Нью-йоркська трилогія

4

Ніч я провів у Софіїному ліжку, й після того піти вже не зміг. Удень я вертався попрацювати у свою квартиру, але щовечора їхав назад до Софії. Я став частиною їхнього господарства — ​купував продукти на вечерю, міняв Бенові підгузки, виносив сміття; так інтимно я ще ні з ким доти не співіснував. Минали місяці й, на свій превеликий подив, я виявив, що маю до такого життя хист. Я народився, щоб бути із Софією, і з кожним днем відчував, як стаю сильнішим, а вона робить мене кращим. Дивно, що звів нас Феншо. Якби він не зник, нічого цього не сталося б. Я був перед ним у боргу, а відплатити міг, тільки докладаючи щонайбільше зусиль для просування його творів.

Моя стаття справила належний ефект. Стюарт Зелений подзвонив і сказав, що це «сильно посприяло» проекту, із чого я зробив висновок: тепер він майже не сумнівається в рішенні видати книжку. Стаття викликала стільки зацікавлення, що Феншо вже не виглядав аж такою лотереєю. А потім «Небувалія» вийшла друком, і всі до однієї рецензії були добрі, а деякі й захоплені. На більше і сподіватися не можна було. Це — ​казка, про яку мріє кожен письменник; визнаю, це навіть мене трохи шокувало. У реальному світі так не буває. Минуло якісь кілька тижнів від публікації, а продажі вже перевищили очікуване. З часом додрукували другий наклад, у газетах і журналах почали розміщувати рекламу, а потім права продали компанії, яка випускала книжки у м’яких обкладинках, для перевидання наступного року. Не хочу сказати, наче книжка стала бестселером за комерційними стандартами, а Софія озолотилася, проте враховуючи, які серйозні і непрості у Феншо твори, й беручи до уваги схильність публіки уникати таких текстів, ми й уявити не могли такого успіху.

Певною мірою, тут історія мусила і завершитися. Юний геній загинув, але живе у своїх роботах, а його ім’я пам’ятатимуть прийдешні покоління. Друг дитинства рятує прекрасну юну вдову, й вони живуть довго і щасливо. Це розставило б усі крапки над і, лишилося тільки вийти востаннє на поклон. Але виявилося, що це — ​тільки початок. Усе, написане досі, — ​лише прелюдія, короткий синопсис того, що відбулося до початку історії, яку я мушу розповісти. Якби більше нічого не сталося, то нічого й не було б — ​адже ніщо не спонукало б мене писати. Тільки пітьма може змусити розкритися перед світом, пітьма, яка огортає мене щоразу, коли згадую ті події. Для того, щоб про них розповісти, потрібна відвага, але я знаю, що якщо не напишу, то ніколи від них не порятуюся. Тільки навряд чи я порятуюся, навіть якщо розповім правду. Історіям без фіналу нічого не залишається, крім як тягнутися в нескінченність: якщо застрягнеш у такій, то так і помреш, не зігравши до кінця своєї ролі. Сподіваюся, історія, яку я мушу розповісти, десь та й закінчується, що десь я та й знайду просвіт у пітьмі. Саме цю надію я й називаю відвагою, а чи є для неї підстави — ​це геть інше питання.

Минуло близько трьох тижнів після прем’єри спектаклів. Я, як завжди, провів ніч у Софіїній квартирі, а вранці поїхав до себе працювати. Наскільки пам’ятаю, я мусив закінчити нарис про чотири-п’ять поетичних збірок, одну з тих тяжких оглядових рецензій, і все ніяк не міг зосередитися. Я постійно відволікався від книжок на столі, щоп’ять хвилин підхоплювався зі стільця й починав крокувати кімнатою. Напередодні Стюарт Зелений розповів мені дивну історію, і я все ніяк не міг викинути її з голови. За словами Стюарта, почали ходити чутки, що не було ніякого Феншо. Подейкували, що я вигадав його, а насправді все написав сам. Спершу я розсміявся й пожартував, що Шекспір також не писав п’єс. Але тепер, подумавши, я не міг визначитися, образа це чи лестощі. Невже люди мені не довіряють? Навіщо мені завдавати собі стільки клопоту, створювати цілий корпус текстів, а тоді навіть нічого з того не отримати? А з іншого боку, невже люди справді вірять, наче я здатен написати такий блискучий роман як «Небувалія»? Я зрозумів, що, коли всі рукописи Феншо вийдуть друком, я цілком можу написати ще парочку книжок під його іменем. Я, звичайно, не збирався цього робити, але думка навіювала певні цікаві запитання: що це значить, коли письменник ставить на обкладинці книжки своє ім’я? Чому дехто ховається за псевдонімом? Чи є в письменників узагалі справжнє життя? Сяйнув здогад, що, можливо, мені сподобалося б писати під прибраним іменем, вигадавши собі таємну личину. Я замислився, чому ця ідея мене так приваблює. Одна думка перетікала в іншу, й коли я нарешті вичерпав цю тему, то зрозумів, що згаяв більшість ранку.

