Надруковано в Бейруті

2

Звик він і до похмурого обличчя чоловіка на чорно-білій світлині, що висіла в позолоченій рамці на центральній кам’яній колоні. Фуад Карам, патріарх, засновник друкарні.

Фуаду було вже за тридцять, коли влітку 1914 року звідусіль почали приходити звістки про війну. Тоді він домовився зі старшим братом, що один із них виїде з Бейрута, щоб у лиху годину вони не перебували вдвох у тому самому місці. Той один поїде й завершить таким чином мандрівку свого батька, що колись зупинився в Лівані по дорозі з Алеппо до країни Нілу. Тут, у Лівані, він закохався в їхню матір, доньку свого дядька, який гостив його в себе, й осів у Бейруті, задовольнившись цим.

Здавшись на ласку долі, брати вийшли на ринок Айяс: якщо в них попросить милостиню жебрак, то рішення прийме старший брат; якщо ж вони зустрінуть продавця газет, їхню подальшу долю визначить Фуад. Коли вони наблизилися до фонтана, до них кинувся обшарпаний хлопець із занепокоєним поглядом. Їм здалося, що це жебрак, але він підсунув під піджак Фуада примірник газети «Терези», забороненої губернатором Бейрута Бакіром Самі-пашею, і щез у провулку, не попросивши плати. Щойно вони прочитали заголовок «Французький протекторат і приєднання Бейрута до Гірського Лівану», то наввипередки почали намагатися порвати й викинути її, весь час озираючись зі страху, що десь поблизу чатує донощик. Брати вирішили вважати хлопця продавцем газет, тож Фуад став переможцем у цьому жеребкуванні. Він не встиг до кінця сформувати думку, затнувся на мить, а тоді раптом почув себе ніби збоку:

— Я залишаюся в Бейруті!

Віддавши Фуадові ключі від свого будинку, старший брат попрощався з ним і вирушив на борту італійського пароплава «Сиракузи» до Александрії разом із дружиною. Вона без упину плакала через розлуку з родиною і продовжувала махати білою хустинкою всім родичам, які прийшли їх провести, навіть коли ті вже пішли додому, а місто зникло за небокраєм.

Ну а війна не забарилась: у день, коли моряки німецького фрегата «Гебен» отримали звістку про загальну мобілізацію в їхній країні, вони на радощах підняли адмірала Сушона на прізвисько Морський Лис на плечі й носили по палубі, вшановуючи його і залишаючи великі масні плями на його чистій білій формі. Вони вирушили до Стамбула, переможно співаючи гімни, брали участь в обстрілі Севастополя, кепкуючи з говірки, якою їхні союзники, турецькі офіцери, обмінювалися наказами над палубою крейсера. Османська імперія також оголосила мобілізацію, зібрала в різних куточках держави три мільйони добровольців, з яких близько трьохсот тисяч загинуть у боях, а ще півмільйона будуть приречені на хвороби, погане харчування, нестачу спорядження та неякісний одяг. Британці перекрили море, і Бейрутом поповзли чутки. Його мешканці-мароніти взяли з собою все легке й цінне і на гарбах, запряжених кіньми, повернулися до своїх гірських селищ. Багато мусульман понабивались у вагони потягів, прагнучи доїхати до Дамаска, а друзи[2] шукали прихистку у своїх родичів поза Ліваном, у Хаурані. В горах видобували кам’яне вугілля, а також вирубали тутові дерева, щоб полегшити хід потягів. Простому люду було непереливки, а турецькі офіцери пили шампанське в будинках багатіїв, грали у бридж в оточенні вродливих жінок та скрипалів.

Фуад Карам, який на той час усе ще представлявся як Фуад Каррум, завжди думав, що його старшому братові пощастило більше. Він проводив ночі в тривозі за запаси харчів у домі, дивлячись на свою сонну дружину, і його не полишала настирлива думка покинути все і поїхати таємно до Хайфи, потім до Аріша, а звідти — до Каїра, назустріч новому життю замість того, яке стало таким тяжким у Бейруті. Але він проганяв це марення, адже поряд його вагітна дружина, і він не може її покинути. Він уставав і йшов до вікна, аби в тисячний раз перерахувати свої заощадження, і не лягав спати, доки монах із молодої братії не бив у дзвін, сповіщаючи про ранішню службу в церкві святого Йосифа при єзуїтському монастирі на протилежному боці вулиці.

Джемаль-паша, у військовій формі та високій хутряній шапці, приїхав у містечко Алей, де люди, що вийшли його зустрічати, постелили червону доріжку на кількадесят метрів. Він звернувся до них зі словами, що велика держава — це їхня мати, яка дбає про них і рятує від іноземців, тож вони мають коритися її законам задля мирного життя. Наступного року він повернувся в Бейрут разом з Енвером-пашею, міністром військових справ. Поразка, якої йому завдав генерал Джон Максвелл на Суецькому каналі, що його паша намагався завоювати з п’ятьма тисячами верблюдів (не рахуючи мулів), пролягла глибокою зморшкою на його обличчі. Юрби виснажених бідняків з гір були вигнані з вулиць, аби не навернулися на очі високопосадовцям «Комітету єднання і прогресу». Джемаль-паша прийняв запрошення на вечерю від ювеліра Юсефа аль-Гані, куди прийшов зі списком засуджених до страти. Один з його офіцерів по секрету повідомив йому на балконі, що хазяїн вечора був серед тих, хто підписав петицію з проханням іноземного протекторату, яку знайшли у французькому консульстві за кілька годин до того. Джемаль-паша зблід, потиснув руку господарю та його дружині і пішов з вечірки, а через кілька днів наказав повісити аль-Гані.

