Нью-йоркська трилогія

2

Наступного дня Квінн прокинувся так рано, як не прокидався вже кілька тижнів. Він випив кави, намастив маслом грінку і прочитав у газеті бейсбольні результати («Метс» знову програли два до одного через помилку в дев’ятому інінґу). Весь цей час він навіть не думав, що може прийти на призначену йому зустріч. Навіть сама формула «призначена йому зустріч» видавалася дивною. Це ж не йому призначили зустріч, а Полу Остерові. А він поняття не мав, хто це.

Попри це, з часом він піймав себе на тому, що переконливо імітує дії особи, яка готується вийти в місто. Він прибрав начиння після сніданку, пожбурив газету на диван, пішов у ванну, прийняв душ, поголився, перейшов у спальню, загорнувшись у два рушники, відкрив шафу і вибрав, що вдягнути. Піймав себе на тому, що схиляється до піджака і краватки. Квінн не носив краваток, відколи поховав дружину та сина, й навіть не міг згадати, чи краватки в нього ще лишилися. Але краватка була тут як тут, висіла серед різного мотлоху в гардеробі. Він відмовився від білої сорочки (занадто формально) й натомість підібрав сіро-червону картату до сірої краватки. Одягнувся, мов у трансі.

Він зрозумів, що робить, аж коли взявся за клямку.

— Я, здається, виходжу, — ​сказав він собі. — ​Але якщо я виходжу, то куди?

За годину по тому, зійшовши з четвертого автобуса на розі 70-ї вулиці та 5-ї авеню, він так і не знайшов відповіді на це питання. По ліву руку зеленів у ранковому сонці тінистий парк, а по праву суворо білів музей Фріка, ніби полишений там помирати. Квінну мимохідь згадалися «Офіцер і розсміяна дівчина» Вермера — ​він спробував згадати, який у дівчини вираз, як вона тримає чашку, червону спину безликого чоловіка. Перед очима промайнули блакитна карта на стіні та сонячне світло, що лилося з вікна, — ​дуже схоже на те, яке умивало його зараз. Він рушив, перетнув вулицю і попрямував на схід. На Медісон-авеню звернув направо і пройшов квартал на південь, а тоді повернув ліворуч і зрозумів, де опинився.

— Ось я, здається, і прийшов, — ​сказав він собі.

Він завмер перед будинком. Раптом стало байдуже. Його оповив дивний спокій, ніби все, що мало статися, уже сталося. Відкриваючи двері, дав собі останню настанову:

— Раз я справді у це вліз, то треба все вивідати.

Двері квартири відчинила жінка. Квінн цього чомусь не чекав, це збило його з пантелику. Події вже завертілися надто швидко. Не встиг він її роздивитися, подумки описати і скласти враження, як вона заговорила, змушуючи його відповідати. Отже, він втратив рівновагу на першій же хвилині й почав відставати від самого себе. Пізніше, коли вже мав час усе обдумати, йому вдалося скласти цілісне враження про цю зустріч. Але то — ​витвір пам’яті, а спогади, як він знав, схильні видозмінювати події. Унаслідок цього він ні в чому не міг бути певним.

Жінці було років тридцять, можливо, тридцять п’ять; середнього зросту, як не нижча; стегна трошки заширокі чи, може, чуттєві, залежно від вашої точки зору; темне волосся, темні очі й незалежний і водночас злегка звабливий вираз очей. На ній були чорна сукня і зухвало-червона помада.

— Містере Остер? — ​невпевнена посмішка, запитальний нахил голови.

— Точно, — ​сказав Квінн. — ​Пол Остер.

— Я — ​Вірджинія Стіллман, — ​почала жінка. — ​Пітерова дружина. Він на вас із восьмої ранку чекає.

— Зустріч була на десяту, — ​Квінн зиркнув на годинник. Була рівно десята.

— Він сам не свій, — ​пояснила жінка. — ​Я його таким ще ніколи не бачила. Йому не терпиться з вами зустрітися.

