Надруковано в Бейруті

25

З відділу боротьби з фінансовими злочинами під керівництвом полковника Хатума двічі поспіль приходили до друкарні, тож це вже не було неабиякою подією, і в «Друкарні братів Карамів» навіть почали звикати до таких візитів військових. Сто років тому, невдовзі після того, як вона відкрилася, до неї без запрошення на чолі загону французьких солдатів прийшов офіцер на ім’я Александр Фердинанд-Марі де Парсіфаль. Фуад Карам уже злякався, що в його новій царині праці йому не судився довгий добробут. Він таємно планував запросити цього капітана до кабаре «Табаріс» поблизу й познайомити з тамтешніми дівчатами, щоб заслужити його симпатію, і шкодував, що не вибрав поїхати в Александрію.

Голова географічного департаменту «Армії Леванту» був зайнятий військовими таємницями і зумів добути детальні карти генерального штабу національної оборони, схеми адміністративного управління та демографічної статистики п’яти держав, заснування яких планувалося: одна — для алавітів, ще одна — з центром у Дамаску, третя — з центром в Алеппо, держава для друзів — у Хаврані, а також держава Великий Ліван, перший правитель якої викликав Фуада Карама до «резиденції сосни», приміщення для нового уряду, щоб оголосити догану. Газета «Аль-Маарід», яка друкувалась у нього, у всіх номерах мала зображення собаки, що гавкав, унизу першої шпальти без будь-яких коментарів. З’явилися припущення, потім натяки, а потім і впевненість, яка дійшла до французьких вух, що цей малюнок уособлює самого правителя Леона Кайлá, який не дозволив Фуадові сісти і кричав йому в обличчя французькою мовою, погрожуючи закриттям і звинувачуючи в невдячності:

— Треба було покинути вас під турецьким ярмом…

Солдати французького мандата також вдерлись у друкарню на Дамаському шосе, щоб вилучити газету «Аль-Барк», тому що її власник, поет, прозваний молодим аль-Ахталем[14], який сам редагував її, опублікував у ній на першій сторінці елегію на честь друга англійців, короля Іраку Фейсала бін аль-Хусейна:

Через тебе всі столиці вбралися у чорне,

І сліз похоронних процесій не вистачить, щоб оплакати тебе.

Французи ж сприйняли це як виклик своєму авторитету, чин, що має бути неодмінно покараний.

Під час Другої світової війни месьє Жан Елле наказав вилучити всі заклики звільнити політиків, які вимагали незалежності і яких утримували у фортеці Рашія. Він також наклав цензуру на газети й вимагав попередньо ознайомлюватися з редакційною колонкою Джорджа Наккаша, через що місце зліва на першій шпальті газети «L’Orient» часто залишалося пустим. Після виведення іноземних сил нова ліванська поліція моралі активно взялася за пошук фотографій оголених жінок, доповідаючи своєму начальнику, що їх друкують у братів Карамів. Потім з’явилося Друге бюро, тобто військова розвідка, яка почала втручатись у все підряд, а її апарат громадської безпеки спеціалізувався на справах релігій та конфесій. Його керівник викликав до себе власника друкарні і після вступного слова, у якому повідомив, що особисто всіляко підтримує свободу критики аж до єресі, перейшов до невдоволення християнських священників зухвалістю, з якою друкарня взялася друкувати тисячі примірників Біблії у версії Свідків Єгови, стверджуючи в ній спотворено християнську доктрину. Волонтери цієї секти ходили з ними по домівках і роздавали їх безкоштовно, аж деякі ревні родини почали вішати на дверях своїх квартир зображення Пресвятої Богородиці з підписом: «Не дзвоніть у двері, якщо ви зі Свідків Єгови». Принагідно він розповів про гнів маронітського патріарха у зв’язку з друком історичного дослідження, чий автор-протестант подає докази, що Ісус Христос жив на території сучасної Саудівської Аравії. Там ішлося про збіг топонімів у Біблії, а також про те, що Він мав братів та сестер, а це є святотатством щодо концепції непорочного зачаття. Але найбільший скандал розгорівся навколо друку книги, про небезпеку якої Лутфі Карам не міг і подумати. Дуже вихований і стриманий чоловік прийшов до друкарні й попросив надрукувати рукопис «Листи мудрості» за його кошт. Це призвело до скандалу, який мало не закінчився для Фуада й автора книги в’язницею, бо виявилося, що в ній останній розкрив секрети друзької віри, які зберігалися в таємниці століттями. Ще одна гучна історія трапилася через книгу, у якій засуджено сподвижників Пророка Мухаммеда.

