Нью-йоркська трилогія

5

Я жив теперішнім. Минуло кілька місяців. Я повірив, що це переживу. Ми жили, як в окопі, але Софія і Бен були зі мною, а більше я нічого й не хотів. Доки я пам’ятав, що не можна висовуватися, нам нічого не загрожувало.

Ми переїхали до квартири на Ріверсайд-драйв у лютому. До середини весни обживалися, і в мене часу не було думати про Феншо. Лист не вивітрився мені з пам’яті, але бодай уже не становив такої загрози. Я почувався зі Софією в безпеці й вірив, що ніщо нас не розлучить — ​навіть Феншо, навіть Феншо во плоті. Так принаймні мені тоді здавалося. Тепер я розумію, що себе дурив, але про це я дізнався значно пізніше. Думка — ​це за означенням щось усвідомлене. А я тоді не усвідомлював, що весь час думаю про Феншо, а він багато місяців перебуває в мені день і ніч. Якщо ти несвідомий того, що про щось думаєш, то чи можна взагалі сказати, що ти думаєш? Можливо, мене переслідував привид, але не було симптомів, які пояснили б, що відбувається.

Я жив насиченим життям і майже не помічав, що інтенсивність моєї праці зменшилася. Уранці мені не доводилося йти на роботу, а що Софія з Беном постійно були у квартирі зі мною, я легко вигадував приводи не сідати за стіл. Робочий розклад розхитався. Замість братися до роботи рівно о дев’ятій, я інколи не потикався в кабінетик до одинадцятої чи й 11:30. А крім того, присутність Софії постійно вабила. Бен і далі спав раз чи двічі на день, і в ті тихі години, доки він дрімав, мені складно було не думати про її тіло. Найчастіше ми таки кохалися. Софія була така ж спрагла кохання, як і я, і з плином тижнів наш дім просяк еротикою, перетворився на поле сексуальних можливостей. Нижчі світи піднімалися на поверхню. Кожна кімната обростала спогадами, кожна точка нагадувала про якийсь інший момент, так що навіть у рівновазі буденності певний клапоть килима чи, скажімо, поріг із речі перетворювався на відчуття, відлуння нашого еротичного життя. Ми пірнули у парадокси бажань: наша потреба одне в одному була невичерпна, і що більше ми її задовольняли, то вона сильнішала.

Софія час від часу заводила розмову про те, щоб знайти роботу, але ніхто з нас не відчував у тому нагальної потреби. Грошей нам вистачало, навіть трохи відкладали на майбутнє. Наступну книжку Феншо, «Чудеса», саме готували до друку, й аванс за неї був серйозніший, ніж за «Небувалію». За розкладом, який ми розробили спільно зі Стюартом, за шість місяців після «Чудес» мали вийти вірші, потім — ​перша повість («Затемнення»), а тоді нарешті п’єси. У березні почали надходити роялті за «Небувалію», і чеки за різні проекти вирішили всі наші фінансові проблеми. Це теж був новий для мене досвід. Останні вісім-дев’ять років я тільки те й робив, що судомно перескакував від статті до статті, а коли почувався забезпеченим на наступний місяць чи два, то вже почувався щасливчиком. Тривога пустила в мені корені, увійшла до моєї крові й органів, я й уявити не міг, як це — ​дихати й не боятися, що не вистачить грошей заплатити за газ. Уперше, відколи я почав вести самостійне життя, я зрозумів, що більше не мушу таким перейматися. Якогось ранку сидів за столом і намагався вигадати останнє речення однієї статті, а слова не йшли, і мені раптом спало на думку, що я отримав другий шанс. Я міг кинути й почати все спочатку. Я більше не мушу писати статей. Я можу переключитися на інше, взятися до роботи, про яку завжди мріяв. Це мій шанс порятуватися, і я вирішив, що згаяти його може тільки дурень.