Вона прочинила Квіннові двері. Переступаючи поріг і входячи до квартири, він відчув, що думки його полишають, ніби мозок раптом відключився. Він хотів зауважити всі деталі, але в ту мить це чомусь було йому не під силу. Квартира нависала навколо, мов у імлі. Він зауважив, що квартира велика, кімнат, може, на п’ять-шість, і багато обставлена: з творами мистецтва, срібними попільничками і полотнами у кунштовних рамах. На тім і все. Лише загальні враження, попри те, що побував там сам й бачив усе на власні очі.

Він спохопився, коли вже сидів на дивані, полишений на самоті у вітальні. Згадалося, що місіс Стіллман попросила його зачекати там, доки вона покличе чоловіка. Він не знав, скільки часу минуло. Напевно, не більше пари хвилин. Але сонце лилося з-за вікна так, ніби був майже полудень. Йому чомусь не спало на думку поглянути на годинник. Запах парфумів Вірджинії Стіллман висів навколо, і Квінн почав уявляти, як вона виглядає без одягу. Тоді уявив, що думав би у цій ситуації Макс Ворк. Він вирішив закурити і видихнув дим у кімнату. Йому подобалося спостерігати, як дим виривається з рота хмарками, розвіюється і набуває нових обрисів, потрапляючи у промінь світла.

Він почув, як у нього за спиною в кімнату хтось зайшов. Квінн підвівся з дивана й обернувся, очікуючи побачити місіс Стіллман. Натомість перед ним стояв молодий чоловік, вбраний у біле, з по-дитячому білявим волоссям. У першу мить Квіннові згадався мертвий син. Але потім думка розвіялася так само раптово, як і з’явилася.

Пітер Стіллман зайшов до кімнати й сів у червоне оксамитове крісло навпроти Квінна. По дорозі не сказав ні слова й нічим не виказав, що помітив Квіннову присутність. Здається, акт пересування з одного місця в інше поглинув усю його увагу, а якби він відволікся від того, що робить, то завмер би непорушно. Квінн ще ніколи не бачив, щоб хтось так рухався, й одразу зрозумів, що саме з цією особою говорив по телефону. Тіло в чоловіка було майже точнісінько таке ж, як голос: рухалося механічно, ривками, стримано, але експресивно, чергуючи повільні та рвучкі жести, ніби дії від нього не залежали й не цілком корилися його волі. Квінну здалося, наче Стіллман давно не користувався тілом і мусив заново опановувати його функції, так що пересування перетворилося на свідомий процес, а кожну дію доводилося дрібнити, унаслідок чого чоловік втратив спонтанність і плинність руху. Він виглядав, як маріонетка, що вчиться ходити без ниточок.

Усе у Пітера Стіллмана було біле. Біла сорочка з розстібнутим комірцем, білі штани, білі черевики, білі шкарпетки. Тонке лляне волосся спадало на блідий лоб і видавалося майже прозорим. Під шкірою просвічували блакитні вени, майже такого ж кольору, як його очі: молочна блакить, ніби хтось змішав кольори неба і хмар. Квінн уявити не міг, як до такого чоловіка заговорити. Присутність Стіллмана мовби веліла зберігати тишу.

Стіллман повільно вмостився у кріслі й нарешті звернув увагу на Квінна. Коли вони зустрілися поглядами, Квінн раптом відчув, що Стіллман став невидимим. Він бачив чоловіка у кріслі навпроти, але не відчував його присутності. Квінну спало на думку, що, можливо, Стіллман сліпий. Ні, це неможливо. Чоловік дивився на нього, ба навіть роздивлявся, і навіть якщо на його обличчі не відбивалося впізнавання, неосмисленим його погляд теж не був. Квінн не знав, що робити. Він тупо сидів і дивився на Стіллмана. Минуло чимало часу.

