Нью-йоркська трилогія

8

У Парижі все чомусь видавалося мені масштабнішим. Небо було помітніше, ніж у Нью-Йорку, його примхи — ​разючіші. Воно постійно вабило погляд, і перші кілька днів я постійно за ним спостерігав — ​сидячи у своєму номері в готелі і вивчаючи хмари, я все чекав, наче ось-ось щось станеться. Наді мною котилися північні хмари, невпинно мінливі хмари мрії, збиралися у колосальні сірі гори, бризкали короткими дощами, розвіювалися, збиралися знову, закривали сонце, відбивали світло щоразу по-іншому. У паризького неба свої закони, незалежні від міста внизу. Будівлі солідні, заякорені в землі, незнищенні, а небо безмежне й аморфне, підвладне постійним потрясінням.

Перший тиждень мені здавалося, наче все стало з ніг на голову. Це місто Старого світу не мало нічого спільного із Нью-Йорком, із його повільними небесами й хаотичними вулицями, нудними хмарами й агресивними будівлями. Я опинився не в своїй тарілці і раптом засумнівався в собі. Я втрачав орієнтири, тож щонайменше щогодини мусив нагадувати собі, чому я тут.

Французька в мене була — ​ні туди, ні сюди. Словникового запасу вистачало, аби розуміти більшість почутого, але говорити було складно, траплялося, що слова не йшли, я не міг сказати навіть найпростіше. Була в цьому, напевно, якась втіха — ​відчути мову як набір звуків, опинитися на поверхні слів, де зникає значення — ​але водночас це виснажувало й замикало мене у своїх думках. Аби зрозуміти, що кажуть інші, я мусив мовчки перекладати репліку англійською, себто навіть коли все розумів, то лише через посередника: роботи вдвічі більше, результату вдвічі менше. Я не помічав ані нюансів, ані прихованих алюзій, ані підтекстів. У кінцевому підсумку, мабуть, не було б перебільшенням сказати, що я не помічав нічого.

Я все одно прямував уперед. На те, щоб почати розслідування, знадобилося кілька днів, проте варто було зав’язати перший контакт, наступні не забарилися. Прикростей, щоправда, не бракувало. Вишнєградський помер; мені не вдалося відшукати ліцеїстів, у яких Феншо викладав англійську; жінка, яка найняла Феншо у «Нью-Йорк Таймс», звільнилася ще кілька років тому. Цього слід було очікувати, але я сприйняв це як тяжкий удар, адже навіть найменша прогалина може виявитися фатальною. Ці білі плями нагадували, що хай би які успіхи я здобув деінде, завжди лишатимуться сумніви, а отже, роботу ніколи не буде завершено.

Я поговорив із Дедмондами, я поговорив із видавництвом мистецьких книжок, де Феншо працював, я поговорив із жінкою на ім’я Енн (як виявилося, таки його дівчиною), я поговорив із кінопродюсером.

— Що треба було, — ​сказав він мені англійською з російським акцентом, — ​те він і робив. Перекладав, готував саммері сценаріїв, трохи підпрацьовував привидом пера для моєї дружини. Кмітливий хлопака, але трохи не від світу цього. Дуже книжний, якщо розумієте, про що я. Я хотів, щоб він спробував себе в кіно — ​навіть запропонував оплатити йому уроки з фехтування й їзди верхи для картини, над якою ми працювали. Він гарненький, з того міг бути толк. Ось тільки він не зацікавився. Мовляв, у нього є справи важливіші. Щось штибу того. Та й байдуже. Та картина заробила мільйони, яке мені діло, хоче він грати — ​чи ні?

Можна було вивідати ще щось, але, сидячи у грандіозній квартирі продюсера на авеню Анрі-Мартен і чекаючи, коли він закінчить речення між телефонними дзвінками, я раптом збагнув, що далі можна й не слухати. Важило тільки одне питання, й на нього цей чоловік відповісти не міг. Якщо я лишуся і слухатиму далі, то почую ще деталі, ще непотрібні подробиці, ще зайві примітки. Я занадто довго вдавав, що пишу книжку, й поволі почав забувати, чому я тут. Досить, — ​сказав я собі у свідомому відлунні слів Софії, досить цього, а тоді встав і пішов.