Настала 11:30 — ​час, коли приносили пошту — ​тож я здійснив ритуальну вилазку ліфтом униз, аби перевірити, чи не з’явилося нічого у моїй скриньці. Це завжди був для мене поворотний момент дня, тож я мимоволі хвилювався. Я завжди сподівався на добрі новини — ​несподіваний чек, пропозицію роботи, лист, який змінить моє життя — ​і радісні передчуття настільки увійшли у звичку, що я не міг дивитися на скриньку без трепету. Це — ​моя схованка, єдине місце у світі, що належить виключно мені. А при цьому воно пов’язує мене з рештою світу, і його чарівні глибини наділені владою вершити історію.

Того дня на мене чекав тільки один лист — ​у простому білому конверті з нью-йоркським штемпелем, без зворотної адреси. Почерк був мені незнайомий (моє ім’я й адреса друкованими літерами), і я не мав ані найменшої гадки, хто це написав. Я відкрив конверт у ліфті — ​й саме там, на шляху до дев’ятого поверху, на мене звалилося небо.

«Тільки не гнівайся, що я тобі пишу, — ​так починався лист. — ​Я знаю, що від такого може статися серцевий напад, але все ж хочу надіслати тобі останнє послання й подякувати за все, що ти зробив. Я й так знав, що ти — ​правильна особа для цього завдання, але все склалося ще краще, ніж я думав. Ти зробив неможливе, і я перед тобою в боргу. Ти подбаєш про Софію й малого, а я житиму з чистим сумлінням.

Я не пояснюватиму своїх вчинків. Попри цей лист, я хочу, аби ти й далі поводився так, ніби віриш, що я загинув. Це — ​найважливіше: нікому не кажи, що я з тобою зв’язався. Мене все одно не знайдуть, тож заводити про це розмови не варто. Й понад усе — ​не кажи нічого Софії. Хай розлучиться зі мною і чимшвидше побереться з тобою. Я тобі довіряю — ​й даю тобі моє благословення. Дитині потрібен батько, а я не довіряю нікому, крім тебе.

Я хочу, щоб ти розумів: я при своєму розумі. Я прийняв рішення, яке видавалося мені необхідним, і хоча тим завдав болю іншим, полишити їх — ​мій найкращий і наймилосердніший вчинок.

Сім років від дня мого зникнення стануть днем моєї смерті. Я виніс собі вирок, апеляцій не буде.

Благаю, не шукай мене. Я не хочу, щоб мене знайшли, і, думаю, маю право прожити решту життя так, як вважаю за потрібне. Мені гидко погрожувати тобі, але я не маю вибору, крім як попередити: якщо тобі якимось дивом вдасться мене вистежити, я тебе вб’ю.

Я радий, що мої твори викликали стільки зацікавлення. Я навіть не уявляв, що так буває. Але зараз це видається дуже далеким. Писання книжок належить іншому життю, й думки про нього лишають мене байдужим. На гроші я не зазіхатиму, я радо віддаю їх тобі та Софії. Писання — ​це хвороба, що довго мене мучила, але тепер я нарешті одужав.

Будь певен, я більше з тобою не виходитиму на контакт. Ти звільнився від мене, я бажаю тобі довгого і щасливого життя. Як же добре, що все склалося саме так. Ти мій друг, і моя єдина надія — ​що ти завжди будеш, ким є. А я — ​це геть інша історія. Побажай мені удачі».

Підпису під листом не було, й наступні кілька годин я що є сили намагався переконати себе, що все це дурний жарт. Якщо листа справді написав Феншо, то чому не підписався? Я розпачливо чіплявся за це як доказ містифікації, хапався за соломинку. Проте оптимізм мій протримався недовго, і я врешті мусив поглянути фактам у вічі. Існує багато причин не підписуватися, і що більше я про це думав, то чіткіше розумів: це — ​доказ того, що лист справжній. Шахрай, навпаки, зумисне підписався б, а чесна людина про це навіть не подумає. Тільки тому, хто не збирається нікого обманювати, вистачить самовпевненості на таку явну помилку. Та ще останні речення листа: «…ти завжди будеш, ким є. А я — ​це геть інша історія». Чи це значить, що Феншо став кимось іншим? Він, безперечно, живе під прибраним іменем, ось тільки як і де? Нью-йоркський штемпель може, певною мірою, слугувати підказкою, але з тим же успіхом може виявитися хитрощами, щоб збити мене зі сліду. Феншо дуже обережний. Я перечитував листа знову і знову, намагаючись розібрати його по букві, дістатися до суті, зазирнути між рядків — ​але нічого не виходило. Лист був непрозорий, просто пляма пітьми, що опирається спробам пробратися всередину. Урешті я здався, поклав листа в шухляду й розгублено визнав, що ніщо більше не буде таким, як раніше.

