Надруковано в Бейруті

17

Абдельхамід аль-Хальвані не був поступливою людиною і все життя переходив з однієї друкарні в іншу. У день, коли його звільнили з «Американської друкарні», він попросив директора, преподобного Тімоті Гарріса, дозволити забрати свої особисті речі. Він приніс білу міткалеву торбинку, склав у неї п’ять повних наборів оздоблених літер у початковій формі від аліфа до я, а також набори «басмали»[11], виконані різними почерками та з різними візерунками, й орнаменти для оздоблення берегів сторінок. Він найняв носильника, навантажив три дерев’яні ящики йому на спину і пішов попереду нього, показуючи шлях до будинку. Дружина зуміла заповнити ними пусте місце на кухні, праворуч від раковини, і почала розставляти на них слоїки з варенням, прянощі, сіль та керамічні горщики з карликовою опунцією. Абдельхамід запхав білу торбину ногою під ліжко далі від очей. Десятиліттями ніхто не цікавився, що в тих дерев’яних коробках. Він також не переніс їх із собою до друкарні єзуїтів, які поспішали дати йому роботу щоразу, коли він і Фуад Карам сварилися.

Серце Абдельхаміда протягнуло недовго: він помер сидячи, навіть не встигнувши зняти феску з голови, після нападу сильного кашлю, саме коли розкладав літери для набору нового видання богослужбової книги. Він поділив сторінку на дві половини: справа червоним кольором набирався текст сирійською мовою, а зліва переклад арабською був чорний, — як просив маронітський архієпископ Августин Мубарак. Мустафа аль-Хальвані успадкував будинок, і закриті коробки лишалися частиною інтер’єру родинної кухні, доки про їхнє існування через більш ніж вісімдесят років не згадав онук Аніс. Якраз тоді родина Карамів переробила останнє підвальне приміщення під стайнею на музей устаткування для професії, яку вони переймали з покоління в покоління. Аніс привіз коробки на таксі на згадку про дідуся, щоб додати їх до колекції друкарських верстатів і традиційних інструментів у музеї. Вони залишалися там, доки один з робітників випадково не впустив коробку. Вона відкрилась, і те, що було в ній, розсипалося по підлозі. Аж два дні Аніс досліджував уміст коробок і уявляв шаленство свого дідуся Абдельхаміда, який створив так давно те, що інші марно намагалися створити вже після нього. Він вирізьбив і вилив повний набір літер з усім оздобленням, з усіма додатковими деталями шрифту «сулюс» — короля серед шрифтів арабської мови, безперечної її окраси.

Аніс склав набір і забув про нього знову. Він не згадував про набір до того дня, коли Флер підійшла до нього і покликала його «месьє Аніс», показуючи на горішній поверх. Мадам Персефона очікувала на нього, сидячи серед своїх розкритих книжок, що лежали розворотом униз, і тримала в руці червоний зошит, сторінки якого весь час неуважно гортала.

Вона прямо запитала його без вступу:

— Ти можеш надрукувати для мене один примірник цієї книги?

Аніс знав, що їй важко читати арабською.

— Це для моєї подруги, яка мріє її видати. Я подарую їй на день народження.

Аніс легко впізнав сторінки зошита Абу Шаара, але вдав, що повірив їй. Він звик приймати її поведінку як є, навіть якщо не розумів. Він не бажав заперечувати Персефоні, яка запропонувала йому виклик — надрукувати для неї книгу найкраще, як він тільки зможе.

Зненацька вона поставила йому неочікуване запитання:

— Ти приходив у друкарню вночі, Анісе?

Аніс удав, що не розчув її, намагаючись виграти час, але вона повторила, і він почав перепитувати й уточнювати питання під приводом того, що не розуміє її ламаної арабської. Він запитав, що вона має на увазі під «вночі», і вона відповіла: «опівночі», на що він машинально відповів заперечно. Аніс почав довідуватися про причину такого питання. Коли він збагнув, у чому річ, то зізнався, що приходив раз чи двічі на місяць, бо назбирувалося багато друкарської роботи і потрібно було виконувати її своєчасно.

Вона попросила його використати найдорожчий папір, який він тільки зможе знайти в Бейруті, і вручну поскладати літери, а ще, якщо можливо, дістати стару друкарську машину. Вона хотіла, щоб його руками був створений витвір мистецтва:

— Терпіти не можу ці нові машини, вони мене лякають!

Її також лякав Лутфі Карам.

Вона наполягла, щоб Аніс нікому нічого не казав, аби це було сюрпризом для її подруги, і насамперед попросила не втаємничувати в справу її чоловіка:

— Не кажи нічого Дудулю!

