Надруковано в Бейруті

7

Як здалося Фаріду, коли він підіймався до друкарні, двоє поліцейських не були на сторожі. Один, худий, прихилившись до стіни, дивився в екран телефона: щось читав, усміхався і завзято й швидко набирав відповідь. Його старший і спокійніший колега тримав на плечі гвинтівку М-16 та роздивлявся маленький жакарандовий гай. Він також не очікував побачити посеред міста таку простору місцину в соковитих відтінках пурпурового кольору, з котами та вранішніми птахами.

Їхнім завданням було забороняти входити до друкарні, тож працівники зібралися в тіні дерев, обговорюючи подію, та розважалися спробами прочитати з облич своїх колег, що приходили, яке враження це все справляє на них. Двоє підсобних робітників вважали, що це чийсь жарт, а секретарка власника друкарні, яка наближалася дрібними кроками на високих підборах, розридалася, коли дізналася про те, що трапилося. Вона широко розплющила очі і прикрила рукою рота, щоб стримати крик, а потім відійшла в сторону і запитала в колег, що відбувається, але так і не отримала чіткої відповіді, доки майстер Аніс не вийшов із дверей з двома охоронцями. Його голос був спокійний, але вираз обличчя траурний. Він попросив усіх, хто очікував на вулиці, розійтися по домівках:

— Сьогодні вихідний!

Він також додав, що виникла проблема з бухгалтерією, але вона саме вирішується, і таке вже траплялося два роки тому.

Він заспокоїв їх, а це було саме те, чого вони хотіли. Але один із тих, хто читав газети, здивувався напису «Відділ боротьби з фінансовими злочинами» на машині з військовими номерами посеред дороги. Ця машина була одним із чотирьох повнопривідних всюдиходів, новенький чорний «форд експлорер». Їх американське посольство подарувало Лівану у винагороду за дотримання, хоч і з запізненням, спільних стандартів фінансової робочої групи з боротьби з відмиванням грошей. Хоча для тих, хто знався на цьому, не було таємницею: уникання податків — спеціальність міністерства фінансів, а його ледачі інспектори гортають бухгалтерські журнали і тільки вказують, як виправити їх, замість того щоб стягувати штрафи.

Натовп розійшовся, десятки працівників спустилися до паркінгу, щоб сісти у власне авто чи взяти таксі, адже в них несподівано з’явився цілий вільний день, і вони почали його планувати.

Фарід Абу Шаар нікуди не пішов. Він один залишився стояти в тіні жакаранд, тримаючи документи, які відредагував напередодні ввечері. Трохи згодом він нетерпляче підступив до дверей, і поліцейські не знайшли жодної законної причини, щоб вимагати забратися геть цього настирливого молодика, який підійшов і намагався нишком зазирнути всередину й побачити саме те місце, яке було повністю від нього приховане, незважаючи на високий зріст і те, що він зіп’явся навшпиньки й витягнув шию вправо, щоб усе-таки розгледіти. Один охоронець напружився, остерігаючись непередбачуваної поведінки Фаріда, тому, коли один із сержантів вийшов з друкарні, несучи в обох руках величезну скриню, це стало достатнім приводом для двох охоронців попросити непроханого гостя від дверей. Абу Шаар відійшов на кілька метрів, але все одно розвернувся до друкарні, стараючись здалеку роздивитися поверхню свого столу, захаращеного паперами і папками, серед котрих, як він гадав, і лежить забутий червоний рукопис.

Він так стояв і дивився, доки інспектори не закінчили завантажувати конфісковане у свою чорну машину і найстарший за званням офіцер не насварив молодого військового, постійно зайнятого своїм мобільним телефоном:

— Годі гратись і крутити романи, ви тут представляєте державу!

А потім вони поїхали.

Фарід підійшов до дверей і почув, що всередині говорять, але не зміг розібрати, що саме, через сильне відлуння в спорожнілій друкарні. Коли він увійшов, голоси стихли. Усередині було троє.

Перший, Абдалла Карам, власник бізнесу, стояв на порозі свого офісу, спираючись плечем на одвірок. Одну руку він тримав у кишені, а другою відтягував підтяжку вперед, а потім відпускав, і вона ляскала його по грудях. Перелякана Флер розбудила його о шостій ранку, лепечучи французькою, що «поліція» грюкає у двері й вимагає розбудити його, аби він впустив поліцейських до друкарні. Проте на тлі решти спантеличених Дудуль мав спокійний вигляд.

