Надруковано в Бейруті

36

Фарід Абу Шаар увійшов до камери Головного управління внутрішньої безпеки, де вже було двоє мовчазних чоловіків. Один підробив підписи свого родича, що жив у Венесуелі, і продав його родинний будинок за його відсутності, а другого затримали в бейрутському аеропорту: при собі він мав мільйон пігулок фенетиліну і відмовився видати спільників по контрабанді. Фарід провів увесь день лежачи, дивлячись у стелю і думаючи про те, що з ним сталося. Наступного дня співкамерники розповіли йому свої історії, а ще до них привели нового хлопця, який не забарився зробити те саме. Він розповів, як стріляв з бойового пістолета в офіцерів, які прийшли, щоб завадити йому добудувати будинок без дозволу на будівництво. Надійшла Фарідова черга. Він усміхнувся і, спершись спиною на стіну, сказав: усе, що з ним трапилося, трапилося через жінку. Жінку, яку б не змогли намалювати художники, бо її краса засліпила б їх. Коли вона була маленька, мати ростила її таємно від допитливих очей разом з її сестрою серед полів. Спочатку в’язні подумали, що йтиметься про викрадення і вбивство честі, що інколи ще траплялось у деяких місцях Лівану; але Фарід продовжив і оповів про те, як прийшла весна, а з нею все розквітло, і дівчина збирала букет нарцисів, а земля розкололась, і з неї з’явилася колісниця, запряжена вісьмома кіньми, темно-синіми, як ніч. Контрабандист фенетиліну присвиснув недовірливо і зиркнув на товаришів, але Фарід не звернув уваги і сказав, що її сестра побоялася перешкодити Аїдові, богу підземного царства, викрасти дівчину. Вони зникли в одну мить, наче за помахом чарівної палички. Її сестра заплакала і перетворилася на джерельце. Хлопець, що стріляв в офіцерів внутрішньої безпеки, приготував уїдливий коментар, але стримався озвучити його, побоюючись, що Фарід перестане розповідати, адже затримані вже піддалися чарам його казки. Мати дівчини блукала, шукаючи її, і залишила землю без плодів, від чого люди почали голодувати. Боги втрутилися, щоб повернути їй дочку, й Аїд неохоче погодився відправити її на землю, щоб сестра перестала оплакувати її. Але один з охоронців підземного царства бачив, як дівчина зірвала гранат і з’їла сім ягідок, а той, хто скуштував плоди підземного царства, залишався там навіки. Тоді найвищий бог втрутився і вирішив, що дівчина проводитиме шість місяців під землею і ще шість на землі, і так рік розділився на пори.

Чоловік, що підробив підпис, запитав:

— Як звали цю дівчину?

— Персефона.

— Ти знаєш її?

— Ніхто не знає її так, як я.

— То що ж ти зробив, що потрапив до в’язниці?

— Вони кажуть, що підробив фінську банкноту у двадцять євро.

Жартівливе й серйозне переплелися, і співкамерники почали просити Фаріда розповісти їм інші історії, щоб час ішов швидше.

Старший брат найняв для Фаріда адвоката, одного з родичів своєї дружини, а також узяв на себе покриття всіх витрат і повідомив йому, що Фарід не винний, цей чоловік витає у хмарах і за все життя не зібрав грошей навіть на те, щоб просто відкрити рахунок у банку. Адвокат зустрівся з ним і побачив, що Фарід зовсім не усвідомлює, що з ним сталось. Адвокат попередив: якщо Фарід і далі наполягатиме, що його переслідує прокляття через його писання, а звинувачення — просто привід напасти на його збірку, то він не зможе йому допомогти, а в разі підтвердження звинувачення Фаріда ув’язнять на три роки, а то й на всі п’ять, якщо суддя подумає, що той глузує з правосуддя, кажучи такі речі.

Адвокат наполягав, що необхідно дізнатися, як було надруковано його книгу і хто її надрукував. Він вважав, що Фарід покриває когось, і повідомив йому, що друкарня згоріла і від неї майже нічого не лишилося: вогонь спалахнув уночі, коли працівників там не було, а мешканці будинку були на відпочинку. Він пояснив, що хотів би витягти Фаріда з того, у що той вплутався, і що в справі підробки банкнот «всі» вийшли сухими з води, а через пожежу друкарні не залишилося слідів, і «вони» навіть отримають прибуток, якщо страхова компанія виплатить їм компенсацію, і зможуть таким чином розпустити своїх працівників через знищення засобів виробництва, що знімає з роботодавців необхідність виплачувати їм законні відшкодування.

— Тебе відпустять без компенсації, гаразд, але чому ти маєш брати на себе ув’язнення? Ніхто з них не відвідав тебе, не поцікавився, як ти, і якщо хто і скоїв злочин, то це вони.

