Нью-йоркська трилогія

Привиди

Спочатку був Синій. Потім Білий, потім Чорний, а до початку — ​Бурий. Це Бурий його ввів у курс справи, Бурий його всьому навчив, а коли Бурий постарів, Синій перебрав справи. Так усе й почалося. Місце дії: Нью-Йорк, час дії: теперішній; ані те, ані інше не зміниться. Синій щодня йде на роботу, сідає за свій стіл і чекає, аж раптом щось станеться. Довший час не стається нічого, а тоді чоловік на прізвисько Білий заходить у бюро, й так усе починається.

Справа видається простою. Білий хоче, щоб Синій простежив за чолов’ягою на прізвисько Чорний і не спускав його з ока, доки в тому є потреба. Ще працюючи на Бурого, Синій часто когось вистежував, і ця справа на позір нічим не відрізняється від інших, а може, й простіша за більшість.

Робота Синьому потрібна, тож він слухає Білого і не ставить зайвих запитань. Він вирішує, що йдеться про родинний конфлікт, що Білий — ​ревнивий чоловік. Білий не уточнює. Він хоче, щоб Синій щотижня відправляв йому на таку-то поштову скриньку звіт, надрукований у двох примірниках на сторінках такої-то довжини й ширини. Синьому щотижня надсилатиме поштою чек. Тоді Білий розказує Синьому, де живе Чорний, як виглядає, і таке інше. Коли Синій питає Білого, скільки, на його думку, протриває ця справа, Білий каже, що не знає. Просто надсилайте звіти, — ​каже він, — ​доки я не дам знати.

До честі Синього скажімо, що справа таки видається йому трохи дивною. Але і сказати, що в ньому зародилися підозри, на той момент ще не можна. Хай там як, він мимоволі відзначає певні деталі. Наприклад, у Білого чорна борода й надміру кошлаті брови, а шкіра невимовно біла, ніби під шаром білил. Синій — ​не новачок у справі маскування, тож грим розпізнати нескладно.

Врешті, він учень самого Бурого, а Бурий свого часу був найкращим у їхньому ремеслі. Тож Синій вирішує, що помилився, йдеться не про подружню зраду. Але на тому він спиняється, бо Білий і далі говорить, тож Синій мусить зосередитися на його словах.

Про все домовлено, — ​каже Білий. — Я вже зняв квартиру через дорогу від Чорного, можете хоч сьогодні в’їхати. Ренту оплачено, доки триває справа.

Добра ідея, — ​каже Синій і бере у Білого ключ. — Не доведеться гасати містом.

Саме так, — ​відповідає Білий, погладжуючи бороду.

На тому й постановили. Синій взявся за справу, вони потисли один одному руки. Щоб засвідчити серйозність намірів, Білий навіть видав Синьому аванс — ​десять купюр по п’ятдесят доларів.

Отже, так воно все й почалося: юний Синій і чоловік на ім’я Білий, явно не той, за кого себе видає. Байдуже, — ​сказав собі Синій, коли Білий пішов. — У нього, певно, на те є свої причини. І взагалі, це — ​не моя проблема. Мені треба думати тільки про свою роботу.

Йде 3 лютого 1947 року. Синій, звісно, ще й не підозрює, що справа розтягнеться на роки. Теперішнє-бо таке ж темне, як і минуле, і загадок у ньому криється не менше, ніж у прийдешньому. Так уже влаштовано світ: крок за роком, слово за словом. Певні речі Синій ще просто не може знати, адже знання дається повільно, а коли й дається, то часто дорогою ціною.

Коли Білий виходить із бюро, Синій бере слухавку і дзвонить майбутній місіс Синій. Працюватиму під прикриттям, — ​каже він своїй любці. — Ти не хвилюйся, якщо певний час не виходитиму на зв’язок. Я про тебе весь час думатиму.

Синій бере з полиці маленьку сіру сумку, пакує пістолет 38 калібру, бінокль, записник та інші знаряддя свого ремесла. Він наводить лад на письмовому столі, складає папери акуратними стосиками й замикає бюро. Звідти прямує на квартиру, яку зняв йому Білий. Байдуже, яка адреса. Скажімо, умовно, десь у Бруклін-Гайтс, на якійсь тихій, малолюдній вуличці неподалік від мосту — ​наприклад, Орандж-стрит. Там у 1855 році Волт Вітмен вручну набирав перше видання «Листя трави», там Генрі Ворд Бічер виголошував у своїй церковці з червоної цегли промови проти рабовласництва. На тім місцевий колорит і вичерпується.

Це маленька квартирка-студія на третьому поверсі чотириповерхового цегляного будинку. Синій тішиться, що там уже є все, необхідне для життя, й обходячи кімнату, виявляє, що все там новісіньке: і ліжко, і стіл, і стілець, і килим, і постіль, і кухонне начиння, геть усе. У шафі висить повний комплект одягу; Синьому цікаво, чи цей одяг для нього, тож приміряє костюм. Йому підходить. Бував я і в більших квартирах, — ​каже він собі, кроками міряючи кімнату від стінки до стінки, — ​але затишненько, затишненько.

Він знову виходить надвір, переходить вулицю й заходить у будинок навпроти. При вході видивляється ім’я Чорного на поштових скриньках і знаходить: Чорний — ​третій поверх. Поки що все складається якнайкраще. Він повертається до своєї кімнати й береться до справи.

Він відсовує завіси, визирає за вікно й бачить, що Чорний сидить за столом у кімнаті навпроти. Наскільки Синій може судити, Чорний пише. Погляд у бінокль підтверджує, що так і є. Бінокль не настільки потужний, щоб розібрати напис, та навіть якби й так, Синій навряд чи зумів би його прочитати догори дригом. Напевно можна сказати тільки, що Чорний пише у записнику червоною чорнильною ручкою. Синій виймає свій власний записник і пише: 3 лютого, 15:00. Чорний пише за письмовим столом.

Чорний час від часу спиняється й визирає у вікно. У якусь мить Синьому здається, що той дивиться просто на нього, й тоді він поспіхом ховається. Але, придивившись уважніше, розуміє, що погляд у того непорушний і свідчить радше про задуму, ніж про цікавість до світу — ​такий погляд робить довкілля невидимим, не впускає його всередину. Інколи Чорний підводиться зі свого стільця і кудись відходить — ​може, у куток, може, в туалет — ​але ненадовго: він завжди швидко повертається до письмового столу. Так триває кілька годин, але Синій не дізнається нічого нового. О шостій він вносить до блокноту друге спостереження: це триває кілька годин.

Синій не те що нудьгує, радше почувається ошуканим. Прочитати написане Чорним він не може, нічого нового не відбувається. Можливо, — ​вирішує Синій, — ​це безумець, який хоче знищити світ. Можливо, він пише якісь секретні формули. Але Синьому одразу стає соромно за такі дитячі вигадки. Це ранній етап справи, нормально нічого не знати, — ​каже він собі й вирішує утриматися від суджень.

Думки перескакують з однієї дрібниці на іншу, аж доки не спиняються на майбутній місіс Синій. Вони збиралися сьогодні ввечері на побачення, тож якби в його бюро не завалився Білий, був би зараз із нею. Спочатку зайшли б у китайський ресторан на 39-й вулиці, незграбно орудували б паличками, трималися за руки під столиком, тоді пішли б на програму із двох повнометражок у «Парамаунті». На якусь мить у нього перед очима приголомшливо чітко зринає її обличчя (сміється, опустивши очі, вдає, що засоромилася), й він розуміє, що волів би сидіти з нею, ніж стирчати бозна-скільки у цій кімнатці. Він думає, чи не подзвонити їй побазікати, вагається, але врешті вирішує утриматися. Боїться видатися слабаком. Якщо вона знатиме, як він її потребує, то він втратить свою перевагу, а це погано. Чоловік завжди мусить бути в позиції сили.

Чорний тим часом прибрав на столі, на зміну писанині прийшла вечеря. Він сидить і повільно жує, дивлячись за вікно розфокусованим поглядом. Побачивши їжу, Синій розуміє, що зголоднів, і йде ритися в кухонних шафках у пошуках їжі. Врешті обирає печеню в консерві, вимокує соус скибкою білого хліба. Після вечері в ньому загорається надія, що Чорний вийде погуляти, і її підживлює несподіваний спалах активності в кімнаті навпроти. Але все даремно. За п’ятнадцять хвилин Чорний знову сідає за письмовий стіл, цього разу почитати. Біля нього горить лампа, Синій може розгледіти його обличчя чіткіше, ніж доти. Йому здається, що Чорний десь того ж віку, що й він, плюс-мінус два роки. Себто йому десь під тридцять чи трошки за тридцять. Обличчя у Чорного достатньо приємне, хоча й нічим не прикметне — ​не відрізнити від тисяч облич, які він бачить щодня. Це сприкрює Синього, він-бо потай сподівався, що Чорний — ​таки безумець. Синій у бінокль читає назву книжки Чорного: «Волден» Генрі Девіда Торо. Синій про неї ніколи не чув, тож старанно переписує назву у записник.

Так збігає вечір: Чорний читає, Синій дивиться, як він читає. Із плином часу розчарування у Синього наростає. Він не звик сидіти сиднем, і з настанням темряви бездіяльність починає тиснути на нерви. Йому подобається діяти, пересуватися, щось робити. Щоразу, як Бурий кидав його на сидячу роботу, він казав: я не з Шерлоків Голмсів, дайте мені роботу, де треба поборотися. А тепер сам став босом і отримав справу, де нічого робити. Адже дивитися, як хтось пише і читає — ​це й є не робити нічого. Синій збагнув би, що відбувається, якби проникнув до Чорного в розум і побачив, що той думає, але це, звичайно, неможливо. Отже, Синій дає волю своїм думкам, і ті линуть до минувшини. Він згадує Бурого і справи, над якими вони працювали разом, тішиться спогадами про їхні перемоги. Була, скажімо, справа Червінця, коли вони вистежили банківського клерка, який украв чверть мільйона доларів. Тоді Синій прикинувся букмекером і переконав Червінця зробити у нього ставки. У його грошах розпізнали купюри, що зникли з банку, і так звершилася справедливість. А справа Сірого — ​це ще краще. Сірий більше року вважався зниклим безвісти, дружина вже поставила на ньому хрест. Синій шукав його за всіма звичними каналами — ​безрезультатно. А тоді якогось дня, коли уже готовий був подати остаточний звіт, раптом натрапив на Сірого в барі за неповні два квартали від квартири, де на нього чекала дружина, певна, що він уже не повернеться. Тепер Сірого звали Зелений, але Синій його все одно впізнав, адже останні три місяці не розставався з його фотографією і впізнав би будь-де. Виявилося, в того амнезія. Синій відвів Сірого додому, до дружини, яку той забув. Той і далі називав себе Зеленим, але жінка йому сподобалася, й за кілька днів він запропонував їй руку і серце. Так пані Сіра стала пані Зеленою, вдруге вийшовши за того ж чоловіка. Минулого Сірий не пам’ятав, ба більше, вперто відмовлявся визнавати, що чогось не пам’ятає, але це не заважало йому пречудово жити теперішнім. Сірий у минулому житті був інженером, а Зелений став барменом у барі за два квартали від своєї квартири. Розповідав, що любить змішувати напої й розмовляти з відвідувачами, іншої роботи й уявити собі не може. Я — ​природжений бармен, — ​сповістив він Бурому й Синьому на власному весіллі, і хто вони такі, щоб диктувати чоловікові, як розпоряджатися своїм життям?

Старі-добрі часи, — ​каже Синій собі, спостерігаючи, як Чорний по той бік вулиці вимикає світло. Отоді дивних поворотів і цікавих збігів обставин не бракувало. Що ж, не кожній справі судилося бути захопливою. Бувають чорні смуги, бувають білі.

Наступного ранку Синій, невтомний оптиміст, прокидається в доброму гуморі. За вікном на тиху вуличку сипле сніг, розмальовуючи все білим. Синій спостерігає, як Чорний снідає за столом при вікні і читає ще кілька сторінок «Волдена», а тоді відходить углиб кімнати й повертається до вікна у плащі. Ледве перевалило за восьму. Синій тягнеться по свого капелюха, пальто, шарф і черевики, поквапцем їх натягує й вилітає на вулицю менше ніж за хвилину після виходу Чорного. Вітру нема, так тихо, що чути, як сніг опадає на гілля. Перехожих нема, черевики Чорного лишили на білому тротуарі ідеальну вервечку слідів. Синій іде по сліду за ріг, а на наступній вулиці бачить уже й самого Чорного — ​той чимчикує, явно насолоджуючись погодою. Не так поводяться ті, хто намагається відірватися від хвоста, — ​думає Синій, — ​і, відповідно, теж стишує крок. За два перехрестя Чорний заходить у продуктову крамничку, ходить нею хвилин десять-дванадцять і виходить із двома важкими бурими паперовими пакетами. Не зауваживши Синього, який стоїть під дашком по той бік вулиці, він рушає власними слідами назад до Орандж-стрит. Запасся на випадок бурі, — ​каже собі Синій, і зважується відірватися від Чорного, щоб і собі зайти в ту ж крамничку і скупитися. Він доволі-таки певен, що Чорний прямує додому — ​якщо, звісно, це не підступ і той не збирається викинути продукти і втекти. Отже, Синій скуповує продукти, заходить у сусідній магазин по газету й кілька журналів, а тоді повертається до своєї кімнати на Орандж-стрит. І справді, Чорний уже сидить за письмовим столом перед вікном, пише щось у записнику, як і вчора.