Минуло ще кілька тижнів. Я щоранку йшов у свою кімнату, але нічого не відбувалося. Теоретично, натхнення в мене було, і щоразу, як я не сидів за столом, у голові роїлися ідеї. Але варто було схилитися над папером, як думки випаровувалися. Слова розсіювалися, варто взяти ручку. Я почав кілька проектів, але жоден не прижився, тож я відмовився від них усіх. Я почав шукати причини, чому ніяк не міг почати. Проблем насправді не було, але я швидко уклав цілий список: я призвичаювався до подружнього життя й відповідальності батьківства, до нового кабінету (надто тісного), до Софіїного тіла, до несподіваних статків, до втрати давньої звички покладатися на дедлайни — ​до всього. Кілька днів я навіть розмірковував, чи не написати детектив, але на етапі обдумування сюжету застрягнув: події не клеїлися. Я дозволив собі певний час побайдикувати в надії, що я не лінькую, а збираюся на силі для нових звершень. Понад місяць я тільки те й робив, що виписував фрази з інших книжок. Цитату зі Спінози повісив на стіну: «А коли він снить, що не хоче писати, то не має сили снити, що хоче писати; а коли він снить, що хоче писати, то не має сили снити, що не хоче писати».

Невиключено, що я з часом здолав би цю пасивність. Я не розумів, постійний це стан — ​чи минущий етап. Певний час я справді безпорадно борсався всередині себе, але не думаю, що моя справа була безнадійна. Щось же зі мною відбувалося. Я переживав колосальні зміни, й було зарано судити, до чого вони можуть довести. Аж потім мені раптом вигадалося рішення. Якщо це — ​занадто гучне слово, то назвімо це компромісом. Хай там як, я не опирався. Воно з’явилося, коли я був вразливий, а моя здатність до суджень стояла на нулі. Це була моя друга велика помилка, і вона випливала з першої.

Якогось дня я зустрівся зі Стюартом неподалік від його видавництва на Верхньому Іст-Сайді. Десь посеред обіду він знову згадав про чутки щодо Феншо, і тоді мені вперше спало на думку, що він і сам сумнівається. Ця тема так його інтригувала, що він мимоволі до неї повертався. Тримався він із грайливою хитрістю змовника, проте, підозрював я, насправді він хоче видурити зізнання. Я трохи йому підіграв, а потім, стомившись, сказав, що є тільки один метод вирішити питання авторства: замовити біографію. Я сказав це без задньої думки (як логічне припущення, а не пропозицію), але Стюартові ця ідея одразу сподобалася. Він захопився: звичайно, звичайно, пояснення міфу Феншо, очевидно, звичайно, нарешті справжня історія вийде на яв. За кілька хвилин він уже все розпланував. Книжку напишу я. Вона вийде після всіх творів Феншо, я можу просити стільки часу, скільки схочу — ​два роки, три, скільки завгодно. Це буде видатна книжка, — ​докинув Стюарт, — ​гідна самого Феншо, і він цілковито мені довіряє, він знає, що я впораюся. Пропозиція заскочила мене зненацька, і спочатку я спробував віджартуватися. Але Стюарт був серйозний і мені спуску не давав.

Ти спершу подумай, — ​сказав він, — ​а потім даси відповідь. Я й далі був налаштований скептично, але щоб його не образити, пообіцяв подумати. Ми домовилися, що остаточну відповідь я дам до кінця місяця.

Увечері я поговорив із Софією, але оскільки не міг бути з нею цілковито відвертим, то й користі з розмови не було.

— Це твоє рішення, — ​сказала вона. — ​Якщо хочеш, то, думаю, варто погоджуватися.

— І ти не проти?

— Ні. Принаймні я так думаю. Я вже подумувала, що рано чи пізно про нього напишуть книжку. Раз цьому судилося статися, то хай краще її напишеш ти, ніж хтось інший.

— Мені доведеться писати про тебе й Феншо. Це якось дивно.

