Нью-йоркська трилогія

6

У червні того року (1978) ми з Софією й Беном поїхали в Нью-Джерсі провідати матір Феншо. Вона давно вже не була сусідкою моїх батьків (вийшовши на пенсію, вони перебралися до Флориди), тож я не повертався туди вже багато років. Місіс Феншо, Бенова бабуся, підтримувала з нами контакт, але стосунки були дещо напружені. Вона завжди трималася з Софією трохи вороже, ніби потай звинувачувала її у зникненні Феншо, і ця нехіть раз у раз проривалася у якихось фразах. Ми з Софією запрошували її в гості з належною періодичністю, але вона рідко погоджувалася, а коли й приїжджала, то тільки сиділа, метушилася, посміхалася, щось ображено мимрила, вдавала, що захоплюється малим, відважувала Софії сумнівні компліменти, казала, як тій пощастило, а тоді рано поверталася додому — ​вічно підхоплювалася посеред розмови й заявляла, що забула про якусь попередню домовленість. Але на неї все одно тяжко було ображатися. Все у її житті йшло не так, і вона вже перестала навіть сподіватися, що щось колись складеться. Її чоловік помер; її донька пережила низку нервових зривів і тепер жила на транквілізаторах у реабілітаційному центрі; її син зник. Вона й у 50 лишилася красунею (в дитинстві вона видавалася мені найкрасивішою жінкою, яку я бачив) і жила заплутаними романами (список її чоловіків постійно змінювався), забігами по магазинах у Нью-Йорку й пристрастю до гольфу. Літературний успіх Феншо заскочив її зненацька, але тепер, коли вона звиклася з цією думкою, то більш ніж радо брала на себе відповідальність за народження генія. Коли я подзвонив їй сповістити, що пишу біографію її сина, вона начебто висловила бажання допомогти. Вона сказала, що в неї лишилися його листи, фотографії й документи, й вона охоче мені все покаже.

Ми дісталися туди між сніданком і обідом, і після незграбного початку розмови за чашечкою кави на кухні й довгої балачки про погоду вона провела нас нагору, до дитячої кімнати Феншо. Місіс Феншо ґрунтовно підготувалася до мого приходу й виклала всі матеріали рівними стосиками на столі, що колись належав сину. Мене це нагромадження вразило. Не знайшовши, що сказати, я подякував їй за готовність допомогти, хоча насправді масив роботи мене налякав і приголомшив. За кілька хвилин місіс Феншо спустилася вниз і вийшла на задній двір із Софією й Беном (стояв теплий сонячний день), а я лишився на самоті. Пам’ятаю, як визирнув з вікна й побачив Бена: він дибав газоном у комбінезончику поверх підгузка, горлав і вказував на дрозда, що ширяв угорі. Я постукав по склу, й коли Софія озирнулася й підняла погляд, їй помахав. Вона усміхнулася, послала мені повітряний поцілунок, а тоді пішла інспектувати з місіс Феншо клумбу.

Я сів за стіл. Перебувати у тій кімнаті було нестерпно, я поняття не мав, скільки так витримаю. На полиці лежали бейсбольна рукавиця Феншо з обшарпаним м’ячем; на полицях вище і нижче стояли книжки, які він читав у дитинстві; просто за мною було ліжко, застелене картатим біло-блакитним покривалом, яке я пам’ятав з дитинства. Це були матеріальні докази, рештки загиблого світу. Я ступив у музей власного минулого, і те, що там побачив, мене ледь не розчавило.

