Нью-йоркська трилогія

9

Перша зустріч зі Стіллманом відбулася у Ріверсайд-парку. Була субота, час по обіді, навколо велосипедисти, люди з собаками, діти. Стіллман сидів сам на лавочці, дивлячись у простір і примостивши на колінах червоного записничка. Повсюди було світло, колосальне світло, воно, здається, сочилося від кожного предмета, за який чіплявся погляд, а над головами вітерець колисав гілля, зі співчутливим шепотом трусив листя, і цей звук здіймався й опадав, як подих припливу.

Квінн ретельно розпланував свої дії. Вдаючи, наче й не помічає Стіллмана, він сів на лавочку біля нього, склав руки на грудях і втупився у простір у тому ж напрямку, що й старий. Обоє мовчали. Пізніше Квінн підрахував, що це тривало хвилин 15–20. А тоді він без попередження повернув голову до старого і прицільно втупився в нього, вперто прикипівши поглядом до поораного зморшками профілю. Квінн вклав усі свої сили у погляд, ніби міг пропалити діру у Стіллмановому черепі. Це тривало ще п’ять хвилин.

Нарешті Стіллман і собі повернувся до нього і сказав несподівано делікатним тоном:

— Перепрошую, але в мене не буде можливості з вами поспілкуватися.

— Я нічого й не казав, — ​сказав Квінн.

— І то правда, але, зрозумійте, я не маю звички розмовляти з незнайомцями.

— Повторюся, я нічого не казав.

— Так, я вас і вперше почув. А вам не цікаво, чому так?

— Боюся, що ні.

— Добре сказано. Бачу, ви — ​людина розважлива.

Квінн стенув плечима, відмовляючись відповідати. Тепер ціла його постава випромінювала байдужість.

Стіллман осяйно посміхнувся, нахилився до Квінна і по-змовницьки сказав:

— Думаю, ми знайдемо спільну мову.

— Це ми ще побачимо, — ​сказав Квінн після довгої паузи.

Стіллман розсміявся, видавши коротке гучне «х-ха», і продовжив:

— По суті, не те щоб я недолюблював незнайомців. Просто волію не розмовляти з тими, хто не представився. Щоб почати, потрібне ім’я.

— Але щойно людина представиться, вона перестає бути незнайомцем.

— Точно. От тому я й не розмовляю з незнайомцями.

Квінн підготувався до такого повороту і знав, що відповісти. Він не піймається. Раз, строго кажучи, він зараз Пол Остер, то приховувати треба саме це ім’я. А все інше, навіть правда, буде вигадкою, маскою, за якою можна сховатися і перебути в безпеці.

— У такому разі, — ​сказав він, — ​радо піду вам назустріч. Мене звати Квінн.

— Он воно що, — ​задумливо протягнув Стіллман і покивав. — ​Квінн.

— Так, Квінн. К-В-І-Н-Н.

— Ага, так-так, розумію. Квінн. Гм-м-м. Так. Дуже цікаво. Квінн. Таке лунке слово. І з «він» римується, правда ж?

— Точно, «він».

— А ще, як не помиляюся, із «тлін».

— Не помиляєтеся.

— А ще з «один» і «син». Так же?

— Саме так.

— Гм-м-м. Дуже цікаво. Я бачу в цьому слові, у цьому Квінні, у цій… квінтесенції… великий потенціал. Квіт, наприклад. І квит. І квох. І квас. Гм-м-м. Зі спліном римується. Не кажучи вже про загін. Гм-м-м, як цікаво. І хрін. І дзвін. І камін. І гін. І кін. І скін. І поклін. І заслін. Гм-м-м. Навіть із джином римується. Гм-м-м. А як м’якше вимовиш, то і з «тінь». Гм-м-м. Так, дуже цікаво. Дуже мені ваше ім’я подобається, пане Квінн. На стільки різних напрямів виводить.

— Я це й сам не раз помічав.

— А більшість людей такому не надає значення. Їм здається, що слова — ​це камені, великі непорушні предмети, безживні, незмінні, як монади.