— Прошу, ні про що не питайте, — ​нарешті сказав юнак. — ​Так. Ні. Спасибі. — ​Він на мить завмер. — ​Я Пітер Стіллман. Я кажу це із власної волі. Так. Це не моє справжнє ім’я. Ні. Мій розум, звісно, вже не такий, як раніше. Але тут нічого не вдієш. Ні. Тут. Ні, ні. Вже не вдієш. Ви сидите і думаєте: хто цей чоловік, який зі мною розмовляє? Що це за слова, які зриваються з його вуст? Я вам поясню. Або не поясню. Так і ні. Мій розум, звісно, вже не такий, як раніше. Я кажу це із власної волі. Але я спробую. Так і ні. Я спробую пояснити, навіть якщо мій розум усе ускладнює. Спасибі. Мене звати Пітер Стіллман. Можливо, ви про мене чули, але, найімовірніше, ні. Байдуже. Це — ​не моє справжнє ім’я. Свого справжнього імені я не пам’ятаю. Перепрошую. Це все одно нічого не міняє. Себто вже не міняє. Це і називається розмовою. Так, здається, кажуть. Коли слова вилітають, пурхають у повітрі, мить живуть, а тоді помирають. Це ж дивно? Сам я не маю думки з цього приводу. Ні, знову ні. Та все ж є слова, які ви мусите засвоїти. Їх багато. Мені здається, багато мільйонів. А може, тільки три-чотири. Перепрошую. Але сьогодні мені незле. Значно краще, ніж зазвичай. Якщо мені вдасться передати вам слова, які мусять бути у вас, це велика перемога. Спасибі. Мільйон разів спасибі. Давним-давно жили собі батько й мати. Я всього цього не пам’ятаю. Кажуть, мати померла. Не можу сказати, хто каже. Перепрошую. Але так кажуть. Отже, немає ніякої матері. Ха-ха. Отак тепер я сміюся, так ходить мій живіт. Ха-ха-ха. Великий батько сказав: це нічого не міняє. Для мене не міняє. Себто для нього. Великий батько, великі м’язи, бум-бум-бум. Прошу, поки що ні про що не питайте. Я кажу, що кажуть інші, бо сам нічого не знаю. Я — ​бідолашний Пітер Стіллман, хлопець, який нічого не пам’ятає. Бу. Хоч-не-хоч. Дурник. Перепрошую. Кажуть, кажуть. А що ж каже бідолашка Пітер? Нічого, нічого. Вже нічого. От як було. Темно. Темно-претемно. Темно, як у дуже темному місці. Кажуть, це була кімната. Ніби я міг про неї говорити. Себто про темряву. Спасибі. Темно-претемно. Кажуть, дев’ять років. Навіть віконця не було. Бідолашка Пітер Стіллман. І бум-бум-бум. Кака горами. Піпі озерами. Млів. Перепрошую. Тупий, голий. Перепрошую. Вже не міняє. Отже, темрява. Я вам розповідаю. У темряві була їжа, так, м’яка їжа у якійсь темній кімнаті. Він їв руками. Перепрошую. Себто Пітер їв. І раз я Пітер, то воно й на краще. Себто, я хочу сказати, на гірше. Перепрошую. Я — ​Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Дякую. Бідолаха Пітер Стіллман. Він був маленький. У нього було тільки кілька власних слів. А потім — ​ні слів, нікого, а потім ні, ні, ні. Вже ні. Перепрошую, пане Остер. Бачу, я вас засмутив. Будь ласка, ні про що не питайте. Мене звати Пітер Стілман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Моє справжнє ім’я — ​пан Сум. А яке ваше ім’я, пане Остер? Може, це ви — ​справжній пан Сум, а я — ​ніхто. Хлип-хлип. Перепрошую. Такий у мене плач і ридання. Хлип-хлип, плак-плак. Що Пітер поробляв у тій кімнаті? Ніхто вам не скаже. Дехто взагалі нічого не каже. Що ж до мене, то, на мою думку, Пітер не міг думати. Чи він кліпав? Чи він пив? Чи він смердів? Ха-ха-ха. Перепрошую. Я інколи такий жартун. Хрясь трясь хрусь-чавк ряв. Лизь лизь ложе. Зичний звукл, багатоплямний, манножуйний. Я, я, я. Перепрошую. Я — ​єдиний, хто розуміє ці слова. Згодом і згодом і згодом. Так кажуть. Це