— Кількох сторінок вистачить. Раз їх напишеш ти, мені хвилюватися ні про що.

— Можливо, — ​протягнув я, не знаючи, що додати. — ​Найскладніше питання, мабуть, таке: чи я хочу стільки думати про Феншо? Може, час його відпустити?

— Сам вирішуй. Але так добре, як ти, цю книжку ніхто не напише. Це, знаєш, не конче мусить бути традиційна біографія. Можна вигадати щось цікавіше.

— Наприклад?

— Не знаю, щось особисте, щось захопливе. Історія вашої дружби. Це може бути і про тебе, не лише про нього.

— А це вже ідея. Але я не розумію, як ти можеш говорити про це так спокійно.

— Бо ти мій чоловік, і я тебе кохаю, отак і можу. Якщо ти вирішиш, що хочеш це зробити, то я — ​за. Я ж не сліпа. Я знаю, що робота останнім часом насилу тобі дається. Інколи мені здається, що це я винна. Може, цей проект поможе тобі знову стати до праці.

Я потай сподівався, що Софія вирішить усе за мене, бо думав, що вона скаже «ні», ми поговоримо про це й більше до цієї теми не повертатимемося. Але сталося протилежне. Я загнав себе у глухий кут, відвага раптом мене полишила. Я почекав кілька днів, а тоді подзвонив Стюартові і сказав, що напишу книжку. За це я отримав черговий безкоштовний обід — ​а потім мене кинули напризволяще.

Про те, щоб розповісти правду, не було й мови. Феншо мусив загинути, інакше книжка не мала сенсу. Мені доведеться не просто оминути листа, а й удати, наче його ніколи не існувало. Я не приховую своїх планів. Мені все було ясно від початку, тож я взявся до роботи з наміром брехати. Книжка буде твором красного письменства — ​заснованим на фактах, але наскрізь брехливим. Підписавши контракт, я почувався, наче продав душу.

Кілька тижнів я блукав як у тумані, розмірковуючи, з чого почати. Кожне життя непоясненне, — ​повторював я собі. Хай скільки перелічиш фактів, хай скільки наведеш деталей, суть вислизає. Можна сказати, що такий-то народився там-то, навчався там-то, зробив це і те, одружився з такою-то, завів таких-то дітей, він жив, він помер, він лишив оці от книжки, ту битву, цей міст — ​але це нічого нам, по суті, не каже. Ми всі хочемо почути історію, й ми слухаємо їх так само, як слухали у дитинстві. Ми уявляємо історію у словах і для цього підміняємо героя собою, вдаючи, що розуміємо його, бо розуміємо себе. Це — ​омана. Для себе ми, можливо, існуємо, й інколи навіть бачимо проблиски своєї сутності, проте насправді ми ніколи не можемо ні в чому бути певні, і що довше живемо, то менш прозорими стаємо для самих себе, то свідомішими власної непослідовності. А кордонів іншого взагалі ніхто не може перетнути — ​з тієї простої причини, що ніхто не має доступу навіть до самого себе.