— Камені теж підвладні змінам. Їх точить вітер і вода. Відбувається ерозія. Ще їх можна розбити, потрощити на друзки, гравій чи пил.

— Саме так. Я одразу зрозумів, що ви — ​людина розважлива, пане Квінне. Якби ж то ви знали, скільки людей мене не розуміє. Через це постраждала моя робота. Жахливо постраждала.

— Робота ваша?

— Так-так, робота. Мої проекти, мої дослідження, мої експерименти.

— О.

— Так. Але попри всі невдачі, я не здався. От зараз, наприклад, я взявся за один із найважливіших проектів у житті. Якщо мені вдасться, то, гадаю, в мене буде ключ до цілої низки великих відкриттів.

— Ключ?

— Так, ключ, такий предмет, який двері відкриває.

— О.

— Поки що, звісно, я просто збираю інформацію, докази, так би мовити. Потім потрібно буде впорядкувати мої знахідки. Це робота, що потребує великих зусиль. Ви навіть не уявляєте, скільки, особливо в моєму віці.

— Уявляю.

— Точно. Стільки всього ще потрібно зробити, а часу так мало. Я щоранку прокидаюся на світанку. Я мушу блукати за будь-якої погоди, постійно рухатися, весь час на ногах, постійно броджу з місця на місце. Це стомливо, повірте на слово.

— Але воно того варте.

— На що тільки не підеш заради істини. У такій справі не буває завеликих жертв.

— І то правда.

— Бачте-но, того, що зрозумів я, не розуміє більше ніхто. Я — ​перший. Я — ​єдиний. Це покладає на мене великий тягар відповідальності.

— Від вас залежить доля світу.

— Так, так би мовити. Світу чи бодай того, що від нього лишилося.

— Я навіть не припускав, що все так погано.

— Погано-погано, а може, й іще гірше.

— О.

— Світ, бачте-но, пане, поліг в руїнах. І моє завдання — ​знову скласти його докупи.

— Нічогенькі ви завданнячка на себе покладаєте.

— Я просто шукаю принцип. На це одна людина цілком спроможна. Досить мені закласти підвалини, й інші руки можуть завершити реставрацію самостійно. Найважливіше — ​це передумови, перший теоретичний крок. На жаль, ніхто інший на це не годен.

— І багато вам вдалося зробити?

— Величезний крок уперед. Власне кажучи, мені здається, я стою за крок від важливого прориву.

— Я втішений.

— Так, це підбадьорлива думка. А все завдяки моєму розуму, приголомшливо ясному розуму.

— Навіть не сумніваюся.

— Я, бачте-но, зрозумів, як важливо себе обмежувати. Треба працювати на вузькій ділянці, щоб здобути вичерпні результати.

— Основи основ, так би мовити.

— Саме так, точно. Альфа й омега, метод дії. Світ, бачте-но, поліг у руїнах, пане. Ми втратили не лише орієнтири, а й мову, за допомогою якої могли б це проговорити. Це, безперечно, справи духовні, але у них є відповідник і в матеріальному світі. Отже, моє блискуче відкриття полягає в тому, щоб обмежитися матеріальною стороною, нагальною і фізично відчутною. Мотиви в мене високі, а ось робота відбувається в царині буденного. Тому мене так часто не розуміють. Та байдуже. Я навчився на таке не зважати.

— Похвальна відповідь.

— Єдиноможлива. Лише така відповідь гідна мого статусу. Я, бачте-но, винаходжу нову мову. Коли на тебе покладено таку роботу, не можна розпорошуватися на дурниці інших. І взагалі, це — ​симптом тієї хвороби, яку я намагаюся зцілити.

— Новою мовою?