Ніхто не стояв у мене над душею. Тут я не мусив надягати маску й дурити Софію, створюючи ілюзію зайнятості. Карнавал скінчився. Можна нарешті викинути свою книжку, якої не існує. Ті десять хвилин, що я йшов до свого готелю по той бік річки, я почувався щасливішим, ніж за багато місяців доти. Усе прояснилося і звелося до одним-однієї проблеми. Але щойно я визнав це, як зрозумів, яка ж паршива ситуація насправді. Я наближався до кінця, а Феншо так і не вистежив. Помилки, якої я шукав, так і не знайшлося. Не було ані підказок, ані доказів, ані сліду, яким я міг би піти. Феншо десь ховався і поховав ціле своє життя разом із собою. Доки він не схоче, щоб його знайшли, у мене немає жодних шансів.

Але я все одно простував далі, намагаючись сягнути кінця, самісінького кінця, сліпо поринав у останні інтерв’ю, не хотів здаватися, доки не переговорю з усіма. Я хотів подзвонити Софії. Якогось дня навіть дійшов на пошту й відстояв у черзі по міжнародні дзвінки, але дзвонити не став. Слова постійно мене зраджували, я запанікував від думки, що по телефону теж не впораюся. Та й що їй сказати? Натомість я надіслав листівку з фотографією Лорел і Гарді. На звороті написав: «А справжній шлюб завжди непоясненний. Поглянь на парочку по той бік. Це і є доказ, що все можливо, правда ж? Може, й нам час починати носити туфлі дербі. Не забудь принаймні прибрати у комірчині до мого повернення. Обіймай Бена».

З Енн Мішо я зустрівся наступного вечора, й вона аж стрепенулася, коли я ввійшов до кафе, де ми домовилися побачитися («Ле Руке», бульвар Сен-Жермен). Про Феншо вона нічого важливого не розповіла: хто кого поцілував, що сталося коли, хто що сказав, і таке інше. Все те саме. Згадаю тільки, що моя поява заскочила її зненацька, бо вона спершу прийняла мене за Феншо. На якусь частку секунди, так вона сказала, а тоді все розвіялося. Подібність відзначали й раніше, звісно, але ніхто ніколи не реагував так різко, так разюче. Мабуть, я теж виказав свої почуття, бо вона поквапцем перепросила (ніби зробила щось не те) і кілька разів поверталася до цього протягом тих двох-трьох годин, що ми провели разом — ​і один раз навіть заперечила свої раніші слова:

— Не знаю, про що я й думала. Ви геть на нього не схожі. Мабуть, це тому, що ви обидва — ​американці.

Мене наша подібність тривожила й мимоволі викликала відразу. Відбувалося щось монструозне, і я втратив контроль. Небо зсередини темніло, це точно; земля двигтіла. Мені було складно сидіти на місці і складно рухатися. Здається, я весь час забував, де перебуваю. Думки закінчуються там, де починається світ, — ​раз у раз повторював я собі. Але ж і наша самість теж криється у світі, — ​відповідав я, — ​а думки приходять звідти. Проблема полягала в тому, що я перестав розрізняти певні важливі речі. Це ніколи не може бути тим. Яблука — ​не помаранчі, персики — ​не сливи. Різницю відчуваєш язиком, а тоді все розумієш, мовби зсередини. Ось тільки для мене всі смаки зливалися. Я перестав відчувати голод, не міг змусити себе їсти.

