Нью-йоркська трилогія

11

Квінн лишився ні з чим. Нічого він не мав, нічого не знав, і прекрасно це усвідомлював. Він навіть не спочатку починає, а задовго до початку. Так задовго, що такий початок — ​гірший за будь-який кінець, який він тільки може собі уявити.

Годинник показував, що вже майже шоста. Квінн рушив додому тією ж дорогою, якою прийшов, і з кожним кварталом його кроки довшали. Сягнувши своєї вулиці, він перейшов на біг. Друге червня, — ​сказав він собі. Спробуй не забути. Це — ​Нью-Йорк, завтра буде третє червня. Якщо все буде добре, то післязавтра настане четверте, тільки нічого не можна знати напевно.

Час домовленого дзвінка Вірджинії Стіллман минув так давно, що він навіть не знав, чи варто дзвонити зараз. Можливо, просто забути про неї? Просто полишити все? Так, — ​сказав він собі, — ​все можливо. Можна викинути цю справу з голови, повернутися до звичного життя, написати нову книжку. Можна кудись з’їздити, навіть виїхати на певний час із країни. Можна, наприклад, полетіти в Париж. Звісно, можна. Але взагалі, куди завгодно можна поїхати, — ​подумав він.

Він сів у вітальні й оглянув стіни. Колись, як він пам’ятав, вони були білі, а тепер чомусь пожовкли. Імовірно, з часом занепадуть, посіріють, може, навіть побуріють, як старий фрукт. Біла стіна перетворюється на жовту стіну, а тоді на сіру, — ​сказав він собі. Фарби видихаються, місто наступає з сажею, тиньк кришиться зсередини. Зміни, а потім ще зміни.

Він викурив одну цигарку, потім другу, потім третю. Опустив погляд на руки, побачив, що вони брудні, й пішов помити. Відкрутивши воду у ванні, вирішив іще й поголитися. Він намазав лице кремом для гоління, дістав свіжу бритву й почав зішкрібати щетину. У дзеркало чомусь неприємно дивитися, він уникав власного погляду. Старієш, — ​сказав він собі, — ​на старого пердуна перетворюєшся. Тоді пішов на кухню, з’їв миску пластівців, викурив іще цигарку.

Була сьома. Він знову подумав, чи не подзвонити Вірджинії Стіллман. Обдумуючи це, він раптом зрозумів, що власної думки більше не має. Він міг навести й аргументи за те, щоб зробити дзвінок, і за те, щоб його не робити. Врешті питання вирішив етикет. Нечесно зникнути, ні слова не сказавши. А от потім можна хоч під землю провалитися. Він вирішив: можна все, якщо тільки озвучити свої наміри заздалегідь. Тоді ти вільний котитися на сто вітрів.

Але лінія була зайнята. Він почекав п’ять хвилин і подзвонив знову. Знову зайнято. Наступну годину Квінн то дзвонив, то чекав, і весь час із тим же результатом. Нарешті він видзвонив оператора і спитав, чи по той бік телефон в порядку. Плата за запит — ​тридцять центів, — ​сказали йому. Потім був тріск дротів, звук додзвону, ще голоси. Квінн спробував уявити, як виглядають оператори. Тоді знову озвалася перша жінка: номер зайнято.

Квінн не знав, що й думати. Можливостей стільки, що він навіть не знав, із чого починати. Стіллман подзвонив? Трубку не поклали? Щось третє?

Він увімкнув телевізор і подивився перші два інінги гри «Метс». Тоді знову подзвонив. Ефект той же. На початку третього інінгу «Сент-Луїс» заробили пункти за вок, здобуту базу, інфілд-аут і сакріфайс-флай. «Метс» зрівняли рахунок у своїй половині інінгу, коли Вілсон пробив дабл, і Йонґблад — ​сінгл. Квінн раптом зрозумів, що йому байдуже. Потім пішла реклама пива, й він відключив звук. Він удвадцяте спробував додзвонитися до Вірджинії Стіллман, і вдвадцяте ситуація повторилася. На початку четвертого інінга «Сент-Луїс» заробив п’ять ранів, і Квінн відключив ще й зображення.

Він знайшов свій червоний записник, сів за стіл і наступні дві години зосереджено писав. Він не завдавав собі клопоту перечитувати. Тоді передзвонив Вірджинії Стіллман: знову було зайнято. Він так грюкнув слухавкою, що аж пластмаса тріснула, й коли спробував набрати номер знову, гудка не було. Він устав, пішов на кухню і взяв ще миску пластівців. А тоді ліг спати.

Уві сні, який згодом забув, він ішов Бродвеєм, ведучи за руку Остерового сина.

