Нью-йоркська трилогія

7

На Центральний вокзал він прийшов завчасно. Стіллманів потяг мав прибути о 18:41, але Квінн потребував часу, аби вивчити географію цього місця й пересвідчитися, що Стіллманові не вдасться вислизнути непоміченим. Вийшовши зі станції метро й зайшовши до великої зали, він побачив, що тільки-но перевалило за четверту. Станція вже почала наповнюватися людом, як то бувало у годину пік. Протискаючись проти течії натовпу, Квінн обійшов пронумеровані ворота у пошуку прихованих сходів, непозначених виходів і темних ніш. Він дійшов висновку, що той, хто хоче зникнути, може зробити це без проблем. Лишалося сподіватися, що Стіллмана не попередили. А якщо попередили, і Стіллман вислизне, то, значить, відповідальність лежить на Вірджинії Стіллман. Більше нікому. Його заспокоювала думка, що на випадок, якщо все піде не так, є запасний план. Якщо Стіллман не з’явиться, Квінн рушить прямо по 69-й вулиці й затисне Вірджинію Стіллман у кут.

Блукаючи вокзалом, він раз у раз нагадував собі, ким буцімто є. Бути Полом Остером, почав розуміти він, не так уже й неприємно. Його тіло, розум і думки не змінилися, але почувався він так, ніби вислизнув зі своєї самості і вже не мусить гибіти під тягарем власної свідомості. Здавалося б, це — ​дрібний трюк, витівочка з іменем, але стало незрівнянно легше і вільніше. Він розумів ілюзорність стану, але все одно відчував певну втіху. Насправді він не втратив себе, а тільки прикидався іншим і міг за бажання повернутися до іпостасі Квінна. Так, у постаті Пола Остера є мета — ​мета, яка набувала дедалі більшої ваги, — ​і це виправдовувало таку шараду і звільняло від необхідності виправдовуватися за брехню. Він ототожнив Остера з тим, щоб робити у світі добро.

Отже, він блукав вокзалом у іпостасі Пола Остера й чекав на появу Стіллмана. Він підвів погляд на склепіння величезної зали й уважно придивився до розписів, що зображали зоряне небо. Лампочки імітували зорі, лінії складалися у сузір’я. Квінн зроду не розумів зв’язку між сузір’ями та їхніми назвами. У дитинстві він багато годин вдивлявся в нічне небо, намагаючись звести докупи кластери вогників із ведмедями, биками, стрільцями й водоліями. Йому так ніколи й не вдалося, і він почувався по-дурному, ніби в центрі його мозку була сліпа пляма. Цікаво, чи Остерові в дитинстві повелося більше.

По той бік зали більшу частину східної стіни займала реклама «Кодака», виконана у не по-земному яскравих кольорах. Того місяця плакати зображали вуличку в якомусь рибальському селі в Новій Англії — ​чи не Нантакеті. Бруківку й різнобарвні квіти у вазонках під вікнами заливало прегарне весняне світло, а ген внизу вулиці виднівся океан — ​білі хвилі на синій-пресиній воді. Квінну згадалося, як вони з дружиною з’їздили на Нантакет — ​давним-давно, у перший місяць вагітності, коли його син ще був крихітним горішком у неї в животі. Спогади були болісні, тож він спробував їх притлумити. «Поглянь на це очима Остера, — ​сказав він собі, — ​а про інше не думай». Він знову відшукав поглядом фотографію і з полегшею зрозумів, що тепер думає про китів, експедиції, які вирушали з Нантакета у минулому столітті, Мелвілла й перші сторінки «Мобі Діка». Звідти його розум перескочив на колись бачений опис останніх років життя Мелвілла: мовчазний старигань працював на нью-йоркській митниці, ніким не читаний, усіма забутий. А потім перед очима раптом надзвичайно чітко постали вікно Бартльбі і глуха цегляна стіна за ним.