А про Дедмонів можу розповісти ще менше. Феншо при всьому бажанні не зміг би знайти собі кращих доброчинців. З усіх, із ким я перезнайомився в Парижі, вони були найдобріші й найлюб’язніші. Вони запросили мене випити у їхній квартирі, я лишився на вечерю, й не встигли ми дійти до другого, як вони вже запрошували мене у свій будиночок у Варі, той самий, де жив Феншо, й то не на кілька днів — ​вони-бо туди не збираються до серпня. Це місце було важливе для Феншо та його творчості, — ​сказав містер Дедмон, — ​то й моя книжка, поза сумнівами, виграє, коли побачу все на власні очі. Я не знайшовся, що заперечити, і щойно слова згоди зірвалися з моїх вуст, як місіс Дедмон пішла телефоном домовлятися про мій приїзд своєю точною й вишуканою французькою.

У Парижі мене більше ніщо не затримувало, тож я сів на потяг наступного ж дня. Я сягнув кінця шляху, дороги на південь до забуття. Останні надії, які я ще плекав (примарна можливість, що Феншо повернувся до Франції, нелогічна думка, що він удруге знайшов прихисток там само), розвіялися, щойно я приїхав туди. Будинок стояв пусткою, ніде ані душі. Оглядаючи кімнати нагорі наступного дня, я натрапив на короткий вірш, який Феншо написав просто на стіні — ​але я його й так знав. Під ним стояла дата: 25 серпня 1972 року. Більше він сюди не повертався. Дурістю було на це сподіватися.

Зайнятися було більше нічим, тож я кілька днів розмовляв із місцевими: фермерами, селянами, мешканцями навколишніх містечок. Я називав своє ім’я, показував фотографію Феншо і представлявся його братом, а почувався при цьому як детектив-невдаха, клоун, що за соломину хапається. Хтось його пам’ятав, хтось — ​ні, хтось вагався. Та й байдуже. Південного акценту я не розумів (фрикативне «р», насалізовані закінчення), і з того, що мені казали, не розбирав майже ні слова. Із усіх, з ким я говорив, тільки один отримав звісточку від Феншо після від’їзду. Це був його найближчий сусід, фермер, який жив кілометра за півтора далі дорогою. Це був дивак років сорока, такої брудної людини я в житті не бачив. Він жив у вогкому, напівзруйнованому будинку XVII століття — ​судячи з усього, сам, у товаристві пса, навченого шукати трюфелі, й мисливської рушниці. Він явно пишався дружбою Феншо й на доказ їхньої близькості показав білого ковбойського капелюха, якого Феншо надіслав йому після повернення в Америку. У мене не було підстав йому не вірити. Капелюх досі лежав у оригінальній упаковці, його ніколи не надягали. Фермер пояснив, що відкладає його для слушної нагоди, а потім пустився у політичний монолог, за яким мені було складно встежити. Революція гряде, — ​говорив він, — ​а коли надійде, він купить білого коня й автомат, надягне капелюха, проїдеться головною вулицею містечка й перестріляє всіх крамарів, які колаборували з німцями під час війни. Точно як в Америці, — ​додав він. Коли я спитав, про що він, фермер видав розлогу галюцинаторну лекцію про ковбоїв та індіанців. Але ж це було давно, — ​сказав я, намагаючись його урвати. Ні, ні, — ​наполягав він, — ​це триває й нині. Я що, не знаю про перестрілки на П’ятій авеню? Я що, не чув про апачі? Сперечатися було марно. Щоб виправдати власне невігластво, я сказав, що живу в іншому районі.