тривало так довго, що Пітер не міг лишитися при здоровому глузді. Більше не буде. Ні, ні, ні. Кажуть, хтось мене знайшов. Я не пам’ятаю. Ні, я не пам’ятаю, що сталося, коли двері відчинили, і зайшло світло. Ні, ні, ні. Нічого я про це не можу сказати. Уже не можу. Я довго носив темні окуляри. Мені було дванадцять. Так кажуть. Я жив у лікарні. Вони потроху навчили мене бути Пітером Стіллманом. Казали: ти — ​Пітер Стіллман. Спасибі, — ​казав я. Я, я, я. Спасибі і спасибі, казав я. Пітер був як немовля. Його всьому треба було вчити. Ходити, розумієте. Їсти. Какати і пісяти в туалет. Було незле. Навіть коли я кусався, вони не робили бум-бум-бум. Потім я навіть перестав зривати одяг. Пітер був добрим хлопчиком. Ось тільки слів його складно було навчити. Рот у нього не працював, як слід. І, звісно, в голові в нього було не все гаразд. Ба-ба-ба, — ​казав він. І да‑да-да. І ва‑ва-ва. Перепрошую. На це пішло багато-багато років. А тепер кажуть Пітерові: тепер можеш іти, ми тобі більше нічим не поможемо. Пітере Стіллмане, ти — ​людська істота, — ​кажуть. Добре вірити лікарям. Спасибі. Спасибі величезне. Я — ​Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Моє справжнє ім’я — ​Кролик Петрик. Взимку я пан Білий, влітку я пан Зелений. А ви думайте про це, що хочете. Я це кажу із власної волі. Хрясь трясь хрусь-чавк ряв. Красиво ж, правда? Я весь час вигадую слова. Нічого не можу зі собою вдіяти. Вони самі зриваються з вуст. Їх не можна перекласти. Питають і питають. А користі жодної. Але вам я розповім. Я не хочу вас засмучувати, пане Остере. У вас дуже добре обличчя. Ви мені нагадуєте такого-сякого чи буркуна, чи то того, чи то того. А ваші очі дивляться на мене. Так, так. Я бачу. Це дуже добре. Спасибі. І тому я вам розповім. Тільки не питайте, будь ласка. Вам цікаво про все інше. Можна сказати, про батька. Про жахливого батька, який стільки всього заподіяв маленькому Пітерові. Будьте спокійні. Його забрали в темне місце. Його зам- кнули й там лишили. Ха-ха-ха. Перепрошую. Інколи я такий жартун. Тринадцять років, — ​кажуть. Це, може, й довго. Але я про час нічого не знаю. Я щодня як новенький. Я народжуюся, коли прокидаюся вранці, я старію протягом дня, а вночі, коли лягаю спати, помираю. Це — ​не моя вина. Сьогодні я молодець. Сьогодні я такий молодець, як ніколи. Батька не було тринадцять років. Його також звати Пітер Стіллман. Дивно ж? Людини дві, а ім’я одне. Я не знаю, як його звати насправді. Але я не думаю, що він — ​це я. Ми обидва Пітери Стіллмани. Але Пітер Стіллман — ​не моє справжнє ім’я. Тож, можливо, я ніякий не Пітер Стіллман. Тринадцять років, — ​кажу. Чи кажуть. Байдуже. Я на часі не розбираюся. Але ось що вони мені кажуть. Завтра тринадцять років закінчуються. Це погано. Вони кажуть, що не погано, але погано. Я мусив про все забути. Але час від часу згадую, хай би що я казав. Він прийде. Я хочу сказати, батько прийде. І спробує мене вбити. Спасибі. Але я цього не хочу. Ні, ні. Вже не хочу. Тепер Пітер живе. Так. З головою у нього негаразд, але він живе. А це — ​вже щось, правда ж? Долар можете поставити об заклад. Ха-ха-ха. Тепер я здебільшого поет. Я щодня сідаю у себе в кімнаті і пишу ще вірш. Я сам вигадую всі слова, як коли жив у темряві. Так я починаю згадувати, вдавати, що я знову в темряві. Я — ​єдиний, хто знає, що значать ці слова. Їх не можна перекласти. Завдяки цим віршам я уславлюся. Попаду в десятку. Я, я, я. Прегарні