Надруковано в Бейруті

28

Мати розбудила Фаріда по обіді. Він не пішов на місце свого злочину. Усі б помітили, що він сидить за своїм столом обличчям до кам’яних сходів, чекаючи, коли Персефона спуститься в друкарню. Він хотів поговорити з нею. Голосно вимовити її ім’я. Він ніяк не зміг би розповісти про неї своїй матері, яка радила йому щоразу, коли він згадував про жінок, одружитися замість «тинятися тут і там», тож із першими сутінками він подався до «Лос Латинос».

Радіо в таксі передавало новини про збройні зіткнення поблизу Арабського університету в Бейруті. Водій змагався з диктором, перекрикуючи його і з гіркотою засуджуючи становище, в якому опинилася країна. З передачі Фарід уловив тільки звуки важких пострілів, після яких голос диктора різко переривався. Тоді водій був упевнений, що це бойова куля змусила замовкнути кореспондента на місці подій, можливо, навіть уразила його на смерть. Фарід вийшов з таксі, а водій усе чекав, коли відновиться радіомовлення з вулиць, охоплених сутичками.

Зайшовши в клуб, Фарід одразу попросив Васіма, бармена, про маскулінність якого ходила слава, дати йому сигару. Він затягнувся нею з азартом новачка, який тільки починає поціновувати куріння. Айюб не забарився, і Фарід посадив його перед собою, взяв за руку, не даючи відволіктися на клуб, який скоро мав відкритися, навіть не даючи відповісти на телефонний дзвінок. Здавалось, очі Фаріда танцювали, коли він сказав другові, що в нього немає нікого, хто б його вислухав, крім Айюба, і він просто вибухне, якщо не розповість.

— Що з тобою сталося?

— Жінка.

— Що, і в тебе теж?

— Такої ночі в мене ніколи не було…

І він, зазвичай небагатослівний і меланхолійний, швидко й емоційно почав говорити до друга, наче хтось слухав його і записував сказане ним у вічну книгу красномовства. Кохання зробило його щедрим на слова; спочатку епітетами і навіть жестами він намагався передати, що з ним відбулося минулої ночі. Потім йому забракло словесного опису, і він рухами пальців окреслив у повітрі чарівливий жіночий силует, але й цього було замало, і він дістав червону ручку для коректури. Айюб подумав, що зараз його друг почне малювати свою кохану на папері, але Фарід стишив голос, що тремтів від почуттів, ніби довіряючи таємницю. На меню, що лежало перед ним, він накреслив план друкарні, дорогу, яка вела до неї, жакаранди та сходи між поверхами. Він відмітив місце, де, на його думку, вони зустрілись і між ними відбулося те, на що Фарід тільки натякнув порухом руки й ніжною усмішкою. Він пригадував цю подію і боявся, що вона більше не повториться. Він розповідав Айюбу про темряву, звуки, телефонний довідник, її несподівану появу — наче вона прийшла з його сну, білошкіра й тендітна… Тоді завагався на мить і сказав, що вона схожа на втрачену книгу, на що Айюб розсміявся, але Фарід продовжив говорити, не звернувши на це уваги.

Глибоко дихаючи та заплющивши очі, він згадував її запах, відчував її смак на вустах і язику. Йому забракло слів, щоб описати її ніжну шкіру, і він тільки натхненно погладив правою долонею ліву. Після цього всього, що здавалося лише вступом, Фарід розкрив руки, широко розплющив очі й сказав, знов урочистим тоном:

— Ця щаслива таємниця в її очах, це запрошення, яке осявало її обличчя щоразу, коли ми зустрічалися поглядами!

Він був захоплений, говорив без упину, наче повернувся зі сну, що перевершив його найсміливіші мрії. Він казав, що вона його «чистий кришталь», його «теплий хліб», і те, що було між ними, не потребувало і не потребуватиме слів; що він мало зрозумів з того, що вони говорили одне одному, бо вона говорила витонченою французькою, словами, заскладними для нього, але вони причарували й запалили його. Він не замовкав, доки Айюб не перебив його:

— Добре, і хто ж вона?

— Дружина власника друкарні.

Айюб присвиснув з несподіванки, тоді голосно розреготався від блискавичної зміни думок у голові:

— Я пришлю до її чоловіка твою подружку Луну наступного разу, і ви поквитаєтесь.