Згадалася подія, яка зі мною сталася вісім років тому, у червні 1970 року. Лишившись без грошей і без конкретних планів на літо, я взявся підробляти, проводячи перепис населення у Гарлемі. Наш десант із двадцяти робітників найняли, щоб знайти тих, хто не відповів на надіслані поштою питальники. Ми пройшли кількаденний інструктаж у запилюченому лофті на другому поверсі будівлі через дорогу від театру «Аполлон», а тоді, опанувавши всіма нюансами й основними правилами етикету для перепису населення, розсіялися дільницями з червоно-біло-синіми сумками через плече: стукати у двері, ставити запитання і повертатися з фактами. Перше ж місце, куди мене занесло, виявилося нелегальною букмекерською конторою. Двері злегка прочинилися, звідти висунулася голова (за нею я бачив, як у кімнаті з голими стінами за довгими складаними столами сидить десяток чоловіків і щось пише) і ввічливо сказала, що не зацікавлена. Це й задало тон. В одній квартирі я поговорив з напівсліпою жінкою, батьки якої були рабами. На двадцятій хвилині розмови вона нарешті збагнула, що я — ​не чорношкірий, і засміялася. Вона так від початку й подумала, — ​сказала вона, — ​бо в мене голос дивний, ось тільки не вірилося. Я — ​перший білий, що зайшов у її дім. В іншій квартирі мешкало 11 осіб, і всі молодші 22 років. Але в більшості квартир просто нікого не було. А як і були, то вони не збиралися зі мною розмовляти й тим паче впускати всередину. Настало літо, вулиці гарячі й вогкі, так нестерпно буває тільки у Нью-Йорку. Я починав обхід зранечку, сліпо вештав від дому до дому, почуваючись, наче з місяця звалився. Потім нарешті поговорив зі своїм начальником (чорношкірим чоловіком, який носив шовкові краватки й перстені з сапфірами, й говорив дуже швидко) і пояснив йому проблему. Отоді я й дізнався, що від мене очікували насправді. Цьому чоловікові платили певну суму за кожну форму, яку приносив член команди. Що кращі результати, то більше коштів осяде у нього в кишені.

— Я вам не кажу, що робити, — ​сказав він, — ​але, як про мене, якщо ви чесно зробили все від вас залежне, то не треба себе картати.

— То що мені, скласти руки? — ​спитав я.

— Навпаки, — ​філософськи продовжив він, — ​урядові потрібні заповнені форми. Що більше форм, то краще. Я знаю, що ви — ​юнак розумний, і знаю, що два плюс два не дорівнює п’ять. Якщо ви стукаєте у двері, а їх не відчиняють, це не значить, що там нікого немає. Використовуйте свою уяву, друже. Ми ж не хочемо засмучувати уряд, правда?

Після того стало значно легше, але це була вже геть інша робота. Польова робота перетворилася на кабінетну, із відкривача я став винахідником. Через день-два я заходив у бюро забрати новий стосик бланків і здати заповнені, а поза тим мені навіть непотрібно було виходити з квартири. Не знаю, скількох людей я вигадав — ​мабуть, сотні, а може, й тисячі. Я сидів у своїй кімнаті перед вентилятором, замотавши шию холодним рушником, і заповнював форми так швидко, як тільки міг. Я надавав перевагу великим родинам — ​по шість, вісім, десять дітей — ​і особливо пишався тим, як хвацько вигадував складні мережі стосунків, не оминаючи жодних можливих комбінацій: батьки, діти, кузени, дядьки, тітки, дідусі й бабусі, цивільні подружжя, прийомні діти, зведені брати та сестри і друзі. А найбільше мені подобалося вигадувати імена. Інколи доводилося стримувати свій потяг до химерного — ​нестримно смішного, каламбурного, непристойного — ​але здебільшого я цілком затишно почувався в рамках реалізму. Коли фантазії не вистачало, завжди можна було покластися на певні прийоми: кольори (Бурий, Білий, Чорний, Зелений, Сірий, Синій), президентів (Вашинґтон, Адамс, Джефферсон, Філлмор, Пірс), вигаданих персонажів (Фінн, Старбак, Діммсдейл, Бадд). Мені подобалися імена, пов’язані з небом (Орвіль Райт, Амелія Ергарт), німими комедіями (Кітон, Ленґдон, Ллойд), довгими гоум-ранами (Кіллбру, Ментл, Мейс) і музикою (Шуберт, Айвз, Армстронґ). Інколи доводилося брати імена далеких родичів чи давніх шкільних друзів, а якось навіть використав анаграму власного імені.