У ті дні Фуад боявся заснути вночі, щоб до нього не прийшов знову той самий сон: він марно намагається впіймати дивного птаха, що боїться його, і коли він розкриває руки, то бачить, що вони в крові. Уночі він почув голосну розмову з монастиря: накази, що віддавалися турецькою та арабською, відповіді на них французькою та італійською, звук дверей, якими щосили грюкнули, погрозу, після якої запанувала тиша, що її порушувало тільки рипіння солдатських чобіт у дворі монастиря. Уранці згорблений отець Ламбер з Бельгії побачив, що Фуад читає, сидячи коло церковних сходів, і повідомив йому, що скоро оберуть американського монаха, отця Маккорта, країна якого не бере участі в цій війні, за охоронця майна єзуїтів, яких уже попередили про неминучий від’їзд. Близько полудня люди повилазили на дахи будинків, діти плескали в долоні, а дорослі забороняли їм це й дивилися в бік обрію, очікуючи військового корабля з невідомої країни, який, подейкували, має обстріляти Бейрут у час заходу сонця. Про зникнення борошна почали говорити ще до того, як воно зникло, і про голод знали ще до того, як з’явилися його перші жертви. Риболовлю заборонили, на вулицях почали з’являтися жебраки, що принесли з голодних сіл у Бейрут тільки свої виснажені тіла.

Єзуїти роздали золоті чаші, терези, інструменти для розтину тіл з медичної школи, килими, одяг священнослужителів та молитовники родинам набожних маронітів, що жили поряд і ревно ходили на літургію до церкви святого Йосифа. Близько восьмисот монахів і монахинь — маріаміти, лазарити, капуцини, францисканці та члени інших орденів, що прибули з різних куточків Палестини та Сирії, — зійшли на корабель, розрахований тільки на п’ятдесятьох, і вирушили до грецьких берегів. Щойно вони відійшли від бейрутського порту, одразу заспівали всі латиною «Аве Марія», просячи порятувати їх від неминучого потоплення.

У той час Фуад часто зустрічав чоловіка на возі, запряженому мулом. Чоловік перевозив померлих від хвороби чи голоду, яких знаходив посеред дороги, накриваючи тіло плащем і неспішно доправляючи до цвинтаря Башура. Фуад зазвичай бачив його пополудні, а одного разу перестрів на вузькому шляху. Чоловік усміхнувся до нього, і Фуад відвернув обличчя й прискорив крок, поспішаючи забратися, поки той мугикав сам до себе багдадську пісеньку, везучи небіжчика, що лежав позаду нього. Цього разу Фуад уздрів його вночі, до того як його здолала дрімота. Він помітив з вікна, що той зупинився перед дверима монастиря разом із високим чоловіком з фескою на голові, а невдовзі прибув загін солдатів, і вони, наче примари у світлі місяця, проникли в монастир. Фуад перевірив, чи дружина спить, зачинив за собою двері й вислизнув на вулицю, щоб наздогнати їх.

Якщо вони схоплять його, то він удаватиме, що це монахи доручили йому бути охоронцем до свого від’їзду. Чоловіки запалили ліхтар і увійшли в тилову прибудову, а Фуад притиснувся до стіни й прислухався.

— Ти хочеш забрати оцей різак для паперу, літографічний верстат і все обладнання для зшивання, позолоти та переплетення?

— Усе, усе!

— Цей великий подвійний друкарський верстат не можна перенести так просто, потрібно його розібрати. Ти працюєш тут і знаєшся на цьому, Хальвані. Розбери його зараз, їдь у Дамаск і збери його там. І не забудь шрифти, губернатор наполягав на десяти мовах: англійській, французькій, латинській, вірменській і так далі. І книги, всі книги. — Мовець завагався трохи й рішуче додав: — Ви переправите їх за два-три рази до залізничної станції в Карантині. Збираємося там усі в цей же час. Закінчимо до світанку, і ділу кінець!

Фуад почув достатньо і нишком забрався звідти. Вони прийшли за п’ять днів, із возами та цілою армією тягонош, яких супроводжувала дивізія солдатів. Прийшли вночі, але не знайшли того, що мали б транспортувати. Місце було порожнє. Їм не залишалося нічого, крім як повернутися назад, щоб сповістити про це губернатора.

Наступного дня турецькі офіцери були зайняті новими відомостями про французькі військові кораблі, які прямували до берегів Лівану. Надходив день, коли вони мали покинути Бейрут і країну, яку їхні діди завоювали в 1516 році. Візник, що правив возом для мерців, приберіг гроші для тягонош та власників інших возів, яких він привів, щоб перевезти друкарню, але ніхто його не спитав про оплату.