Фарід також розповів Айюбові про обшуки і про те, що сталося між ним і цим високим чоловіком з блакитними очима, який не знайшов у всій величезній друкарні, серед її машин та документів, нічого іншого, крім його книжки, щоб накинутися на неї й забрати її. Він не читав її, а тільки почав мацати її аркуші і слухати, як вони шурхотять між його пальцями, а офіцерка, що була з ним, мало не наставила на Фаріда зброю. Книга знову вислизнула з його рук, наче в ній є енергія, природу якої він не відає. Айюб пожартував:

— Справедливо: ти втратив книгу, але здобув жінку!

Потім він запитав його про причини обшуків та про те, що відбувалось у друкарні, але Фарід відповів, повертаючись до чарів своєї ночі за машиною «Гайдельберґ 162 XL», словами поета Імру аль-Кейса про «газель, яка вполювала моє серце і втекла».

Тим часом у дверях з’явилася Луна. Вона легенько поплескала Фаріда по щоці, скуйовдила йому волосся, назвала своїм прекрасним поетом і сказала, копіюючи його високо підняті брови й надуті губи, що він подобається їй більше, коли має похмурий і серйозний вигляд. Її справжнє ім’я було Роксана, це Айюб назвав її Луна: він завжди давав дівчатам прості імена, не більше двох складів. Вона прибула з Молдови рейсом «Middle East Airlines» з Бухареста разом з десятьма іншими дівчатами. Це була найбільша угода, яку Айюб уклав за весь цей час у своїй професії. Дівчата розподілилися по клубах, а собі він залишив чотирьох, серед яких і Луну. Її дитинство було бідним, вона ходила до школи пішки з маленької ферми свого батька в Молдові. Батько працював там один, відволікаючись від туги за померлою дружиною на старий трактор, що вивергав чорний дим з високої труби, схожої на пароплавну. А коли фермер уже не зміг дбати про своїх чотирьох дітей, то продав землю й замкнувся в будинку, де пив дешеву горілку і плакав. Роксана втекла до міста, вступила в інститут мистецтв, де вчилася вдень, а вночі працювала в ресторанах, доки їй не зустрівся цей люб’язний ліванець, Айюб, який знав, як поводитися з дівчатами, і був щедрим із ними в ресторані. Він запропонував їй роботу в Бейруті чесно:

— Ти будеш сама собі хазяйкою, сидітимеш із клієнтами. Вони будуть випивати, але ти не питимеш. Якщо ти цнотлива, то повернешся додому цнотливою, якщо захочеш.

Вона не була цнотлива. Через тиждень після прибуття до румунської столиці пішла з подругою на дискотеку, де компанія молодих людей почала переморгуватися з дівчиною, що недавно приїхала з села, і пригощати її випивкою. Вона не опиралася першій же пропозиції піднятися в спальню на горішньому поверсі, де залишила кілька краплинок крові на простирадлах і кілька сльозинок радості й журби водночас на подушці, коли прокинулася від свого сп’яніння.

У Бейруті вона не пила, домовляючись про побачення з чоловіками. Збирала гроші, але ще не вирішила, що робитиме з ними. Айюб став для неї наче старший брат. Він скористався її приходом і тим, що вона зайнялася Фарідом, щоб нарешті взятися до справ клубу, перші відвідувачі якого вже почали сходитися. Луна сиділа поряд зі «своїм поетом», але скоро покинула його на запрошення двох чоловіків, що ввійшли в клуб, обговорюючи сутички в столиці, число вбитих і те, як медіа завжди спочатку повідомляють про невелике число жертв, а потім воно починає рости:

— Закладаюся, що вбитих буде вже двадцять, не рахуючи поранених! — сказав один із них.

А другий покликав Луну на ім’я.

Вони знали, що хлопець поряд з нею — не той клієнт, який зможе взяти на себе її турботи. Цього разу Фарід Абу Шаар не відчув ревнощів, та й у нього не було на таке прав, хоча раніше вони дошкуляли йому щоразу, коли Луна сиділа з якимось чоловіком і явно призначала тому побачення поза своєю робочою зміною в одній з кімнат готелю. Проте в цей вечір Фарід відчував, що не може зрадити Персефоні Мелькі. Він заплющував очі, щоб знову відчути її запах — запах принцеси, яка прокидається зі сну.