Надруковано в Бейруті

6

У ніч, коли Фарід Абу Шаар повернувся додому без свого рукопису, Персефона прокинулась о чверть на третю ночі, після того як прововтузилася сама в ліжку. Безсоння приходило до неї тоді, коли більшість людей глибоко спить, і вона вставала, готова зайняти себе якоюсь справою, хай навіть лягла в ліжко опівночі. Наближався кінець липня, спека ще не поменшала, світло ліхтарів з парку лилося крізь високі вікна до кімнати, вбираючи павича на стіні в химерні шати, зовсім не схожі на його денний убір. Воно вкривало різкими кольорами вітальню разом із мальтійською болонкою, що згорнулася калачиком на софі, і цю різкість посилювало блимання та потріскування електричного відлякувача комарів. Одразу після пробудження Персефона запалювала ароматичну паличку, яку її чоловік гасив перед сном, щоб запах сандалу допоміг подолати відчуженість неонового світла та її безсоння. Вона безшумно привідчиняла двері спальні своїх доньок-близнючок, щоб помилуватися на них: Сабін, яка мимоволі тулилася ніжкою до стіни, та Ніколь, яка натягувала подушку на голову і так засинала. Вона усміхалася, заходила до кімнати, щоб перевірити, як вони сплять, цілувала їх і знову вкривала легкою літньою ковдрою.

Потім вона поверталась у вітальню, падала з книжкою в руці на софу в кутку, де її не побачить камера спостереження, і починала читати. Вона залишала книжки по всьому будинку: здається, вона читала їх усі одночасно. Вона не закривала їх і не повертала на місця на полицях, а залишала розкритими й перевернутими на столах та подушках. Детективи, альбоми з картинами великих художників та історичними містами чекали на неї, і вона наказувала Флер залишати їх там, де вони лежать. Вона читала рядки з «Собору» Раймонда Карвера, але відчувала, як і під час кожної такої нічної спроби, що книги не заспокоюють її, що слова, які вона бачить перед собою, плутаються і починають нестерпно тиснути. Вона кинула читати і вийшла на балкон. Кицька нявчала і стрибала в темряві. Персефона прислухалася до звуків ночі, до бентежного джазу Джона Колтрейна, зустрічаючи світанок, що мав скоро зайнятися. Вона насолоджувалася короткою миттю сп’яніння, яку переривало відлуння далеких кулеметних черг у супроводі голосів із барів на сусідній вулиці. Їхня музика не стихне до самого сходу сонця, аж доки завсідників не здолає дрімота після довгої нічної пиятики.

Персефона знову вийшла в коридор між спальнями. Вона вже переробила все, чим зазвичай займалася, коли не спала вночі, але так і не відчула втоми чи сонливості. Вона попрямувала на кухню, випила охолоджену воду, відчинила маленькі дверцята і прислухалася перед тим, як спуститись у друкарню, тримаючи капці в руці. Прислухалася до голосів, які могли б долинути звідти до неї, якщо кілька працівників залишилися там допізна. Уже вдруге вона спускалася вночі до зали з верстатами та офісами. Їй було страшно побачити те, що вона бачила там минулого разу рік чи два тому, у таку ж спекотну ніч, — або їй привиділося.

Троє чоловіків були освітлені знизу вгору, світло йшло від ламп, розставлених на сортувальному столі. Вони стояли навколо столу, поринувши у жваве обговорення, а смуги світла й тіні перекреслювали їхні обличчя, малюючи на них зморшки. Вона побачила батька свого чоловіка, Лутфі Карама, майстра Аніса аль-Хальвані, а між ними — молодика з жіночим голосом, який говорив арабською, але вона не зрозуміла ні слова. У нього в руці був аркуш, він показував зображення на ньому. Він тримав його вказівним і великим пальцями так, щоб відчути на дотик, і порівнював з іншим аркушем. Троє чоловіків не бачили Персефони: вони стояли далеко від сходів, сильне світло ламп засліплювало їх, а ще вони були повністю поглинуті розгляданням аркушів перед ними. Вони підняли один аркуш проти світла лампи й почали перешіптуватись і кивати головами, і тільки дивний хлопець говорив голосно. Вона також почула шум та інші голоси з боку великого друкарського верстата, але не бачила, хто говорив. Вона знову піднялася в будинок, і ця картина час від часу з’являлася в неї перед очима: троє чоловіків, що ніби зійшли з полотна, виконаного олійними фарбами, — у них видовжені обличчя й пильні погляди, і вони радяться про щось в одному з королівських дворів. Або ж це апостоли з картини Караваджо, на якій зображена остання вечеря в Еммаусі і яку вона бачила в музеї у Мілані під час поїздки з Академією мистецтв, коли студенти докладно вивчали мову світла і тіні.