Через сніг видимість поганенька, й Синьому непросто розгледіти, що відбувається у Чорного в кімнаті. Навіть від бінокля користі небагато. День похмурий, а за нескінченною завісою снігу Чорний перетворюється на розмиту тінь. Синій змиряється з тим, що чекати доведеться довгенько, і вмощується читати свої газети і журнали. Він — ​ревний читач «Справжнього детектива», й намагається не пропускати жодного номера. Раз з’явився вільний час, новий випуск можна прочитати уважно, аж до оголошень і повідомлень на останній сторінці. Коротка статейка серед розлогих оповідей про борців із гангстерами і секретних агентів зачепила якусь струну у Синього в душі, і навіть дочитавши журнал, він не може про неї забути. Виявляється, 25 років тому у ліску неподалік від Філадельфії маленького хлопчика знайшли вбитим. Поліція відразу ж взялася до роботи, але нічого не з’ясувала. Вони не те що підозрюваних не знайшли, а й навіть самого хлопчика не ідентифікували. Хто він такий, звідки походив, як опинився там, де опинився — ​всі ці питання лишилися без відповіді. З часом справа вийшла з активної роботи, і якби не патологоанатом, який робив розтин, то про неї взагалі забули б. Цей чоловік — ​звали його Золотий — ​став одержимий цим убивством. Перш ніж хлопчика поховали, він виготовив зліпок із його обличчя і кожну вільну хвилину присвячував цій загадці. За двадцять років він сягнув відповідного віку, вийшов на пенсію і віддався справі повністю. Але йому не щастило. Він тупцював на місці, ні на крок не наближаючись до розгадки. Стаття у «Справжньому детективі» інформує, що він оголосив нагороду у 2000 доларів кожному, хто подасть відомості про хлопчика. У журналі наведено зернисту ретушовану фотографію чоловіка з посмертною маскою в руках. У його зболених очах було благання. Синій ледве зумів відвести погляд. Золотий уже немолодий, боїться, що помре, так і не розкривши справи. Синього це розчулює. Якби його воля, він би все покинув і поїхав допомагати Золотому. Замало таких людей, — ​думає він. Якби хлопчик був сином Золотого, то все було б зрозуміло: проста і зрозуміла помста. Але ж хлопчик — ​цілковитий незнайомець, а отже, в цьому не було нічого особистого, ані тіні таємного мотиву. Оце Синього і зворушило. Золотий не хоче жити у світі, де дітовбивця лишився безкарним, навіть якщо лиходій уже давно помер. Він готовий покласти власні життя і щастя на вівтар справедливості. Тоді Синій певний час думає про хлопчика, намагається уявити, що ж сталося насправді і що той відчував. Тоді розуміє, що вбивця, напевно, один із батьків — ​інакше хлопчика б розшукували. Від цього ще гірше, — ​думає Синій, якого з душі верне від самої цієї думки; тепер він сповна розуміє, як Золотий почувався всі ці роки. Раптом він усвідомлює, що 25 років тому й сам був маленьким хлопчиком, і якби цей малий не загинув, то був би зараз такого ж віку, як Синій. Я міг бути на його місці, — ​думає Синій. Я міг бути на місці того хлопчика. Не знаючи, що ще зробити, він вирізає фотографію з журналу і приклеює до стіни над ліжком.

Так минають перші кілька днів. Синій стежить за Чорним, але майже нічого не відбувається. Чорний пише, читає, їсть, виходить на короткі прогулянки районом, здається, присутності Синього не помічає. Що ж до Синього, то він намагається зберігати спокій. Може, Чорний просто заліг на дно й чекає на слушну мить, щоб завдати удару. Синій діє сам-один і розуміє, що постійного спостереження від нього не чекають. Врешті-решт не можна стежити за кимось 24 години на добу. Ти ж мусиш спати, їсти, прати білизну і таке інше. Якби Білий хотів, щоб за Чорним стежили цілодобово, найняв би двох-трьох детективів, а не одного. Але найняв тільки Синього, а він не може зробити неможливого.

Та він усе одно починає хвилюватися, хай би що собі казав. Якщо за Чорним треба стежити, значить, це треба робити постійно. Неповне спостереження — ​це все одно що жодного. Синій доходить висновку, що все може змінитися за якусь мить. Варто на мить втратити пильність, поглянути вбік, почухати голову, позіхнути — ​й ось Чорний вислизає з-під нагляду і вчиняє той страшний злочин, який собі задумав. Та все ж такі миті — ​сотні й тисячі таких митей кожної днини — ​неминучі. Синього це непокоїть: хай би скільки він мусолив цю проблему, вирішення немає. Але тривожить його не тільки це.

Доти Синій не мав нагоди так довго сидіти сиднем, тож тепер із незвички розгубився від неробства. Уперше в житті він лишається сам на сам із собою: ні за що вхопитися, ніяк відрізнити одну мить від іншої. Він ніколи не роздумував про власний внутрішній світ — ​себто припускав, що той існує, але ті незвідані території лишалися темною загадкою навіть для нього самого. Скільки себе пам’ятав, він стрімко просувався поверхнею реальності, звертаючи на неї увагу лише тоді, коли треба було оцінити ситуацію, а тоді переходив до наступної. Світ його завжди тішив, він не вимагав від речей нічого, крім самого факту їхнього існування. Доти все так і було: речі існували, як яскраві карбовані обриси у денному світлі, чітко сповіщали про свою сутність, були собою, не прикидалися нічим іншим. У нього не було підстав спинитися і придивитися до них уважніше. Аж раптом у нього мовби відібрали світ, не лишивши натомість нічого, крім розмитої тіні на ім’я Чорний, і він ловить себе на тому, що обдумує речі, які раніше йому навіть на думку не спадали — ​і це починає непокоїти. Може, «обдумує» — ​це й перебільшення; істині відповідає скромніший опис (наприклад, «вдається до спекуляцій»). «Спекуляції» (від латинського «speculatus») — обчислення, слово пов’язане також зі «speculum» (дзеркало, бінокль). Роздумуючи, що там поробляє Чорний по той бік вулиці, Синій мовби дивиться у дзеркало, і замість спостерігати за іншим, ловить себе на тому, що спостерігає ще й за самим собою. Життя сповільнилося так стрімко, що Синій починає помічати речі, які доти лишалися поза його увагою. Наприклад, траєкторія світла в кімнаті; те, як сонце, що о певній порі відображається у снігу, освітлює дальній куток стелі. Стук серця, звук подиху, кліпання очей: тепер Синій свідомий цих дрібних подій, і хай би скільки він намагався їх ігнорувати, вони наполегливо зринають у голові, як бездумно повторювана знову і знову фраза без сенсу.

Синій починає снувати певні теорії про Чорного, Білого і роботу, для якої його найняли. Він виявляє, що вигадувати історії — ​це не лише спосіб згаяти час, а і втіха. Можливо, Білий і Чорний — ​брати, й на кону велика сума грошей: скажімо, спадок чи інвестований у партнерство капітал. Можливо, Білий хоче довести, що Чорний некомпетентний, а то і здати його у психіатричний заклад і допастися до родинних статків. Але Чорний надто кмітливий і заліг на дно, чекаючи, коли небезпека мине. Інша теорія Синього: Білий і Чорний — ​суперники, що мчать до спільної цілі (скажімо, розв’язку якоїсь наукової загадки), і Білий стежить за Чорним, аби той його не перехитрив. Іще теорія: Білий — ​агент-перекинець з ФБР чи іншої шпигунської організації, може, й закордонної, що веде власне розслідування, на яке начальство не конче давало дозвіл. Найнявши Синього, він і приховує стеження за Чорним від босів, і здобуває можливість далі виконувати свої прямі обов’язки. Історії нагромаджуються з кожним днем, інколи Синій повертається до давніших сюжетів, аби додати деталі, інколи починає з нуля і вигадує щось нове. Наприклад, про вбивства чи викрадення задля велетенського викупу. Із плином днів Синій розуміє, що список історій, які він може вигадати, нескінченний. Адже Чорний — ​така собі пустка, діра у фактурі світу, і заповнити її можна будь-чим.

Але зайвих ілюзій Синій не плекає. Він знає, що понад усе хотів би довідатися правду. Але водночас розуміє, що на ранніх етапах розслідування потрібне терпіння. Отже, він дедалі більше заглиблюється у справу і звикає до ситуації, до того, що, схоже, застрягнув тут надовго.

На жаль, його новонабутий душевний спокій час від часу порушують думки про майбутню місіс Синю. Синій сумує за нею, як ніколи, хоча й відчуває, що так, як раніше, вже ніколи не буде. Він не знає, звідки випливає це відчуття. Доки він думає лише про Чорного, цю кімнату і справу, над якою працює, то почувається відносно задоволеним життям, а ось щойно думки перекидаються на майбутню місіс Синю, його огортає щось на кшталт паніки. На зміну спокою приходить мука, він мовби провалюється в темну, як печера, порожнечу, звідки вже ніколи не вибереться. Він майже щодня бореться зі спокусою взяти слухавку й подзвонити їй — ​можливо, контакт розірве це прокляття. Але дні минають, а він не дзвонить. Це його теж непокоїть, адже він не пам’ятає, щоб колись так довго відкладав вчинок, якого так сильно прагне. Я змінююся, — ​каже він собі. Потрошку, поступово, але я вже не той, що був. — Це пояснення трохи підбадьорює, бодай на певний час, проте почувається він іще дивніше, ніж доти. Минають дні, йому дедалі складніше викинути з голови образ майбутньої місіс Синьої, особливо вночі, коли в кімнату прокрадається темрява, а він лежить навзнак із розплющеними очима й відтворює її тіло по шматочку, починаючи зі стоп і литок. Здіймаючись вгору ногами, стегнами та животом до грудей, щасливо блукаючи між м’яких округлостей, а тоді спускаючись до сідниць і знову піднімаючись спиною, він урешті доходить до шиї і звертає вперед, до кругленького розсміяного личка. Цікаво, що вона робить зараз? — ​інколи питає він себе. І що вона про це все думає? Але задовільної відповіді не знаходить. У випадку Чорного він може вигадати купу історій, що не суперечитимуть фактам, а ось коли мова заходить про майбутню місіс Синю, западає тиша, сум’яття й порожнеча.

Надходить час писати перший звіт. Синій собаку з’їв на таких текстах, вони завжди давалися йому легко. Метод такий: дотримуйся фактів, описуй події так, щоб кожне слово точно відповідало реальності, і не став зайвих питань. Слова для нього прозорі, мов великі вікна між ним і світом, і досі вони не затуляли виду, власне, він навіть не зауважував їхньої присутності. Ну, бувають такі миті, коли скло трохи брудниться, й тоді Синьому доводиться його протирати, але варто знайти правильне слово, як усе прояснюється. Спираючись на нотатки із записника, переглядаючи їх, щоб освіжити пам’ять і підкреслити найважливіше, він намагається скласти цілісну оповідь, відкидаючи пустоти й прикрашаючи загальну картину. У всіх звітах, які він писав дотепер, дії переважали над інтерпретаціями. Наприклад: суб’єкт пройшов від площі Колумба до Карнеґі-Голла. Ані тобі згадок про погоду, ані тобі опису дорожнього руху, ані тобі спроб угадати, про що суб’єкт думає. Звіти обмежуються відомими фактами, які можна перевірити, і за ці межі не потикаються.

Натомість, зіткнувшись зі справою Чорного, Синій усвідомлює всю складність свого становища. Записник у нього, звісно, є, ось тільки при перечитуванні він з прикрістю розуміє, наскільки бракує деталей. Слова не окреслюють факти, не надають їм ваги, а змушують зникнути. Такого із Синім ще не бувало. Він дивиться на вікно через дорогу й бачить, що Чорний, як завжди, сидить за письмовим столом. Чорний теж у ту мить визирає у вікно, і тут Синьому раптом спадає на думку, що на звичні давні процедури покладатися більше не можна. Ані докази, ані стеження, ані детективна рутина вже не мають значення. Але спроби уявити, що прийде їм на зміну, нікуди його не заводять. Зараз Синій може тільки сказати, чим ця справа не є. А чим є — ​не може.

Синій ставить на стіл друкарську машинку й намагається зібратися з думками, аби виконати поставлене завдання. Можливо, правдивий опис минулого тижня має містити всі ті історії, які він понавигадував собі про Чорного? Раз більше звітувати ні про що, то, можливо, фантазії бодай нададуть подіям колориту. Але Синій б’є себе по руках: ті ніяк не стосуються Чорного. Урешті, це ж не історія мого життя, — ​каже він собі. — Я про нього мушу писати, а не про себе.

Однак дивна спокуса нікуди не дівається, і Синьому доводиться поборотися з собою. Він повертається на самісінький початок і переглядає справу крок за кроком. Сповнений рішучості виконати належне, він ретельно складає звіт у старому стилі, підступаючись до кожної деталі так старанно, з такою дражливою точністю, що закінчує опус допіру за багато годин. Перечитуючи результат, він мусить визнати, що текст виглядає точним. То чому ж він невдоволений собою, чому його так непокоїть написане? Він каже собі: те, що сталося — ​насправді не те, що сталося. Уперше за його досвід написання звітів він виявляє, що слова не конче працюють, що вони можуть і приховувати те, що намагаються сказати. Синій обводить поглядом кімнату, зосереджуючись то на одному предметі, то на іншому. Побачивши лампу, він каже собі: лампа. Побачивши ліжко, каже собі: ліжко. Побачивши записник, каже собі: записник. Не годиться називати лампу ліжком, — ​каже він собі, — ​чи ліжко лампою. Ні, ці слова прекрасно допасовані до речей, які позначають, і вимовляючи їх, Синій відчуває глибоку насолоду, ніби щойно довів існування світу. Тоді він дивиться у вікно й бачить вікно Чорного через дорогу. Тепер там темно, Чорний заснув. У цьому і проблема, — ​каже собі Синій, намагаючись зібрати відвагу в кулак. Тільки в цьому, і все. Він там, але його не видно. А навіть коли й видно, все одно видається, наче світло не горить.