Хтось поплескав його по руці, й коли Квінн рвучко розвернувся, то побачив невисокого тихого чоловіка, що простягав йому зелену і червону кулькові ручки. До ручок був пришпилений маленький білий прапорець, на одному боці якого писалося: «Продаж товарів на благо ГЛУХОНІМИХ. Платіть, скільки схочете. Спасибі за допомогу». На іншому боці прапорця розмістилася абетка жестової мови — ​«НАВЧИСЯ РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЗЯМИ» — ​де кожній із двадцяти шести літер відповідав певний жест. Квінн сягнув у кишеню і дав чоловікові долар. Глухонімий коротко кивнув і пішов далі, лишивши Квінна з ручкою в руках.

Тим часом перевалило за п’яту. Квінн вирішив, що в іншій точці буде менш вразливий, і перебрався до зали очікування. Зазвичай це безрадісне місце давало прихисток людям, яким більше нікуди податися, але зараз, у розпал години пік, його окупували чоловіки та жінки з портфелями, книжками й газетами. Квіннові ледве вдалося знайти сидіння. Поблукавши хвилини дві-три, він нарешті вмостився на одній із лавок, втиснувшись між чоловіком у синьому костюмі й повненькою молодичкою. Чоловік читав спортивну секцію «Таймс», і Квінн скосив очі, щоб прочитати, як «Метс» учора продули. Він дочитав абзацу до третього чи й четвертого, коли чоловік повільно повернувся, зміряв його лютим поглядом і відсмикнув газету.

Після того стався дивний інцидент. Квінн перевів погляд на дівчину справа — ​ану ж бо знайдеться якесь читво. Він вирішив, що їй років двадцять. На її лівій щоці під товстим шаром рожевої пудри виднілося кілька прищиків, а у роті потріскувала жувальна гумка. Зате вона читала книжку у яскравій м’якій обкладинці, і Квінн злегка нахилився, щоб побачити назву. На його подив, це виявився твір його пера — ​«Згуба самогубців» Вільяма Вілсона, перший роман із циклу про Макса Ворка. Квінн часто уявляв таку ситуацію: несподівана втіха від зустрічі зі своїм читачем. Він навіть уявляв, як зав’яжеться розмова: незнайомець розхвалює роман, він тримається гордо, але скромно, а тоді неохоче, як і належить авторові, погоджується підписати книжку, «раз ви наполягаєте». Аж ось ця сцена таки сталася наяву — ​а він розчарований, ба навіть розлючений. Дівчина, що сиділа поряд, йому не подобалася, і його ображало, що вона недбало гортає сторінки, які коштували стількох зусиль. Хотілося вирвати книжку їй із рук і втекти.

Він знову придивився до обличчя дівчини, намагаючись почути слова, які вона подумки промовляє, коли очі бігають рядками. Мабуть, витріщався надто довго, бо вона роздратовано повернулася:

— Якісь проблеми, містере?

Квінн кволо посміхнувся.

— Жодних, просто цікаво, чи вам подобається книжка.

Дівчина стенула плечима.

— Читала кращі, читала гірші.

Квінн був готовий на тому й завершити розмову, але щось змусило його продовжити. Не встиг він підвестися і піти, як із вуст зірвалося:

— Вам цікаво?

Дівчина знову стенула плечима й гучно луснула бульку.

— Типу того. Була така сцена, що детектив заблукав. Ото було страшно.

— А детектив розумний?

— Так, розумний. Тільки базікає забагато.

— Ви б хотіли більше дії?

— Мабуть.

— Якщо вам не подобається, то чого ж читаєте далі?

— Не знаю, — ​і вона знову стенула плечима. — ​Мабуть, щоб згаяти час. Та й яке кому діло. Це книжка, та й усе.

Він уже наготувався сказати дівчині, хто він такий, але зрозумів, що це нічого не змінить. Він п’ять років приховував особу Вільяма Вілсона, тож не розкриє її й зараз, а придуркуватій незнайомці — ​й поготів. Попри це, пригода вразила його самолюбство, і він розпачливо спробував проковтнути образу. Щоб не дати дівчині ляпаса, він рвучко встав і пішов геть.