Перший стос: свідоцтво про народження Феншо, шкільні табелі, бойскаутські значки, диплом про закінчення середньої освіти. Другий стосик: фотографії. Дитячий альбом; Феншо з сестрою; родинний альбом (дворічний Феншо посміхається в тата на руках, Феншо й Еллен обіймають матір на гойдалці за домом, Феншо серед кузенів). А тоді — ​світлини врозсип: у папках, у конвертах, у коробочках: на десятках із Феншо був я (плаваємо, граємо у квача, катаємося на велосипедах, байдикуємо надворі; мій батько катає нас на плечах; короткі стрижки, мішкуваті джинси, машини за нами — ​пакард, десото, мікроавтобус-форд із дерев’яними панелями). Фотографії класу, команди, літнього табору. Фотографії з матчів і забігів. У каное, перетягує канат. А потім, ближче до низу, кілька фотографій з останніх років: Феншо, якого я ніколи не бачив. Феншо на гарвардському дворі; Феншо на палубі танкера нафтової компанії «Ессо»; Феншо у Парижі перед кам’яним фонтаном. Остання — ​єдина фотографія Феншо із Софією: Феншо старший, похмуріший; Софія страшенно юна, неймовірно красива, але якась розгублена, ніби не може зосередитися. Я глибоко вдихнув і розплакався, геть несподівано, до останньої миті несвідомий, що в мені здіймаються сльози, — ​я гучно схлипував, здригаючись, закривши обличчя руками.

У коробці справа від фотографій були листи, щонайменше сотня, починаючи з восьми років (неоковирне дитяче письмо, розмазаний олівець, затерті місця) і до початку 70-х. Листи з університету, листи з судна, листи із Франції. Більшість адресована Еллен, чимало з них доволі довгі. Я одразу зрозумів, що вони цінні, можливо, цінніші за все інше у цій кімнаті — ​але не мав відваги прочитати їх там. Перечекавши хвилин 10–15, я спустився і приєднався до інших.

Місіс Феншо не хотіла віддавати з дому оригінали, але не заперечувала проти фотокопій. Навіть запропонувала зробити все сама, але я сказав їй не клопотатися: приїду якогось іншого дня і все зроблю.

Ми пообідали на траві на подвір’ї. Бен притягував до себе всю увагу, після кожного шматочка бутерброда метався до квіточок, і о другій ми були готові вертатися додому. Місіс Феншо підвезла нас до автобусної станції й розцілувала всіх трьох на прощання, виявивши при тому більше емоцій, ніж протягом цілого візиту. За п’ять хвилин після того, як автобус рушив, Бен заснув у мене на колінах, а Софія взяла мене за руку.

— Не надто радісний день?

— Чи не найгірший на живій пам’яті, — ​сказав я.

— А ти уяви, як це — ​проговорити з тією жінкою чотири години. У мене теми для розмови скінчилися, щойно ми приїхали.

— Ми, мабуть, не дуже їй подобаємося.

— Мабуть, що ні.

— Це ще м’яко сказано.

— Тобі тяжко було лишитися там самому?

— Дуже тяжко.

— Що, тепер сумніваєшся?

— Боюся, що так.

— І я тебе не виню. Жаскувато там.

— Треба ще подумати. Зараз мені здається, що я вчинив страшну помилку.

Чотири дні по тому місіс Феншо подзвонила сказати, що їде до Європи на місяць, тож, можливо, варто владнати справу зараз (її слова). Я збирався пустити все на самопас, але не встиг вигадати належне пояснення, чому не приїду, й піймав себе на обіцянці заїхати наступного понеділка. Софія відмовилася їхати зі мною, і я не наполягав. Ми вирішили, що одного родинного візиту досить.

Джейн Феншо радісно, з усмішкою зустріла мене на автобусній станції. Щойно сів у машину, я зрозумів, що цього разу все буде інакше. Вона причепурилася (білі штани, червона шовкова блуза, засмагла шия без зморщок нічим не прикрита), мимоволі відчувалося: вона хоче, щоб я на неї дивився й визнавав її красу. Але цим не обмежувалося: було в її тоні щось фамільярне, ніби ми давні друзі, об’єднані минулим — ​ото пощастило, що я приїхав сам, і ми нарешті можемо говорити відкрито. Мені в тому вчувався певний несмак, тож я обмежувався короткими фразами.