Він запечатує конверт зі звітом і виходить надвір, доходить до перехрестя і кидає лист у поштову скриньку. Може, я й не найрозумніший на світі, — ​каже він собі, — ​але роблю все, що можу. Роблю все, що можу.

Потім сніг починає танути. Наступного ранку сонце яскраво сяє, горобці цвірінькають на деревах, Синій чує, як солодко крапає з дахів, з гілок, із ліхтарів. Весна раптом видається близькою. Ще кілька тижнів, — ​каже він собі, — ​і кожен ранок буде такий.

Чорний користається погодою й вирушає на довшу, ніж доти, прогулянку, і Синій іде за ним. Синій тішиться, що знову рухається, і доки Чорний простує вперед, лишається тільки сподіватися, що прогулянка не урветься, доки він не розімне м’язів. Як і можна припустити, він змалку любив ходити, і його переповнює щастя від того, що ноги чвалають тротуаром, залитим ранковим повітрям. Вони рухаються вузенькими вуличками Бруклін-Гайтс, і Синій з надією відзначає, що відстань до дому Чорного тільки збільшується. А тоді у нього раптом псується настрій. Коли Чорний ступає на сходи до переходу через Бруклінський міст, Синій раптом вирішує, що той збирається стрибнути. Врешті так же буває. Чоловік виходить на міст, востаннє оглядає світ у серпанку вітру і хмар, а тоді стрибає, ламає кістки від удару об воду, калічить тіло. Синього аж нудить, він наказує собі не втрачати пильності. Він каже собі, що в разі чого полишить роль нейтрального перехожого і втрутиться. Він не хоче, щоб Чорний загинув, бодай поки що.

Минуло багато років, відколи Синій востаннє перейшов Бруклінський міст пішака. Востаннє — ​це з батьком, ще у дитинстві: цей спогад раптом зринає зараз. Він тримав батька за руку і крокував у нього при боці, ярусом нижче снували машини, він ще сказав батькові, що ті гудуть, як величезний бджолиний рій. Зліва — ​Статуя свободи; справа — ​Мангеттен, у ранковому світлі будинки такі високі, наче уявні. Його батько кохався у фактах і розповідав Синьому історії всіх статуй і хмарочосів, наводив довжелезні списки деталей (архітектори, дати, політичні інтриги), пояснював, що колись Бруклінський міст був найвищою спорудою в Америці. Старий народився у рік, коли міст завершили, і для Синього ці факти навіки пов’язані, ніби міст на якийсь спосіб увічнює його батька. Історія, почута того дня, коли Синій-старший ішов із ним додому по тих же дерев’яних дошках, на які він ступив зараз, йому сподобалася, і він її навіть запам’ятав. Історія була про Джона Рьоблінґа, архітектора мосту: він затиснув ногу між доком і паромом за якісь кілька днів після завершення планів і помер від гангрени менше ніж за три тижні по тому. Міг би й вижити, — ​пояснював Синьому батько, — ​але єдине лікування, яке він визнавав, — ​це гідротерапія, а від неї нема жодної користі. Синього вразило, що чоловік, який присвятив життя будівництву мостів над водами, які дозволяли людям не намокнути, вірив, наче єдине лікування полягає в зануренні у воду. Після смерті Джона Рьоблінґа посаду головного інженера посів його син Вашинґтон: це теж цікава історія. Вашинґтону Рьоблінґу був на той час тільки 31 рік, інженерного досвіду він не мав, як не брати до уваги будівництва дерев’яних мостів під час Громадянської війни, але він виявився ще блискучішим, ніж батько. Проте незабаром після початку будівництва Бруклінського мосту сталася пожежа, й він на кілька годин застряг у підводній кесонній конструкції. Після того страждав на тяжку кесонну хворобу, при якій у крові накопичується азот, викликаючи пекучий біль. Він ледь не загинув, на все життя лишився інвалідом і більше не полишав кімнати на горішньому поверсі у Бруклін-Гайтс, де оселився із дружиною. Звідти Вашинґтон Рьоблінґ з дня у день багато років спостерігав за просуванням будівництва у телескоп — ​щоранку відправляв дружину на будівництво із вказівками, малював детальні кольорові малюнки-пояснення для робітників-іноземців, що не володіли англійською. Вражає, що цілий міст буквально був у нього в голові: він пам’ятав усі його складові, аж до найдрібніших деталей із каменю і сталі. Хоча Вашинґтон Рьоблінґ так і не ступив на міст, той повністю містився в ньому, мовби за всі ці роки проріс у його тілі.

Синій згадує цю історію зараз, переходячи річку і не спускаючи ока з Чорного — ​згадує батька і дитинство у Ґрейвсенді. Старий його був копом, а потім і детективом у 77-му відділку. Життя в них, мабуть, було би непогане, якби не справа Руссо та куля, що прошила батьків мозок у 1927 році. Двадцять років тому, — ​каже він собі, і на нього раптом накочується обурення часом, який минає. Цікаво, чи існує рай, і якщо так, то чи зустрінеться він там із батьком після смерті. Йому згадується історія з одного з незліченних журналів, які він перечитав за цей тиждень, — ​нового місячника «Навмисне не придумаєш»; вона мовби випливає з інших думок, які щойно його навідали. Наскільки він пам’ятає, років 20–25 тому лижівника у французьких Альпах накрило лавиною, і тіло так і не знайшли. Його син, що був тоді ще геть маленьким, виріс і також став лижварем. Минулого року він, сам того не знаючи, поїхав кататися неподалік від місця, де зник його батько. Через повільний, але невблаганний рух льодовиків ландшафт цілковито змінився за десятиліття, що спливли після смерті батька. Сам-один у горах, за багато кілометрів від найближчого поселення, син раптом знайшов у кризі тіло — ​мертве, але неушкоджене, мовби завмерле в русі. Що й казати, юнак спинився його оглянути, і, нагнувшись і зазирнувши мерцеві в обличчя, із подивом і жахом відчув, ніби дивиться на самого себе. Тріпочучи від страху — ​так написано у статті — ​він уважніше придивився до тіла, замурованого у кризі, ніби по той бік товстого скла, і зрозумів, що це — ​його батько. Мрець був ще молодий, навіть молодший, ніж його син, і було в цьому щось дивовижне — ​так Синьому здалося — ​щось страшне і дивне в тому, щоб бути старшим за свого батька. Читаючи статтю, він ледве тамував сльози. Тепер, коли він наближається до кінця мосту, ті почуття повертаються, і йому раптом дуже хочеться, щоб його батько був тут, вів його через річку й розповідав байки. Раптом усвідомивши, які штучки викидає його розум, він замислюється, чому раптом став таким сентиментальним і чому вперше за багато років думає про таке. Це все — ​частина однієї історії, — ​думає він, соромлячись, що до такого докотився. Ось що трапляється, коли ні з ким поговорити.

Перейшовши міст, він розуміє, що помилявся щодо Чорного. Ніхто сьогодні не вчинить самогубство, не кинеться з мосту, не стрибне у незнане. Адже Чорний, цілковито безжурний і легковажний, спускається сходами й переходить вулицю, що огинає ратушу, а тоді рушає на північ по Сентр-стрит, повз суд та інші муніципальні будівлі, не сповільнюючи кроку, перетинає Чайнатаун і прямує далі. Ці блукання займають кілька годин, і в Синього жодного разу не складається враження, що у Чорного є якась мета. Він мовби провітрює легені, йде собі, бо йому подобається ходити, і під час цієї подорожі Синій уперше зізнається собі, що почав відчувати до Чорного певне тепло.

У певний момент Чорний забрідає до книгарні, і Синій заходить за ним. Там Чорний проводить зо пів години й назбирує собі цілий стосик книжок. Синьому зайнятися нічим, тож він і собі розглядає полиці, намагаючись ховатися від Чорного. Коли Чорний відвертається, Синій зважується придивитися до нього, і складається враження, ніби колись він його вже бачив, ось тільки не пам’ятає, де. Є щось знайоме у нього в очах, — ​каже він собі, але далі ці роздуми не заходять, бо він боїться привернути увагу і взагалі не певен, чи має рацію.

За хвилину по тому Синій бачить томик «Волдена» Генрі Девіда Торо. Гортаючи сторінки, він із подивом виявляє, що видавця також звати Чорний: «Видано для Клубу класики Волтером Дж. Чорним, Inc., копірайт — ​1942». Цей збіг на мить виводить Синього з рівноваги — ​можливо, це послання для нього, проблиск сенсу, який може все змінити. Але потім, оговтавшись від потрясіння, він починає підозрювати, що помилився. Просто прізвище поширене, каже він собі — ​та й до того ж він точно знає, що його Чорного звати не Волтер. Може, це якийсь родич, невиключено, що й батько. Раз у раз повертаючись думками до останнього пункту, Синій вирішує придбати книжку. Раз він не може прочитати, що Чорний пише, то може бодай прочитати, що він читає. Надії, звісно, мало, — ​каже він собі, — ​але раптом зрозумію, чим цей займається.

Для початку і так згодиться. Чорний оплачує свої книжки, Синій — ​свою, і прогулянка продовжується. Синій все сподівається, що розгледить якусь схему, якийсь натяк, що розкриє таємниці Чорного. Ось тільки Синій — ​надто чесна людина, щоб брехати собі, і знає: у подіях дотепер логіки шукати годі. Але він не покладає рук. Власне, зазирнувши собі в душу, він розуміє, що це його тільки під’юджує. Є щось приємне у блуканні напотемки, щось захопливе у незнанні подальшого. Треба просто постійно чувати, — ​думає він, — ​це ж добре. Він ґав не ловить, слідкує, звідки вітер віє, готовий до всього.

За кілька хвилин після того, як він додумує цю думку, доля нарешті підкидає Синьому новий поворот: у справі трапляється перший зсув. Звернувши за ріг десь у середмісті, Чорний доходить до середини кварталу, на мить спиняється, вагається, мовби шукає певну адресу, вертається на кілька кроків назад, знову рушає вперед і за кілька секунд заходить у ресторан. Синій без вагань прямує за ним — ​врешті пора обідня, їсти треба — ​але сумніви Чорного відзначає: здається, той ще тут не бував, а отже, можливо, йому тут призначено зустріч. Усередині ресторан темний і доволі людний, навколо шинквасу стовбичать люди, гучно базікають, виделки й ножі клацають об тарілки. Синій вирішує, що ресторан, швидше за все, дорогий — ​дерев’яні панелі на стінах, білі скатертини — ​тож вирішує по змозі не тратитися. Вільні столики є, і Синій сприймає за добрий знак, коли його садять неподалік від Чорного — ​не надто близько, але можна стежити, що той робить. Чорний розкриває карти, просячи два меню, і за три-чотири хвилини розпливається в усмішці: до зали заходить жінка, підходить до стола Чорного й цілує його у щоку, перш ніж сісти. А вона нічогенька — ​думає Синій. Надто маслакувата на його смак, але нічогенька. А тоді думає: ось тут і починається найцікавіше.

На жаль, жінка сидить спиною до Синього, тож її обличчя не видно. Пораючись зі салісберійським стейком, він вирішує, що, може, правдивим був перший здогад. Може, справді йдеться про подружню зраду. Синій уже уявляє наступний звіт і тішиться, обдумуючи, як опише те, що бачить зараз. Раз з’явилася ще одна особа, доведеться прийняти певні рішення. Наприклад: і далі йти за Чорним — ​чи відволіктися на жінку? З одного боку, це може прискорити справу, а з іншого, дасть Чорному шанс відірватися від нього, може, й назавжди. А раптом зустріч із жінкою — ​лише димова завіса, що приховує його справжній план? Це частина справи — ​чи ні? Це суть справи — ​чи лише принагідний факт? Синій певний час розмірковує над цими питаннями й доходить висновку, що зараз нічого не можна сказати напевно. Може, так, — ​каже він собі, — ​а може, й інак.

Десь посеред обіду стається прикрий поворот. Синій щойно встигає помітити біль на обличчі у Чорного, як жінка, схоже, заходиться сльозами. Принаймні такого висновку він доходить на підставі того, як змінюється її поза: вона згорблюється, нахиляє голову вперед, закриває обличчя руками, здригається. Може, вона і сміється, — ​припускає Синій, — ​але ж чому тоді Чорний такий засмучений? Він виглядає так, ніби йому земля раптом пішла з-під ніг. За мить по тому жінка відвертається від Чорного, і Синій встигає побачити її у профіль: вона таки плаче. Він спостерігає, як та промокає очі серветкою, й на щоці лишається лискуча пляма від мокрої туші. Вона рвучко підводиться й рушає у напрямку дамської кімнати. Тепер Чорного ніщо не закриває від Синього, і від смутку, ба навіть цілковитого розпачу в нього на обличчі йому стає шкода чоловіка. Чорний зиркає у напрямку Синього, але явно нічого не помічає — ​і за мить закриває обличчя руками. Синій намагається зрозуміти, що відбувається, але не може. Схоже, між ними все скінчено, — ​думає він, — ​виглядає так, наче щось закінчується. А може, це просто банальна суперечка.