Ще однією особою була Персефона Мелькі, яка поспіхом вбралася, перед тим як спуститись і дізнатися, що сталось. Вона сиділа, неначе готова оборонятись. Персефона роздивлялася коректора з тієї миті, як він увійшов, і вже майже зібралася заговорити до нього. Фарід уперше почув слово «Персо» в друкарні і думав, що це один із не зрозумілих йому технічних термінів, доки його увагу не привернуло питання Абдалли Карама до секретарки: «Це пошта Персо, як вона потрапила сюди?» Тоді Фарід зрозумів, що ім’я «Персо» тут відоме. Через тиждень він довідався, що так скорочено називають дружину власника друкарні. І нарешті, повне її ім’я він відкрив, коли попросив надати інформацію для заявки на участь в аукціоні і знайшов його в паспорті Абдалли Карама: ім’я його матері було Соня, і він одружений з Персефоною Джордж Мелькі. Старий каліграф пояснив, що бейрутські родини грецького походження тримаються за свої давні імена. У «Довіднику з грецької та римської міфології» Фарід прочитав, що Персефона була донькою Зевса, бога неба та грому, її також називали Кора, і вона могла навіть бути самою Венерою. І ось зараз вона перед ним, бентежить його ніжним і чистим поглядом. У неї трохи втомлені очі, а коротке волосся блищить так, наче вона намочила його і воно не встигло висохнути. На ній просторе невибагливе вбрання, а перед нею лежать білі аркуші, на яких вона олівцем креслила об’ємні геометричні фігури саме тоді, коли відбулося вторгнення відділу боротьби з фінансовими злочинами.

Третім серед них був майстер Аніс аль-Хальвані. Це була та рідкісна мить, коли він стояв мовчки, спираючись на шафу і також схрестивши руки. Зазвичай він справляв враження весь час зайнятого, поривався в різні боки, від чого здавалося, що він постійно ставить перед собою безкінечні дрібні завдання; проте цього ранку він наче розгубив усю свою рвучкість, заціпенівши від того, що сталося. Однак він знав більше, ніж здавалось.

Фарід завагався, чи переривати ці збори, щоб пройти своєю дорогою. Він не побачив зошита з того місця, де зупинився, і йому треба було підійти ближче, щоб упевнитись, але він відчув, що перервав палку суперечку. Розмова зависла в повітрі: вона почалася до того, як він зайшов, і поновиться після того, як він піде. Фарід обминув усіх трьох, щоб пройти до свого столу, і подружжя провело його поглядом: Абдалла так і грався підтяжкою, з якою не розлучався відтоді, як видужав після вибуху, а Персефона тримала в руках олівці, якими почала малювати куби, але зараз уже не малювала нічого. Прихід Фаріда дав їм невеличкий перепочинок від того виру подій, у якому вони опинилися. Хлопець оглянув поверхню столу, шухляди, нахилився й зазирнув під нього, обійшов навколо і зупинився, роздивляючись місце. Майстер Аніс сказав йому:

— Можливо, вони забрали твій зошит із собою. Хто знає? Вони брали таке, що й на думку не спаде взяти…

Фарід зреагував на ці слова попри те, що виглядав недоумкувато:

— Як ви дізналися, що я загубив свій зошит?

— Уперше бачу тебе без нього.

Персефона різко підвелася, наче протестувала проти насмішки, яка їй вчулась у словах Аніса, чи раптом згадала про важливу зустріч. Коли вона розверталася, щоб піти, то зачепила якусь важку річ, що впала і розбилася з гучним, майже як вибух, звуком. Це була снігова куля, що прикрашала стіл одного з дизайнерів. На мить Персефона озирнулася, але не знайшла достатньої причини повернутися, пішла до кам’яних сходів і швидко піднялася: спочатку сховалася її голова, а потім ноги.

Аніс пішов додому. Щодня він пішки діставався до площі Мучеників, а там брав таксі, яке довозило його до околиць району Баста ат-Тахта.

Фарід Абу Шаар крокував, наче вишколений солдат, до Головного управління внутрішньої безпеки з надією повернути свій рукопис. Час від часу в його думках зринав образ Персефони Мелькі і Персефони з міфу, а інколи він стискав кулаки від гніву на самого себе за те, що навіть не зробив копії своєї книжки.

Абдалла Карам зайшов у свій офіс, щоб пограти в техаський холдем-покер онлайн, намагаючись так відволіктися від того, що його непокоїло. Він грав з кожної «руки»[9], яка йому випадала, навіть якщо комбінація карт була не найвдаліша, наче кидав виклик самій грі. Так тривало, доки нарешті удача не усміхнулась йому і він не продемонстрував свою «руку», вигукнувши «Ва-банк!» Йому вдалося зірвати чималий куш чотирма королями і побити суперника, який назвався в мережі «Дитям із Цинциннаті» з американського штату Огайо і якого він засліпив стрейт-флешем із п’яти карт підряд. Абдалла Карам заробив п’ятсот доларів на додачу до того, що покрив свої попередні втрати. Він виглянув із дверей свого офісу, щоб пересвідчитися, що в друкарні нікого нема, і повернувся до екрана подивитися десятихвилинне відео перед тим, як вимкнути комп’ютер і піти.