— Так. Мовою, якою можна нарешті сказати те, що ми мусимо сказати. Адже наші слова більше не співвідносяться зі світом. Коли речі ще були цілі, ми вірили, що їх можна описати нашими словами. Проте речі почали розламуватися, розбиватися, поринати в хаос. А ось слова наші лишилися незмінні. Вони не достосувалися до нової реальності. А отже, щоразу, коли намагаємося поговорити про побачене, ми фальшивимо, викривляємо природу речі, яку намагаємося представити. Це сплутує карти. Проте слова, самі розумієте, можуть мінятися. Проблема в тому, як це показати. Саме тому я зараз і працюю із найпростішими засобами, такими простими, що мене й дитя зрозуміло б. Візьмімо слово, що відсилає до певної речі, — ​наприклад, «парасолька». Коли я кажу «парасолька», ви щось собі уявляєте. Ви уявляєте таку собі палицю й металеві спиці, на які натягнуто водонепроникну матерію, котра, якщо її розкрити, захищає від дощу. Ця остання деталь важлива. Парасолька — ​це не просто річ, а річ із функцією, яка, іншими словами, виявляє людську волю. Якщо подумати, то всі предмети схожі на парасольку, адже всі вони для чогось призначені. Олівці — ​щоб писати, черевики — ​щоб носити, машина — ​щоб на ній їздити. То ось яке моє питання. Що стається, коли певний предмет перестає виконувати свою функцію? Він лишається тим самим, що й був, чи перетворюється на щось інше? Чи лишається парасолька парасолькою, якщо зірвати з неї тканину? Відкрийте її, випряміть спиці, піднесіть над головою, вийдіть під дощ — ​і вимокнете до нитки. Чи можна й далі називати цей предмет парасолькою? Зазвичай люди так і роблять, у крайньому разі кажуть, що парасолька зламалася. На мою думку, це серйозна помилка і джерело всіх наших бід. Парасолька, що вже не виконує свою функцію, перестає бути парасолькою. Нехай вона нагадує парасольку чи колись була парасолькою, але зараз перетворилася на щось геть інше. А ось слово лишилося незмінним. Отже, воно вже не описує предмет. Воно неточне, воно фальшиве, воно приховує річ, яку мало би розкривати. Якщо ми навіть буденний, банальний предмет, який тримаємо в руках, не годні назвати, то як ми можемо називати по-справжньому важливе? Якщо слова, якими ми послуговуємося, не почнуть відображати зміни, ми й далі блукатимемо манівцями.

— І в чому ж полягає ваша робота?

— Робота в мене дуже проста. Я прибув до Нью-Йорка, бо це — ​найсумніше, найнікчемніше з міст. Повсюди розпад, занепад, куди не кинеш оком. Досить розплющити очі, і все побачите. Зламані люди, зламані речі, зламані думки. Ціле це місто — ​одне суцільне звалище. Це щонайкраще пасує до мого завдання. Вулиці для мене — ​нескінченне джерело матеріалу, невичерпний склад брухту. Я щодня прогулююсь із сумкою і збираю предмети, варті дослідження. Накопичив уже сотні експонатів, від надщерблених до розтрощених, від погнутих до розчавлених, від розкришених до зіпсутих.

— І що ви з ними робите?

— Даю імена.

— Імена?

— Я вигадую нові слова, які відповідатимуть цим речам.

— А, он воно що. Але як ви їх вибираєте? Як ви знаєте, що знайшли правильне слово?

— Я ніколи не помиляюся. Це — ​ознака генія.

— А можете навести приклад?

— Моїх слів?

— Так.

— Перепрошую, це неможливо. Зрозумійте, це — ​моя таємниця. От видам книжку, тоді ви й решта світу про все дізнаєтеся. Але поки що все мушу тримати в собі.

— Засекречена інформація.

— Точно, зовсім таємно.

— Вибачте.

— Та ви не засмучуйтеся, я вже скоро доведу свої знахідки до ладу. Й тоді почнуться великі речі. Це буде найважливіша подія в історії людства.

Друга зустріч відбулася трохи по дев’ятій наступного ранку. Була неділя, Стіллман вийшов із готелю на годину пізніше, ніж зазвичай. Пройшов два квартали до кафе «Мейвлавер», де зазвичай снідав, і сів за столик у глибині зали. Квінн набрався зухвальства, зайшов за старим і сів за той же столик, просто навпроти нього. Кілька хвилин Стіллман, здається, навіть не помічав його присутності. Тоді, піднявши погляд від меню, неуважно оглянув Квіннове обличчя. Судячи з усього, свого вчорашнього співрозмовника він не впізнав.

