Надруковано в Бейруті

35

Персефона несла в руках свої практичні домашні завдання з дизайну інтер’єру і йшла до будівлі у старовинному стилі в кварталі Зукак аль-Блат, де Нубар їй одній дозволяв бути глядачкою його репетицій перед публічними виступами. Вона називала його «мій дервіш-танцівник». Він носив одяг, який шив сам. Зі своєї кімнати він виніс усі меблі й залишив тільки дорогі перські килими на стінах. Він робив кілька кроків босими ногами і поринав у транс під музику Умм Кульсум, забуваючи, що Персефона сидить тут на підлозі і малює щось на своїх аркушах. Вона залишалася допізна, чекаючи, доки він утомиться від хореографічних імпровізацій і сяде коло неї. З нього стікав піт, серце швидко билося. Він клав голову на її плече, і Персефона прихилялася до нього. Він обіймав її рукою і ніжно й вибачливо говорив: «Персо, мене не приваблюють жінки…»

Нубар не дожив і до тридцяти. Він чи то кинувся з висоти сам, чи його штовхнув коханець. Це не мало значення. Він помер від любові: або сам занадто любив свого хлопця, або той був надто прив’язаний до Нубара. Вона прийшла туди, де він лежав у труні, — у залу, прилеглу до вірменської церкви. Вона не побачила там священника, який би молився над ним, і не говорила ні з ким з його рідних чи друзів, які також були там і яких можна було перерахувати на пальцях. Вона ніколи не питала в нього, хто його батьки, від яких він прийшов у цей світ. Вона оплакала його сама, і він став однією з її легенд.

І ось несподівано в друкарні з’явився цей хлопець із книжкою, з піднесеним поглядом очей, і їй уявилося, що в нього таке життя, яке їй підійшло б. Він поєднував у собі сувору релігійність і невтримну пристрасть чоловіка, був золотим голосом, чия мова зачаровувала, хоч вона її й не розуміла. Вона не запам’ятала його імені. Прочитала ім’я на першій сторінці рукопису, але так і не змогла пригадати пізніше, і хоча його часто повторювали в її присутності, воно не залишилося в її пам’яті. Після тієї ночі в друкарні він не з’явився вранці з рештою працівників, що приходили на роботу. Удень вона пройшла залою між столами і не побачила його. Якийсь інший хлопець сидів на його місці за комп’ютером і стукав по клавішах, зацікавлено роззираючись. Абдалла повідомив їй навпрямець, без вступу, що попереднього коректора забрала поліція. Затримали за підозрою в підробці валюти. І тут враз у її голові постала картина, яку вона бачила, коли вперше спустилася вночі в друкарню: Аніс, Лутфі та чоловік із дивним голосом підносять аркуші до лампи і ствердно хитають головами.

І це був той Абдалла, який так непокоївся через погіршення справ друкарні і через те, що мусив звільнити велику кількість працівників, переживав через затримку зарплати і зростання непокритих банківських кредитів. Той Абдалла, який відчував: попереду немає нічого, що могло б врятувати його друкарню від остаточного занепаду. Він завжди користувався нагодою сказати дружині, що цей коректор живе з матір’ю і до того, як прийти в друкарню, давав приватні уроки недбалим учням, які відставали в школі, і що його батько був цирюльником у селі Форн аш-Шеббак. Він вимовляв назви професії та місця зневажливо і додавав, що написане хлопцем, те, з чим той прийшов у друкарню, щоб видати, взяте з книг його родичів, славних літературним талантом.

Персефона не розуміла, чому чоловік постійно змушував її слухати ці подробиці, і запитала в Аніса, як цей хлопець потрапив у в’язницю, але той зняв із себе відповідальність, сказавши:

— У цій друкарні я людина підневільна. Запитайте краще в пана Лутфі!

Вона уявила, як він стоїть перед судом, зі скуйовдженим волоссям, і читає свою книгу. У вільний час вона почала перемальовувати слова цієї книги, які виписала в стовпчик у свій альбом для замальовок, граючись із їхніми формами та вигинами і не намагаючись дізнатися, що вони значать.

Пишноволосий адвокат не забув її. Вона не знала, як він дістав її номер телефону, але якось уранці він прислав їй анонімне повідомлення у вигляді запитання: «Який подарунок ти мрієш отримати?»

«А хто запитує?»

«Гід з виставки “Пам’ять Бейрута”».

«Здається, ти багатий. Я мрію, про “Людину, що йде” Джакометті».

В іншому повідомленні, яке вона йому написала, сенс був неочевидний:

«Гоголь помер!»

«Він просто “мертва душа”. А хто такий Гоголь?»