вірші. Такі гарні, що світ заплаче. Потім, може, зроблю ще щось. Після того, як закінчу з віршами. Рано чи пізно слова в мене закінчаться, бачте-но. У кожного з нас є обмежена кількість слів. І що тоді зі мною буде? Потім, мабуть, хочу стати пожежником. А потім — ​лікарем. Байдуже. А наприкінці я хочу пройти на висоті по канату. Коли стану геть старий і навчуся ходити, як інші люди. Тоді я станцюю на канаті, люди будуть вражені. Навіть малі діти. От що я хочу. Танцювати на канаті, доки не помру. Та байдуже. Це нічого не міняє. Для мене. Як ви бачите, я — ​чоловік заможний. Мені хвилюватися ні про що. Ні, ні. Про це хвилюватися нема підстав. Можете останній долар поставити на кін. Батько був заможний, і коли його замкнули у темряві, малюк Пітер отримав усі його гроші. Ха-ха-ха. Вибачте, що сміюся. Я інколи такий жартун. Я — ​останній зі Стіллманів. Славетна була родина, кажуть. Стара бостонська порода, якщо ви раптом чули. Я — ​останній. Інших нема. Я — ​кінець усім, останній чоловік. Воно, я так думаю, на краще. Не шкода, що все зараз закінчиться. Усім добре бути мертвими. Може, батько й не був аж таким поганцем. Принаймні я зараз так кажу. У нього була велика голова. Велика, як дуже велика річ, себто там було забагато місця. Стільки думок було у його великій голові. Але ж Пітера шкода, правда? Така скрута. Пітер не міг ані бачити, ані говорити, ані думати, ані робити. Пітер не міг. Ні. Нічого не міг. А я про це нічого не знаю. І не розумію нічого. Це моя дружина мені все розповідає. Вона каже, що мені важливо це знати, навіть якщо я не розумію. Але я й цього не розумію. Щоб знати, треба розуміти. Правда ж? Але я нічого не знаю. Може, я Пітер Стіллман, а може, й ні. Моє справжнє ім’я — ​Пітер Ніхто. Спасибі. І що ви на це? Отже, я розповідаю вам про батька. Це добра історія, навіть якщо я її не розумію. Я можу її вам розповісти, бо знаю слова. Це вже щось, правда ж? Знати слова. Я інколи так собою пишаюся! Перепрошую. Так каже моя дружина. Вона каже, що батько говорив про Бога. Це слово мені дивне. Бог, дог, пишеться майже однаково. Тільки дог — ​не як Бог, правда ж? Гав-гав. Ряв-гав. Це — ​слова дога. Я думаю, вони прегарні. Дуже красиві, дуже правдиві. Точнісінько як слова, які я вигадую. Хай там як. Я от що кажу. Батько говорив про Бога. Він хотів встановити, чи є в Бога мова. Тільки мене не питайте, що це значить. Я це вам розказую тільки тому, що знаю слова. Батько думав, що немовля заговорить мовою Бога, якщо не бачитиме інших людей. А звідки йому взяти дитину? Ага, ось ви й бачите всю картину. Не купувати ж дитину. Звичайно, Пітер знав трохи людських слів. На те нема ради. Але батько думав, що, може, Пітер їх забуде. З часом. Тому було стільки бум-бум-бум. Щоразу, як Пітер казав слово, батько робив йому бум. З часом Пітер навчився нічого не казати. Я, я, я. Дякую. Пітер тримав слова всередині. Довгі дні, місяці й роки. Малюк Пітер сидів сам- самісінький у пітьмі, а слова шуміли в голові та складали йому товариство. Тому в нього рот зараз працює неправильно. Бідолашка Пітер. Хлип-хлип. Такі в нього сльози. Хлопчик, який не може подорослішати. Тепер Пітер може говорити з людьми. Але в голові в нього є й інші слова. Слова Божої мови, які ніхто більше промовити не може. Їх неможливо перекласти. Тому Пітер живе близько до Бога. Тому він — ​славетний поет. Тепер у мене все дуже добре. Роблю, що хочу. Коли хочу, де хочу. У мене