— Я вас знаю? — ​спитав він.

— Це навряд чи, — ​сказав Квінн. — ​Мене звати Генрі Дарк.

— О, — ​Стіллман кивнув. — ​А ви зразу до суті. Мені подобається.

— Без сорома казка.

— Казка? І що ж то за казка?

— Про солом’яного бичка, звичайно.

— О, так. Про солом’яного бичка. Звичайно. — ​Стіллман придивився до Квіннового обличчя, цього разу уважніше, але і з певною долею розгубленості. — ​Перепрошую, забув, як вас звати. Пам’ятаю, ви не так давно називали своє ім’я, але все вже забулося.

— Генрі Дарк, — ​сказав Квінн.

— Точно. Так, тепер згадав. Генрі Дарк. — ​Стіллман на мить зупинився і труснув головою. — ​На жаль, це неможливо, сер.

— Чому ні?

— Бо немає ніякого Генрі Дарка.

— Може, я не той Генрі Дарк. Не той, якого не існує.

— Гм-м-м. У цьому є певний резон. Буває ж таке, що двоє людей носять одне і те ж ім’я. Можливо, вас звати Генрі Дарк. Але ви — ​не той самий Генрі Дарк.

— Це ваш друг?

Стіллман розсміявся, мов почув дотепний жарт.

— Не зовсім. Бачте-но, ніякого Генрі Дарка ніколи й не існувало. Я його вигадав. Він — ​вигадка.

— Та ви що, — ​сказав Квінн із награним подивом.

— Ага, це персонаж у книжці, яку я колись написав. Вигадка.

— У голові не вкладається.

— І нікому не вкладалося, я всіх обдурив.

— Чудасія. І чого ж ви це зробили?

— Він, бачте-но, був мені потрібен. На той час певні мої ідеї виявилися надто небезпечними й контроверсійними. Тож я приписав їх іншому. Щоб захистити себе.

— А як ви обрали ім’я «Генрі Дарк»?

— Непогане ж ім’я, правда? Мені дуже подобається. Наче й загадки сповнене, а наче й цілком порядне. Воно відповідало моїм потребам. А крім того, було в нього таємне значення.

— Алюзія до темряви?

— Ні, що ви, це надто в лоб. Це все через ініціали, Г. Д. Це дуже важливо.

— Чому?

— А ви вгадайте.

— Не хочу.

— А ви спробуйте. Три спроби. Не вгадаєте — ​все розкажу.

Квінн мить помовчав, готовий докласти всіх сил.

— Г.Д., — ​сказав він. — ​Генрі Девід? Генрі Девід Торо?

— Холодно.

— Тоді як щодо «чистої і простої» Г.Д., поетки Гільди Дуліттл?

— Ще холодніше.

— Гаразд, третя спроба. Г.Д. Г… і Д… Секундочку… А як щодо… зараз-зараз… о… Так, ось і воно. Г — ​на честь слізливого філософа Геракліта. А Д — ​на честь розсміяного філософа Демокрита. Геракліт і Демокрит… два полюси діалектики.

— Дуже дотепна відповідь.

— А правильна?

— Ні, звісно, ні. Але дотепна.

— Але не можете сказати, що я одразу склав руки.

— Чого не можу, того не можу. Тому й винагороджу вас правильною відповіддю. Бо ви не склали руки. Готові?

— Готовий.

— Ініціали Г. Д. в імені Генрі Дарка відсилають до Гампті-Дампті.

— До кого?

— До Гампті-Дампті, він же Бовтун-Товстун. Яйце.

— До того, який «Бовтун-Товстун на мурі сидів»?

— Точно.

— Нічого не розумію.

— Бовтун-Товстун — ​досконале втілення стану людського. Слухайте мене уважно, пане. Адже що таке яйце? Це те, що ще не народилося. Парадокс, еге ж? Як Бовтун-Товстун може бути живий, якщо ще не народився? А він-бо живий, це точно. Ми це знаємо, бо він може говорити. Ба більше, він — ​філософ мови. «— Коли Я користуюся якимось словом, — ​доволі сухо зауважив Бовтун-Товстун, — ​то воно означає те, що я захочу… не більше й не менше.