Коли жінка повертається до столика, вона вже виглядає трохи краще, і кілька хвилин вони сидять мовчки й не торкаються їжі. Чорний пару разів зітхає, дивлячись у простір, і нарешті просить рахунок. Синій робить так само й виходить за парочкою з ресторану. Він зауважує, що Чорний підтримує жінку під лікоть, але, може, за звичкою — ​це не конче щось значить. Вони йдуть мовчки, й на перехресті Чорний спиняє таксі. Він притримує для жінки дверцята, й перш ніж вона сідає в машину, дуже ніжно торкається її щоки. Вона мужньо натягує силувану посмішку, але мовчанка триває. Коли жінка вмощується на задньому сидінні, Чорний зачиняє двері, й таксі рушає.

Чорний кілька хвилин простує далі, побіжно спиняється перед вітриною турфірми й розглядає рекламу турів нью-гемпширськими Білими горами, а тоді й собі сідає в таксі. Синьому знову щастить: йому вдається спинити інше таксі за кілька секунд. Він наказує водієві їхати за машиною Чорного і розслабляється, доки дві жовті автівки повільно просуваються корками на центральних вулицях, через Бруклінський міст і нарешті до Орандж-стрит. Синього це сприкрює, він подумки картає себе, що не рушив натомість за жінкою. Мав би здогадатися, що Чорний поїде додому.

Настрій помітно покращується, коли, зайшовши до будинку, він виявляє у поштовій скриньці листа. Він каже собі, що в листі може бути тільки одне, і справді, коли він піднімається сходами й відкриває конверт, то знаходить там перший чек, поштовий грошовий переказ на суму, про яку вони з Білим домовилися. Його, щоправда, трохи непокоїть настільки анонімний спосіб оплати. Чому Білий не виписав чек? Це змушує Синього повернутися до теорії, що Білий — ​і справді агент-перекинець, який намагається замести сліди, й тому не хоче лишати доказів оплати. Знявши капелюха й пальто і витягнувшись на ліжку, Синій усвідомлює: трохи прикро, що роботодавець нічого не сказав про звіт. Враховуючи, як тяжко він трудився, щоб усе передати правильно, підбадьорення не завадило б. Але, раз Білий надіслав гроші, значить, невдоволеним не лишився. Та все ж, мовчанка — ​поганенька винагорода, хай би що за нею стояло. Але раз так, — ​каже собі Синій, — ​то треба звикати.

Минають дні, події знову зводяться до мінімалістичної рутини. Чорний пише, читає, скуповується, не полишаючи району, заходить на пошту, час від часу прогулюється. Жінка більше не з’являється, на Мангеттен Чорний також більше не вибирається. Синій із дня на день чекає на лист, який сповістив би, що справу завершено. Жінка-бо зникла, а це може звістувати кінець справи. Але нічого такого не стається. Синій ретельно описує сцену в ресторані, але дарма чекає реакції від Білого; минають тижні, чеки й далі прибувають вчасно. От тобі й вибудовуй теорії про любов, — ​каже собі Синій. Жінка взагалі нічого не значила. Це — ​просто омана.

Під час того раннього періоду у душі Синього панує сум’яття. Бувають такі миті, коли йому здається, що перебуває у цілковитій гармонії з Чорним. Вони настільки природно допасовані один до одного, що аби передбачити, коли Чорний сидітиме в кімнаті, а коли вийде погуляти, досить зазирнути у власну душу. У такі дні він навіть не завдає собі клопоту визирати у вікно чи переслідувати Чорного на вулиці. Час від часу він навіть дозволяє собі самотні вилазки, бо прекрасно знає, що за цей час Чорний не зрушить із місця. Звідки знає — ​загадка, але факт лишається фактом: він ніколи не помиляється, й коли на нього сходить це відчуття, місця для сумнівів і вагань не лишається. А з іншого боку, не всі моменти такі. Буває, що він почувається цілковито відрізаним від Чорного, настільки різко й абсолютно від нього відчуженим, що аж забуває, хто той такий. Його огортає й замуровує самотність, а з нею — ​жах, якого він ніколи доти не відчував. Він не розуміє, чому ці стани чергуються так стрімко, і довго вагається між полюсами, не знаючи, який із них правдивий, а який ні.

Після вервечки винятково прикрих днів він прагне товариства. Сідає й пише детального листа Бурому, де описує справу і просить поради. Вийшовши на пенсію, Бурий перебрався до Флориди, де більшість часу проводить рибалячи, тож Синій знає, що відповідь отримає нескоро. Проте вже назавтра після відправлення листа він починає чекати на відповідь із ревністю, що межує з одержимістю. Він щоранку вмощується перед вікном десь за годину до того, як розвозять пошту, й починає виглядати, коли з-за рогу з’явиться поштар, бо всі свої надії покладає на те, що Бурий йому напише. Він і сам не певен, чого чекає від цього листа. Синій себе про це й не питає, але думає, що в наставника знайдуться слова, які все прояснять і повернуть його до світу живих.

Минають дні і тижні, лист від Бурого все не йде, й розчарування Синього переростає у болісний, нераціональний розпач. Але це не зрівняється з тим, що він відчуває, коли лист таки приходить. Адже Бурий навіть не згадує про те, що написав Синій. Радий отримати від тебе звісточку, — ​так починається лист, — ​радий чути, що ти багато працюєш. Виглядає на те, що справа цікава. Тільки не можу сказати, що за цим усім скучив. У мене тут добре життя, встаю рано, рибалю, проводжу час із дружиною, трошки читаю, куняю на сонці, скаржитися ні на що. Одного не розумію: чому не переїхав сюди ще багато років тому.

Він продовжує у такому ж дусі ще кілька сторінок, жодного разу не згадуючи гризот і тривог Синього. Синьому здається, наче чоловік, що був йому як батько, його зрадив, і коли він перегортає останню сторінку листа, то почувається спустошеним, ніби з нього витрусили всю начинку. Я лишився сам, — ​думає він, — ​ні до кого звернутися. Далі — ​кілька годин зневіри й жалю до себе, кілька разів Синій навіть думає, що, можливо, краще померти. Проте врешті він лишає розпач позаду. Адже Синій, в цілому людина стійка, менш схильна до темних дум, ніж більшість, а як йому інколи і здається, що світ прогнив, то хто ж поставить це йому на карб? Коли надходить час вечеряти, він вже шукає в усьому позитив. Можливо, саме в цьому й полягає його найбільший талант: не можна сказати, наче він узагалі ніколи не впадає у відчай, але той довго не триває. Може, й на краще, — ​каже він собі. Може, краще покладатися лише на себе, не на інших. Поміркувавши трохи, Синій вирішує, що в цьому є плюси. Він-бо вже не підмайстер. Ніхто над ним не нависає. Я — ​сам собі пан, — ​каже він собі. Сам собі пан, відповідальний лише перед собою.

Надихнувшись новим підходом, він урешті знаходить у собі відвагу зв’язатися із майбутньою місіс Синьою. Але коли набирає номер, слухавку ніхто не бере. Це сприкрює, але рішучості не знищує. Спробую згодом, — ​каже він, — ​незабаром.

Дні й далі минають. Синій знову крокує із Чорним у ногу, може, навіть краще, ніж доти. У процесі він виявляє парадокс свого становища: що ближчим почувається до Чорного, то менше потребує про нього думати. Інакше кажучи, що глибше загрузає, то вільнішим почувається. Пригнічує не причетність до цієї справи, а відчуженість. Він шукає Чорного лише тоді, коли той віддаляється, а на це йдуть час і зусилля, не кажучи вже про внутрішню боротьбу. А в ті миті, коли він до Чорного найближчий, йому навіть вдається провадити певну подобу незалежного життя. Спочатку він не дозволяє собі зайвого, але навіть це видається йому тріумфом, чи не актом зухвалості. Наприклад, вийти надвір, пройтися вгору-вниз кварталом. Може, це й непоказний жест, але він сповнює радощів, і коли Синій походжає Орандж-стрит погідної весняної днини, у ньому буяє більше життя, ніж за багато років до того. З одного боку відкривається краєвид на річку, затоку, Мангеттенський овид і мости. Синьому дуже подобається, інколи він навіть дозволяє собі посидіти кілька хвилин на лавочці, подивитися на човни. По інший бік — ​церква, й інколи Синій заходить посидіти у порослий травою дворик, порозглядати бронзовий постамент Генрі Ворду Бічеру. За Бічерові ноги чіпляються двоє рабів, мовби благають про допомогу і звільнення, а на цегляній стінці за пам’ятником видніється порцеляновий барельєфний портрет Авраама Лінкольна. Синього ці образи незмінно надихають, тож щоразу, як він приходить до церкви, його переповнюють шляхетні думи про людську гідність.

Із часом він дедалі зухваліше відхиляється від курсу Чорного. Надходить 1947 рік, Джекі Робінсон іде із «Доджерс», і Синій ретельно стежить за його кар’єрою, але час від часу згадує про церковний дворик і розуміє, що світ до бейсболу не зводиться. Погідної травневої днини, у вівторок, він вирішує здійснити вилазку до бейсбольного стадіону «Еббетс Філд». Він лишає Чорного у кімнаті на Орандж-стрит, згорбленим, як завжди, над письмовим столом із ручкою й паперами, й не має жодних підстав хвилюватися, певний, що, коли він повернеться, все буде точнісінько так само. Він сідає в метро і вливається у натовп, мчить до повного відчуття моменту. Влаштувавшись на стадіоні, він раптом чітко усвідомлює, які ж навколо яскраві кольори: трава зелена, багнюка бура, м’яч білий, небо над головою блакитне. Кожна річ вирізняється на тлі інших, окремішня, чітко окреслена, і Синього вражає геометрична простота цього візерунку. Він дивиться гру й не може відірвати очей від Робінсона — ​чорнота його обличчя вабить погляд, мабуть, потрібна неабияка відвага, аби робити те, що робить він, стояти самому-одному перед стількома незнайомцями, з яких добра половина, безсумнівно, бажає тобі смерті. Синій ловить себе на тому, що підбадьорює Робінсона вигуками, хай би що той робив, і схоплюється, коли в третьому інінгу чорношкірому вдається зайняти базу, а, і аж гатить сусіда по спині, щоб передати весь свій захват, коли пізніше, в сьомому, Робінсон пробиває дабл об стіну зліва. «Доджерси» збираються на силі в дев’ятому інінгу і завершують гру сакріфайс флаєм, і коли Синій разом із рештою натовпу вибирається зі стадіону і рушає додому, то раптом згадує, що про Чорного навіть жодного разу не подумав.

Але ігри — ​це тільки початок. Бувають такі вечори, коли Синій, розуміючи, що Чорний нікуди не йде, рушає у бар неподалік, де пропускає пару кухлів пива, а часом і перекидається парою слів із барменом — ​того звати Червоний, і він приголомшливо схожий на Зеленого, бармена із давньої-предавньої справи Сірого. Серед завсідниць бару — ​розпатлана хвойда на ім’я Роза, і Синьому кілька разів навіть вдається її настільки підпоїти, щоб та запросила його до своєї квартири неподалік. Він знає, що подобається їй, бо вона жодного разу не просить за це грошей, але також знає, що з любов’ю це не має нічого спільного. Вона називає його солоденьким, а плоть у неї м’яка і пишна, але щойно вона вип’є зайвого, як заходиться сльозами, й тоді Синьому доводиться її втішати — ​він не певен, чи воно того варте. Винним перед майбутньою місіс Синьою він не почувається, і випрадовує здибанки з Розою, порівнюючи себе зі солдатом на війні у чужій країні. Кожному потрібна втіха, особливо якщо завтра твій час може збігти. Та й до того ж він не з каменю зроблений.

Утім, найчастіше Синій проминає бар і простує у кінотеатр за кілька кварталів. Літо вступає у свої права, на його кімнатку невблаганно наступає спека, тож приємно сісти у прохолодній залі й подивитися фільм. Синій кіно любить, і то не лише за сюжети і красивих жінок, а й за темряву кінотеатру, те, як зображення на екрані перегукуються з думками в голові, щойно він заплющить очі. Йому майже байдуже, який фільм дивитися, комедію чи драму, чорно-білий чи кольоровий, але він, природно, має слабкість до фільмів про детективів: ці сюжети його завжди захоплюють більше, ніж інші. Протягом того періоду він встигає передивитися чимало таких фільмів, і вони всі йому подобаються: і «Леді в озері», і «Впалий янгол», і «Темний прохід», і «Тіло та душа», і «Рожевий кінь», і «Навісний», і таке інше. Але один особливо врізається Синьому в пам’ять. Йому так сподобалося, що він аж прийшов наступного ж вечора подивитися його знову.