Адвокат відстоював невинність свого підзахисного перед суддею, але так і не домігся, щоб того випустили. І хоча суддя сам відчував, що обвинувачуваний, який стоїть перед ним, не зміг би підробити банкноти і продавати їх, він мусив винести Фарідові вирок — три роки в’язниці.

Фарід знайшов у в’язниці Коран. Він позичив його і перечитував стоячи. Читав його весь той час, що був у тюрмі. Він більше не писав, але попросив у братів список книг, які також читав стоячи, що спочатку викликало цікавість у співкамерників. Проте з часом вони до нього звикли і полюбили його.

Коли він вийшов на волю, його мати відсвяткувала цей день, поставивши на стіл печеню, ковбаски, тарілки з хумусом та лябне, мариновані огірки. Вона запросила до себе його братів, які намагалися ставити йому запитання, але він наполягав, що нічого не знає, і міняв тему, цікавлячись, як їхні справи та їхні сім’ї. Коли мати пішла на кухню по добавку, він скористався моментом, аби підняти келих араку разом з братами. Несподівано він запитав їх:

— Чи доніс би син Халіма Абу Шаара на жінку?

Брати недовірливо поглянули на нього, а він продовжив:

— …та ще й таку вродливу, якої світ не бачив?

Наступного дня до його спальні зайшла мати, тримаючи його зошит — чернетку з вицвілою палітуркою. Фарід розхвилювався і почав гортати сторінки, упевнюючись, що це таки його рукопис.

— Рано-вранці у двері постукав чоловік із чорними пальцями. Він сказав, що ти йому подобався і що він знає тебе з друкарні. Віддав мені твій зошит і сказав, що ти не був винний, але не потрібно тобі плутатися з жінками впливових людей. Я запитала, як його звати, але він сказав, що ти зрозумієш, хто це.

Майстер Аніс аль-Хальвані, який міг тепер дозволити собі щедрість, був єдиним, хто отримав зиск від напливу грошей у друкарню, і використав його, щоб покращити своє становище. Він купив для своєї родини квартиру в районі Заріф, щоб звільнитися від пут оренди. Уранці після пожежі він прийшов до друкарні і був шокований: все було обвуглене і зруйноване. Він залишився стояти поряд з Лутфі Карамом, аж доки зміг зайти в задній підвал, де побачив, що вогонь не торкнувся безпечного сховку. Він знав, що скоро вийде на пенсію, а тому вирішив забрати літери свого дідуся Абдельхаміда. Повантажив їх у таксі, так само як і привіз, і рушив до свого будинку, а з ними прихопив і червоний зошит. Через деякий час після тих подій до нього дійшла звістка, що Фарід Абу Шаар вийшов з в’язниці, і він подався до його будинку на вулиці Червоного Хреста і вручив зошит його матері.

Брати Фаріда пішли після обіду, а він ліг на канапі у вітальні перед телевізором, притискаючи зошит до грудей. З цієї миті він вирішив більше ніколи не губити його. Перед його очима знову з’явився образ Персефони в темряві друкарні і язики вогню: розповідали, що полум’я підземного царства поглинуло друкарню, а потім з’явився володар на колісниці, запряженій кіньми, — він був з прекрасною дівчиною… Тоді Фарід провалився в глибокий сон, якого в нього не було вже дуже давно.

Під вечір він пішов у «Лос Латинос», і коли його хазяїн Айюб за звичаєм спустився туди зі своєї кімнати готелю близько одинадцятої, зала була напівпорожня і лунав тільки високий голос Умм Кульсум, що співала пісню «Таке кохання». На екрані телевізора з вимкненим звуком показували кадри, на яких в’язні, чию національність неможливо було вгадати, в жовтогарячій уніформі, стояли на колінах перед бойовиками, кожен з яких тримав у руці пістолет, приставлений до голови бранця перед ним. Глядач легко міг побачити, наскільки схожі обличчя полонених і їхніх катів. Айюб відвів погляд від телевізора і побачив свого друга, Фаріда Абу Шаара, що сидів у барі. Він то підіймав, то опускав руку, відхиляючись усім тілом назад і показуючи в нікуди. Це була мить його абсолютного екстазу: він повністю поринув у те, що читав Луні зі свого червоного зошита. Він торкався пальцями й долонею її оголеного плеча та шиї. Він переходив від однієї фрази до іншої, і кожну завершував ковтком віскі «Джек Деніелз», після чого знову починав читати. Це видовище було дивним для Айюба, який ще ніколи не бачив свого земляка в такому екзальтованому стані. Але ще більше його вразила Луна, якій не можна було пити алкоголь з клієнтами і яка мала б обережно виливати вміст келиха, щоб їй запропонували наступний. Вона пила американське віскі і щасливо дивилася в очі Фаріда Абу Шаара, наче розуміла, ба навіть випивала своїм келихом усе, що він цитував їй чистою, літературною арабською мовою.