О 18:30 він зайняв позицію перед платформою 24. Потяг прибував вчасно, і Квінн вирішив, що з позиції просто перед дверима має прекрасні шанси зауважити Стіллмана. Він вийняв фотографію з кишені і знову оглянув, особливу увагу приділяючи очам. Він десь вичитав, що очі — ​єдина частина обличчя, яка лишається незмінною з дитинства до старості. Достатньо спостережливий глядач, теоретично, може зазирнути у вічі хлопчику на фотографії і впізнати ту ж особу у старості. Квінн сумнівався, але більше нічого йому не лишалося — ​це його єдиний зв’язок із теперішнім. Стіллманове обличчя знову нічогісінько йому не сказало.

Потяг під’їхав, і його звуки прокотилися цілісіньким Квінновим тілом: хаотичний, недоладний шум влився у пульс, розганяючи кров різкими поштовхами. А тоді думки заполонив голос Пітера Стіллмана, рої слів без сенсу билися в черепі. Він зусиллям волі спробував опанувати себе. Але не помогло. Хай би що він чекав від себе тієї миті, цікавість не полишала.

Потяг був забитий, пасажири заповнили платформу і юрмою повалили до нього. Нервово поплескуючи себе по стегну червоним записником, Квінн навшпиньках вдивлявся в натовп. Уже за мить людський потік оповив його зусібіч: чоловіки і жінки, малі та старі, підлітки й немовлята, багаті і бідні, чорні чоловіки і білі жінки, білі чоловіки і чорні жінки, орієнтали й араби, чоловіки у коричневому, сірому, синьому й зеленому, жінки в червоному, білому, жовтому й рожевому, діти у кедах, діти у черевичках, діти у ковбойських чоботях, люди товсті і худі, люди високі й низькі, кожен неподібний на інших, кожен невід’ємний від власної самості. Квінн дивився на них усіх, прикипівши до місця, ніби ціле його існування звузилося до самих тільки очей. Щоразу, як до нього наближався старший чоловік, він готувався, що це й виявиться Стіллман.

Вони з’являлися і зникали надто швидко, щоб він дозволив собі потішитися розчаруванням, але у кожному немолодому обличчі він, здається, бачив провісника того, яким буде Стіллман, і очікування стрімко мінялися з кожним новим обличчям, ніби нагромадження старших чоловіків звістувало неминучу появу Стіллмана власною особою. Квіннові на мить сяйнула думка: «То от що це таке — ​ремесло детектива». А поза тим він ні про що не думав. Він спостерігав. Непорушний серед рухливої юрми, він стояв і спостерігав.

Квінн побачив Стіллмана, коли розійшлася десь половина пасажирів. Схожість із фотографією була безпомильна. Ні, той не облисів, хай би що там собі надумав Квінн. Нерозчесане біле волосся подекуди стирчало віхтями. Високий, худий, трохи згорблений, йому було явно за шістдесят. Він був вбраний не за сезоном у довге старомодне коричневе пальто і трохи човгав ногами при ході. Вираз обличчя в нього був безжурний — ​чи то про щось замислився, чи то відключився. Навколо він не дивився, ніби його нічого не цікавило. При ньому була тільки шкіряна валіза, обв’язана ременем — ​колись дуже гарна, а тепер обшарпана. На шляху до виходу йому довелося кілька разів поставити валізу на землю, щоб перепочити. Здається, рух давався важко, він не розумів, як поводитися у натовпі — ​чи то наздоганяти, чи то дати іншим пройти.

Квінн відступив на якийсь метр, наготувавшись швидко звернути, за обставинами, чи то направо, чи то наліво. Вирішив, що триматиметься на належній відстані, щоб Стіллман не помітив хвоста.

Дійшовши до виходу з платформи, Стіллман знову поставив валізу і спинився. У ту мить Квінн дозволив собі зиркнути вправо від Стіллмана й обвести поглядом решту натовпу, аби пересвідчитися, що він не помилився. Те, що сталося, не мало жодних раціональних пояснень. Простісінько за Стіллманом, за якісь кілька сантиметрів від його правого плеча, спинився інший чоловік, вийняв із кишені запальничку й закурив. Обличчя в нього було точнісінько таке ж, як у Стіллмана. Квіннові на мить здалося, що це ілюзія, така собі аура від електромагнітних потоків у Стіллмановому тілі. Аж ні, другий Стіллман рухався, дихав, кліпав очима; його дії явно не залежали від першого Стіллмана. Другий Стіллман виглядав на багатія: вбраний у дорогий синій костюм, черевики лищать, біла шевелюра розчесана, а в очах хитринка, наче він точно знає, що у світі до чого. У нього теж була тільки одна валіза — ​елеґантна чорна валіза десь такого ж розміру, як у іншого Стіллмана.