Називається він «Із минулого». Роберт Мітчем грає колишнього детектива, який намагається почати під прибраним іменем нове життя у маленькому містечку. У нього є дівчина, мила провінціалка на ім’я Енн; він завідує заправкою з допомогою глухонімого юнака, Джиммі, який сліпо йому відданий. Але минуле наздоганяє Мітчема, і тут нічим не зарадиш. Багато років тому його найняли, щоб знайти Джейн Ґрір, коханку гангстера Кірка Дугласа, але, відшукавши її, він закохався, й вони втекли разом. Проте трапляється крадіжка і вбивство, Мітчем хапається за голову й полишає Ґрір, осягнувши глибину її розпусти. А тепер Дуґлас і Ґрір шантажують його, змушуючи вчинити злочин, але це — ​тільки задля підстави: він розплутує справу і розуміє, що на нього збираються повісити інше вбивство. Розгортається заплутаний сюжет, у ході якого Мітчем розпачливо намагається вислизнути з пастки. У якийсь момент він повертається до містечка, де тепер живе, розповідає Енн, що невинний, і знову переконує, що її кохає. Але вже запізно, і Мітчем це розуміє. Під кінець йому вдається переконати Дуґласа здати Ґрір, яка і вчинила вбивство, поліції, але в ту мить Ґрір заходить до кімнати, спокійнісінько піднімає пістолет і вбиває Дуґласа. Вона каже Мітчемові, що вони створені бути разом, і він, послідовний фаталіст, здається, їй підігрує. Вони вирішують утікати з країни разом, але доки Ґрір пакує сумку, Мітчем дзвонить у поліцію. Вони сідають у авто і їдуть геть, але незабаром натикаються на поліцейський блокпост. Ґрір розуміє, що Мітчем її зрадив, вихоплює з сумочки пістолет і стріляє в нього. Поліція відкриває вогонь по машині і вбиває ще й Ґрір. А після того є ще одна сцена, фінальна — ​наступний ранок, містечко Бриджпорт. Джиммі сидить на лавочці біля заправки, до нього підходить Енн і сідає поруч. Скажи-но мені одну річ, Джиммі, — ​каже вона, — ​я мушу це знати: він із нею втік чи ні? Юнак замислюється, намагаючись вирішити, що сказати: правду чи ласкаву брехню. Що важливіше: зберегти добре ім’я друга — ​чи пожаліти дівчину? Це триває лише якусь мить. Він дивиться дівчині у вічі й киває, мовби каже: так, Мітчем закоханий у Ґрір. Енн поплескує Джиммі по руці, дякує і рушає до свого колишнього хлопця, правильного місцевого поліцейського, який Мітчемові ніколи не довіряв. Джиммі піднімає погляд на вивіску заправки, де досі стоїть Мітчемове ім’я, віддає йому честь на знак дружби, й рушає геть дорогою. Тільки він знає правду — ​і нікому її не розкаже.

Протягом наступних кількох днів Синій раз у раз прокручує цю історію в голові. Добре, — ​доходить висновку він, — ​що фільм закінчується кадром із глухонімим юнаком. Таємницю поховано, Мітчем лишиться загадкою навіть у смерті. Амбіцій у нього було небагато: тільки стати нормальним мешканцем нормального американського містечка, одружитися з нормальною дівчиною, жити тихим життям. Синьому дивно, що нове ім’я, яке Мітчем собі обрав, звучить як Джефф Бейлі. Воно дуже схоже на ім’я героя іншого фільму, який він подивився минулого року із майбутньою місіс Синьою — ​Джорджа Бейлі, героя Джеймса Стюарта у «Це дивовижне життя». У тому фільмі теж змальовували маленькі американські містечка, тільки з протилежної перспективи: зневіреного чоловіка, який все життя тільки й намагався що звідти вибратися. У кінці він розуміє, що життя прожив добре і все робив правильно. Мітчемів Бейлі, безсумнівно, хотів би бути таким, як Стюартів Бейлі. Але у його випадку ім’я — ​фальшивка, породжена пустими мріями. Його справжнє ім’я — ​Маркгем, і в тому вся суть. Він несе на собі марку, тавро минулого, і нічого не вдієш, нічим не зарадиш. Синій думає: раз щось сталося, то так воно й діятиметься довіку. Нічого не можна змінити, ніщо не може покотитися іншою колією. Ця думка не полишає Синього: вбачається йому в тому певне попередження, послання самому собі. Хай би скільки він намагався її зректися, ця темна думка його не полишає.

І так якогось вечора Синій нарешті розгортає «Волдена». Час, — ​каже він собі: якщо не зробить зусилля зараз, то вже ніколи й не зробить. Але книжка дається непросто. Коли він береться до читання, то почувається, наче потрапив до чужинського світу. Бредучи крізь болота й хащі, деручись на понурі горби і підступні кручі, він як в’язень на марші, і тільки й думає, що про втечу. Слова Торо навіюють нудьгу, зосередитися складно. Один за одним тягнуться розділи, де, дочитавши до кінця, він розуміє, що нічогісінько не пам’ятає. Нащо кидати все і жити самітником у лісі? Нащо саджати квасолю, відмовлятися від кави і м’яса? Нащо ці нескінченні описи пташок? Синій сподівався, що йому розкажуть історію чи бодай щось штибу того, а отримав натомість пустопорожню балаканину, нескінченний монолог ні про що.

Проте засуджувати його було б несправедливо. Синій — ​невеликий читач, його досвід обмежений газетами, журналами та принагідними пригодницькими романами у дитинстві. Навіть досвідчені й освічені читачі мали, бувало, клопіт із «Волденом» — ​аж сам Емерсон писав у своєму щоденнику, що від читання Торо почувається нікчемою. До честі Синього, він не здається. Наступного дня починає спочатку, і друге прочитання йде гладше, ніж перше. У третьому розділі натрапляє на фразу, яка нарешті до нього промовляє — ​«Книжки треба читати так само зосереджено й уважно, як вони писалися» — ​і розуміє: суть у тому, щоб читати повільно, повільніше, ніж будь-коли. Певною мірою, це йому помагає, і окремі абзаци проясняються: оті всі розмірковування про одяг при початку, війна між червоними і чорними мурахами, аргументи проти праці. Але читання все одно дається тяжко, й навіть коли Синій неохоче визнає, що Торо, можливо, все ж не такий йолоп, як спершу здалося, то відчуває певну нехіть до Чорного, адже це через того він терпить ці тортури. Чого він не усвідомлює, так це того, що, якби знайшов у собі терпіння прочитати книжку з таким настроєм, якого вона потребує, ціле його життя змінилося б, і він повністю зрозумів би своє становище — ​себто Чорного, Білого, цю справу, все, що його стосується. Але втрачені можливості — ​не менша частина життя, ніж можливості, якими таки скористалися, а сюжетові негоже спинятися на тому, що тільки могло би статися. Синій із огидою жбурляє книжку геть, натягує плащ (настала осінь) і виходить подихати повітрям. Він ще не розуміє, що це — ​початок кінця. Адже дещо ось-ось станеться, а коли воно станеться, то ніщо вже не буде таким, як раніше.

Він рушає на Мангеттен — ​так далеко від Чорного ще ніколи не відходив — ​витісняючи роздратування рухом і сподіваючись, що втома заспокоїть. Прямує на північ, поринувши у думки й не завдаючи собі клопоту звертати увагу на речі навколо. На Іст‑26-й вулиці розв’язується лівий шнурок, і саме тоді, коли він нахиляється його зав’язати, присівши на коліно, на нього падає небо. Адже кого він тієї миті бачить, як не майбутню місіс Синю! Вона йде до нього вулицею, тримаючи під правий лікоть чоловіка, якого Синій ніколи не бачив, і з осяйною усмішкою заворожено слухає, що той їй розповідає. Якусь мить Синій такий розгублений, що навіть не знає, чи нахилити голову і сховати обличчя, чи, навпаки, випростатися і привітатися з жінкою, що, як він зараз розуміє — ​раптове і несподіване усвідомлення, мовби двері захряснули — ​ніколи не стане його дружиною. Виявляється, ні те, ні те йому не вдається — ​він спершу нахиляє голову, але за секунду розуміє, що все ж хоче, аби вона його впізнала. Тоді бачить, що вона, зачарована розповіддю супутника, його не помітить, і рвучко підводиться з тротуару, коли до них залишається неповні два метри. Колишня майбутня місіс Синя ойкає, ніби перед нею привид, ще до того, як встигає зрозуміти, хто це. Синій вимовляє її ім’я, мовби чужим голосом, і вона завмирає, прикута до місця. На її обличчі проступає шок, а потім вираз стрімко змінюється на лють.

Ти! — ​коже йому вона. — ​Ти!

Не встигає він і слова вимовити, як вона відпускає руку свого супутника й починає гамселити Синього у груди кулаками, кричати, як ненормальна, і звинувачувати його у всіх смертних гріхах. А Синій тільки й може, що знову і знову повторювати її ім’я, мовби у безнадійній спробі розділити жінку, яку любив, і дикого звіра, який на нього нападає. Він почувається цілковито беззахисним, і коли її напад не припиняється, він починає вітати кожен новий удар як справедливу кару за свою поведінку. Утім, кінець сцені кладе інший чоловік — ​у Синього навіть виникає спокуса зацідити йому у щелепу, ось тільки він такий приголомшений, що не встигає зреагувати вчасно, й коли вдається спохопитися, той уже веде заплакану колишню майбутню місіс Синю геть, за ріг, і на тому все закінчується.

Ця коротка сцена, така несподівана й така приголомшлива, вивертає Синього навиворіт. Коли вдається взяти себе в руки й повернутися додому, він розуміє, що пустив своє життя коту під хвіст. Вона невинна, каже він собі, — ​він її хоче винити, але не може. Від нього не було ні слуху, ні духу, може, його й серед живих не було — ​чи ж можна її звинувачувати в тому, що їй хотілося жити? На очі Синьому навертаються сльози, але горе затьмарює злість на себе — ​за те, що він такий йолоп. Він профукав усі шанси на щастя, й раз так, можна сказати, що це — ​початок кінця.

Синій повертається до своєї кімнати на Орандж-стрит, лягає на ліжко й починає зважувати можливості. Врешті повертається до стіни, де його погляд падає на фотографію того патологоанатома з Філадельфії, Золотого. Він думає про похмуру пустку нерозв’язаної справи і спочилу в безіменній могилі дитину, розглядає хлопчикову посмертну маску й починає обмірковувати одну ідею. Можливо, з Чорним можна зблизитися, — ​думає він, — ​не виказуючи при цьому себе. Він може вжити певних кроків, запустити певні плани, може, навіть не один, а два чи три. Час почати з чистого аркуша.

Наступний звіт треба подати післязавтра, тож щоб відправити його вчасно, він береться за роботу. Останні кілька місяців звіти ставали дедалі лаконічніші — ​він наводив сухі факти й нічого більше у абзаці-двох, і цього разу теж не відступається від тієї моделі. Але внизу сторінки додає загадкову фразу, як таку собі перевірку, спробу змусити Білого порушити мовчанку: Чорний, здається, захворів. Боюся, помирає. Він запечатує звіт і каже собі, що це — ​тільки початок.

За два дні по тому Синій рано-вранці мчить до Бруклінської пошти, величезного замку, з якого видно Мангеттенський міст. Синій відправляє всі свої звіти на поштову скриньку № 1001, і тепер мовби випадково проходить повз неї й непомітно зазирає перевірити, чи не прийшов звіт. Прийшов. Чи бодай там є якийсь лист, самотній білий конверт під кутом у 45 градусів до вузького віконечка — ​і Синій не має підстав вважати, що лист не його. Тоді починає повільно обходити залу по колу. Він чекатиме там, доки не з’явиться Білий чи той, хто на нього працює, не зводячи погляду з колосальної стіни пронумерованих скриньок із різними комбінаціями, і в кожній — ​якийсь інший секрет. Люди приходять і йдуть, відкривають скриньки і закривають, а Синій все бродить колами, інколи спиняючись абиде, а тоді рушаючи далі. Йому все видається бурим, ніби осіння погода прокралася до кімнати знадвору; приємно пахне цигарковим димом. Після кількох годин він відчуває голод, але не піддається на поклик шлунка: зараз чи ніколи, треба триматися. Синій спостерігає за всіма, хто підходить до скриньок, затримуючи погляд на тих, хто наближається до № 1001, свідомий того, що по звіт може прийти й не сам Білий, а взагалі будь-хто — ​старша пані, мала дитина — ​отже, потрібно зберігати пильність. Проте всі можливості так і лишаються нереалізовані, адже скриньки ніхто не торкається, хоча Синій сплітає історії про кожного, що до неї наближається, намагаючись уявити, як та особа пов’язана з Білим чи Чорним, яку роль він чи вона відіграє у справі і таке інше — ​і мусить по одній відкидати ці оповідки, жбурляти їх назад у пітьму забуття.

Одразу пополудні, в ту мить, коли на пошті стає людно через наплив працівників, що вирішили в обідню перерву відправити листа, придбати марки чи полагодити якусь справу, двері відкриває чоловік у масці. Синій його спершу навіть не зауважує, стільки людей проходять крізь ці двері одночасно, але коли той відділяється від натовпу й рушає до пронумерованих поштових скриньок, детектив нарешті звертає увагу на маску: діти носять такі на Геловін, маска гумова й зображає якесь огидне страховисько із рваними ранами на лобі, кров’ю з очей та іклами. В іншому той цілковито звичайний (сіре твідове пальто, червоний шарф на шиї), але Синій із першого погляду відчуває, що чоловік у масці — ​це Білий. Коли чоловік простує до скриньки № 1001, це відчуття переростає у певність. Водночас Синьому здається, що чоловік мовби й не зовсім присутній: він його бачить, але більш ніж імовірно, що інші — ​ні. Тут Синій, утім, помиляється, бо коли чоловік у масці перетинає величезну залу з мармуровою підлогою, чимало людей заходяться сміхом і тицяють у нього пальцями. Хтозна, на краще це чи на гірше. Чоловік у масці підходить до скриньки № 1001, вертить туди-сюди коліщатко для підбору номера й відкриває. Щойно Синій пересвідчується, що це саме той, хто йому потрібен, він починає просуватися у тому напрямку, сам до кінця не певен, що збирається зробити. У глибині душі він, безперечно, хоче того схопити і зірвати маску. Але чоловік надто пильний, тож, поклавши конверт у кишеню й закривши скриньку, він швидко роззирається, зауважує, що до нього наближається Синій, і кидається навтьоки до дверей. Синій мчить за ним у надії наздогнати і схопити, але на якусь мить загрузає у натовпі біля дверей, і коли пробивається назовні, чоловік у масці вже летить униз сходами, приземляється на тротуарі й біжить геть вулицею. Синій не здається і навіть вірить, що його наздоганяє, але тут чоловік добігає до перехрестя, де автобус саме від’їздить від зупинки, й заскакує всередину — ​а Синій лишається з носом, задиханий, і завмирає, як ідіот.

