друкарні «Аль-Анвар», коли серйозним тоном висловив своє захоплення «продукцією» «Друкарні братів Карамів»:

— Ну що ж, справжні художники!

Він сказав це і видихнув дим ранкової сигари, додавши, мовляв, одне фальшиве євро обходилося їм усього в тридцять центів, що забезпечувало одну з найвищих виручок у світі. Інші ж шепотілися, що на них доніс хтось «свій» із друкарні. Неможливо було визначити справжні почуття цих колег по професії, коли голова закрив тему, висловивши жаль і сказавши, що нелегко прийняти закриття друкарні, чия історія налічує понад сто років, а тоді перейшов до наступних питань засідання.

Через загрозу закриття ризикували втратити роботу чотирнадцять дизайнерів, і тільки одна дизайнерка не тривожилася через це, адже її чекала пропозиція роботи в іншому місці і вона роздумувала, чи прийняти її; одинадцять операторів друкарських машин, троє серед яких підходили до пенсійного віку; п’ятеро осіб із технічного персоналу; троє дизайнерів макетів; двоє каліграфів — чоловік та його син, якого він сам вивчив цієї справи; п’ятеро упорядників, четверо палітурників та золотників; двоє фотографів; двоє бухгалтерів; працівники складу та кур’єри; прибиральниці; секретарі. Усього шістдесят двоє чоловіків, серед яких сорок шість одружених та троє розлучених, і тридцять жінок, серед яких усього дев’ять одружених. Тобто Лутфі Карам не перебільшував, коли попросив зустрічі з міністром внутрішніх справ з партії, яку родина Карамів послідовно підтримувала на виборах, і пожалівся на те, що сотня працівників ризикує втратити свій шматок хліба через полковника з відділу боротьби з фінансовими злочинами (він пошепки уточнив, що то друз), який чинить тиск на друкарню:

— Якщо він хоче грошей, то ми йому дамо, нехай тільки лишить нас у спокої.

З іншого боку, Лутфі вихвалявся, що його робоча родина уособлює справжню національну єдність: там можна знайти маронітів, православних, вірмен, сунітів, шиїтів, і був навіть час, коли на вулиці Абдельваггаба Англійського число мусульман, які працювали в друкарні, було більшим за число християн. Спочатку мусульман наймали виключно у відділ, що відповідав за літери — письмові, а потім друковані. Родина Карамів наймала каліграфів тільки з Басти чи Бейдуна, справжніх умільців у різьбленні літер, відливанні форм, розкладанні букв у рядки, вирівнюванні рядків та у всьому пов’язаному з письмом.

«Ви чекали аж три століття, щоб прийняти друкування, і ще століття, щоб надрукувати Коран!» — так Лутфі Карам дорікав майстрові Анісу аль-Хальвані, що стояв перед ним як представник усієї мусульманської умми. Лутфі розповідав йому після цього історію про те, як у 1600 році один маронітський священник таємно привіз із Італії цілу друкарню, і то лише щоб надрукувати одну-єдину книгу.

— Одну-єдину книгу! — повторював Лутфі, піднявши палець.

Це була книга псалмів розворотами по дві сторінки: на одній — сирійською мовою, на другій — мовою гаршуні. Не залишилося жодного примірника цієї книги, тільки опис її першої сторінки: «Кедр, під кроною якого сидить лебідь; джерельце; два колоски пшениці, хрест та скуфія…». Проте майстер Аніс не знав, як розділити з Лутфі Карамом його захват вчинком патріарха Саркіса ар-Різзі, що в Римі заплатив золотом з власної кишені за друкарські машини й документи на право володіння літерами, віз їх морем, а потім на спинах мулів кількаденним шляхом до монастиря Святого Антонія високо в горах на півночі Лівану. Його перепинили солдати османського губернатора Триполі, але після огляду вантажу дозволили рухатися далі, адже бачили ці машини вперше і востаннє в житті. Так само майстер Аніс не відчував ніякої особистої провини за рішення султана Баязида у 1485 році, а згодом і його сина Селіма І (який здійснив переворот, скинув батька та вбив усіх своїх братів і їхніх синів) про заборону друкувати турецькою й арабською мовами. І Аніс, й інші працівники довгими роками дихали сумішшю, яку винайшов німець Гутенберґ ще в п’ятнадцятому столітті і склад якої відтоді ніхто принципово не змінював (сімдесят відсотків свинцю, двадцять п’ять відсотків сурми, п’ять відсотків олова). Вони ковтали її частинки, коли в поспіху затискали літери зубами або забували про миття рук, переходячи від типографського набірного столу до обіднього. Вони народжувалися білошкірими, але потім їхні пальці чорнішали, а згодом і вся шкіра ставала сірою і блискучою. Хтось із них помирав від раку легень, хтось страждав від симптомів накопичення свинцю, нехтуючи однією з перших порад, яку євангелістський священник з довгою білою бородою та блакитними очима давав працівникам «Американської друкарні»: щодня випивати пляшку молока, щоб запобігти отруєнню свинцем.