— Але проблема в тому, — ​сказала Аліса, — ​чи МОЖЕТЕ ви змусити слова означати такі різні речі.

— Проблема в тому, — ​сказав Бовтун-Товстун, — ​хто кому хазяїн… от і все» [5].

— Льюїс Керролл.

— «Аліса у Задзеркаллі», розділ шостий.

— Цікаво.

— Це не просто, пане, цікаво. Це фундаментально. Послухайте уважно, може, щось та й зрозумієте. У цій короткій промові перед Алісою Бовтун-Товстун окреслює перспективи людських надій і підказує, як нам порятуватися: стати хазяями слів, якими ми говоримо, змусити мову задовольняти наші потреби. Бовтун-Товстун — ​пророк, людина, що розкриває істину світові, який ще до цього не готовий.

— Яка ж він людина?

— Перепрошую, заговорився. Яйце, звісно. Але ця помилка показова і підтверджує мою тезу. Адже всі люди по-своєму яйця. Ми існуємо, але ще не досягнули форми, яку нам роковано. Ми — ​чистий потенціал, приклад того, що ще не настало. Людина — ​створіння після Падіння, це ми з Буття знаємо. І Бовтун-Товстун теж упав. Він упав зі стіни, й ніхто не може скласти його докупи — ​ані король, ані кіннота, ані військо його звитяжне. Але ми всі мусимо цього прагнути. Це — ​наш людський обов’язок: знову скласти яйце. Адже всі ми, пане, — ​такі бовтуни-товстуни. Помогти йому — ​це помогти собі самим.

— Переконливий аргумент.

— Ґанджів ви у ньому не знайдете.

— Яйце без тріщини.

— Точно.

— І звідси бере витоки Генрі Дарк.

— Так. Але й це ще не все. Існує ще одне яйце.

— То яєць багато?

— На Бога, звісно, мільйони. Але те, яке в мене на думці, особливо відоме. Це, мабуть, найвідоміше яйце на світі.

— Тут я втрачаю нитку оповіді.

— Яйце Колумба.

— О, так, звісно.

— Ви знайомі з цим сюжетом?

— Хто ж із ним не знайомий?

— Чудова історія, правда? Коли виникла потреба поставити яйце на кінчик, Колумб просто по ньому постукав і надтріснув шкаралупу, щоб створити пласку діляночку, на якій яйце і стояло, коли він прибрав руку.

— І йому вдалося.

— Звичайно, вдалося, на те Колумб і геній. Він шукав рай, а відкрив Новий світ. Але ще не пізно перетворити його на рай.

— Точно.

— Визнаю, поки що мені не все вдавалося, але надія помирає останньою. Американці так ніколи й не втратили бажання відкривати нові світи. Пам’ятаєте, що сталося у 1969 році?

— Я багато чого пам’ятаю, про що ви?

— Людина ступила на місяць. Ви тільки уявіть, зацний пане. Людина ступила на місяць!

— Так, це пам’ятаю. За словами президента, це була найвеличніша подія з часів сотворіння світу.

— І він мав рацію. Це — ​єдина розумна теза, яку він сказав. І як, на вашу думку, виглядає місяць?

— Поняття не маю.

— Ну ж бо, ви подумайте.

— Так, тепер розумію, про що ви.

— Подібність, звісно, не повна. Але водночас не можна заперечити, що на певних фазах, особливо ясної ночі, місяць таки дуже схожий на яйце.

— Так, дуже.

У ту мить з’явилася офіціантка й поставила перед Стіллманом його сніданок. Старий із насолодою втупився в їжу. Церемонно піднявши виделку правою рукою, він надбив шкаралупку звареного на м’яко яйця і сказав:

— Як бачите, пане, я в усьому йду до кінця.