Флер побачила, що мальтійський бішон Гоголь лежить під статуєю Венери, а з його пащі тече суміш блювотиння і крові. На її крик прибігла Персефона. Вона дякувала Богу, що Ніколь та Сабін у цей час не було вдома. Вона скаже їм пізніше, що песик заблукав і не повернувся, і вони уявлятимуть, що в нього тепер нове життя в домі інших людей на зручних диванах, і не надто сильно журитимуться.

Вона поновила свої текстові вправляння з адвокатом рано-вранці з балкону, що виходив на море. Їй були необхідні ковток свіжого повітря десь поза Бейрутом після того, як собака отруївся, і втеча кудись від ситуації в друкарні, що звалилася їй на голову. Вони зупинилися на вихідні в гірському готелі, завішаному світлинами відомих постояльців: верховного комісара Леванту графа де Мартеля, знаменитої співачки Асмаган, Агати Крісті перед входом, президента Каміля Шамуна з дружиною та дітьми. Діти каталися на скейті у вузькому проході між столами під пильним наглядом Флер, а Персефона читала роман «Прощавай, моя красуне», пила каву і писала есемеску своєму другові: «Час жорстокий, але цей світлий ранок повертає мене до життя».

Ще до того, як вона отримала відповідь, Абдалла покинув свій сніданок у їдальні і швидко вибіг на балкон з увімкненим телефоном у руці, на другому кінці якого співрозмовник продовжував говорити, і захекано сказав:

— Друкарня горить!

Він подивився вдалину в напрямку Бейрута божевільним поглядом, наче хотів побачити дим через усю цю відстань на власні очі. Флер почула його, і її крик привернув увагу пожильців, що сиділи на терасі.

Клан ас-Садіків заліг на дно, і від них у друкарні залишився тільки Абу Алі, нічний сторож, який повторював перед офіційними слідчими й представниками страхувальної та перестрахувальної компаній, що не знає, як зненацька зайнялася пожежа, і що його розбудили голоси сусідів. Один із них розповів, що бачив, як Абу Алі тікав униз ще до того, як почав підніматися дим. Як завжди в таких випадках, у звіті працівника судової експертизи все списали на коротке замикання в дротах машини «Гайдельберґ», котре виникло від різкого перепаду напруги при автоматичному переході з приватного генератора друкарні на державну мережу, що відбувалося щодня о шостій ранку. Пожежним машинам було важко проїхати вузькою дорогою до друкарні, і це сприяло поширенню вогню та пошкодженню сучасного обладнання, більша частина якого обвуглилась і перетворилася на брухт. Пожежа дісталася складу паперу у великій залі, змітаючи на своєму шляху шкіряні меблі, друкарські машини, дерев’яні столи, дійшла до кабінету директора і знищила все його майно. Язики полум’я висковзнули з дверей, що вели вгору до кам’яних сходів на кухню у верхньому будинку. Раптовий порив вітру роздмухав їх, від чого запалали завіси й ліжка, загорілася оббивка диванів, гардеробні шафи Персефони та її книжки. Оголена Венера на подвір’ї коло входу почорніла, а з усіх орнаментів та дзеркал уцілів тільки павич, а точніше, його голова, що дивилася на все приголомшеним оком, тоді як половина барвистого пір’я згоріла. Дізнатися більше про причини пожежі було неможливо, адже Абдалла Карам попросив працівника техпідтримки зняти всі камери. Не лишилося жодного запису про те, що сталося тієї ночі.

Вранці працівники, що прийшли на роботу, були вражені масштабами катастрофи. Саме велася робота з приборкання осередку вогню, а Лутфі Карам стояв коло жакаранди і бив ціпком по землі перед пожежею в домі його матері та друкарні, яку він успадкував від батька та діда.

Персо та Дудуль затримались у гірському готелі, поки шукали нове помешкання в Бейруті.

На засіданні ради профспілки власників друкарень, перед тим як перейти до нарікань на ценз та почати обговорювати питання порядку денного, власник друкарні «Аль-Анвар» почав ставити «невинні» питання про пожежу в «Друкарні братів Карамів», відповіді на які він і так знав:

— Друкарня застрахована?

— Так.

— І яка сума полісу?

— Сім мільйонів доларів.

— У кого страхували?

— У Середземноморській страховій компанії, що покривається лондонською «Ллойдс».

— Хто її власник?

— Селім, син Джорджа Мелькі.

— Цей Селім Мелькі — брат дружини Абдалли Карама, чи не так? — запитав він, удаючи, що не знає цього, і підсумував, перекочуючи сигару між пальцями: — Тож вони отримають максимальне страхове відшкодування. Прибуткова операція. Я ж казав, що речі в дзеркалі виглядають не такими, якими є насправді.