За два дні по тому, коли Синій отримує поштою чек, Білий нарешті додає кілька слів від себе. «Більше жодних вибриків», — ​сказано у записці, отже, звісточка така собі, але Синій усе одно радий, що її отримав, радий, що пробив стіну мовчанки. Йому, щоправда, невтямки, про останній звіт у записці йдеться — ​чи про інцидент на пошті. Гаразд усе обдумавши, він вирішує, що байдуже. Так чи так, ключ до справи — ​дія. Він і далі мусить порушувати хід подій — ​тут трохи підштовхнути, там дрібку розхитати, торсати кожну загадку, доки структура не ослабне, й тоді якогось дня ціла ця гнила справа врешті розсиплеться.

Протягом наступних тижнів Синій кілька разів повертається на пошту в надії знову побачити Білого. Тільки нічого не виходить. Чи то Білий встигає забрати звіт іще до його приходу, чи то не з’являється взагалі. Ця зала на пошті відчинена цілодобово, тож вибору в Синього особливо нема. Білий бачить його, як облупленого, і вдруге тієї ж помилки не повторить. Він просто дочекається, доки Синій піде, перш ніж перевірити скриньку, тож якщо Синій не збирається ціле життя стирчати на пошті, він більше не заскочить Білого зненацька.

Картина значно складніша, ніж Синій собі уявляв. Він уже майже рік гадав, що, по суті, вільний. Він робив свою роботу, на добре чи на зле, дивився вперед, штудіював Чорного, чекав, коли той підставиться, і не здавався, а при цьому навіть не замислювався, що діється в нього за спиною. Тепер, після пригоди з чоловіком у масці й подальших перешкод, Синій не знає, що й думати. Цілком імовірно, що за ним теж стежать, спостерігають так само, як він — ​за Чорним. Якщо так і є, то він ніколи не був вільним. Він від початку стримів посередині — ​попереду перешкода, позаду бар’єр. Як не дивно, це нагадує йому цитату з «Волдена», й він береться гортати записник, аби відтворити точне формулювання — ​він доволі-таки певен, що десь її виписав. Ось, знайшов: «Ми — ​не там, де є, а у фальшивому становищі. Через власні слабкощі ми припускаємо, наче бачимо стан справи й наше місце у ній, а отже, перебуваємо у двох становищах одночасно, і вибратися вдвічі складніше». Це видається Синьому логічним, і хоча становище починає його трохи лякати, можливо, ще не пізно щось змінити.

Отже, проблема насправді полягає в тому, щоб визначити природу проблеми. Для початку: хто становить для нього більшу загрозу — ​Білий чи Чорний? Білий свого слова дотримується: чеки щотижня приходять вчасно, тож повернутися зараз проти нього — ​це вкусити руку годувальника. Але ж саме Білий запустив цю справу, так би мовити, кинув Синього у порожню кімнату, а тоді вимкнув світло і замкнув двері. Відтоді Синій навпомацки блукає у пітьмі в пошуках вимикача, бранець цієї справи. Ну, гаразд, і навіщо це Білому? Перед таким питанням Синій пасує. Його мозок перестає працювати, далі він зайти не може.

Тоді візьмімо, наприклад, Чорного. Досі справа зводилася саме до нього, позірного джерела всіх проблем Синього. Але якщо Білий хотів піймати саме Синього, а не Чорного, то, можливо, Чорний тут узагалі ні до чого. Може, він — ​просто невинний свідок. У такому разі Чорний займає позицію, яку Синій від початку вважав своєю, а Синій займає місце Чорного. На користь цього припущення є певні докази. А з іншого боку, не виключено, що Чорний співпрацює з Білим, і вони разом снують плани проти Синього.

Якщо так, то що вони з ним роблять? Врешті, нічого жахливого не відбувається, принаймні якщо мислити глобально. Вони замкнули Синього у бездіяльній пасивності, так, що від його життя майже нічого не лишилося. Так, — ​каже собі Синій, — ​ось так він почувається: ніби майже нічого не лишилося. Ніби його прирекли до кінця життя нидіти в кімнаті й читати книжку. Дивне відчуття — ​бути живим у кращому разі наполовину, бачити тільки й світу, що у словах, проживати виключно життя інших. Якби ж хоч книжка була цікава. Його б, можливо, затягнув сюжет, і він потроху забувся б. Ось тільки ця книжка нічого йому не дає. Там ані сюжету, ані історії, ані дії — ​тільки чоловік, який сидить сам у кімнаті й пише книжку. Синій розуміє, що більше нічого там нема, і він більше не хоче мати з цим до діла. Ось тільки як йому вибратися? Як вибратися з кімнати-книжки, яка писатиметься, доки він лишається у кімнаті?

Що ж до Чорного — ​так би мовити, автора цієї книжки, — ​то Синій більше не може довіряти побаченому. Хіба ж таке може бути, що існує чоловік, який нічого не робить, тільки сидить собі у кімнаті й пише? Синій ходив за ним повсюди, стежив за ним так пильно, що очі замалим не зраджували. Навіть полишаючи свою кімнату, Чорний нікуди не ходить, нічого особливо не робить: продукти купує, зрідка стрижеться, в кіно вибирається, і так далі. Але здебільшого він просто блукає вулицями, розглядає випадкові елементи пейзажу, кластери довільних даних, та й то — ​якимись ривками. Певний час його цікавили будівлі: він нахиляв голову, щоб дотягнутися поглядом до дахів, вивчав двері, повільно водив рукою кам’яними фасадами. А потім пару тижнів вивчатиме статуї, чи човни на річці, чи дорожні знаки. Більше нічого, ні словом ні з ким не перекинеться, ні з ким не бачиться, крім тієї зустрічі із заплаканою жінкою, що вже відійшла у далеке минуле. Певною мірою, Синій знає про Чорного все: яке мило той купує, які газети читає, який одяг носить. Він ретельно занотовує це все у записнику. Він довідався тисячу фактів, але вони свідчать тільки, що насправді він нічого не знає. Нікуди не подітися від факту, що все це неможливо. Не може існувати такого, як Чорний.

Потім Синій починає підозрювати, що Чорний — ​це обманка, що Білий його найняв і платить йому за те, щоб сидіти в кімнаті й нічого не робити. Може, і вся та писанина — ​фальшивка, сторінка за сторінкою: наприклад, список усіх імен у телефонному довіднику, чи всі слова зі словника в алфавітному порядку, чи рукописна копія «Волдена». Можливо, той навіть не слова пише, а просто якісь каляки-маляки, бездумні позначки, нагромаджуючи нісенітниці та безглуздя. У такому разі справжній письменник — ​це Білий, а Чорний — ​тільки його заступник, фальшивка, актор, не наділений власною сутністю. А буває, що Синій доводить цю думку до логічного завершення й вирішує, що існує тільки одне пояснення: Чорний — ​не один чоловік, а кілька. Двоє, троє, четверо двійників розігрують перед Синім роль Чорного, а відбувши свою зміну, повертаються до затишку власного дому. Але ця думка така жахлива, що Синій на ній задовго не затримується. Минають місяці, й він нарешті каже собі вголос: я дихати не можу. Це — ​кінець. Я помираю.

Стоїть розпал літа, рік 1948. Нарешті набравшися відваги діяти, Синій сягає у свою сумку з маскувальним приладдям і починає шукати нову ідентичність. Відкинувши кілька можливих варіантів, він зупиняється на личині старого, який просив колись гроші у них на районі, коли Синій ще був маленьким — ​був у них такий місцевий дивак, Джиммі Рожевий звали — ​і розцяцьковується під безхатченка: обшарпаний вовняний одяг, черевики перев’язані мотузком, щоб підошва не хляпала, брудна тканинна сумка з усіма пожитками, й нарешті, але далеко не в останню чергу, довга біла борода і волосся. Ці останні деталі уподібнюють його до старозавітного пророка. Синій у подобі Джиммі Рожевого — ​не спитий жебрак, а мудрий блазень, святий злиднів, що живе на узбіччі суспільства. Трохи несповна розуму, але і шкоди від нього нема: від нього віє доброзичливою байдужістю до світу навколо, і раз усе, що могло з ним статися, вже сталося, його більше нічого не обходить.

Синій знаходить собі належне місце по той бік вулиці, виймає з кишені скалку лупи й береться читати пом’яту вчорашню газету, яку витягнув зі смітника неподалік. За дві години по тому Чорний виходить, спускається сходами свого дому і звертає в напрямку до Синього. Чорний на безхатченка не зважає — ​чи то поринув у думки, чи то навмисне ігнорує — ​а коли той наближається, Синій люб’язно звертається до нього:

Пане, дріб’язку не пожертвуєте?

Чорний зупиняється, розглядає розпатлане створіння, яке щойно до нього заговорило, і поступово розквітає в усмішці, зрозумівши, що небезпеки нема. Він сягає до кишені, витягає монету і кладе Синьому в долоню.

Тримайте, — ​каже він.

Най благословить вас Бог, — ​каже Синій.

Спасибі, — ​відповідає Чорний, розчулений побажанням.

Нічого не бійтеся, — ​каже Синій. — Бог благословляє все.

І з цим підбадьорливим звертанням Чорний припіднімає капелюха і продовжує шлях.

Наступного вечора, знову вбравшися жебраком, Синій чекає Чорного на тому ж місці. Синій вирішує, що зараз, оскільки він уже завоював довіру Чорного, треба спробувати завести трохи довшу розмову, але проблема вирішується природно, бо Чорний і сам не проти затриматися. Вечоріє, ще не сутінки, але вже й не пообідній час — ​стоїть присмеркова пора повільних змін, коли сяють цегла і тіні. Сердечно привітавшись із прохачем і вручивши йому чергову монету, Чорний мить вагається, мовби роздумуючи, чи зважитися на рішучий крок, а тоді каже:

Вам ніхто не казав, що ви — ​викапаний Волт Вітмен?

Який ще Волт? — ​перепитує Синій, сумлінно граючи свою роль.

Волт Вітмен, славетний поет.

Ні, — ​каже Синій, — ​не можу сказати, що ми знайомі.

А ви й не можете бути знайомі, — ​каже Чорний. — ​Він уже помер. Але подібність приголомшлива.

Ну, знаєте, як то кажуть, — ​каже Синій. — ​У кожного десь є двійник. Чому б моєму двійнику не бути покійником?

Цікаво, — ​продовжує Чорний, — ​що Волт Вітмен працював на цій вулиці. Він видав свою першу книжку саме тут, неподалік від того місця, де ми стоїмо.

Та невже, — ​каже Синій і задумливо трусить головою. — ​Починаєш замислюватися, еге ж?

Про Вітмена багато байок ходило, — ​каже Чорний, жестом пропонуючи Синьому сісти на приступку будівлі за ними, і той слухається, а тоді й Чорний робить так само, і раптом вони просто сидять собі разом на літньому сонечку, базікають про все на світі, як давні друзі.

Еге ж, — ​каже Чорний, вмощуючись зручніше у лінивій надвечірній миті, — ​багато цікавих байок. Наприклад, про його мозок. Вітмен все життя вірив у науку френологію — ​знаєте, тлумачення виступів на черепі. У його часи це було дуже популярно.

Не можу сказати, що чув про це, — ​відповідає Синій.

Байдуже, — ​каже Чорний. — Важливо, що Вітмен цікавився мізками і черепами — ​він думав, що з них можна дізнатися все про характер людини. Хай там як, Вітмен помер у Нью-Джерсі років 50–60 тому, і після своєї смерті дозволив провести розтин.

Як він міг погодитися після смерті?

Точно, я неправильно висловився. Коли він дозволив, то ще був живий. Він просто дав знати, що не проти, якщо після смерті його розріжуть. Можна сказати, таке в нього було передсмертне бажання.

Славетні останні слова.

Точно. Багато хто вважав його генієм, бачте-но, от люди й хотіли поглянути на його мозок і подивитися, що в ньому особливого. Отже, у день смерті лікар вирізав Вітменів мозок, просто з черепа вийняв, і відправив у Американське антропометричне товариство на вимірювання і зважування.

Як велетенську цвітну капусту, — ​втручається Синій.

Точно, як великий сірий овоч. Аж тут стається цікавий поворот. Прибуває мозок у лабораторію, і тільки всі наготувалися братися до роботи, як асистент впускає його на підлогу.

І він розбився?

Розбився, звичайно. Мізки, бачте-но, не дуже міцні. Розмазався по підлозі — ​та й по всьому. Мозок найвидатнішого американського поета змели й викинули на сміття.

Синій пам’ятає, що треба грати свою роль, і видає хрипкий смішок, вправно відтворюючи сміх стариганя. Чорний і собі заходиться сміхом, і так лід між ними тане, тож ніхто й не сказав би, що вони — ​не давні друзі.

Тільки сумно уявити, як бідолаха Волт лежить у могилі, — ​каже Чорний. Сам-самісінький, без мізків.

Точно як теє опудало, — ​каже Синій.