У цю ніч у залі тихо, тільки різнокольорові індикатори світяться на сучасних машинах і невпинні та безсонні тріск електрики й шум вентиляції порушують тишу. Вона все ще чує саксофон Джона Колтрейна в супроводі завивань п’яних молодиків на яскравий повний місяць, що зійшов над містом, і босоніж спускається кам’яними сходами.

Вона йде поволі, босі ноги пристають до підлоги. Їй подобається тепло кам’яних плит, і вона вбирає його тілом. Ось вона провела нігтями руки по всій довжині залізного боку друкарського верстата і, дійшовши до офісу Дудуля, розвернулась, пішла в протилежному напрямку, наче нічний охоронець, який перевіряє, чи все на місці. За секунду її увагу привернув стіл коректора: чорні очі цього молодого хлопця спалахували щоразу, коли він проходив повз неї вдень. Вона рушила до столу, уважно досліджуючи його, і в тьмяному світлі помітила червоний зошит, що лежав на паперах. Ось його таємниця, його зошит, з яким він не розлучається, на якому він залишив запах свого тіла та піт долонь. Напевно, пішов додому і навмисно залишив його тут. Вона взяла рукопис і повернулася з ним у свою спальню. Потім зайшла у ванну, помила з милом ноги, що почорніли від бруду підлоги друкарні. Безсоння минало, вона знову могла б заснути.

Персефона нанесла кілька крапель легких парфумів на шию та під пахви, потім спокійно зняла з себе сатиновий рожевий пеньюар і бюстгальтер. Вона залишилась у короткій прозорій сорочці, також рожевій, запалила боковий нічний світильник, що стояв на приліжковому столику, і поклала червоний зошит на голі зведені коліна. Усміхнулася до назви книги й посвяти, хоч не зрозуміла ні значення, ні сенсу цих двох вступних слів — «Книга» та «Мені». Перегорнула сторінку і спробувала прочитати. Вона ковзнула поглядом по поверхні слів, розуміючи хіба окремі вирази: прекрасні звуки, які, однак, не складаються в слова. Літературна арабська мова мала на неї гіпнотичний вплив ще відтоді, як вродливий учитель говорив нею з характерною урочистістю на тих кількох уроках, що Персефона встигла відвідати перед тим, як покинула арабську й зосередилася на отриманні французького бакалаврського диплома. Вона тішилася, слухаючи арабську мову, і потайки насолоджувалася звучанням ассирійської заупокійної молитви в маронітський церкві святого Георгія, куди приходила з чоловіком, коли хтось із родичів помирав. З цієї молитви вона могла розібрати лише кілька знайомих слів, як, наприклад, із пісень мовою урду, які вона вважала любовними. Вона не розуміла, але надавала власних сенсів. Якби вона спробувала дізнатися справжнє значення тих слів, то виявилося б, що вони значно простіші, ніж їй здавалося, і чари б зникли. Вона гортала сторінки, списані гарним почерком: усі літери однакової висоти, що робить їх схожими на друковані. Але мова вислизнула з них, слова коливались і залишились підвішеними в її уяві.

Вона чекає на сон, роздивляючись багряне покривало, а з вулиці до неї долинають голоси, але тепер вони не порушують її спокою. Вона знає, що наближається сон, коли з голови, починаючи з потилиці, її охоплює характерне оніміння. Воно приходить так рідко, і вона не в змозі йому опиратися. Вона опускає тіло глибше в ліжко, останнім порухом розсуває подушки, розштовхує їх ногами і розкидає по підлозі з різних боків ліжка, перевертається на правий бік, лягає на плече і кладе руку під торс, як і завжди в останні хвилини перед сном, через що стає видно делікатне татуювання квітки лотоса на лівому плечі. Вона трохи розводить ноги і неквапливо міркує, що могла б зробити з цим рукописом. Думає про всі ці ігри Дудуля. Як би вона хотіла порадитися з ним! За кілька хвилин вона піддається млосному онімінню і поринає в сон, а рукопис лежить на подушці.