Наступний день Квінн провів на ногах. Вийшов рано, одразу по восьмій, і не спинявся подумати, куди прямує. Так вийшло, що того дня він побачив чимало речей, яких раніше не помічав.

Щодвадцять хвилин він заходив у телефонну будку і дзвонив Вірджинії Стіллман. Ситуація була та сама, що й попереднього вечора. Тепер Квінн уже й не чекав почути щось, крім коротких гудків. Це навіть перестало непокоїти. Короткі гудки стали рефреном до його кроків, метрономом, що відмірював чіткий ритм поміж міського гамору. Було щось заспокійливе в тому, що хай коли він набере номер, на нього чекатиме той же звук, незворушний у своєму запереченні, унеможливленні мови й самої можливості мови, наполегливий, як серцебиття. Тепер Віржинія та Пітер Стіллман від нього відтяті. Але він міг бодай заспокоїти сумління думкою, що не здається. Хай би в яку пітьму вони його вели, він їх не полишає.

Він спустився Бродвеєм до 72-ї вулиці, звернув на схід у напрямку Сентрал-Парк-Вест і пройшов уздовж неї по 59-й вулиці до статуї Колумба. Там знову звернув на схід, цього разу по Сентрал-Парк-Сауз до Медісон-авеню, а тоді направо й дійшов до Центрального вокзалу. Покружлявши навмання, він кілометра півтора пройшов на південь, дійшов до точки злиття Бродвею і П’ятої авеню на рівні 23-ї вулиці, спинився подивитися на хмарочос Праску, а тоді змінив курс і попрямував на захід, доки не сягнув Сьомої авеню, де звернув наліво в південному напрямку. На Шерідан-сквер він знову звернув на схід і побрів по Вейверлі-плейс, перетнув Шосту авеню і дійшов до Вашинґтон-сквер. Він пройшов через арку й пішов на південь через натовп, на мить завмерши подивитися на штукаря, який балансував на мотузці, натягнутій між ліхтарем і деревом. Тоді вийшов із маленького парку на південно-східному куті, пройшов через квартал гуртожитків із зеленими газонами і звернув направо на Г’юстон-стрит. На Вест-Бродвеї він знову повернув, цього разу наліво, і пішов до Каналу. Здаючи направо, він пройшов маленький парк і різко звернув на Верік-стрит, проминув шостий номер, де колись жив, і знову взяв курс на південь, повернувшись на Вест-Бродвей там, де він зливався з Верік. Вест-Бродвеєм він дійшов до підніжжя Світового торгового центру, де зайшов у фоє однієї з веж і втринадцяте за день подзвонив Вірджинії Стіллман. Квінн вирішив поїсти, зайшов у фастфуд на першому поверсі й повільно з’їв бутерброд, роблячи нотатки у червоному записнику. Далі він знову рушив на схід, блукаючи вузькими вуличками фінансового кварталу, а тоді пішов далі на південь до Боулінґ-Ґрін, де побачив воду і чайок, що кружляли у полуденному світлі. Він рипнувся сісти на пором до Стейтен-Айленду, але передумав і натомість повернув на північ. На Фултон-стрит звернув направо й пішов на північний схід по Іст-Бродвею, що через міазми Ловер-Іст-Сайду довів його до Чайнатауну. Там вийшов на Бавері, якою добрів до 14-ї вулиці. Тоді відхилився наліво, пройшов навскоси Юніон-сквер і рушив на північ по Парк-авеню-сауз. На 23-й вулиці виманеврував на північ. За кілька кварталів по тому знову здійснив вилазку направо, пройшов один квартал на схід, а тоді певний час крокував Третьою авеню. На 32-й вулиці він звернув направо, вибрів на Другу авеню, звернув наліво, ще три блоки пересунувся на північ, а тоді востаннє здав направо й опинився на П’ятій авеню.

Пройшовши останні сім кварталів до будівлі Об’єднаних націй, він вирішив перепочити. Він сів на кам’яній лавочці на майданчику перед будівлею і перевів подих, лінькуючи на осонні із заплющеними очима. А тоді відкрив червоного записника, вийняв з кишені ручку глухонімого й перейшов на нову сторінку.

Того дня він зробив у блокноті перші записи, що ніяк не стосувалися справи Стіллмана. Натомість зосередився на побаченому за час прогулянки. Він не спинявся обдумати, що робить, і не аналізував можливих сенсів цієї незвичної поведінки. Він хотів задокументувати певні факти, доки не забув.

Сьогодні, як ніколи: волоцюги, бурлаки, мандрьохи, безпритульні та пияки. Каталог — ​від просто злиденних до зламаних. Куди не зверни, вони повсюди, що у добрих районах, що в поганих.