Аніс стояв і дивився на неї, не знаючи, що відповісти. А вона випередила його ще більш незручним запитанням:

— Ти залишаєшся внизу вночі сам?

Аніс знову затнувся і спробував проігнорувати це питання: стенути плечима, а тоді втекти від необхідності відповідати Персефоні. Він питав себе, що могло змусити таку жінку зацікавитися коректором з похмурим обличчям. Проте йому довелося повернутися, щоб уточнити:

— Мадам, ви сказали, один примірник?

— Так, тільки один.

Вона вказала на картину Джорджа Сіра, друга її прадідуся, на якій було зображено бухту Бейрута, міський порт і гори за містом, що тонули в рожевому тумані — переходи між його відтінками нагадували колір, який вона вибирала для стін свого будинку:

— Як оця картина! Іншої такої не існує…

Незважаючи на дивні питання Персефони, це завдання пробудило в Аніса амбіції, поховані під довгими роками бездіяльності.

Вона повернулась у свою спальню, а він вийшов і зачинив за собою двері. Замріявся, стоячи перед статуєю Венери, що, схиливши голову, намагалася побачити власну оголену спину; а він мовчки роздивлявся аркуші у своїх руках і вже передбачав здивування Персефони, коли він знову покаже свою друкарську майстерність.

Цілісінькі дні він проводив у підвалі зі старими друкарськими інструментами, повністю поглинутий роботою. Він знав, що, скоріше за все, йому випав останній шанс складати літери і зробити книгу так, як він хоче. У ту мить, коли він простягнув руку до коробки з літерами, знову відчув запах свого батька Мустафи. Цей запах супроводжував його з дитинства, коли Аніс усюди ходив за ним. Батько рано забрав його зі школи, пояснюючи це тим, що для його фаху не потрібно ніякого особливого вміння читати, крім як виокремлювати літери, і вчив його мистецтва друку як єдиного надбання, яке він передасть у спадок своєму синові.

Невідомо, як Аніс умовив Абдаллу Карама дати йому таку довгу відпустку. Його кликали тільки тоді, коли він був потрібен для завдання, яке ніхто, крім нього, не міг зробити якісно. Коли він проходив поміж працівників, вони помічали жвавий блиск у його очах, чого раніше не бачили. Він повертався швидко, щоб почати розкладати літери свого дідуся Абдельхаміда в дерев’яній шафі, перед тим як узятися до складання сторінок у секції формату чверті аркуша. Одна секція розрахована на вісім сторінок. Перед ним складено двадцять секцій, і він розкладав знаки, стежачи за порядком літер і правильним використанням протяжок. Він не вловлював значення слів та речень, адже вони взагалі не цікавили його. Кілька разів бачили, як Лутфі Карам ішов до заднього підвалу, а Аніс практично не виходив звідти й повертався додому пізно ввечері. Одного дня з настанням вечора зателефонувала його дружина: вона непокоїлася, чи з ним не трапилося чогось і чи його не викрали. Вона говорила з секретаркою власника друкарні і описувала все, що бачила зі свого балкону в ту мить на власні очі: дві групи молодих людей стоять одна навпроти одної в їхньому кварталі. Група на початку вулиці ганить Алі та Зейнаб, а група на протилежному кінці лає Османа та Омара, щоб помститися за Хусейна[12]. Вони кидають одне в одного всім, що потрапляє під руки, й це може призвести до застосування снарядів, як минулі рази, коли було багато поранених і вбитих.

Аніс уважно зібрав сторінки, закріпив їх і запустив ту саму стару друкарську машину, на якій працювали ще його батько й дід і яку пристосували для роботи на електриці. Машина запустилася вперше за більш ніж п’ятдесят років, і з неї вийшла перша пробна сторінка, надрукована на звичайному папері. Аніс узявся виправляти й припасовувати її спеціально під розмір літер шрифту «сулюс». Він знаходив дрібні помилки; помарки, яких би не помітив пересічний читач, привертали його увагу, і він позначав їх червоною ручкою, що відволікало його від послідовного читання. Він розібрав механізми, підігнав їх і знову закріпив.

Йому залишилося тільки вибрати папір, і Аніс добре знав, чого від нього вимагають. Він попросив дозволу в Лутфі Карама і пішов у сховище. Там відсунув два рухомі камені від стіни, і перед ним з’явилося потаємне заглиблення. Аніс узяв кілька пачок паперу, поклав туди червоний зошит коректора і закрив цінний уміст сховку. Він розрізав папір і запустив машину востаннє. З неї вийшли чисті виправлені сторінки примірника, які він виніс на денне світло. Те, що він побачив, зачарувало його. Аніс вибрав дорогу палітурку і подивувався з самого себе, що йому не захотілося надрукувати хоча б ще один примірник цієї книги.