Потім у друкарні з’явилися працівники-мароніти. Вони спустилися з гір і добре знали, як працювати з машинами, розбираючись у їхніх найдрібніших деталях. Провідним серед них був чоловік, що постукав до дверей «Друкарні братів Карамів» неподалік «Школи мудрості». З його вигляду, манери говорити, з грубості його пальців важко було повірити в те, ким він представився, — майстром офсетного друку. Він більше був схожий на робітників, які збирали яблука наприкінці літа чи плели очеретяні кошики. Але Карами вирішили випробувати його через скруту, і він сів за друкарську машину так, наче щойно вийшов із-за неї, та почав спритно й легко рівняти рядки і сторінки з мінімальною кількістю помилок. Його найняли за достойну зарплатню, і колеги виявили, що він має гарний голос, тож просили його заспівати їм маввалі[13], щоб веселіше працювалось. У день, коли з друкарні пішов один з працівників, який зшивав книги, цей чоловік запропонував привести хлопця, свого родича, «справжнього митця в пробиванні отворів, упорядкуванні, золоченні та переплетенні», як він описав. Потім той привів іншого родича, чиї вміння розхвалював, і, як виявилося, той був справді чудовим фахівцем з ремонту найрізноманітніших машин. Усі вони були старанні, працювали на совість і не пропускали робочих днів. Приходили до «Друкарні братів Карамів» один за одним: брат приводив брата чи сусіда, дядько рекомендував племінника. Їх ставало дедалі більше, від них пахло селом, і коли вони швидко говорили одне до одного, то іншим було важко їх зрозуміти. Вони всі були з одного місця на схилі провінції Кесерван, де монахи-маріаміти свого часу відкрили велику друкарню, що готувала молитовники різними мовами, аби розповсюджувати їх по всіх країнах Близького Сходу серед конфесій, вірних Риму, тож усі чоловіки цього селища опанували мистецтво друку, і це стало їхнім єдиним джерелом існування. Але батько Лутфі Карама й надалі віддавав перевагу працівникам-мусульманам з Бейрута, кажучи, що «на них легше вгодити» і що вони не вимагають багато, як ці нові зайди з села, що селились у вузеньких квартирах і приходили на роботу, несучи з собою свій «провіант», який складався з варених яєць та сиру, щоб не марнувати зарплату по ресторанах.

Вони залишалися чужими в місті, в них не було друзів. Але коли запалали фронти війни, багато з них узяли до рук зброю і почали працювати вдень і вночі. Вони приходили вранці після нічної варти на барикадах у торговельному центрі й одразу ставали до роботи в друкарні. Про них говорили, що це вони відбили нічні підступні напади і збили снайпера, що контролював район Насра. Це були відчайдушно-хоробрі вчинки, якими вони не хвалилися жодного дня і в які важко було повірити, дивлячись на їхню спокійну дисциплінованість та відданість роботі.

Вони пишалися тільки одним: серед них був чоловік, простий коваль з Рейфуна, який проголосив створення першої республіки на всьому Сході, перемогу селян і вигнання феодалів. І коли у зв’язку зі страйком працівників друкарні на профспілку чинили величезний тиск, щоб розвалити її, ці ремісники, сини селян, таємно надрукували маніфест і поширили його серед товаришів, шукаючи підтримки. У ньому вони поновили присягу жителів Антеліасу 1840 року, що «друзи, християни, алавіти та мусульмани» домовляються між собою мати «одностайний голос», і якщо друз зраджує цю клятву, то буде вигнаний із громади, а його дружини вважатимуться розлученими з ним, а хто з християн відступить, того «не буде поховано за Христовою вірою». Лутфі побоювався їх, бо вони були родичами, солідарними одне з одним, і якби вирішили припинити працювати, це могло б паралізувати роботу друкарні за годину, тому він припинив наймати їхніх родичів, що знову і знову прибували до Бейрута, і не допомогло навіть заступництво його дружини, котра не приховувала радості за земляків, адже була родом із сусіднього селища. Одного разу вона взяла туди Лутфі, але після того так і не змогла переконати його поїхати з нею туди ще раз.

Коли Лутфі Карам зустрів Фаріда Абу Шаара самого в друкарні після першого обшуку поліції, розгубленого після повернення з Головного управління внутрішньої безпеки, він подумав, що Фарід також із цього роду, з тих мешканців селища, які ще працювали в друкарні, — велемовний селянин, що сипле словами вищими й вишуканішими, ніж насправді є його статус. Йому розповіли, що слідчі забрали Фарідову книгу під час другого обшуку просто в нього з-під носа після суперечки, а потім пішли. Лутфі не здавався здивованим, навпаки, на його обличчі з’явилася глузлива посмішка, і він повернувся пошукати Аніса аль-Хальвані.