Це була дитинна витівка, але я не вагався. Виправдань довго шукати не довелося. Начальник не заперечував; люди, які насправді жили за тими адресами, теж не заперечували б (вони не хотіли, щоб їх непокоїли, тим паче білий хлопець, який лізе в їхні особисті справи); та й уряд не заперечував би, адже чого очі не бачили, за тим серце не болить — ​та й такої шкоди, як він завдає собі сам, ніхто інший йому не завдасть. Ба більше, свою любов до великих родин я обстоював як політичне рішення: що більший відсоток живе за межею бідності, то більше уряд мусить на них витратити. Це — ​шахрування мертвими душами з американським присмаком, але моє сумління спокійне.

Прагматика — ​це одне, але в основі лежав той простий факт, що це заняття мене тішило. Мені подобалося висмоктувати з пальця імена, вигадувати життя, яких ніколи не існувало й не існуватиме. Це — ​не вигадувати персонажів для роману, а щось масштабніше, набагато тривожніше. Всі знають, що романи — ​це вигадки й неправда, навіть якщо вони доносять до нас істину значно важливішу, ніж та, яку ми можемо знайти деінде. На відміну від письменників, я вживлював свої витвори безпосередньо у реальний світ, а отже, здавалося, що вони можуть реально впливати на реальний світ, а з часом, можливо, стати частиною реальності. Більшого письменник і бажати не може.

Ті відчуття згадалися, коли я сів писати про Феншо. Колись я породив тисячу уявних душ. А тепер, вісім років потому, і візьму живого чоловіка й покладу в могилу. Я був на цьому фальшивому похороні й головним плакальником, і священником, тож моє завдання полягало в тому, аби знайти правильні слова, сказати саме те, що всі хочуть почути. Ці дві дії протилежні й тотожні, дзеркальні відображення одна одної, що мене анітрохи не заспокоїло. Перше ошуканство — ​це витівка, юнацька пригода, а ось друге — ​справа серйозна, темна, жаска. Врешті-решт я копав могилу, й подекуди мені здавалося, що готую її для себе.

Я переконував себе, що в життях сенсу нема. Людина живе й помирає, і байдуже, що відбувається тим часом. Мені згадалася історія Ла Шера, солдата-учасника найперших французьких експедицій до Америки. У 1562 році Жан Рібо залишив людей у Порт-Роялі (неподалік від Гілтон-Гед, Південна Кароліна) під командуванням Альберта де П’єрри, безумця, який утверджував свою владу залякуванням і насильством. «Він власноруч повісив барабанника, який впав у неласку, — ​писав Френсіс Паркман, — ​і заслав солдата на ім’я Ла Шер на безлюдний острів за три ліги від порту, де й лишив помирати від голоду». Врешті-решт люди повстали й замордували Альберта, а напівживого Ла Шера порятували з острова. Можна було б подумати, що тепер Ла Шер у безпеці: переживши таку страшну кару, він може не боятися подальших катастроф. Однак не все так просто. У житті немає теорії імовірності, ніщо не обмежує кількості невдач, і кожної миті ми починаємо все спочатку, такі ж вразливі до удару в спину, як і за мить до того. У поселенні все пішло не так. Колоністи не вміли дати собі раду з дикою природою, голод і туга за домом почали брати гору. Озброївшись імпровізованими інструментами, вони кинули всі сили на те, щоб збудувати судно, «гідне Робінзона Крузо», й дістатися назад до Франції. В Атлантичному океані — ​чергова катастрофа: вітру нема, вода і їжа закінчуються. Чоловіки починають їсти черевики і шкіряні штани, хтось у розпачі п’є морську воду, кілька помирає. Тоді — ​неминуче сповзання у каннібалізм. «Вони кинули жереб, — ​писав Паркман, — ​і він випав Ла Шерові, тому нещасному, якого Альберт лишив помирати від голоду на безлюдному острові. Його вбили і з голодною пожадливістю поділили плоть між собою. Ця огидна їжа дала їм дотривати до тієї миті, коли на видноколі з’явилася земля: тоді, сп’янілі від радощів, вони вже не могли керувати кораблем і полишили його на волю течії. Їх зустріла маленька англійська барка, забрала всіх на борт і, висадивши найслабших, решту здала в полон королеві Єлизаветі».