— Гарна в тебе родина, хлопче, — ​ми спинилися на червоне світло, й вона повернулася до мене.

— Так, — ​сказав я, — ​гарна.

— Малий, звісно, чарівний. Серцеїд росте. Але стриму не знає, правда?

— Йому тільки два роки. У тому віці більшість дітей жвава.

— Звичайно, тільки мені здається, що Софія його панькає. Їй тільки смішки, якщо ти розумієш, про що я. Я не проти сміху, але й дисципліна не завадить.

— Софія з усіма так тримається, — ​сказав я. — ​Весела жінка, весела мати. Бен, наскільки я можу судити, не скаржиться.

На мить настала тиша, але коли ми рушили далі широкою торговою вулицею, Джейн Феншо додала:

— А їй пощастило, Софії твоїй. Пощастило, що вийшла сухою з води. Пощастило, що знайшла такого, як ти.

— Я зазвичай думаю, що все навпаки, — ​сказав я.

— Не прибідняйся.

— Я й не прибідняюся, просто знаю, про що говорю. Поки що все щастя — ​на моєму боці.

Вона коротко загадково посміхнулася, ніби вирішила, що я дурник, але постановила утриматися від дискусії, раз я все одно не визнаю її правоти. Коли ми за кілька хвилин доїхали до її дому, вона, здається, облишила свою початкову тактику. Вона взагалі припинила згадувати Софію та Бена й натомість стала сама поступливість, весь час повторювала, яка вона рада, що це я пишу книжку про Феншо, ніби її схвалення щось міняло — ​ніби це було вирішальне визнання, й то не лише для книжки, а для мене самого. Тоді вона віддала мені ключі від машини і сказала заїхати у найближчий магазин, де можна зробити фотокопії. А коли я вернуся, на мене вже чекатиме обід.

На те, щоб скопіювати всі листи, пішло понад дві години, тож вернувся я близько першої. Обід і справді вже на мене чекав, і меню вражало: аспарагус, холодний лосось, сири, біле вино, все, як треба. На столі в їдальні стояли квіти і явно найкращий сервіз. Моє обличчя, мабуть, виказало подив.

— Я хотіла, щоб було святково, — ​сказала місіс Феншо. — ​Ти не уявляєш, яка я рада, що ти тут. Усі спогади повертаються. Мовби лихого й не траплялося.

Я запідозрив, що, доки мене не було, вона вже випила. Рухалася вона впевнено й себе контролювала, але голос у неї став нижчий, тремкий, емоційний — ​раніше такого не було. Коли ми сіли за стіл, я наказав собі бути обачним. Вино лилося рікою, й коли я зауважив, що до келиха вона припадає частіше, ніж до страв — ​їжу вона тільки повозила по тарілці, а потім геть про неї забула — ​почав очікувати найгіршого. Побіжно розпитавши про моїх батьків і двох молодших сестер, вона перейшла на монолог.

