Надруковано в Бейруті

8

Абдалла виріс на іграх у слова: не було слова, значення якого він би не знав, через що друзі називали його «Малий Робер»[10]. Він був безсумнівним авторитетом у розгадуванні загадок та каламбурів і переможцем у грі «Знайди слово». Він познайомився зі своєю майбутньою дружиною на чемпіонаті зі скраблу. Метушіння дівчат, розмова французькою, розкішна вечеря й осяйна дівчина з ледь помітним відблиском смутку в очах, що привернула його увагу. Він запитав у господині вечора, як звати цю красуню, і підготувався: коли почався чемпіонат, зібрав усі маленькі дерев’яні фішки з літерами, потрібними для її імені — «Персефона», — яке він виклав ними перед собою. Присутні зааплодували, а дівчина зашарілася.

З того вечора він не відступав. Таємно від батька, який готував Абдаллу до управління друкарнею, він орендував у рекламного агента, що був одним із клієнтів друкарні, п’ятдесят рекламних бордів зі знижкою. Він вибрав для них місця у кварталі, де жила його нова подруга, і на перетині найважливіших доріг столиці. На бордах було зображено руку з білим манжетом сорочки і позолоченим ґудзиком, що тримає букет квітів, над яким було написано «Білі троянди для Персефони». Перехожі та водії думали, що це один із видів рекламної кампанії, і через незвичність імені вважали, що йдеться про німецьку марку пральних машин або дорогу французьку спідню білизну. Коли Персефона побачила цю рекламу, то одразу зрозуміла, що, окрім неї, в Бейруті немає дівчини, яка б носила ім’я її бабусі-грекині, і цей романтичний вчинок звернений саме до неї. Проте не поспішала вірити, що саме вона є його адресаткою, до ранку наступного дня, коли кур’єр постукав у двері, тримаючи саме такий букет білих квітів з борда, обгорнутий у прозорий нейлон, на якому десятки разів було витиснене її ім’я серед розсипаних навколо червоних маленьких зірочок.

Майбутнє Абдалли Карама було визначене наперед. Його чекала хороша робота, адже в батьків він був єдиним спадкоємцем сімейного статку. Його ім’я з’явилось у списку, що опублікував один із журналів під заголовком: «До уваги панянок: десять найбажаніших холостяків Бейрута». У нього були стосунки з дівчиною: вони зустрічалися кілька місяців, а потім розсталися, не оголошуючи причини. Абдалла мав приязне обличчя, а його опасистість виглядала приємно й викликала довіру, і це заміняло вроду і витонченість, яких йому бракувало. Він ніколи не був неуважним чи в поганому гуморі. На зустрічах із друзями більше слухав, ніж говорив про ризики, які загрожують країні, про нерозсудливість її політиків і про «диявола, що осів на Близькому Сході», як висловлювався найкрасномовніший із них. Він продовжував бавитись у свої ігри з Персефоною. Так, він прикріпив штрафний талон до лобового скла її машини, а всередині вона знайшла любовний лист, що складався зі слів, вирізаних із газетних статей: він пояснював це тим, що власник друкарні має використовувати друковані букви. У кінці він попросив її руки через есемеску, яку написав їй на мобільний одразу після того, як вони вийшли з нового суші-ресторану в торговельному центрі столиці. Персефона не очікувала від нього нічого такого в ту мить, коли вони щойно розійшлися, задоволені побаченням. Повідомлення було складене так, що можна було подумати, наче Абдалла не надто переймався тим, щоб виразити свої почуття: «Зустріч із тобою стала новим поворотом мого життя, і ось сьогодні я вирішив попросити твоєї руки, щоб ми поєднали наші долі перед Богом і людьми, я тебе кохаю», наче він повністю списав його з книжки «Як отримати посаду? Як написати офіційний лист-вибачення? Як освідчитися дівчині, яку кохаєш?».