І Ла Шер — ​це тільки один приклад. Бувають такі виверти долі, що навіть його біографія видасться нічим не прикметною, банальнішою, ніж більшість. Він бодай рухався по прямій, а це така рідкість, що майже благословення. Зазвичай долі різко звертають від одного полюса до іншого, звиваються, вивертаються, щуляться. Людина рушає в одному напрямку, різко завертає на півдорозі, завмирає, віддається на ласку течії, прямує далі. Нічого не можна знати напевно; ми неминуче прибуваємо геть не туди, куди вирушали. На першому курсі навчання у Колумбійському університеті я дорогою на заняття щодня проминав погруддя Лоренцо Да Понте. Я тьмяно пригадував, що він писав лібрето для Моцарта, а потім ще й став першим професором італійської в Колумбійському університеті. Одне ремесло видавалося мені несумісним з іншим, тож я зацікавився й вирішив з’ясувати, як одному чоловікові вдалося прожити два такі різні життя. Як виявилося, Да Понте прожив п’ять чи шість життів. Насправді його звали Еммануеле Конельяно, й він народився у 1749 році у єврейській родині торговця шкірою. Після смерті матері його батько одружився із католичкою й вирішив, що і він сам, і діти мусять охреститися. Юний Еммануеле демонстрував хист до науки, і єпископ Ченади (монсиньйор Да Понте) узяв чотирнадцятирічного юнака під своє крило й оплатив йому теологічну освіту. Як тоді було заведено, учень узяв ім’я свого благочинця. Да Понте взяв постриг у 1773 році й почав викладати у семінарії; особливо глибоко він цікавився латинською, італійською та французькою літературами. Він не лише із просвітницькими ідеалами запізнався, а й зі шляхтянкою-венеціанкою, яка потаємно народила від нього дитину. У 1776 році він спонсорував публічну дискусію в семінарії у Тревізо, де постало питання про те, чи цивілізація зробила людство щасливішим. Отак образивши церкву, він був змушений утікати — ​спершу до Венеції, потім до Горіції, аж доки врешті не опинився у Дрездені, де й почав укладати лібрето. У 1782 році він рушив до Відня із листом-рекомендацією до Сальєрі, де його врешті найняли «poeta dei teatri imperiali». Цю посаду він займав майже десять років. Саме тоді він і познайомився з Моцартом і попрацював із ним над трьома операми, які забезпечили йому місце у вічності. Щоправда, у 1790 році Леопольд ІІ через витрати на Турецьку війну скоротив музичну діяльність у Відні, й Да Понте лишився без роботи. Він перебрався до Трієста, де закохався в англійку на ім’я Ненсі Ґраль чи Краль (про ім’я досі точаться суперечки). Вони разом рушили до Парижа, а далі до Лондона, де прожили тринадцять років. Музична діяльність да Понте звелася до кількох лібрето для посередніх композиторів. У 1805 році вони з Ненсі емігрували до Америки, де він прожив останні 33 роки життя, певний час підробляючи бакалійником у Нью-Джерсі й Пенсильванії, а помер у віці 89 років — ​і став чи не першим італійцем, похованим у Новому світі. Все поволі мінялося. Той, хто в юності був чепуруном і улюбленцем дам, спершу плів інтриги при дворі й у рамках церкви, а потім став цілком пересічним громадянином Нью-Йорка, що у 1805 році мав видаватися йому кінцем світу. Після всього того став сумлінним професором, вірним чоловіком і батьком чотирьох дітей. За легендою, коли одна його дитина померла, він був такий приголомшений горем, що майже рік не виходив із дому. А мораль така: жодне життя не можна звести ні до чого, крім себе самого. Іншими словами, сенсу в життях нема.