Квінн скам’янів. Хай би що він зараз зробив, це буде помилка. Хай би що він обрав — ​а обирати треба — ​це буде випадковість, покора обставинам. Непевність переслідуватиме його до кінця. У ту мить два Стіллмани знову рушили, перший направо, другий наліво. Квіннові хотілося розірватися навпіл, як амебі, й кинутися на два боки одночасно. «Давай, роби щось, — ​сказав він собі, — ​негайно, йолопе».

Він рушив наліво, услід за другим Стіллманом, хоча не мав на те вагомих причин. Пройшов кроків дев’ять-десять, спинився. Щось йому підказувало, що він про свої дії ще пожалкує. Його вела злість і бажання помститися другому Стіллманові за те, що сплутав йому карти. Він розвернувся й побачив, що перший Стіллман плентається у протилежний бік. Ясно ж, що це — ​той, хто йому потрібен. Оця от обшарпана істота, зламана, відірвана від світу навколо — ​ясно ж, що це і є Стіллман-безумець. Квінн глибоко вдихнув, видихнув так, що груди затрепетали, і вдихнув знову. Ні в чому не можна бути певним: ані зараз, ані взагалі ніколи. Він рушив за першим Стіллманом, сповільнившись і достосувавши крок до ритму старого, і довів його до метро.

Була майже сьома, натовп уже порідшав. Стіллман рухався, мов у тумані, але, здається, знав, куди прямує. Професор рушив просто до ескалатора, купив квиток у кіоску внизу і почав терпляче чекати на платформі на шатл до Таймс-Сквер. Раніше Квінн боявся, що його помітять, але страх почав розвіюватися. Він ще не бачив особи, яка настільки глибоко поринула б у свої думки. Навіть якби він став просто перед Стіллманом, той навряд чи його зауважив би.

Вони доїхали до Вест-Сайду шатлом, пройшли вогкими коридорами станції на 42-й вулиці і спустилися сходами до швидкісних міських електричок. Хвилин за сім-вісім вони сіли на експрес до Бродвею, промчали дві довгі зупинки на північ і зійшли на 96-й вулиці. Повільно здолавши останні сходинки, на яких Стіллманові кілька разів довелося ставити валізу й переводити подих, вони вийшли на розі й поринули у бузковий вечір. Стіллман рухався рішуче. Більше не спиняючись перепочити, він рушив по Бродвею східним боком вулиці. Кілька хвилин Квінн перебував у нераціональній певності, що Стіллман прямує до його дому на 107-й. Та перш ніж ця химерна думка перейшла у паніку, Стіллман спинився на розі 99-ї, дочекався, коли сигнал світлофора з червоного зміниться на зелений, і перейшов на протилежний бік Бродвею. Десь на середині кварталу знаходився такий собі готель «Гармонія», розсадник бліх для голоти й бідноти. Квінн не раз проходив повз нього і добре знав, що навколо завжди ошиваються пияки й волоцюги. Він здивувався, коли Стіллман відкрив двері і зайшов у фоє. Він чомусь думав, що старий знайде собі комфортабельніше житло. Квінн прикипів до скляних дверей, спостерігаючи, як професор підходить до рецепції, щось записує у книзі гостей — ​безсумнівно, своє ім’я — ​бере валізу і зникає у ліфті. Він зрозумів, що саме тут Стіллман вирішив зупинитися.

Квінн прочекав надворі ще дві години, крокуючи вздовж кварталу, в надії, що Стіллман вийде повечеряти в якійсь із місцевих кав’ярень. Але старий не з’являвся, і Квінн нарешті вирішив, що той, мабуть, ліг спати. Він подзвонив Вірджинії Стіллман із телефона-автомата на розі, вичерпно відзвітувався й рушив додому, на 107-му вулицю.