Надруковано в Бейруті

16

Фарід не успадкував від батька вміння зваблювати жінок. Халім Абу Шаар був вродливим чоловічим перукарем, і його надзвичайно поблажлива дружина, що пишалася ним і після його смерті, казала, що якби життя дозволило йому, то він би мав стосунки з усіма жінками на вулиці Червоного Хреста. Історії про нього вона розповідала з веселою легкістю, що зазвичай не пасує розмовам про померлих. Він вважав, що вміло приховував від неї історію свого особистого життя, але дружина знала про все так, що здавалося, ніби вона наймала приватного детектива стежити за ним. Але доля недогледіла і привела його на автомобілі «рено» на дорогу до аеропорту, якраз коли за збігом обставин на телевізійних екранах з’явився «покровитель пригноблених», лідер «Партії Бога» — він читав вступну молитву: «Я знайду прихисток у Бога від проклятого диявола, слава Господу всього сущого, молитва і мир нашому Пророкові, печаті всіх Пророків, Мухаммеду, батькові аль-Касема, сину Абдалли», — і тут феєрверк пострілів пролунав навсібіч. Перукар отримав поранення в голову і спливав кров’ю півгодини, поки його привезли в лікарню, а ревіння проповідника так і долинало з радіо в його машині.

Він помер в оточенні дружини та дітей, і діти швидко подорослішали й рано пішли працювати, навчившись покладатися лише на себе. Вони покинули село, де не мали нічого, крім малого, простого будиночка, єдиною окрасою якого був балкон. Вони приїздили туди по одному, тому що дві кімнатки не вміщали численних дітей та онуків. Навідувалися влітку, діти сердились і вередували через відсутність друзів, з якими могли б гратися, тож вони замикали будинок і поверталися до Бейрута. Троє хлопців, з них Фарід — найменший, мамин улюбленець. Двоє старших братів цікавилися дівчатами й були охочі до любовних пригод. Вони були з породи мисливців-одинаків, які нікому не розповідають про свої пригоди, аж доки всі троє братів не зустрілися випадково на вечері в одному ресторані, що славився різноманітними закусками. Арак вдарив їм у голови: жоден келих не випивався, доки не торкнеться келихів двох інших почарківців. Язики розв’язались, і двоє братів почали мірятися своїми перемогами й сексуальними можливостями. Підтверджуючи достовірність своїх слів та описів запізнілих підліткових розваг, вони згадували тільки перші літери імен тих жінок. Потім старший спробував подзвонити одній з них, щоб дати почути її голос своїм братам, але, на жаль для нього, вона не відповіла. Вони не давали й слова вставити Фарідові, який слухав їх, не вірячи тому, що дізнавався про братів; а ті, продовжуючи напиватися, сперечалися, хто сплатить рахунок. Наступного ранку їм стало соромно, і вони знову почали приховувати свій улюблений «спорт».

Дружина старшого брата перевіряла його одяг кожного дня. Вона прислухалася, якщо телефонна розмова затягувалась, і намагалася пройти за ним, якщо він виходив на балкон, щоб відповісти на дзвінок, — але все марно. Жінка другого брата вдачею була більше схожа на свою свекруху, тому змирилася з дійсністю. Але вона могла вибухнути гнівом і погрожувати піти з дому, що й сталось одного разу, коли вона знайшла в кишені свого чоловіка упаковку презервативів, а він почав удавати, що навіть не знає, навіщо вони використовуються. Вона провела два дні у свекрухи, але постійні дзвінки чоловіка і його волання про те, що діти за нею плачуть і що їхній синок, який уже кілька тижнів ходив на горщик, знову почав справляти потреби в штанці, змусили її повернутися, знервовану й засмучену, і забути про авантюри чоловіка.

Щодо освіти братів Фаріда, то вона не була серйозною: вони мали тільки шкільні атестати, а для загального розвитку погортали хіба сторінки однієї чи двох книжок Маруна Аббуда чи Михаїла Нуайме, та це не залишило сліду в їхній пам’яті. Тож усе літературне обдарування, яке мало б успадковуватися представниками роду Абу Шаар, випало на долю Фаріда. І хоч він намагався триматись осторонь від свого родоводу, все одно читав твори родичів, як будь-хто інший, і намагався уникати, наче сімейного тягаря, повторення стилів і жанрів, у яких вони вже досягли мистецької висоти.