Все, закругляюся. Але плин життя змінюється так непередбачувано, що про людину, доки вона жива, нічого не можна сказати напевно. Смерть — ​це не лише єдине правдиве мірило щастя (так казав ще Солон), а й єдине мірило самого життя. Я колись знав безхатька, що говорив, як шекспірівський актор — ​побитого життям алкоголіка середнього віку, з коростами на лиці, у лахмітті, який спав просто неба і постійно просив гроші. А колись-бо в нього була власна мистецька галерея на Медісон-авеню! А ще я знав чоловіка, який свого часу вважався найперспективнішим молодим автором в Америці. Коли ми познайомилися, він щойно отримав від батька у спадок 15 тисяч доларів і роздавав незнайомцям на вулиці купюри по сто доларів. Такий у нього план підірвати економічну систему США, — ​пояснив він мені. Ви тільки уявіть, що буває. Тільки уявіть, скільки зламано життів. Наприклад, Ґофф і Веллі — ​двоє з тих суддів, що прирекли на смерть короля Карла І — ​втекли до Коннектікуту після Реставрації Стюартів і до кінця життя переховувалися у печері. Чи, скажімо, місіс Вінчестер, вдова виробника гвинтівок, боялася, що привиди вбитих зброєю її чоловіка прийдуть по її душу, й тому постійно додавала в будинку нові кімнати, доки не створила монструозний лабіринт із коридорів і ніш, аби щоночі спати в іншій кімнаті та сховатися від привидів. За іронією, під час землетрусу у Сан-Франциско у 1906 році її завалило в одній із кімнат, і вона ледь не померла від голоду, бо слуги ніяк не могли її знайти. Згадаймо також М. М. Бахтіна, російського критика й філософа літератури. Під час німецького вторгнення до Росії під час Другої світової війни він пустив на цигарки єдиний примірник рукопису свого довгого дослідження німецької літератури, над яким працював багато років. Він щодня виймав із рукопису по сторінці і крутив цигарки, з кожним днем скурюючи фрагмент за фрагментом, аж доки нічого не лишилося. Це все правдиві історії. Їх можна читати як притчі, але вони мають сенс, виключно бо правдиві.

Твори Феншо свідчать про велику любов до таких історій. Особливо записники, де він постійно переказує оповідки, а що вони трапляються так часто — ​і то дедалі частіше — ​починає здаватися, наче Феншо сподівався, що ті поможуть йому зрозуміти себе. Одна з останніх (датована лютим 1976 року, за якісь два місяці до зникнення) видається мені особливо значущою.

«Якось у книжці видатного дослідника Арктики Пітера Фройхена я вичитав, — ​писав Феншо, — ​як той потрапив у снігову бурю на півночі Гренландії. Він був сам, із обмаллю запасів, тож вирішив збудувати іглу й перечекати завію. Минуло багато днів. Найбільше він боявся, що на нього нападуть вовки, адже чув, як ті, голодні, нипають дахом іглу, тож час від часу виходив назовні і щосили співав, аби їх розлякати. Але вітер завивав так люто, що хай би як гучно він співав, не чути було нічого, крім бурі. Це серйозна проблема, але біда з іглу була ще більша. Фройхен-бо зауважив, що стіни його притулку поступово змикаються. Через погодні умови його подих буквально примерзав до стін, так що ті з кожним видихом ставали товщі, а іглу меншало, доки для його тіла майже не лишилося місця. Страшно уявити, наче кожен твій подих поступово замуровує тебе у крижаній труні. На мою думку, це значно переконливіше, ніж «Колодязь і маятник» По. Адже у цьому випадку ти сам — ​агент свого знищення, а інструмент знищення потрібен для виживання. Адже не можна жити, не дихаючи. А з іншого боку, якщо дихатимеш, то не житимеш. Як не дивно, я не пам’ятаю, як Фройхен порятувався. Адже годі й казати, що він вибрався. Наскільки я пам’ятаю, книжка називалися «Арктичні пригоди». Її давно не перевидавали».