А найбільше мене, мабуть, непокоїла власна дурість. Озираючись на минуле, я бачу, що від початку мав на руках усі факти, від першої ж зустрічі із Софією. Феншо багато років нічого не видає, а потім каже дружині, що робити у випадку, якщо з ним щось станеться (зв’язатися зі мною, видати твори), і зникає. Усе на поверхні. Він хотів піти — ​й пішов. Якогось дня просто встав і пішов від вагітної дружини. Вона йому довіряла й уявити не могла, щоб він так повівся, то й не мала вибору, крім як вирішити, що він загинув. Софія дурила себе, але за таких обставин навряд чи могла вчинити інакше. А ось у мене виправдання не було. Я від початку не завдав собі клопоту все обдумати самостійно. Я піддався на її аргументи, радо прийняв її хибне тлумачення фактів, а тоді взагалі перестав думати. Людей убивали й за менше.

Минали дні. Інтуїція підказувала віддати Софії листа, але рука не піднімалася. Мені було страшно, я не знав, як вона вчинить. У паршивому настрої я доводив собі, що мовчанка — ​єдиний спосіб її захистити. Що вона отримає, коли почує, що Феншо її покинув? Вона звинувачуватиме себе в тому, що сталося, а я не хотів завдавати їй болю. Проте ця шляхетна мовчанка була підшита панікою і страхом. Феншо живий, і якщо я розповім Софії, то як це позначиться на нас? Мені була нестерпна сама думка, що Софія може схотіти, аби він повернувся. Й мені не вистачило хоробрості ризикнути й усе перевірити. Можливо, це й була найбільша моя поразка. Якби я вірив у силу Софіїної любові до мене, то пішов би на будь-який ризик. Але в той час мені здавалося, що це безвихідь, і тому я зробив так, як просив Феншо — ​не заради нього, а заради себе. Я замкнув цю таємницю в собі й навчився тримати язика на припоні.

Минуло ще кілька днів, і я запропонував Софії руку і серце. Ми про це й раніше говорили, але цього разу я словами не обмежився й довів серйозність своїх намірів. Я розумів, що поводжуся не так, як завжди (йду напролом, без гумору), але нічого не міг вдіяти.

Я не міг жити у цій непевній ситуації, відчував потребу вирішити все тут і зараз. Софія, звичайно, помітила зміни, але, оскільки не знала причини, потлумачила їх як надмір пристрасті — ​поведінку схвильованого закоханого, який іде до того, чого жадає найбільше (що також правда). Так, сказала вона, вона вийде за мене. Невже я справді думав, що вона мені відмовить?

— А ще я хочу всиновити Бена, — ​сказав я. — ​Я хочу дати йому своє прізвище. Хлопчикові потрібен батько.

Софія сказала, що про інше не може бути й мови. Тільки це підходить усім нам трьом.

— І я хочу зробити все чимшвидше, — ​не вгавав я. — ​У Нью-Йорку ти отримаєш розлучення не раніше, ніж за рік — ​це надто довго, я стільки не витримаю. Є й інші штати. Алабама, Невада, Нью-Мексико, та бозна-де. З’їздили б на канікули, а після повернення ти будеш вільна вийти за мене заміж.

Софія сказала, що їй подобається, як це звучить — ​«вільна вийти за мене заміж». І якщо для цього треба кудись поїхати, то вона поїде, вона поїде, куди я тільки схочу.

— Врешті, — ​сказав я, — ​він зник понад рік тому, майже півтора. Загиблого офіційно визнають покійним через сім років. Різне трапляється, життя не стоїть на місці. Тільки подумай, ми знайомі вже майже рік.

— Якщо точніше, — ​відповіла Софія, — ​ти вперше переступив цей поріг 26 листопада 1976 року. За вісім днів буде рівно рік.

— Ти пам’ятаєш дату.

— Звичайно, пам’ятаю. Це ж був найважливіший день у моєму житті.

Ми сіли на літак до Бірмінгема, штат Алабама, 27 листопада, й повернулися у Нью-Йорк після першого тижня грудня. 11-го ми побралися у ратуші, а потім влаштували вечерю приблизно для двадцяти друзів, де спиртне лилося рікою. Заночували ми у «Плазі», замовили сніданок у номер, а по обіді вилетіли з Беном до Міннесоти. 18-го Софіїні батьки влаштували нам весільну вечірку у себе вдома, а в ніч на 24-те ми разом відсвяткували норвезьке Різдво. За два дні по тому ми з Софією на півтора тижні вилетіли зі снігів на Бермуди, а тоді повернулися до Міннесоти по Бена. Ми збиралися знайти нову квартиру, щойно повернемося до Нью-Йорка. Десь над західною Пенсильванією, після години польоту, Бен попісяв крізь підгузок мені на коліна. Коли я показав йому велику темну пляму на штанях, він розсміявся, заплескав у долоні, а тоді, дивлячись мені просто у вічі, вперше назвав татом.