Надруковано в Бейруті

20

Фарід Абу Шаар писав стоячи. Одного разу він почув, що коли людина стоїть, то залишається уважнішою, тож він стояв. Він ніколи не писав розслаблено, навпаки, всі його чуття були сфокусовані. Йому подобалося уявляти, що він палає, як пломінь, коли виводив слова своєю улюбленою срібною перовою ручкою «Монблан». Йому її передав батько, який у свою чергу отримав її як подарунок від Сулеймана Абу Шаара, а той хотів заохотити свого родича Халіма, котрий виявив у роки своєї юності тимчасовий інтерес до книг та письменників. Але батько Фаріда збився зі шляху: він діставав цю ручку з футляра тільки тоді, коли ставив підпис у церковному реєстрі разом зі своєю нареченою та свідками в день весілля, а також у розписках лихварям. Останнє сталося, коли його заскочила гостра потреба в грошах, щоб орендувати салон, який він назвав «Chez Halim» у Форн аш-Шеббаку, де він поставив два перукарські обертові стільці та повісив великі дзеркала. Він помер молодим і залишив свою ручку найменшому синові.

Фарід склав свої перші рядки в початковій школі, в четвертому класі, на уроці у вчителя арабської, який полюбляв давати завдання «скласти речення» зі словами з уроку. У той день він почав зі слова «яблуко» і хотів від дітей лише щоб вони склали речення, де були б підмет, присудок та додаток, які стосувалися б цього цілком звичайного фрукта, щось на кшталт: «Хлопчик з’їв яблуко»; а найкращі могли б скласти довше речення, наприклад: «Адам був вигнаний з раю, тому що з’їв яблуко». Ну а Фарід здивував і його, й однокласників, коли встав і виразно продекламував:

— Земля — червоне яблуко, що рухається не поспішаючи.

Учитель підняв руку, закликаючи учнів до тиші, наче в класі щойно сталася визначна подія і цю атмосферу не можна порушувати, а потім запитав у хлопчика, скільки йому років і чи брав він раніше приватні уроки. Коли у відповідь Фарід назвав прізвище своєї родини, вчитель видихнув з полегшенням і покивав головою, заспокоєний тим, що виявив зв’язок хлопця з родом Абу Шаар, що давало достатнє генетичне обґрунтування його здібностям до арабської мови та ранній поетичній обдарованості.

Фарід писав у горах, у своєму селі, де, поки він заглиблювався в пошук потрібних виразів, до нього долинали звуки розривів артилерійських снарядів за гірським ланцюжком, а у внутрішніх областях Сирії розгорілася битва, жертви якої залишалися цілими днями лежати просто неба, як передавали ЗМІ наступного дня. Він писав стоячи і клав свої папери та ручку на аналой із сільської церкви, який священник позичав йому влітку, крім неділь, і це був той самий аналой, на який клали Євангеліє чи Синаксар — житія святих мучеників, що залишалися відкритими, навіть якщо жоден читач не підходив до них. Фарід виніс його на балкон і ставав за ним обличчям до маленького ялівцевого лісу на схилі гори навпроти, звідки чулися поодинокі постріли мисливських рушниць, коли там пролітала зграя перепілок чи перелітних фазанів. Саме для цього Фарід приїжджав у село на два-три дні, беручись за письмо вранці перед сніданком чи ввечері, доки денне світло не тікало. Він приїхав сюди і тоді, коли йому не вдалося знайти видавця для своєї книги, а йому запропонували тільки посаду коректора. Він стояв перед ялівцевим лісом і храмом Бахуса вдалині і, щоб повернути собі трохи віри у свої можливості, голосно читав «у нікуди» уривки своїх текстів, від чого поблизу починали валувати собаки. Намагаючись підбадьорити себе, він пригадував, як дідусь садовив його на коліна на цьому балконі, що потопав у квітах гарденії (він це пам’ятав з дитинства), і гойдав, проголошуючи, що світ «народжує» генія кожні сто років. Він народив Джебрана Халіля Джебрана на початку двадцятого століття, «і скоро прийде черга цього хлопчика».

Фарід завжди писав синім кольором, не зраджуючи ручці «Монблан» і заправляючи її чорнилом двічі на день. Він відчував, що ручка несе на собі відбиток тих, хто нею писав до нього. Наскільки він старався зробити свій стиль унікальним та особливим, настільки ж тримався за цю ручку, якою писала не одна рука з роду Абу Шаар. Він зберігав пристойний запас чорнил «Паркер», які вже не продавались у всіх книгарнях, і два запасних пера для наконечника ручки, які знайшов випадково. Фарід писав гарним почерком з нахилом, ослаблюючи натиск, коли піднімався, і посилюючи, коли опускався. Якщо діти братів випадково заставали його в селі, то зі сміхом шпигували за ним і спостерігали, як він проходиться прес-пап’є з промокальним папером кілька разів після кожного написаного рядка. Він не закреслював нічого, а чекав, поки слова прийдуть до нього, просіював і ретельно відбирав їх, повторював речення в голові знову і знову, потім заплющував очі й занурювався в себе, промовляючи їх вголос перед тим, як неквапно і чітко записати. Фарід уникав помилок, наскільки це можливо, і якщо все ж робив одну чи ручка «Монблан» лишала зайві чорнильні цятки, що бруднили папір, він рвав аркуш і писав заново.