Я затримався в домі ще на кілька днів. Я збирався байдикувати, скільки зможу, й відпочивати. Я був виснажений і мусив зібратися на силі, перш ніж повертатися в Париж. Минуло кілька днів. Я блукав полями, гуляв лісами, читав на осонні французькі переклади американських детективів. Здавалося б, ідеальні ліки: засісти бозна-де, дати волю думкам. Тільки ніщо мені насправді не помогло. У будинку місця для мене не було, й на третій день я відчув, що насправді там не один, що там я ніколи не зможу лишитися на самоті. Феншо зі мною, і хай би скільки я намагався про нього не думати, це не поможе. Це було несподіване і тривожне відкриття. Варто було перестати шукати, як він оприявнився. Тепер процес обернувся. Я стільки місяців його шукав — ​а тепер він знайшов мене. Замість шукати Феншо, я насправді тікав від нього. Робота, яку я собі вигадав, — ​фальшива книжка, нескінченні відгалуження — ​була просто спробою порятуватися від нього, хитрістю, аби втримати його чимдалі. Переконавши себе, наче його шукаю, я утверджував припущення, що він деінде — ​десь поза мною, за межами мого життя. Ось тільки я помилявся. Феншо був точнісінько там, де й я, і то від початку. Відколи я отримав листа, мені не вдавалося його уявити, побачити таким, яким він міг бути зараз: думки не складалися в цілісну картину. У кращому разі приходив вицвілий образ: кімната за зачиненими дверима. І все: Феншо сам у кімнаті, приречений на міфічну самотність — ​може, живий, може, дихає, може, мріє бозна про що. Аж тепер я виявив, що кімната ця у моєму черепі.

Після того зі мною почали коїтися дивні речі. Я повернувся до Парижа, але зайнятися було нічим. Із давніми знайомими бачитися не хотілося, але й у Нью-Йорк повернутися не вистачало відваги. Я став інертним, нездатним на рух предметом, і поволі почав забуватися. Я можу дещо розповісти про цей період лише тому, що лишилися документальні свідчення. Наприклад, віза у мене в паспорті; квиток на літак, рахунок з готелю абощо. Це докази, що я пробув у Парижі більше місяця. Але знати — ​це геть не те, що пам’ятати. Я бачу події й себе у різних місцях, але на відстані, ніби спостерігаю за кимось іншим. Ці картини відчуваються не як спогади, завжди закорінені всередині; вони лежать поза мною — ​ані відчути, ані доторкнутися — ​за межею всього, що стосується мене. Місяць випав із мого життя, і мені досі тяжко й соромно в цьому зізнаватися.

Місяць — ​час довгий, можна торкнутися дна. Якщо я і згадую ті дні, то лише фрагментами, уривками, клаптями, які не складаються в ціле. Я бачу: якоїсь ночі я, п’яний, падаю на вулиці, встаю, спотикаючись, бреду до ліхтаря, а тоді блюю просто собі на черевики. Я бачу: сиджу в кінотеатрі, світло вже загорілося, натовп тягнеться назовні, а я навіть не пам’ятаю, який фільм щойно подивився. Я бачу: я сную Рю Сен-Дені вночі й вибираю собі проституток для сексу, в голові вирують думки про тіла, нескінченне місиво голих грудей, голих стегон, голих сідниць. Я бачу: хтось смокче мій член; я бачу: біля мене на ліжку цілуються двоє дівчат; я бачу: товстезна чорношкіра жінка розводить ноги над біде й підмиває свою пизду. Я не казатиму, що все це неправда, що цього не було. Я просто цього не можу пояснити. Я трахався до помутніння, пив, доки не відчалював із цього світу. Але якщо мета полягала в тому, щоб стерти Феншо, то мій дебош вдався. Він зник — ​і я разом із ним.

А ось кінець пам’ятаю. Я радий, що зберіг хоч це. Ціла історія зводиться до фіналу, і якби в мені не було зараз того розв’язку, то я не зміг би почати цю книжку. Те ж можна сказати і про книжки, що їй передували, — ​«Скляне місто» і «Привидів». Ці три історії, по суті, засновані на одному сюжеті, але подають різні етапи його осмислення. Я не кажу, наче вирішив усі проблеми. Просто хочу сказати: настав такий момент, коли мені вже не страшно було поглянути на те, що сталося. А якщо далі прийшли слова, то це лише тому, що в мене не було вибору, крім як їх прийняти, приручити й піти за ними туди, куди вони вели. Але це не конче значить, наче слова важливі. Я вже давно намагаюся з дечим попрощатися, і ці зусилля — ​єдине, що має значення. Історія — ​не у словах, а в тих зусиллях.