— А дивно, — ​сказала вона, — ​дивно, як, буває, повертає життя. Ніколи не знати, що станеться наступної миті. Ось ти тут — ​маленький хлопчик, який жив по сусідству. Ти — ​та ж особа, яка колись бігала цим домом у брудних черевиках, а тепер он як виріс. Ти — ​батько мого внука, ти це хоч розумієш? Ти одружився з дружиною мого сина. Якби мені хтось сказав десять років тому, що майбутнє виглядатиме так, я б розсміялася йому в обличчя. Ось що ти врешті засвоюєш про життя: що воно збіса дивне. Не встигаєш за подіями. Навіть уявити всього не можеш. А ти, знаєш-но, на нього схожий. Ви завжди були схожі — ​як брати, майже як близнята. Коли ви були маленькі, я на відстані, бувало, вас плутала. Я навіть не могла сказати, хто із вас мій. Я знаю, ти його дуже любив, ти завжди на нього рівнявся. То дозволь тобі дещо сказати, любий. У ньому не було й половини твоєї вдачі. У душі він був холодний. У душі він був мертвий: він, думаю, нікого й не любив ніколи у цьому житті. Я інколи спостерігала за тобою через двір — ​ти підбігав до матері, обіймав за шию, дозволяв себе поцілувати. Мені ніби в ніс тицяли тим, чого я не отримала зі своїм сином. Він, знаєш-но, не дозволяв до себе торкатися. Як тільки йому виповнилося років чотири-п’ять, він почав щулитися щоразу, як я наближалася. Як, думаєш, може почуватися жінка, коли рідний син її зневажає? А я була така, блін, юна. Коли він народився, мені не було ще й двадцяти. Уяви, що відчуваєш, коли тебе отак відштовхують. Я не кажу, що він був лихий. Він просто від усього тримався осторонь, як сирота. Хай би що я казала, йому — ​як горохом об стіну. І з його батьком так само. Він не хотів від нас учитися. Роберт увесь час намагався до нього достукатися, але йому теж не вдалося. Але ж не можна карати людину просто за те, що вона тебе не любить? Не можна змусити дитину тебе полюбити просто тому, що це твоя дитина. А була ж іще й Еллен. Бідолашна нервова Еллен. Він був з нею добрий, це ми всі знали. Але якось занадто добрий, і, у кінцевому висліді, це їй на добре не вийшло. Він промив їй мізки. Вона стала така залежна від нього, що тричі подумала б, перш ніж звернутися до нас. Це він її розумів, це він їй радив, це він вирішував її проблеми. А ми з Робертом — ​так, для декорації. Як спитати дітей, то нас наче й не існувало. Еллен так довіряла братові, що врешті душу за нього продала. Я не кажу, що він робив це свідомо, але з наслідками все одно жити мені. Їй 27, а поводиться на 14 — ​і це коли все добре. Вона нічого не розуміє, весь час панікує. Сьогодні вона певна, що я її вбити хочу, а завтра дзвонить мені по тридцять разів на день. Тридцять. Ти навіть не уявляєш, що це таке. Це через Еллен він ніколи нічого не видавав, знаєш-но. Це через неї він кинув Гарвард після другого курсу. Тоді він писав вірші і що кілька тижнів присилав їй по пачці рукописів. Ти ж ці вірші бачив, зрозуміти майже неможливо. Емоції, звісно, фонтаном, крики, заклики, але все так заплутано, ніби шифром писано. Еллен просиджувала над ними годинами, ніби від цього її життя залежало — ​вона читала їх, як таємні послання від оракула просто їй. А він, мабуть, поняття не мав, що відбувається. Її брат зник, і ці вірші були єдиним, що в неї залишилося. Бідолашка. Їй було тільки п’ятнадцять, а вже зламалася. Вона стільки перебирала ці сторінки, що вони забруднилися й пом’ялися, повсюди тягала їх із собою. Коли їй стало геть недобре, вона почала підходити до незнайомців у автобусі і тицяти вірші їм. «Читайте ці вірші, — ​казала вона, — ​вони вам життя порятують». Врешті, звичайно, у неї стався перший нервовий зрив. Вона відстала від мене у супермаркеті, й не встигла я озирнутися, як вона почала хапати з полиць великі пляшки яблучного соку і бити об підлогу. Одну за одною, як у трансі. Вона стояла серед битого скла, з кров’ю на ногах, а повсюди розтікався сік. Було жахливо. Вона так бісилася, що троє чоловіків ледве змогли її схопити і винести звідти. Я не кажу, що це її брат винен. Але ті вірші срані ситуації не покращили, і він точно винуватив себе — ​незалежно від того, скільки в тому насправді було його вини. Після того він нічого не пробував видавати. Він навідав Еллен у лікарні, і, мабуть, цього не витримав — ​того, в якому вона стані, геть з глузду з’їхала, геть здуріла, кричала на нього, казала, що він її ненавидить. Класичний такий шизоїдний зрив — ​і він цього не витримав. Тоді він і поклявся нічого не видавати. Така, мабуть, у нього була спокута — ​і він слова не порушив до кінця життя, так, він вперто й затято тримався обіцянки аж до кінця. Минає два місяці, я отримую від нього листа: він кидає університет. Він, зауваж, у мене поради не питає, просто інформує. «Дорога мамо» — ​і так далі, і таке інше, дуже шляхетно, вражає. «Я кидаю університет, щоб зняти з тебе фінансовий тягар підтримувати мене». Враховуючи стан Еллен, величезні рахунки за лікування, а-бе-ве, і так далі, і таке інше. Я була в люті. Отак пустити освіту коту під хвіст — ​і чого? Це саботаж, тільки я нічого не могла вдіяти. Він уже завіявся світ за очі. Батько одного його гарвардського приятеля працював у службі доставки — ​якусь моряцьку профспілку представляв, чи що — ​й от через нього він отримав папери. Коли прийшов лист, він уже був у Техасі, й на тому все. Я після того не бачила його більше п’яти років. Десь раз на місяць Еллен приходив лист чи листівка, але завжди без зворотної адреси. Париж, південна Франція, бозна-де, він завжди робив так, щоб ми не могли з ним зв’язатися. Мене ця поведінка обурила. Обурила, бо це боягузтво. Не питай, чому я не викинула листи. На жаль, я не змогла їх спалити. А треба було. Все попалити к бісу.