Персефона не погодилася на його пропозицію, вона чекала. Чекала, що Абдалла доб’ється виникнення кохання в її серці і стане її героєм. Вони усамітнювалися в куточку одного з ресторанів, проводили багато часу в її кімнаті, але стіна між ними залишалась. Абдалла говорив, і говорив багато. У нього був талант перетворити будь-що на маленьку історію, яку він легко прикрашав деталями. Вона якось запитала його про стосунки з матір’ю, а він усміхнувся і розвів руками, наче відповідь очевидна і стосунки дитини з матір’ю однакові в усіх. Після цього він перевів розмову на походження його матері, на своїх релігійних родичів, на історію життя його бабусі по материній лінії, яка була власницею будинку і стаєнь для коней. Коли вона наважилася запитати його про те, що конкретно його приваблює в жіночому тілі і як він більше любить кохатися — при світлі чи в темряві, ввечері чи вранці, чи, можливо, у морі, — то вперше за ті кілька місяців, що вони зустрічалися, він майже розсердився.

Після всіх цих спроб Персефона подумала, що її вимоги — це витвір її уяви і проблема в ній самій. Саме це вона чула, коли жалілася на когось із своїх залицяльників. Вона не знаходила свого ідеалу серед тих хлопців, з якими хотіли зустрічатися її подруги. Можливо, вона вимагала від закоханих у неї хлопців того, що вони не схвалювали, чи шукала в чоловіках те, що вони не могли їй дати. Врешті вона здалася. Перед нею постали óбрази її батька й матері, вона згадала ті довгі вечори, особливо в дні сутичок у Бейруті, коли уривчасті звуки снарядів заважали їм спати в їхньому будинку, розташованому неподалік лінії вогню. Згадала, як спливали години, а батько читав старі газети, і в нього не виходило розгадати кросворд, а мати дивилася телевізійні програми без звуку.

І тоді вона погодилася вийти за Абдаллу Карама. Кремезний і заможний, він розважав її своїми забавками та сюрпризами, і вона прикрасила його дім над друкарнею так, наче то її власна оселя. Вона не дізнається, як це — скласти іншу історію кохання, з іншим чоловіком; історію, яка б закінчилася шлюбом, що його, як виховувала її мати, треба брати якнайшвидше.

Їхнє весілля було елегантним та скромним, але Абдалла прикрасив його демонстрацією літака «Cessna», який орендував в аероклубі. Літак розітнув небо саме тоді, коли молоді вийшли з церкви, у якій щойно повінчались і на якій висів великий банер з їхніми іменами. Вони повернулися з подорожі після медового місяця й оселилися в новому домі над друкарнею. Персефона швидко завагітніла, і за три місяці лікар повідомив, що в ній «ховаються» двоє здорових дівчаток-близнючок. Проте одного ясного зимового дня, а саме в День закоханих, небо впало на їхні голови.

Абдалла саме повертався з довгої зустрічі з директором одного банку в центрі столиці, де вони обговорювали ризики отримання більшої кредитної лінії, проєкт з розвитку друкарні і його високу вартість з огляду на нестабільну безпекову ситуацію, а також намагалися визначити суму, необхідну, щоб гарантувати закупівлю сучасного обладнання, на чому наполягала родина Карамів. Вони домовилися про остаточну й вирішальну зустріч через тиждень. Коли Абдалла зробив крок від дверей будівлі до своєї машини, припаркованої неподалік, усе обвалилося. Пізніше він казав, що не чув вибуху, але відчув беззвучний удар, який відкинув його тіло до стіни. Ледь живого, його доправили до лікарні, голова була залита кров’ю. Його поранило осколком, який зачепив черепну кістку та обличчя, у нього було зламане плече. Як розповідали потім, вантажівку з вибухівкою вів смертник, через неї загинуло двадцять шість осіб і ще близько сотні були поранені.

Абдалла видужував важко. Його тіло було понівечене, а обличчя спотворене. Він став більше залежний від комп’ютера й сидів у ньому годинами, вибравши собі пароль «Gutenberg9»: усі таємниці та рахунки друкарні він зберігав там. Через комп’ютер його втягнуло в азартні ігри: тоталізатор на французький футбол, американський баскетбол, шотландські кінні перегони, навіть боксерські поєдинки. Він послідовно вбивав час за різними іграми: в слова, в числа, судоку — і дійшов врешті-решт до покеру онлайн, а від нього — до порносайтів, які переглядав навіть удень, у робочі години. Ті, хто заходив до нього в кабінет, інколи звертали увагу, що він різко закривав комп’ютер, коли хтось наближався до столу.