Точно, — ​каже Чорний. — Точно як опудало із країни Оз.

Знову відсміявшись, Чорний каже: А є ще байка про те, як Торо приїхав навідати Вітмена. Теж цікава.

Він теж був поетом?

Не зовсім. Але все одно видатний письменник. Це він жив сам у лісі.

А, точно, — ​каже Синій, аби не перегнути зі своїм невіглаством. — ​Хтось мені колись про нього розповідав. Дуже він природу любив. Це ви про нього?

Саме так, — ​відповідає Чорний. — Генрі Девід Торо. Він приїхав сюди ненадовго з Массачусеттса й відвідав Вітмена у Брукліні. Але напередодні прийшов сюди, на Орандж-стрит.

Що, була в нього якась причина?

У Плімутську церкву прийшов, хотів послухати проповідь Генрі Ворда Бічера.

Гарна там місцина, — ​каже Синій, згадуючи, як приємно сидіти на порослому травою дворику. — Я й сам люблю туди зайти.

Туди ходило немало видатних людей, — ​каже Чорний. — Авраам Лінкольн. Чарльз Дікенс. Вони всі ходили цією вулицею й заходили в ту церкву.

Привиди.

Так, привиди оточують нас звідусіль.

А що ж ваша байка?

Все просто. Приходять Торо і його друг Бронсон Елкотт до Вітмена додому, на Міртл-авеню, й Волтова мати посилає їх у спальню на горищі, яку Волт ділив зі своїм розумово відсталим братом Едді. Все прекрасно. Вони ручкаються, обмінюються привітаннями і так далі. І щойно вони сідають поговорити про свої погляди на життя, як Торо й Елкотт бачать повний горщик просто посеред кімнати. Волт, звісно, був чолов’яга експансивний і нічого навіть не помітив, а ось гості з Нової Англії не могли підтримувати розмову, коли перед ними стояв горщик екскрементів. Тож вони врешті спустилися у вітальню і продовжили розмову там. Я розумію, це — ​дрібна деталь. Але ж коли зустрічаються два видатні письменники, вершиться історія, тож важливо встановити всі факти. І, бачте-но, цей горщик нагадує мені мізки на підлозі. Як подумати, то є в тому певна подібність форми. Гульки, вигини. Точно кажу, є паралелі. Мізки й кишки, людські нутрощі. Ми вічно говоримо, що треба зазирнути в голову письменнику, аби краще зрозуміти його твори. А як по суті, то нічого там особливо й нема — ​чи бодай воно нічим не відрізняється від того, що в інших.

А ви чимало про таке знаєте, — ​каже Синій, втрачаючи нитку розмови.

Таке маю хобі, — ​каже Чорний. — Мені цікаво знати, як жили письменники, особливо американські. Так я краще все розумію.

Зрозуміло, — ​каже Синій, якому нічого не зрозуміло, і з кожним словом Чорного зрозуміло все менше.

Візьмімо, скажімо, Готорна, — ​каже Чорний. — ​Добрий приятель Торо й, напевно, перший справжній американський письменник. Закінчивши університет, він повернувся до материного дому в Салемі, замкнувся у своїй кімнаті й не виходив звідти дванадцять років.

І що він там робив?

Писав.

І все? Писав — ​і все?

Писання — ​справа самотня. Вона займає все життя. Якоюсь мірою, свого життя у письменника нема. Що є він, що його нема.

Теж привид.

Точно.

Звучить загадково.

Так і є. Але Готорн лишив видатні твори, бачте-но, і ми й досі їх читаємо, хоча минуло більше ста років. В одному його творі чоловік на ім’я Вейкфілд вирішує розіграти свою дружину. Він каже, що збирається поїхати кудись у справах на кілька днів, але замість полишити місто, винаймає кімнату за рогом і вирішує подивитися, що буде далі. Він і сам точно не знає, навіщо це робить, але це його не спиняє. Минає дні три-чотири, але він ще не готовий повернутися додому, тож так і лишається у винайнятій кімнаті. Минають дні, йдуть тижні, спливають місяці. Одного дня Вейкфілд крокує своєю вулицею й бачить власний дім у жалобі. Це — ​його власний похорон, його дружина лишається вдовою. Збігають роки. Інколи він перетинається у місті з дружиною, якось навіть торкається її у натовпі. Але вона його не впізнає. Ідуть роки, понад двадцять років, Вейкфілд поступово старіє. Дощовитого осіннього вечора він бреде порожніми вулицями, випадково проминає свій старий дім і зазирає у вікно. У каміні гостинно палахкотить теплий вогонь, і він собі думає: а добре було б, якби я опинився там, сидів у тому затишному кріслі перед багаттям, а не стовбичив тут під дощем. Він без зайвих роздумів піднімається сходами у дім і стукає у двері.

І що далі?

І все, на цьому історія закінчується. Останнє, що ми бачимо — ​двері відкриваються, Вейкфілд із хитрою посмішкою заходить.

Ми так і не дізнаємося, що він каже дружині?

Ні, це кінець. Більше ні слова. Але він повертається у рідний дім, це ми знаємо, і до смерті лишається їй чулим чоловіком.

Небо над ними вже почало темніти, стрімко наближається ніч. На заході лишається останній рожевий проблиск, але день, можна сказати, вже добіг кінця. Зваживши на темряву, Чорний підводиться зі свого місця і простягає Синьому руку.

Приємно було з вами поговорити, — ​каже він. — ​Я й не зауважив, як ми тут засиділися.

І я радий, — ​каже Синій і зітхає з полегшею, що розмова скінчилася, бо його борода скоро відклеїться — ​від літньої спеки і нервів він пітніє.

Мене звати Чорний, — ​каже Чорний, тиснучи Синьому руку.

А мене Джиммі, — ​каже Синій. — ​Джиммі Рожевий.

Я нескоро забуду нашу розмову, Джиммі, — ​каже Чорний.

І я, — ​каже Синій. — Ви дали мені багато матеріалу для роздумів.

Най благословить вас Бог, Джиммі Рожевий, — ​каже Чорний.

І вас, сер, — ​каже Синій.

А тоді, востаннє потиснувши один одному руки, вони розходяться у протилежних напрямках, кожен поринувши у власні думки.

Повернувшись до своєї кімнати, Синій вирішує, що настав час поховати Джиммі Рожевого, позбутися його назавжди. Старий безхатько свою роль зіграв, а заходити далі не варто.

Синій радий, що нарешті зав’язав із Чорним контакт, але належного ефекту зустріч не мала, і, в цілому, вона вибила його з колії. Розмова начебто не стосувалася справи, але Синьому мимоволі здається, що саме про це Чорний і говорив — ​так би мовити, загадками, ніби хотів сказати щось, але боявся промовити вголос. Так, тримався Чорний доброзичливо, манери у нього приємні, але Синій все одно не може позбутися відчуття, що той бачив його як облупленого. Якщо так, то Чорний — ​один зі змовників: інакше навіщо йому говорити з Синім? Не від самотності ж. Якщо Чорний справді той, за кого себе видає, то самотність — ​не проблема. Ціле його життя складається у добре продуманий план, як лишитися самому, а отже, абсурдно пояснювати його готовність поговорити як спробу вирватися з лабет самотності. Він же так довго, більше року, уникав будь-якого людського контакту. Якщо Чорний урешті вирішив вирватися зі свого герметичного самітництва, то чого йому починати з розмови зі старим злиднем на вулиці? Ні, Чорний знав, що розмовляє із Синім. А раз знав, то знає, хто такий Синій. Тут без варіантів, каже собі Синій: він усе знає.

Коли надходить час писати наступний звіт, ця дилема нагально постає перед Синім. Білий нічого не казав про те, щоб зав’язувати з Чорним контакт. Синій мусив за ним спостерігати, не більше й не менше. Може, він узагалі порушив вимоги замовника. Якщо він включить цю розмову до звіту, Білий може обуритися. А з іншого боку, якщо не включить, а Чорний справді працює на Білого, то Білий одразу довідається, що Синій бреше. Синій довго це обмізковує, але до рішення так і не наближається. І так недобре виходить, і так погано: він це знає. Врешті він вирішує оминути цю розмову, бо досі плекає слабеньку надію, що він помиляється, й Білий із Чорним насправді не спільники. Проте й цей мізерний проблиск оптимізму швидко гасне. За три дні після того, як він відправляє неповний звіт, поштою приходить щотижневий чек, а ще в конверті записка: «Чому ви брешете?» — ​так Синій отримує неспростовні докази. Відтоді Синій живе зі знанням, що він у цьому з головою.

Наступного вечора він метрополітеном їде за Чорним на Мангеттен, вбраний у свій звичайний одяг — ​тепер уже не треба нічого приховувати. Чорний виходить із підземки на Таймс-сквер і певний час блукає серед яскравих вогнів, гамору і натовпу, що вирує навколо. Синій спостерігає за ним так уважно, ніби від цього залежить його життя, й не відходить далі, ніж на три-чотири кроки. О дев’ятій Чорний заходить у фоє готелю «Алгонкін», і Синій простує за ним. Там доволі людно, а столиків обмаль, тож коли Чорний всідається у кутовій ніші, яка саме звільнилася, Синьому видається цілком природним підійти і ввічливо спитати, чи не можна до нього приєднатися. Чорний не заперечує, тільки байдуже стенає плечима і жестом вказує Синьому на стілець навпроти. Вони кілька хвилин нічого один одному не кажуть, тільки чекають, коли хтось прийме у них замовлення, а тим часом розглядають жінок у літніх сукнях і вдихають шлейфи різних парфумів. Синій не поспішає кидатися в бій, він краще зачекає, хай справи йдуть своєю чергою. Коли офіціант нарешті підходить спитати, чого вони бажають, Чорний замовляє віскі марки «Чорний і Білий» із льодом, і Синій мимоволі сприймає це як таємний знак, що зараз стане весело. Він захоплюється зухвальством, безсоромністю й вульгарною одержимістю Чорного. Синій для симетрії замовляє той же напій. При цьому він дивиться Чорному у вічі, але погляд у того не зраджує жодних емоцій — ​він дивиться на Синього цілковито байдужими, мертвими очима, які мовби кажуть, що за ними нічого нема, і хай би як ретельно Синій шукав, нічого не знайде.

Проте його зухвальство виправдовує себе, й вони починають обговорювати переваги різних марок скотчу. Слово за слово, вони встигають поговорити про незатишне нью-йоркське літо, декор готелю, індіанців-алгонкінів, які жили тут давним-давно, коли замість міста були тільки ліси та луки, а Синій поволі вигадує роль, яку збирається грати цього вечора — ​життєрадісного базіки на ім’я Сніг, страхового агента з Кеноші, штат Вісконсин, який продає страхування життя. Прикинься дурником, — ​каже собі Синій, адже немає сенсу розкривати, хто він такий, нехай навіть він знає, що Чорний знає. Так вони і гратимуться в піжмурки, — ​каже він собі, — ​в піжмурки до кінця.

Вони допивають першу чарку й замовляють ще по одній, і ще, й коли розмова перескакує зі страхових таблиць на середню тривалість життя представників різних професій, Чорний видає фразу, що повертає розмову в геть інше русло.

А я, мабуть, у вашому списку на поганеньких позиціях, — ​каже він.

Га? — ​каже Синій, який поняття не має, чого чекати. Чим то він займається?

Я — ​приватний детектив, — ​прямо каже Чорний, спокійний і зібраний, і Синій відчуває спокусу виплюснути напій Чорному в обличчя, так його спантеличило й образило його зухвальство.

Та невже! — ​гукає Синій, швидко зібравшись і вдавши подив простака. —Приватний детектив, ви тільки уявіть. Просто переді мною. Ви тільки подумайте, що моя жінка скаже, коли я їй розповім. Я у Нью-Йорку п’ю із приватним детективом. Вона не повірить.

Я хочу сказати, — ​різкувато заявляє Чорний, — ​що очікувана тривалість життя у мене невелика. Принаймні за вашою статистикою.

Мабуть, ні, — ​не вгаває Синій. — ​Але ж яке життя цікаве! Життя, знаєте-но, не зводиться до того, щоб пожити подовше. Та половина чоловіків у Америці пожертвувала б десятком років на пенсії, аби пожити так, як ви. Розв’язувати справи, покладатися лише на власний розум, спокушати жінок, годувати свинцем поганців — ​Господи, та у вашого життя чимало переваг.

Це все вигадки, — ​каже Чорний. — ​Насправді робота детектива буває нуднувата.

Ну, у кожної професії є рутина, — ​продовжує Синій. — ​Але ви хоч знаєте, що тяжка праця врешті приведе до чогось надзвичайного.

Коли так, а коли й ні. Більшість часу — ​таки ні. Ось, наприклад, справа, над якою я працюю зараз. Я труджуся над нею вже більше року, нудота страшенна. Мені так нудно, що інколи здається, наче я ось-ось з’їду з глузду.

Чого ж це?

А ви самі погляньте. Моя робота полягає в тому, щоб за деким спостерігати — ​наскільки можу судити, людина то геть нічим не видатна — ​і надсилати звіти раз на тиждень. І все. Спостерігати за цим чолов’ягою, все описувати. Й нічого більше.

І чого тут поганого?

А те, що він ні чорта не робить. Сидить собі днями в кімнаті та пише. З глузду можна з’їхати.

Може, він вас дурить. Знаєте, присипляє пильність, перш ніж взятися до роботи.

Я спочатку теж так думав. Але тепер я вже певен, що нічого не станеться, ніколи. Я це інтуїтивно відчуваю.