Вона не вгавала більше години, в її словах наростала гіркота, в якісь миті вона говорила чітко, а потім, після наступного келиха, поступово переходила на белькотання. Голос у неї був гіпнотичний. Доки вона говорила, мені здавалося, що мене ніщо не зачепить. У мене імунітет, слова, що зривалися з її вуст, мене захищали. Я майже не завдавав собі клопоту слухати. Я плив у її голосі, оповитий ним, підхоплений його наполегливими нотами, мене несла течія складів, що здіймалися й опадали, як хвилі. Крізь вікна на стіл струменіло пообіднє світло, виблискувало на підливах, підталому маслі, зелених пляшках вина, кімната сповнювалася сяйвом і спокоєм, мені почало видаватися нереальним, що я сиджу там у своєму тілі. Я тану, — ​сказав собі, спостерігаючи, як розм’якає у тарілці масло, і раз чи двічі навіть подумав, що не можна затягувати, не можна дати цій миті втекти крізь пальці, проте врешті я так нічого і не зробив, бо мені здавалося, що нічого я зробити не можу.

Я не намагаюся виправдати того, що сталося. Сп’яніння — ​це симптом, а не причина. Я розумію, що виправдовуватися нечесно. Хай там як, бодай пояснити все можна. Я доволі певен, що подальші вчинки випливали з минулого не меншою мірою, ніж із теперішнього, і тепер, коли мене від тих подій відділяє певна відстань, я з подивом помічаю: того дня в мені зійшлася ціла низка давніх почуттів. Доки я сидів і слухав місіс Феншо, складно було не згадати, як я дивився на неї в дитинстві, а коли прийшли ці спогади, я мимоволі побачив образи, які не спливали вже багато років. Особливо мене вразив такий: якогось серпневого дня, коли мені було років тринадцять-чотирнадцять, я визирнув із вікна своєї спальні й побачив, що у сусідній двір вийшла місіс Феншо у червоному купальнику, невимушено розстібнула верх і лягла на шезлонг, підставивши спину сонцю. Це все сталося випадково. Я мріяв при вікні, коли прекрасна і майже гола жінка, несвідома моєї присутності, раптом зайшла у моє поле зору, ніби прикликана силою моєї уяви. Цей образ лишився зі мною надовго, і в юності я часто до нього повертався: жага хлопчиська, поспішні нічні фантазії. Тепер, коли ця жінка явно намагалася мене звабити, я не знав, що й думати. З одного боку, від цієї сценки віяло гротеском. А з іншого боку, було в тому щось природне, ба навіть логічне, і я розумів, що якщо не боротимуся що є сили, то просто дозволю цьому статися.