Третя зустріч відбулася того ж дня. Сонце перевалило на вечірній пруг, світло стелилося цеглою й листям, як серпанок, тіні довшали. Стіллман знову звернув у Ріверсайд-парк, цього разу тримаючись краю, й сів відпочити на пагорбі на рівні 84-ї вулиці, знаному як Томів горб. Улітку 1843 і 1844 року Едгар Аллан По провів на цьому ж місці не одну годину, вдивляючись у Гудзон. Квінн це знав, бо змалку вишукував такі деталі. Він і сам там частенько сидів.

Тепер він майже не боявся робити те, що мусив. Він обійшов пагорб разів зо три, але Стіллманової уваги не привернув. Тоді сів поруч зі старим і привітався. На його подив, Стіллман його не впізнав. Квінн представився вже втретє, і щоразу — ншим іменем. Він не міг вирішити, добрий це знак чи поганий.

Якщо Стіллман прикидається, то такого актора ще світ не бачив. Квіннові щоразу вдавалося заскочити його зненацька, але Стіллман навіть бровою не вів. А з іншого боку, якщо Стіллман і справді його не впізнає, то що це значить? Невже можна бути настільки байдужим до того, що бачиш просто в себе перед носом?

Старий спитав, хто він.

— Мене звати Пітер Стіллман, — ​сказав Квінн.

— Це моє ім’я, — ​відповів Стіллман. — ​Я — ​Пітер Стіллман.

— А я — ​інший Пітер Стіллман, — ​сказав Квінн.

— О, то ви про мого сина. Так, можливо. Ви виглядаєте точнісінько як він. Тільки, звичайно, Пітер білявий, а ви — ​темний. Не темний як Генрі Дарк, а темноволосий. Але ж люди змінюються. В одну мить ми такі, в іншу — ​інші.

— Точно.

— Я про тебе, Пітере, багато думав. Я часто думав: «Цікаво, що там поробляє Пітер».

— Мені вже значно краще, спасибі.

— Радий чути. Хтось мені колись сказав, що ти помер. Я дуже засмутився.

— Ні, я повністю одужав.

— Бачу. Живий-здоровий. І говориш добре.

— Тепер мені доступні всі слова. Навіть ті, з якими має клопіт більшість. Я все можу сказати.

— Я тобою пишаюся, Пітере.

— Це все завдяки тобі.

— Діти — ​квіти життя, я це завжди казав. Найбільше благословення.

— Не сумніваюся.

— Ну, а в мене день на день не випадає. У погані дні думаю про хороші. Пам’ять — ​велике благословення, Пітере. А ще — ​смерть.

— Безсумнівно.

— Звичайно, треба жити тут і зараз. Наприклад, ось я зараз у Нью-Йорку. А завтра, може, буду деінде. Я, бач-но, багато мандрую. Одна нога тут, друга там. Така в мене робота.

— Мабуть, це стимулює.

— Так, стимулює. У мене весь час голова гуде.

— Радий це чути.

— Але й тягар років нелегкий, це правда. Все одно, багато є підстав для вдячності. З плином часу ми старіємо, але час же дарує нам ночі і дні. А коли помираємо, то завжди знаходиться хтось, хто займе наше місце.

— Ми всі старіємо.

— Можливо, у тебе теж буде син, опора на старості.

— Якби ж то.

— Тоді тобі пощастить так само, як мені. Не забувай, Пітере, діти — ​квіти життя.

— Не забуду.

— І не забувай, що не можна класти всі яйця в один кошик. І, раз уже мова про це, курчат восени лічать.

— Так, я намагаюся ставитися до життя по-філософськи.

— І останнє: якщо в глибині душі розумієш, що якась теза неправдива, то не кажи цього.

— Не буду.

— Брехати погано. Від цього жалкуєш, що взагалі на світ народився. А не народитися — ​це прокляття: тебе прирікають жити поза часом. Коли живеш поза часом, то немає ні днів, ні ночей. Навіть на смерть надії нема.

— Розумію.

— Не говори неправди, бо слово — ​не горобець. Інколи навіть правди не досить. Я ж батько, я такі речі знаю. Згадай, що сталося з батьком нашої країни. Він зрубав вишеньку, а тоді сказав своєму батькові: «Я не можу брехати». Незабаром по тому він пожбурив монету у річку. Ці дві історії — ​поворотні в історії Америки. Це Джордж Вашингтон зрубав дерево, а тоді викинув гроші. Розумієш? Він розкрив нам засадничу істину: гроші на деревах не ростуть. Так наша країна і стала видатною, Пітере. Тепер портрети Джорджа Вашингтона — ​на всіх доларових купюрах. Це і є мораль цієї притчі.