Одного дня мене раптом занесло в бар неподалік від площі Пігаль. Слово «занесло» вживаю зумисно, бо поняття не маю, як я там опинився. Це був один із тих невиправдано дорогих закладів, яких чимало в тому районі — ​за баром дівчат шість-вісім, можна посидіти з однією з них за столиком і купити за казкові гроші пляшку шампанського, а потім за бажання здійснити певну фінансову операцію й відступити в номер готелю через дорогу. Для мене сцена починається з того, що я сиджу з якоюсь дівчиною за столиком, і нам приносять відерце з пляшкою шампанського. Дівчина, наскільки пригадую, таїтянка, дуже гарна: не старша за 19–20, мініатюрна, на голе тіло вдягнена біла сукня в сіточку (білі шнури на гладкій смаглявій шкірі, ефект приголомшливо еротичний). У отвори сукні визирали круглі груди, а коли я нахилився її поцілувати, то виявив, що шия в неї запаморочливо м’яка. Вона представилася, але я й далі називав її Фаявай і розказував, що вона — ​вигнанка з Тайпі, а я — ​Герман Мелвілл, американський моряк, який примчав із Нью-Йорка її рятувати. Вона поняття не мала, про що я, але й далі посміхалася — ​мабуть, вирішила з моєї маячні ламаною французькою, що я псих, але і бровою не повела, сміялася, коли сміявся я, дозволяла себе цілувати, коли мені хотілося.

Ми сиділи у ніші в куточку, і я зі свого місця бачив решту зали. Чоловіки приходили і йшли, дехто зазирав до бару і йшов далі, хтось заходив випити за шинквасом, кілька розійшлося за столики з дівчатами, як і я. Хвилин за п’ятнадцять зайшов юнак, явно американець. Мені здалося, що він хвилюється, ніби ніколи не бував у таких закладах, але французька в нього була на диво добра, й коли він вільно замовив за баром віскі й заговорив із дівчатами, я зрозумів, що він надовго. Я розглядав його зі своєї ніші, погладжуючи ногу Фаявай і тручись об неї обличчям, але що довше він стояв там, то тяжче мені було зосередитися. Він був високий, спортивної статури, з білявим волоссям і відкритою, трохи хлопчакуватою поведінкою. На око, йому було років 26–27 — ​можливо, аспірант чи молодий юрист при американській фірмі у Парижі. Я його бачив уперше, але було в ньому щось знайоме, що не давало відвести погляд: блискавичний опік, дивний спалах упізнавання. Я приміряв на нього різні імена, проганяв його минулим, розплутував клубок асоціацій, але безрезультатно. Він ніхто, — ​сказав я собі, коли нарешті здався. А тоді, як грім серед ясного неба, я за якоюсь плутаною логікою завершив думку й додав: раз він ніхто, значить, він Феншо. Я вголос розсміявся над власним жартом. Фаявай, уважна, як завжди, розсміялася зі мною. Я знав, що не може бути нічого абсурднішого, але повторив Феншо. І знову: Феншо. І що більше я повторював, то більше це мене тішило. Щоразу, як слово зривалося з моїх вуст, я заходився сміхом. Я сп’янів від цього звуку, він доводив мене до шалу, й Фаявай урешті розгубилася. Вона, мабуть, вирішила, що це я про якусь сексуальну практику, чи просто зморозив незрозумілий жарт, але повтори поступово позбавили це слово значення, і їй у ньому почала вчуватися погроза. Я поглянув на чоловіка по той бік зали і знову повторив це слово. Щастю моєму не було меж. Я захоплювався цілковитою неправдивістю свого припущення, прославляв нову владу, якою щойно себе наділив. Це я — ​небесний алхімік, який може змінювати світ відповідно до своєї волі. Цей чоловік — ​Феншо, бо я сказав, що він Феншо, ось і все. Ніщо не могло мене спинити. Я прошепотів Фаявай на вухо, що зараз вернуся, випручався з її вправних ручок і побрів до псевдо-Феншо при шинквасі. Імітуючи, як умів, оксфордський акцент, я сказав:

— Ти ба, старий, ось нас доля звела знову.