Вона, звичайно, робила все, щоб я її пожалів. Її версія подій була така болюча й нещасна, що я поступово розм’як, потрапив до її пастки. Я, щоправда, й досі не розумію, наскільки вона була свідома того, що робить. Вона заздалегідь усе розпланувала — ​чи все сталося саме? Її нестримний монолог — ​це підступ, щоб здолати мій опір, чи спонтанний прояв щирих почуттів? Підозрюю, про Феншо вона говорила правду, чи принаймні власну версію правди, але цього не досить, аби мене переконати — ​адже навіть діти розуміють, що правду можна використати з ницими цілями. Що важливіше, постає питання мотиву. Відтоді минуло майже шість років, а я так і не знайшов відповіді. Сказати, що вона запалала до мене непоборною пристрастю, було б перебільшенням, тут я себе не дурю. Йшлося про щось глибше, жаскіше. Останнім часом я себе питаю, чи не відчула вона бува у мені ненависті до Феншо — ​такої ж потужної, як у неї самої. Можливо, вона відчула між нами цей непроговорений зв’язок, можливо, такі зв’язки тільки й можна утвердити збоченими, екстравагантними вчинками. Трахнути мене — ​це як трахнути Феншо, власного сина: вона знову оволоділа ним у темряві гріха, і то лише, щоб знищити. Страшна помста. Якщо це справді так, то я не можу дозволити собі розкоші називатися жертвою. Тоді я — ​щонайменше спільник.

Почалося все незабаром після того, як вона розплакалася — ​коли вона нарешті стомилася й виговорилася, то зайшлася сльозами. П’яний і переповнений почуттями, я підвівся, підійшов і обійняв її, щоб заспокоїти. Це штовхнуло нас за межу. Цього доторку вистачило, щоб спровокувати сексуальну реакцію, пробудити сліпі спогади про інші тіла й інші обійми, і за мить ми вже цілувалися, а за геть небагато митей по тому — ​лежали голі у її ліжку нагорі.

Попри випите, я був достатньо тверезий, аби розуміти, що роблю. Але навіть почуття вини мене не спинило. Ця мить скінчиться, — ​сказав я собі, — ​й нікого я не скривджу. Це не має нічого спільного з моїм життям, нічого спільного із Софією. Але потім, коли все вже почалося, я зрозумів, що є в цьому глибший вимір. Мені подобалося трахати матір Феншо, але це не мало нічого спільного із задоволенням. Почуття взяли наді мною гору, і вперше у житті я не відчував у собі ані крихти ніжності. Я трахався з ненависті, перетворював це на акт насильства, вбивався в жінку, ніби хотів її розтоптати. Я поринув у свою власну пітьму і там виявив найстрашніше: що сексуальне бажання може водночас бути бажанням убивати, й настає такий момент, коли можна обрати смерть понад життя. Ця жінка хотіла, щоб я завдав їй болю, а я так робив — ​і насолоджувався своєю жорстокістю. Але навіть тоді я розумів, що це — ​напівміри, вона — ​не більш ніж тінь, а я використовую її, щоб завдати удару Феншо. Коли я занурився в неї вдруге — ​ми спітніли і стогнали, як істоти з жахіть — ​я нарешті все зрозумів. Я хотів убити Феншо. Я хотів, щоб Феншо загинув, і збирався докласти для цього всіх зусиль. Я збирався вистежити його і вбити.

Коли вона заснула, я тихо вийшов з кімнати і викликав таксі по телефону внизу. За пів години я вже сидів у автобусі до Нью-Йорка. У терміналі біля порту я зайшов до чоловічої вбиральні, помив руки, умився, а тоді сів на метро і поїхав у центр. Коли я повернувся додому, Софія саме накривала стіл до вечері.