— Згоден.

— Шкода деревце, звичайно. Це було Дерево життя, яке порятувало б нас від смерті. А тепер ми вітаємо смерть із відкритими обіймами, особливо на старості. Але батько нашої країни своє робив. Інакше не міг. Це й мають на увазі, коли кажуть «життя яйця виїденого не варте». А якби дерево стояло, то було б нам вічне життя.

— Так, розумію.

— У мене в голові багато таких ідей. У голові постійно рояться думки. А ти, Пітере, завжди був розумненький. Я радий, що ти мене розумієш.

— Я прекрасно тебе розумію.

— Батьки мусять передавати синам уроки, які засвоїли самі. Так знання передається від покоління до покоління, а ми мудрішаємо.

— Я не забуду, що ти мені розповів.

— Тепер я можу померти щасливим, Пітере.

— Я радий.

— А ти нічого не забувай.

— Не забуду, батьку. Обіцяю.

Наступного ранку Квінн зайняв своє місце перед готелем о звичній порі. Погода нарешті змінилася. Після двох тижнів ясного неба на Нью-Йорк сипнула мряка, вулиці наповнив шелест мокрих шин. Квінн годину просидів на лавочці, закриваючись чорною парасолею, в надії, що Стіллман ось-ось вийде. Він уже й булочку з’їв, і каву випив, і опис недільної поразки «Метс» прочитав, а старого не було й сліду. Терпіння, — ​наказав він собі, — ​і взявся за решту газети. Минуло ще сорок хилин. Він дійшов до фінансової секції і взявся читати аналіз корпоративного злиття, коли дощ раптом посилився. Він неохоче встав з лавочки і сховався під дашком по той бік вулиці. Там він простояв у мокрих черевиках ще півтори години. Може, Стіллман захворів? Квінн спробував уявити, як той пітніє в гарячці у себе в ліжку. А може, старий узагалі помер серед ночі, а його тіло ще не знайшли. Так буває.

Сьогоднішній день мав стати вирішальним, і Квінн розробив детальні й заплутані плани. А тепер виявилося, що всі його старання марні. Його стривожило, що він не врахував такої можливості.

Та все ж він завагався. Він стояв під парасолею й дивився, як із неї зіслизають краплинки дощу. Об одинадцятій він почав формулювати рішення. Ще за пів години перетнув вулицю, пройшов сорок кроків і зайшов у Стіллманів готель. Там смерділо тарганячою отрутою і недопалками. У фоє на помаранчевих пластикових стільцях сиділо кілька гостей, яким у дощ було нікуди податися. Це місце видавалося безбарвним, таке собі пекло застояних думок.

За рецепцією стояв дебелий чорношкірий чоловік із закоченими рукавами. Одним ліктем він спирався на стіл, голову підтримував відкритою долонею. Іншою рукою гортав таблоїд, майже не спиняючись, щоб прочитати слова. Видно було, що він так нудьгує, наче все життя там стовбичить.

— Я хотів би лишити повідомлення одному з ваших гостей, — ​сказав Квінн.

Чоловік повільно підняв на нього погляд, ніби хотів, щоб він зникнув.

— Я хотів би лишити повідомлення одному з ваших гостей, — ​повторив Квінн.

— Немає тут ніяких гостей, — ​сказав чоловік. — ​Ми називаємо їх пожильцями.

— Тоді для пожильця. Я хотів би лишити повідомлення.

— І кому ж це, корєш?

— Стіллманові. Пітеру Стіллманові.

Чоловік вдав, що хвильку подумав, а тоді потрусив головою:

— Нє-а, нема тут таких.

— А списку пожильців у вас нема?

— Чого ж, є, тільки у сейфі.

— У якому ще сейфі? Ви про що?

— Про список, корєш — ​начальник його в сейф закриває.