Усе це сталося в той прекрасний час, коли почали плекатися націоналістичні надії. Арабські армії зазнали поразки в Шестиденній війні, Ізраїль окупував ще більше арабських земель, а палестинці взялися за різноманітну зброю, вийшли з таборів біженців і розділилися на конкурентні угруповання під схожими назвами. Усі вони хотіли надрукувати брошури та фото полеглих мучеників, прикрашені рядками віршів Саміха аль-Касема чи Махмуда Дарвіша. Бейрут був обклеєний плакатами, що закликали до відмови від миру з ворогом, до незалежності Західної Сахари й Уед ад-Дахаб та інших територій і до звільнення Еритреї від правління імператора Хайле Селассіє. Молода бейрутка єврейського походження зняла документальний фільм під назвою «У нас є ціла смерть, щоб спати», який починався піснею:

Година визволення пробила! Забирайтеся геть, колонізатори!

Година визволення пробила від Оману до Дофару!

Крім того, почалися демонстрації з вимогою забрати острови Великий і Малий Тунб в Ірану. Поширювалися листівки та статті, що віщували неминуче падіння ліванської фінансової компрадорської кліки під ударами союзу робітників, тютюнових фермерів та палестинського спротиву. Услід за цими грандіозними проєктами почали друкуватися твори Кім Ір Сена, які роздавали безплатно навіть тим, хто їх не просив. Цитати Леніна про державу та революцію обговорювалися з серйозністю, з якою говорять про Святе Письмо. У великих кількостях продавалися касети шейха Імама, який співав «О Єгипте! Вставай і будь сильним!», а молодий поет з бідного села на півдні Лівану стояв за кафедрою одного з університетів і проголошував перед натовпом студентів:

— Бейруте! Донько міцної сталі! Ти — банк азіатської крові! Ти — блудниця з тисячею незнаних облич!

Однієї ночі вантажівка, повна динаміту, вибухнула під дверима друкарні родини Карамів, що було своєрідним попередженням, після якого почалися телефонні погрози зруйнувати її повністю, якщо вони видадуть збірку іракського поета, який утік з батьківщини і прийшов просити відредагувати його книгу. Лутфі Карам побачив його в зношеному одязі: поет виглядав так, наче не мився кілька місяців, а його вірші з рядками на кшталт «Вони стріляють, о, стріляють у весну; але всі ті гроші, що вони безчесно назбирали, розтануть, немов крига» відсилали до диктаторського режиму, який постав у Багдаді Бог відає як. Через кілька днів цього чоловіка знайшли заколотим у серце, він сплинув кров’ю до смерті, а обставини вбивства так і лишилися невідомими, адже слідчі не знайшли слідів злому чи насильницького вторгнення до його ветхої кімнатки в районі Равше.

Спалахнула громадянська війна, і затримання через посвідчення особи стали звичною справою. Двох працівників «Друкарні братів Карамів», що жили в західному Бейруті, викрали. Їх випустили тільки завдяки авторитетному заступництву, але після цього мусульмани перестали приходити до друкарні в християнському районі Жумейзе, де залишився тільки майстер Аніс, який і ночував у друкарні через гостру потребу в його присутності, аж доки його не «переправили контрабандою» до Басти, щоб він нарешті зустрівся зі своєю родиною. Він залишався там до кінця війни. Один з працівників складу був убитий кулею снайпера по дорозі в друкарню, тож вона призупинила роботу, доки не адаптувалася до воєнного стану. Озброєна міліція стала одним з її найважливіших клієнтів, і Лутфі Карам збільшував для них деталі карт протилежного регіону, щоб визначити «координати» цілей, які мали бути обстріляні артилерією. Один із членів організації, що називала себе «Сілях аль-Ішара» («Зв’язкові війська»), стежив за друком, щоб запобігти витіканню даних. Ця організація видавала журнал арабською мовою, друкований латинськими літерами, редагуючи його десятки разів, прикрашаючи поезією, що прославляла «країну кедрів», і намагалася таким чином засвідчити своє походження від фінікійців, які дали світові алфавіт та пурпуровий колір, а також послали «свою доньку» з міста Тір заснувати Європу. Лутфі Карам друкував для них безкоштовно фото їхніх мучеників у тіні ліванського кедра з підписом «Він помер, щоб жив Ліван», а вони за це забезпечували йому поставку паперу без митних зборів. Одного дня, коли розвантажували пароплав, величезний пакунок паперу впав з висоти й роздробив ногу Лутфі, після чого той почав ходити з палицею.

Попри це все родина Карамів вірила, що пережила війну з мінімальними втратами, — аж тут вибухнув артилерійський снаряд. Можливо, це був один із десяти снарядів, випущених у небо напередодні укладення остаточного мирного договору, який розподіляв владу між конфесіями. Цей снаряд вибухнув уночі в друкарні, почалася пожежа, але сусіди зуміли стримати й загасити вогонь, боячись, що він пошириться і на їхні будинки. Війна закінчилася тим, що сім друкарень у Бейруті та околицях були зруйновані, дванадцять — розграбовані, і ще приблизно стільки ж — закриті, бо більша частина їхніх машин та обладнання застаріла, а власники не могли дозволити собі обновити їх. На ринок друку прийшли нові люди, так само як у політичні центри проникли військові лідери, що потіснили старих діячів. «Друкарня братів Карамів, з 1908 р.» була однією з небагатьох, яким вдалося вижити.