Він писав стоячи і читав так само. Фарід читав Біблію в перекладі Ібрагіма аль-Язіджі від Книги Буття до Об’явлення Івана Богослова. Він швидко проковтнув усе, що прислав йому перед смертю Юсеф Абу Шаар, який оплачував його навчання, — коробку, повну книг, яких у нього було більш ніж один примірник і яку йому приніс чоловік жінки, що служила в Юсефа все його життя. Там були, зокрема, книга аль-Джахеза «Чесноти і їхні протилежності» та «Хроніки знаті Гірського Лівану». Він поклав перед собою на аналой книгу «Виступи та промови» Мухаммеда бін Абдельджаббара бін Хасана аль-Ніффарі і прочитав вступне слово: «Читання цієї книги — це самопізнання до чистого внутрішнього буття, що його людина накопичує в собі споконвіку; це відкриття таємниць самого себе, таємниць існування і його світів перед самим собою», — і ці слова про споконвічне внутрішнє буття сповнили його піднесенням. Йому захотілося читати далі, він відкрив сторінку навмання: «І сказав Бог своєму рабові: Я створив тебе за своєю подобою, єдиного, що чує, бачить, говорить. Я створив тебе, щоб явити мої імена і пролити на тебе мою турботу. Ти моє бачення, і між нами немає жодної завіси, ти друг мені. Між мною і тобою немає меж. О рабе, між тобою і мною немає відчуження: ти ближчий до мене, ніж до самого себе, а я ближчий до тебе, ніж твоє власне слово», — і відчув нестримну потребу писати без якихось конкретних думок. Це непереборне бажання охопило і заповнило його до краю. Він відчув, що слово є всередині нього, воно народилося разом з ним, а може, існувало й раніше, завжди, просто чекало зустрічі з ним, а йому потрібно лише піти за цим словом і не зрадити йому, бути терплячим і дати йому з’явитися на світ у потугах, що можуть інколи бути важкими. У той вечір до нього прийшло натхнення: він сів на ліжку, намацав ручку біля себе і почав писати на чому трапилося: на паперовій серветці і на власній долоні, якщо не міг знайти нічого іншого в спальні. Він записував слова, що настирливо крутилися на думці і не давали спати, щоб при світлі нового дня надати їм завершеної форми.

Він завершив писати, коли ослабли пориви цієї наснаги, вивільнивши все, що було в нього на серці, наче сказав усе, що мав сказати, і тепер повинен був перепочити. Він почав переглядати те, що записав, перечитувати вголос, розставляючи ритмічні акценти в реченнях, піднімаючи та опускаючи інтонацію, роблячи довгі паузи перед підрядними означальними реченнями, що йшли одне за одним; дозволяв собі починати деякі речення з підмета, а не з присудка, складати називні речення та використовувати крилаті вислови. Він знову і знову перечитував кінцевий варіант, щоб досягти того ритму, яким був би задоволений. Тоді зібрав розрізнені аркуші, на яких писав, в один зшиток і зробив для нього червону палітурку. Він привіз його з собою в Бейрут, ходив із ним з одного видавництва в інше після того, як знайшов їх за довідником, укладеним профспілкою друкарів та видавців, заснованою 1934 року. Він клав рукопис на маленький нічний столик біля свого ліжка на ніч і не виходив, не взявши його під пахву, доки не трапилося те, що трапилося.

Але однієї неспокійної ночі, коли він повернувся з «Лос Латинос», де перебрав із випивкою (чого з ним зазвичай не бувало), Фарід побачив себе вві сні: він прямує до села сам, збирає сухі ялівцеві гілки, а потім робить з них багаття, зовсім як те, навколо якого він танцював, коли був малий, з друзями в селі на святі Преображення. Він кидає в них свою червону книгу і чекає, поки вона перетвориться на попіл. Він відчуває полегшення, наче він не писав її, наче її й не існувало. Він палить її і чує знайомий голос, що промовляє: «Присягаюся, я не палив тебе, доки мало не був спалений тобою». Але наступного ранку він прокинувся спокійний, і від цього сну залишився невиразний спогад.