— А ви випадково не знаєте коду?

— Звиняй, це тільки бос знає.

Квінн важко зітхнув, засунув руку в кишеню й витягнув п’ять доларів, опустив на стіл, але не прибрав із купюри долоні.

— А свого примірника списку у вас випадково немає?

— Може, й є, — ​сказав чоловік, — ​піду в офісі гляну.

Чоловік підняв газету, що лежала розкрита перед ним. Під нею виявився список.

— Який щасливий збіг обставин, — ​сказав Квінн, і підняв руку з купюри.

— Точняк, сьогодні мій день, — ​сказав чоловік, підтягнув купюру до краю столу, зісмикнув і поклав у кишеню. — ​Як, кажеш, твого друга звали?

— Стіллман, сивий старший пан.

— Такий чолов’яга у плащі?

— Саме так.

— Ми його Професором прозвали.

— Це він. У якому він номері? Він в’їхав тижні зо два тому.

Адміністратор відкрив список і погортав, водячи пальцем по рядку імен і номерів.

— Стіллман, — ​сказав він, — ​у номері 303, тільки його тут уже нема.

— Що?

— З’їхав він.

— Ви про що?

— Слухай, корєш, я тобі тільки те кажу, що тут написано. Стіллман з’їхав учора ввечері. Нема його тут.

— Це безумство.

— А мені що до того? Ось тут написано, чорним по білому.

— Адресу не лишив?

— Смієшся чи що?

— Коли він виїхав?

— Це треба Луї питати, він у нас вночі чергує. Заступає о восьмій.

— Можна я погляну на кімнату?

— Вибачай, я її вранці здав. Там зараз хтось спить.

— Як він виглядає?

— Для п’яти доларів у тебе забагато запитань.

— Забудьте, — ​сказав Квінн, розпачливо махаючи рукою. — ​Байдуже.

До своєї квартири він ішов під дощем і промок, як хлющ, попри парасольку. Ось тобі й функції, — ​примовляв він собі. Ось тобі і значення слів. Він з огидою пожбурив парасолю на підлогу вітальні. Тоді скинув куртку і загилив об стіну. Вода бризнула навсібіч.

Йому було так соромно, що нічого не лишалося, крім подзвонити Вірджинії Стіллман. Коли вона підійшла до телефону, він ледь не кинув слухавку.

— Я його згубив, — ​сказав він.

— Ви певні?

— Він виїхав із готеля вчора вночі. Я не знаю, де він.

— Мені страшно, Поле.

— Він не виходив з вами на контакт?

— Не знаю. Може, й так, я не певна.

— Що це значить?

— Пітер узяв слухавку сьогодні вранці, коли я приймала ванну. Мені він не сказав, хто дзвонив. Він пішов у свою кімнату, затягнув завіси й відтоді відмовляється говорити.

— Але ж так і раніше бувало.

— Так, тому я й не певна. Але так уже давно не бувало.

— Поганий знак.

— Так, тому мені страшно.

— Не хвилюйтеся, в мене є певні ідеї. Зараз же за них візьмуся.

— Як мені з вами зв’язатися?

— Я дзвонитиму вам щодвігодини, хай би де я був.

— Обіцяєте?

— Так, обіцяю.

— Мені так страшно, це нестерпно.

— Це все я винен. Я припустився дурної помилки, вибачте.

— Ні, я вас не звинувачую. Ніхто не може стежити за іншим 24 години на добу. Це неможливо. Ви б мусили бути у його шкурі.

— У цьому і полягає проблема: мені здалося, що я і є в його шкурі.

— А зараз ще не пізно все переграти?

— Ні, часу доста. Ви тільки не хвилюйтеся.

— Намагаюся тримати себе в руках.

— Добре, я з вами зв’яжуся.

— Щодвігодини?

— Щодвігодини.

Розмова пройшла як з води. Попри все, йому вдалося заспокоїти Вірджинію Стіллман. Аж не вірилося, що вона досі йому довіряє. Звичайно, користі з того жодної. Адже, по суті, він їй бреше. Не було в нього жодних ідей, у нього взагалі жодної корисної ідеї не було.