Він обернувся й пильно мене оглянув. Посмішка, що проступила була в нього на лиці, поступилася насупленій міні.

— Ми знайомі? — ​нарешті спитав він.

— Звичайно, — ​зухвало і доброзичливо заявив я. — ​Мелвілл мене звати. Герман Мелвілл. Ви, може, читали мої книжки?

Він не знав, як зі мною поводитися — ​як із веселим пияком чи небезпечним психопатом — ​і розгубленість проступила в нього на лиці. Прекрасна розгубленість, що подарувала мені купу втіхи.

— Ну, — ​нарешті витиснув він, натягнувши посмішечку, — ​щось, може, й читав.

— Мабуть, про кита?

— Так, про кита.

— Радий чути, — ​сказав я й люб’язно кивнув, а тоді обійняв його за плечі. — ​То що, Феншо, що привело тебе в Париж у цю пору року?

У нього на обличчі знову проступила розгубленість.

— Перепрошую, я не розчув ім’я.

— Феншо.

— Феншо?

— Феншо. Ф-Е-Н-Ш-О.

— Ну, — ​він нарешті розслабився й широко усміхнувся, ніби впевненість у собі до нього повернулася, — ​ось і проблемка. Ви мене з кимось плутаєте. Я — ​не Феншо. Мене звати Стіллман. Пітер Стіллман.

— Без проблем, — ​відповів я і злегка стиснув йому плече. — ​Як хочеш називатися Стіллманом, воля твоя. Врешті-решт імена не мають значення. А має значення, що я знаю, хто ти такий насправді. Ти — ​Феншо. Я це зрозумів, щойно ти сюди зайшов. «Про вовка промовка, — ​сказав я собі. — ​Цікаво, що його занесло у таке місце?»

У нього почав уриватися терпець. Він зняв мою руку зі свого плеча й відступив на крок.

— Досить, — ​сказав він. — ​Ви помилилися, давайте поставимо на цьому крапку. Я не хочу більше з вами розмовляти.

— Пізно, твою таємницю розкрито, друзяко. Тепер від мене не сховаєшся.

— Лишіть мене у спокої, — ​сказав він, і в його голосі вперше прозирнула злість. — ​Я із психами не розмовляю. Відчепіться, а то будуть проблеми.

Інші гості за баром нас не розуміли, але напруга кидалася у вічі. Я відчував, що за мною стежать, а настрій навколо міняється. Стіллман, здається, раптом запанікував. Він кинув погляд на жінку за шинквасом, потім на дівчину поруч, а тоді швидко прийняв рішення йти. Він відштовхнув мене з дороги й рушив до дверей. Я міг би тут і відчепитися, та де там. Я щойно розпалився й не хотів, щоб таке натхнення пропадало. Я повернувся туди, де сиділа Фаявай, і поклав на столик кількасот франків. Вона вдала, що незадоволено кривиться.

— C’est mon frère, — ​сказав я. — ​Il est fou. Je dois le poursuivre [6].

Коли вона потягнулася по гроші, я послав їй повітряний поцілунок, обернувся й пішов геть.