навіть дружина є. Самі бачите. Я про неї вже згадував. Може, ви з нею навіть знайомі. Красуня, правда ж? Її звати Вірджинія. Це — ​не її справжнє ім’я. Та байдуже. Мені байдуже. Щоразу, як я прошу, дружина приводить мені дівчат. Вони хвойди. Я вкладаю в них свого черва, а вони стогнуть. Їх тут стільки побувало. Ха-ха. Вони приходять сюди, я їх трахаю. Трахатися приємно. Вірджинія дає їм гроші, всі задоволені. Можете останній долар поставити. Ха-ха. Бідолашка Вірджинія. Вона трахатися не любить. Я хочу сказати, зі мною не любить. Може, з іншими вона і трахається. Хто ж вам скаже? Я про це нічого не знаю. Байдуже. Може, якщо ви будете з Вірджинією люб’язні, вона дозволить вам себе трахнути. Я був би щасливий. За вас. Спасибі. Отже. Стільки речей. Я про все намагаюся вам розповісти. Я знаю, що в мене з головою не все гаразд. Це правда, так, і я це кажу із власної волі, інколи я просто кричу і кричу. Без причини. Ніби треба причину. Але я причини не бачу. І ніхто не бачить. Ні. А інколи я нічого не кажу. Днями, днями. Нічого, нічого, нічого. Я забуваю, як зробити так, щоб слова зривалися з вуст. А тоді мені складно поворухнутися. Я, я. І бачити складно. Тоді я стаю паном Сумом. Мені досі подобається бути у тьмі. Бодай інколи. Думаю, це йде мені на користь. У темряві я говорю мовою Бога, й ніхто мене не чує. Будь ласка, не гнівайтеся. Я нічого не можу вдіяти. А найкраще — ​це те, що є повітря. Так. І я потрошку навчився жити у ньому. Повітря і світло, так, світло теж, світло осяває всі речі, щоб мої очі їх бачили. Існує повітря і світло, це найкраще. Перепрошую. Повітря і світло. Так. Коли погода добра, мені подобається сидіти при відкритому вікні. Інколи я визираю і розглядаю речі внизу. Вулицю і людей, собак і машини, цеглу на будівлі навпроти. А інколи я заплющую очі і просто сиджу собі, вітерець обвіває обличчя, світло сяє у повітрі навколо мене і просто перед очима, і цілий світ червоний, у мене в очах прегарний червоний колір, сонце сяє на мене й на мої очі. Це правда, я рідко виходжу назовні. Мені складно, мені не завжди можна довіряти. Інколи я кричу. Будь ласка, ви тільки не гнівайтеся. Я нічого не можу з собою вдіяти. Вірджинія каже, що мені треба навчитися належно поводитися на людях. Але інколи я нічого не можу з собою вдіяти, крики самі вириваються з мене. Але я люблю ходити в парк. Там дерева, повітря і світло. У цьому ж усьому є благодать, правда? Так. Мені потроху стає краще всередині себе. Я це відчуваю. Навіть доктор Вишнєградський зі мною погоджується. Я знаю, що я досі — ​хлопчик-маріонетка. На це немає ради. Ні, ні. Вже немає. Але інколи мені здається, що колись я таки виросту і стану справжнім. Я поки що я досі Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Не знаю, ким я стану завтра. Кожен день новий, щодня я перероджуюся. Я повсюди бачу надію, навіть у темряві, а після смерті я, можливо, стану Богом. Я ще стільки слів не виговорив. Не думаю, що їх виговорю. Ні, не сьогодні. Рот стомився, думаю, мені час іти. Звичайно, я про час нічого не знаю. Але це нічого не міняє. Для мене. Спасибі величезне. Я знаю, що ви врятуєте мені життя, пане Остере. Я на вас покладаюся. Ви ж розумієте, життя скінченне. А все інше у цій кімнаті вже є — ​темрява, мова Бога, крики. Тут є я, повітряний, прегарна річ, яку осяває світло. Можливо, ви не забудете. Я — ​Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Спасибі величезне.