З усіх великих письменників роду Абу Шаар Фарід бачив тільки одного, останнього з цієї когорти. Фарідові саме виповнилося десять років невдовзі після смерті батька, й одного дощового дня вони з матір’ю відвідали цього чоловіка. Мати розбудила його рано, ретельно вдягла в ошатний недільний одяг і зимове взуття, на якому було багато дірок і довгі шнурки. Сама ж вона вбрала своє єдине червоне пальто і приколола на нього позолочену брошку у вигляді кота. Під час поїздки у двох таксі, які вони взяли по черзі, щоб дістатися вулиці Блісса біля Американського університету, вона дивилася на нього повним тривоги й відчаю поглядом, поправляла його комірець і вкладала неслухняні пасма свого волосся.

Вони увійшли в тиху будівлю, фоє і сходи якої були застелені килимом. Було чути тільки, як піднімається старий ліфт і зі скрипом зупиняється на одному з поверхів. Служниця, яка провела їх до темної вітальні, пошепки сказала, що не перериватиме «професора», поки він читає, але він не буде в бібліотеці довго — вона знає його розпорядок. Незважаючи на те, що в приміщенні було тепло, мати не зняла пальта. Вона сіла коло Фаріда і пошепки почала говорити до нього. Вона тремтіла і притягувала його до себе щоразу, коли він відсувався, наче не хотіла, щоб вони вдвох займали на дивані більше місця, ніж одна людина. І ось до них вийшов цей чоловік, якого описували в одній газетній статті так: «середнього зросту, міцної статури, смаглявий, статечний, галантний і скромний, небалакучий, не сміється багато, неквапливий у словах, кмітливий, з чудовою пам’яттю, поважний і доброзичливий, а коли говорить, то підкорює серця». Він був у гаптованій золотом абаї, а на голові мав вишиту білою ниткою легеньку скуфію. Мати підштовхнула Фаріда, щоб він підвівся разом з нею і привітався. Чоловік, якого називали «вчений Юсеф», тримав руку на голові Фаріда весь час, поки говорив з його матір’ю. Його другу руку тримала мати, а він розпитував її про неї та про дітей, а потім запросив Фаріда пройти з ним у бібліотеку. Мати стояла і дивилася, як її син, цей маленький чоловік, іде за руку з родичем, а той заводить його перед собою і зачиняє за ними двері. Попри дощову погоду, яскраві промені сонця проникали крізь штори високого вікна й освітлювали на полицях шаф книги з золотими титулами, витисненими на обкладинках. Щойно Фарід зайшов у кімнату, світло засліпило його і не дало побачити ряди чорних і червоних книг, які сягали стелі і про які він думав з того дня, уявляючи, що всередині кожної з них сплять різнокольорові карлики й танцюють джини.

Це усамітнення не тривало довго: уже через чверть години вчений Юсеф відчинив двері й покликав матір Фаріда, яка попрохала сина посидіти на дивані та почекати. Хлопець пригадував, що вони залишалися в кімнаті довго, мати вийшла з неї з червоними щоками, а за нею вийшов Юсеф із конвертом у руці, який він запечатав, провівши язиком по його краю. Він віддав їй конверт і провів їх до дверей, приязно всміхаючись. Хлопець запитав матір, що в конверті, але вона проігнорувала питання. Він запитав знову — вона мовчала, він утретє закинув їй цей м’яч — вона все одно не відповіла на подачу.

У таксі настала черга матері запитати його, що відбулося між ними, і Фарід не став відповідати їй тією ж потайливістю і розповів, що, як тільки вони зайшли до кімнати, Юсеф одразу почав шукати книжку і повторювати рядок з вірша:

Я згадував тебе в аз-Загрі, тужив за тобою,

Аж ось розвиднівся небокрай, і земля засяяла.

А Фарід продовжив:

Занедужав легіт,

Наче поспівчував мені і заслаб від жалю.

Він розповів їй, як здивувався цьому Юсеф. Той покинув шукати книжку і запитав хлопця, чи розуміє він значення слів «занедужав легіт» і причину «жалю», на що Фарід відповів правильно, і Юсеф вражено подивився на нього. Мати обійняла його, поцілувала в чоло і, не маючи сил стримати гордість, прошепотіла у вухо:

— Ти такий, як твій батько! Ох і любитимуть тебе жінки!

Але вона не розповіла йому, що гроші в конверті, які дав їй Юсеф Абу Шаар, призначені для оплати його навчання, і це вдруге він дав їй гроші після смерті чоловіка. Цього разу він захотів познайомитися з хлопцем, і коли пересвідчився в його таланті, то допомагав йому до самої своєї смерті. Коли він помер, Фарід уже був у випускному класі школи. Він склав елегію, яку прочитав на похороні Юсефа, де був присутній ректор та багато викладачів з Американського університету. І там, у баптистській церкві Христа, син Халіма Абу Шаара збагнув, що цей його начебто родич був християнином-євангелістом, а не маронітом, як вони.