Дехто блукає з певною подобою гідності. Вони ніби кажуть: ви мені тільки дайте грошей, і я скоро долучуся до вас усіх, гасатиму туди-сюди у справах. Інші втратили надію вирватися з власної безпритульності. Вони розлягаються на тротуарі з кашкетами, чашками чи скриньками, навіть не завдаючи собі клопоту підняти на перехожих погляд, надто зрозпачені, щоб бодай подякувати тим, хто таки жбурляє їм монети.

Інші намагаються якось відпрацювати гроші: сліпі продають олівці, пияки миють вікна машин. Дехто розказує історії, зазвичай трагічні оповіді про своє життя, аби хоч чимось віддячитися благодійникам за їхню ласку, нехай хоч би словами.

У декого є справжній талант. Ось, наприклад, сьогодні бачив, як чорношкірий старий витанцьовує, жонглюючи цигарками, — ​колись, мабуть, у водевілях грав, але й досі гідності не втрачає: вбраний у бузковий костюм із зеленою сорочкою і жовтою краваткою, на вустах — ​призабута сценічна посмішка. А є ж іще художники, що малюють крейдою на асфальті, й музиканти, що грають на саксофонах, електрогітарах, скрипках. Інколи трапляються й генії, як‑от мені сьогодні.

Кларнетист непевного віку у капелюсі, що закриває обличчя, сидів, схрестивши ноги, на тротуарі, як заклинач змій. Просто перед ними стояли дві заводні іграшкові мавпочки — ​одна з тамбурином, одна з барабаном. Одна трусила інструментом, а інша по своєму била, створюючи дивний, але точний синкопований ритм, а чоловік імпровізував під нього нескінченні варіації на своєму інструменті, виструнчившись і розгойдуючись туди-сюди, енергійно відтворюючи мавпоччин ритм. Він грав із розмахом і завзяттям, видавав чіткі переплетені мелодії у мінорному ключі, ніби радий сидіти зі своїми механічними друзями, не підводячи погляду, замкнений у світі, який сам же і створив. Мелодії тягнулися й тягнулися, сходячись урешті до одного й того ж пункту, та що довше я слухав, то тяжче було піти.

Всередині тієї музики, у колі її повторів: можливо, це і є місце, де можна врешті розчинитися.

Однак прохачі й артисти — ​лише крихітна частка нашого безпритульного населення. Вони — ​аристократія, еліта серед тих, хто опустився. Тих, кому робити нічого і йти нікуди, значно більше. Багато серед них пияків, хоча це слово й не передає тієї руїни, на яку вони перетворилися. Зрозпачені бугаї у рам’ї, зі скривавленими і вкритими синцями обличчями, вони бредуть вулицями, мов у кайданах. Засинають на порогах, бездумно падають під колеса, валяться на тротуарах — ​куди не поглянь, усюди вони. Хтось помирає від голоду, хтось від переохолодження, інших б’ють, палять, катують.

І на кожну душу в цьому колі пекла припадає по кілька замкнених у своєму безумстві, нездатних вийти у світ за межею свого тіла. Вони ніби й тут, а до присутніх їх зарахувати неможливо. Ось, наприклад, чоловік, який повсюди зі собою тягає барабанні палички й на ходу відбиває по тротуару зухвалий, але позбавлений сенсу ритм, незграбно згорбившись — ​б’є і б’є по цементу. Можливо, він думає, що виконує важливу роботу. Можливо, якби він не робив того, що робить, це місто розпалося б на шматки. Можливо, місяць вирвався б з орбіти й повалився на Землю. Є такі, що розмовляють самі зі собою, бурмочуть, кричать, сиплють прокльонами, стогнуть, розказують собі оповідки, ніби іншому. Сьогодні я бачив чоловіка, що сидів, мов гора лахміття, перед Центральним вокзалом, і доки юрми плинули повз нього, він нажаханим голосом повторював:

— Третій піхотний… бджіл жеру… у мене бджоли з рота виповзають…

Чи от жінка, що волала своєму невидимому супутникові:

— А що, як я не хочу! А що, як я, бля, просто не хочу!

Жінки з кульками й чоловіки з картонками тягають свої манатки з одного місця на інше, постійно в русі, ніби від того, де вони будуть, щось зміниться. Он чоловік, загорнутий в американський прапор. Он жінка з геловінівською маскою на лиці.

Он чоловік у порваному пальті й черевиках, підв’язаних дрантям, несе досконало відпрасовану білу сорочку на вішаку, досі загорнуту у пластиковий пакет із хімчистки. Он чоловік у діловому костюмі, але босий і з футбольним шоломом на голові. Он жінка, в якої одяг з голови до п’ят вкритий значками до президентських виборів. Он чоловік, що блукає, закривши обличчя руками, істерично ридає й весь час повторює:

— Ні, ні, ні. Він загинув. Він не загинув. Ні, ні, ні. Він загинув. Він не загинув.