Стіллман відірвався від мене метрів на двадцять-тридцять і рішуче крокував вулицею. Я не відставав, тільки навмисне тримався позаду, щоб він мене не помітив, але з ока не спускав. Він час від часу озирався через плече, ніби виглядав мене, але, здається, помітив допіру тоді, коли ми вийшли з людної дільниці, лишили позаду натовп і шум і поринули у тихе темне серце Правого берега. Ця зустріч його налякала, він поводився, як чоловік, життю якого загрожує небезпека. Але це цілком зрозуміло. Я був тим, чого ми всі боїмося найбільше: агресивним незнайомцем, що виходить із тіні, ножем у спину, автомобілем, який на шаленій швидкості душить нас насмерть. Він правильно робив, що тікав, але його страх тільки мене під’юджував, змушував гнатися, змушував шаленіти від рішучості. Я не знав, що збираюся зробити, плану в мене не було, але я гнався за ним без тіні сумнівів, мовби розумів: від цього залежить ціле моє життя. Важливо наголосити, що голова в мене в той момент була цілковито ясна: я не хитався, не відчував сп’яніння, тверезий, як скло. Я розумів, що поводжуся обурливо. Стіллман — ​не Феншо, це я знав. Він — ​випадковий вибір, невинний перехожий, пусте місце. Але саме це мене й захоплювало — ​збіг, вир чистої випадковості. Це не мало ніякісінького сенсу, а тому в цьому сконцентрувався весь сенс світу.

Настала така мить, коли наші кроки стали єдиним звуком на вулиці. Стіллман знову озирнувся й нарешті мене помітив. Він пришвидшився, перейшов на біг. Я гукнув: «Феншо!» І знову: «Вже пізно. Я знаю, хто ти такий, Феншо». І знову, вже з наступної вулиці: «Все скінчено, Феншо. Нікуди ти не втечеш». Стіллман не відповідав, навіть не завдавав собі клопоту озирнутися. Я б і далі говорив, але він біг, і якби я щось сказав, то відстав би. Я покинув блазнювання й помчав за ним. Поняття не маю, скільки ми бігли, але, здається, це тривало годинами. Він був молодший за мене, молодший і сильніший, я його ледь не згубив, я ледь не програв. Я змушував себе бігти далі темними вулицями попри втому й нудоту, я карколомно летів за ним, не дозволяючи собі зупинитися. Задовго до того, як я його наздогнав, задовго навіть до того, як зрозумів, що його наздожену, мене охопило таке відчуття, ніби я вже не в собі. Інакше це не описати. Я вже себе не відчував. Я пашів життям, від чудесної ейфорії в жилах пульсувала солодка отрута, а в повітрі стояв запах ніщоти, який ні з чим не сплутати. Це — ​мить моєї смерті, — ​сказав я собі: — ​зараз я помру. А за секунду наздогнав Стіллмана й повалив на землю. Ми вдарилися об тротуар і застогнали від удару. Я виснажився, й тепер мені не вистачало подиху, щоб боронитися, й сил, щоб боротися. Не було сказано ані слова. Кілька секунд ми борюкалися на тротуарі, він зумів вирватися з моєї хватки, а після того я нічого не міг вдіяти. Він почав колотити мене кулаками, копати носаками черевиків, лупити по цілому тілу. Пам’ятаю, що я намагався закрити обличчя руками; пам’ятаю біль, мене приголомшило, як мені боляче й як розпачливо хочеться більше цього не відчувати. Мабуть, тривало це не дуже довго, бо більше нічого я не пам’ятаю. Стіллман шматував мене, а коли закінчив, я відключився. Пам’ятаю, як прийшов до тями на тротуарі і здивувався, що досі ніч — ​ось і все. Все інше зникло.

Наступні три дні я не виходив із готелю. Приголомшив мене не біль, а те, що він недостатньо сильний, аби мене вбити. Я зрозумів це тільки день на другий-третій. У якусь мить я, лежачи на ліжку й дивлячись на щілини у закритих віконницях, зрозумів, що це пережив. Дивно бути живим, майже незбагненно. У мене був зламаний палець, синці на вилицях, дихати боляче. Але це ніби справи й не стосувалося. Я вижив, і що більше про це думав, то менше розумів. Не вірилося, що доля наді мною зласкавилася.

Того ж вечора я надіслав Софії телеграму, що повертаюся додому.