Бодлер: Il me semble que je serais toujours bien là où je ne suis pas. Інакше кажучи, мені здається, що я завжди буду щасливий у тому місці, де мене нема. Чи геть у лоб: хай би де я був, я не можу там бути собою. Чи й узагалі, піймаймо корову за роги: Будь-де, аби геть із цього світу.

Звечоріло. Квінн закрив червоний нотатник і поклав ручку в кишеню. Він хотів іще подумати про написане, але зрозумів, що не годен. Його оповивало м’яке, аж солодке повітря, ніби не з цього міста. Він підвівся з лавочки, потягнувся й рушив до телефонної будки, звідки знову подзвонив Вірджинії Стіллман. Тоді пішов повечеряти.

У ресторані він зрозумів, що прийняв рішення. Воно вже оформилося у нього в голові, він просто цього не розумів. Тепер він збагнув, що короткі гудки — ​не випадкові. Це знак, що не можна уривати зв’язку з цією справою, хай би як хотілося. Він хотів додзвонитися до Вірджинії Стіллман і сказати, що умиває руки, але доля розпорядилася інакше. Квінн спинився, щоб про це подумати. Чи конче треба розкидатися словом «доля»?

Це пафосне слово, старосвітське. Та все ж, що довше він про це думав, то більше розумів, що саме це й хоче сказати. Себто, може, й не це, але ближчих слів не було. Це — ​як невидимий підмет у фразах штибу «дощило» чи «споночіло». Що це дощило? Можливо, стан речей в цілому, той стан присутності — ​полотно, на якому розгортаються всі події світу. Точніше окреслити його неможливо. Може, точних відповідей Квінн і не шукав.

Отже, доля. Він собі може думати, що хоче, і бажати, що хоче, ось тільки вдіяти нічого не може. Він погодився на пропозицію, й тепер не може перекреслити те «так». Це значить тільки одне: треба йти далі. Інших варіантів нема. Або так, або так. І байдуже, чи йому це подобається.

З Остером це, звісно, помилка. Можливо, колись у Нью-Йорку й був приватний детектив із таким іменем. Чоловік Пітерової няньки — ​поліцейський на пенсії, отже, вже не юнак. У його часи, значить, у Нью-Йорку був такий собі Остер із доброю репутацією, й він одразу про нього згадав, коли знадобилися послуги детектива. Він зазирнув у телефонний довідник, знайшов тільки одну особу з таким іменем і припустив, що це він і є. І передав номер Стіллманам. Так сталася друга помилка. Через неполадки на лінії дзвінок надійшов йому. Трапляється. Так він і взяв слухавку, коли цей дзвінок від початку був рокований не йому. Все логічно.

Лишалася тільки одна проблема. Якщо він не зможе зв’язатися з Вірджинією Стіллман — ​а він-бо вірить, що йому не судилося з нею зв’язатися, — ​то що робити далі? Завдання — ​захистити Пітера, щоб йому й волосина з голови не впала. Яка різниця, чи Вірджинія Стіллман знає, що він робить, коли він робить, що мусить? В ідеалі, звісно, потрібно підтримувати контакт із замовником. Це — ​один із принципів Макса Ворка. Але чи це просто-таки необхідно? Яка різниця, раз Квінн робить свою роботу? Якщо й виникнуть якісь непорозуміння, то їх можна пояснити, коли справа завершиться.

Отже, далі він може робити, що вважатиме за потрібне. Вірджинії Стіллман більше не дзвонитиме. Полишить пророчі короткі гудки раз і назавжди. Тепер його ніщо не зупинить. Стіллман не зможе наблизитися до Пітера непоміченим.

Квінн оплатив рахунок, запихнув у рот ментолову зубочистку і знову рушив. Пішов він недалеко. По дорозі зайшов у цілодобове відділення Сітібанку й перевірив баланс на рахунку в банкоматі. У нього було 349 доларів. Він зняв триста, поклав готівку в кишеню і продовжив шлях на північ. На 57-й вулиці звернув наліво і дійшов до Парк-авеню. Там звернув направо і продовжив на північ до 69-ї вулиці, де вийшов до кварталу Стіллманів. Будинок виглядав так само, як першого дня. Він підняв голову перевірити, чи горить у них світло, але не зумів згадати, які вікна їхні. На вулиці стояла цілковита тиша. Машини не їздили, люди не ходили. Квінн перейшов дорогу, знайшов місце у вузькому завулку і влаштувався там на ніч.