Шкода, — ​співчутливо каже Синій. Може, варто відмовитися від справи.

Я про це думаю. А ще подумую, що, може, варто взагалі кинути це ремесло й зайнятися чимось іншим. Знайти іншу роботу. Може, страховку продавати, а може, втекти із цирком.

Я й не думав, що буває так паршиво, — ​трясе головою Синій. — ​Але ви мені скажіть, чого ви зараз не стежите за тим чоловіком? Може, вам треба за ним наглядати?

У тому й суть, — ​каже Чорний. — ​Я можу навіть не завдавати собі такого клопоту. Я спостерігав за ним так довго, що знаю його краще, ніж самого себе. Варто про нього подумати — ​і я знаю, чим він займається, я знаю, де він, я все знаю. Доходить до такого, що я навіть із заплющеними очима можу за ним стежити.

Ви знаєте, де він зараз?

Удома. Як завжди. Сидить у своїй кімнаті, пише.

А про що він пише?

Не певен, але маю припущення. Думаю, він пише про себе. Свою біографію. Це — ​єдина можлива відповідь. Усе інше не підходить.

То чого стільки таємниць?

Не знаю, — ​каже Чорний, і в його голосі вперше бринять якісь почуття, злегка забарвлюючи слова.

Тоді все зводиться до одного питання, правда ж? — ​каже Синій, геть забувши про Сніга, і дивиться Чорному просто у вічі. — ​Чи знає він, що ви за ним стежите?

Чорний відвертається, мовби нездатний витримати погляду Синього, й каже із несподіваним тремом у голосі: — ​Знає, звичайно. У тому вся суть, правда ж? Він мусить знати, інакше це все не має сенсу.

Чому?

Бо я йому потрібен, — ​каже Чорний, і далі відводячи погляд. — ​Йому треба, щоб мої очі дивилися на нього. Я потрібен йому, аби довести, що він живе.

Синій бачить, як щокою Чорного котиться сльоза, проте не встигає відповісти, не встигає скористатися несподівано здобутою перевагою, як Чорний поквапцем підводиться, перепрошує й каже, що йому треба зробити один дзвінок. Синій чекає на нього ще хвилин 10–15, хоча й розуміє, що даремно гає час. Чорний не повернеться. Розмову завершено, і хай би скільки він тут іще просидів, нічого сьогодні більше не станеться.

Синій платить за напої й рушає назад до Брукліна. Звернувши на Орандж-стрит, він підводить погляд на вікно Чорного й бачить, що світло не горить. Байдуже, — ​каже Синій, — ​він скоро повернеться. Ми ще не скінчили. Забава тільки починається. Дочекаймося, коли відкоркують шампанське, отоді й побачимо, що до чого.

Зайшовши у кімнату, Синій починає крокувати туди-сюди, намагаючись спланувати подальші дії. Йому здається, що Чорний нарешті припустився помилки, хоча він і не певен до кінця. Попри всі докази, Синій ніяк не може позбутися відчуття, ніби все це зроблено навмисне, що Чорний до нього звертається, веде його, так би мовити, вперед, підштовхує до фіналу, який запланував сам.

Та все ж, відбувся який-не-який прорив, і вперше від початку справи він не топчеться на місці. Зазвичай Синій святкує кожен маленький тріумф, ось тільки сьогодні він не в гуморі поплескувати себе по плечу. Сум заглушає всі інші почуття, він не відчуває завзяття, він розчарований у світі. Факти нарешті його зрадили, і він мимоволі приймає це на свій рахунок, адже прекрасно розуміє, що, хай би як подавав собі цю справу, він — ​теж її частина. Тоді він підходить до вікна, зиркає на будинок по той бік вулиці й бачить, що у кімнаті Чорного загорілося світло.

Він лягає в ліжко і думає: бувайте, пане Білий. Вас же насправді й не існувало ніколи. Не було ніякого Білого. А тоді: бідолаха Чорний, бідна його душа. Бідолаха, нещасний, пусте місце. А тоді, коли його повіки стають важчими і його починає накривати приплив сну, йому спадає на думку, що все має колір. Все, що ми бачимо, все, чого ми торкаємося — ​все на світі має колір. Борючись зі сном, він починає складати список. Ось, наприклад, синій і всі його відтінки: є синиці, блакитні сойки, синьошийки. Є волошки та барвінок. Є пообіднє небо над Нью-Йорком. Є чорниці, ожина та Тихий океан. Є синяк, є синя стрічка, є голуба кров. Є голоси, мовби створені, щоб співати блюз. Є батькова поліцейська форма. Є сині комірці та синя далина. Є колір моїх очей і моє прізвище. Він завмирає, бо раптом не може вигадати більше нічого синього, й переходить до білого. Є чайки, — ​каже він, — ​і крячки, й лелеки, і какаду. Є стіни цієї кімнати, постіль на моєму ліжку. Є конвалії, гвоздики й пелюстки стокроток. Є прапор миру і жалобний колір у Китаї. Є сім’я і материнське молоко. Є мої зуби. Є білки моїх очей. Є окунь білий, є біла береза, є білі мурашки. Є президентський дім і біла гниль. Є біла брехня та білий гарт. Тоді він без вагань переходить до чорного, починаючи з чорного списку, чорного ринку та Чорної руки. Є ночі над Нью-Йорком, — ​каже він. — Є бейсбольна команда «Блек Сокс». — Є чорнуха й ворони, затемнення й чорна мітка, Чорний вівторок і чума — ​чорна смерть. Є чорна заздрість. Є моє волосся. Є чорнило у ручці. Є світ, який бачать сліпі. Нарешті стомившись від гри, він поринає у дрімоту, сказавши собі, що кінця-краю цьому немає. Він засинає, снить те, що сталося давним-давно, а тоді раптом прокидається серед ночі та знову береться крокувати кімнатою, роздумуючи, що робити далі.

Настає ранок, і Синій знову береться гримуватися. Він прикинеться комівояжером компанії «Фуллер Браш» — ​уже випробуваний трюк. Наступні дві години йде на те, щоб терпляче організувати собі лисину, вуса, зморшки навколо очей і рота. Він сидить перед дзеркальцем, як актор старосвітського водевілю в турне. Незабаром по одинадцятій збирає щітки у скриньку й переходить через дорогу до будинка Чорного. Відкрити замок вхідних дверей — ​для Синього дитячі забавки, роботи на кілька секунд, і, прослизнувши до під’їзду, він мимоволі відчуває давнє завзяття. Тільки без вибриків, — ​нагадує він собі, піднімаючись сходами до поверху Чорного. Це просто для того, щоб зазирнути всередину, запам’ятати, як виглядає кімната, на майбутнє. Проте завзяття Синій не може погамувати. Річ не просто в тім, щоб побачити кімнату — ​він побуває там сам, постоїть у тих чотирьох стінах, подихає тим же повітрям, що й Чорний. Все, що станеться після цієї миті, вплине на все інше. Двері відчиняться, й після того Чорний навіки лишиться в ньому.

Він стукає, двері прочиняються, й раптом відстань зникає, річ і думка про річ зливаються в одне. Чорний тут, стоїть на порозі з ручкою-пером у правій руці, ніби його відірвали від роботи, але щось у його очах підказує, що він на Синього чекав, змирився із невблаганною правдою, та йому, власне, вже й байдуже.

Синій пускається у довгу промову про щітки, вказує на валізу, перепрошує, просить зайти — ​все на одному подиху, у швидкому, тисячу разів відточеному темпі комівояжера, який намагається збути свій товар. Чорний спокійно його впускає, каже, що зубна щітка не завадить, а Синій, переступивши поріг, не змовкаючи, теревенить про гребінці та щітки для одягу, аби тільки слова пливли, а сам тим часом оглядає кімнату, вбирає те, що можна увібрати, обдумує побачене, відвертаючи при цьому увагу господаря дому від справжньої причини візиту.

Кімната виглядає приблизно так, як він її собі уявляв, хоча, можливо, обставлена ще скупіше. Наприклад, на стінах нічого немає, що трохи дивно — ​він-бо думав, що кілька картин там усе ж висить, якісь зображення розбивають монотонний колір, може, пейзажик, може, портрет когось, кого Чорний колись кохав. Синьому було цікаво, які там можуть бути картини, бо йому здавалося, що це важлива підказка, але не побачивши на стінах нічого, він розуміє: саме цього і слід було чекати. А поза тим, його попереднім уявленням майже нічого не суперечить. Це — ​та сама чернеча келія, яку він і уявляв: в одному кутку — ​вузьке, акуратно заправлене ліжко, в іншому — ​плитка й умивальник, усе бездоганно чисте, ніде ані крихти. У центрі кімнати перед вікном стоїть дерев’яний стіл, а перед ним — ​самотній дерев’яний стілець із твердою спинкою. Олівці, ручки, друкарська машинка. Тумбочка, нічний столик, лампа. На північній стіні — ​шафа, але в ній — ​лише кілька книжок: «Волден», «Листя трави», «Двічі розказані оповідання» і ще кілька. Ані телефона, ані радіоприймача, ані журналів. По краю стола акуратними стосиками височіють аркуші паперу: якісь чисті, якісь списані (де від руки, де на машинці). Сотні сторінок, як не тисячі. Але життям це не назвеш, — ​думає Синій. Це взагалі ніяк не назвеш. Це — ​нічийна земля, місце, куди потрапляєш після кінця світу.

Вони передивляються зубні щітки, Чорний урешті вибирає червону. Потім починають переглядати різні щітки для одягу, Синій демонструє їх на власному костюмі. Це незамінна в господарстві річ, — ​каже Синій, — ​для такого акуратного чоловіка, як ви. — Але Чорний каже, що якось він без них обходиться. З іншого боку, можливо, йому знадобиться гребінець, тож вони перебирають варіанти у наборі моделей, обговорюють різні розміри й форми, різні види щетини і так далі. Синій, звичайно, вже покінчив зі своїм справжнім завданням, але все одно продовжує гру, аби зробити все, як належить, навіть коли це нічого не міняє. Попри це, коли Чорний платить за щітки, Синій, складаючи свої товари, не стримується. А ви, здається, письменник, — ​каже він, вказуючи на стіл, і Чорний каже: так, точно, письменник.

Величенька книжка, — ​продовжує Синій.

Так, — ​каже Чорний, — ​я над нею багато років працюю.

Вже закінчуєте?

Працюю, — ​задумливо тягне Чорний. — ​Не завжди знати, на якому ти етапі. Буває, подумаю, що вже майже закінчив, аж потім раптом розумію, що пропустив щось важливе, й доводиться починати все спочатку. Але — ​так, я мрію, що колись її таки закінчу. Може, і скоро.

Сподіваюся, колись матиму нагоду її прочитати, — ​каже Синій.

Все можливо, — ​каже Чорний. — Але для початку мушу закінчити. Бувають такі дні, коли здається, що просто не доживу.

Ну, ніколи немає знаття, — ​каже Синій і філософськи киває. — ​Ось ти живий, а ось уже й мертвий. Це з усіма буває.

І то правда, — ​каже Чорний. — ​Це з усіма буває.

Вони вже при дверях, і щось підштовхує Синього тягнути час такими банальностями. Він розуміє, що йому подобається ламати дурника, але водночас хочеться побавитися з Чорним, довести, що він усе помічає — ​у глибині душі хочеться, аби Чорний розумів: він анітрохи не дурніший, вони можуть грати на рівних. Але Синьому вдається стриматися, прикусити язика, ввічливо кивнути, подякувати за покупки й рушити на вихід. Тут комівояжерові і кінець, не минає й години, як він лягає, нікому не потрібний, у ту ж сумку, де містяться рештки Джиммі Рожевого. Синій знає, що більше грим не знадобиться. Наступний крок неминучий, лишається тільки обрати слушний момент.

Але за три дні по тому, коли нарешті випадає така нагода, Синій розуміє, що йому страшно. Чорний виходить з дому о дев’ятій вечора, доходить до кінця вулиці і зникає за рогом. Синій знає, що це ледь не прямий сигнал: Чорний практично благає зробити наступний крок. Але є підозра, що це може бути й пастка, тож зараз, в останній момент, він знову поринає в болісні сумніви, хоча ще мить тому був сповнений певності, майже п’яний від відчуття власної влади. Чого це йому раптом довіряти Чорному? Які причини думати, що вони тепер на одному боці? Як так вийшло, чого це він знову кориться волі Чорного? Він раптом береться зважувати інші можливості. А що, як він просто піде? Встане, вийде за двері й піде геть від цілої цієї справи? Він певний час зважує цю думку, обмірковує, а тоді починає тремтіти, охоплений жахом і радістю, як раб, перед яким постало видиво свободи. Він уявляє себе деінде, далеко-предалеко звідси, у лісах, із сокирою через плече. Самотній, вільний, покірний лише власній волі. Він почне життя з нуля, вигнанець, першопроходець, прочанин у новому світі. Але на тому все й закінчується. Щойно він уявляє крокування далекими хащами, як розуміє: Чорний теж десь там, ховається за деревом, крадеться, незримий, крізь зарості, чекає, коли Синій ляже й заплющить очі, щоб підкрастися й перерізати йому горлянку. Нема цьому кінця-краю, — ​думає Синій. І якщо він не розбереться із Чорним зараз, то це ніколи не закінчиться. Наші пращури звали це долею, і герої мусять їй коритися. Вибору нема: навіть як чимось і можна зарадити, то вибору нема все одно. Хай би як прикро Синьому було це визнати. Він бореться з цією думкою, відкидає її, на серці в нього гіркота. Але це — ​тільки тому, що він уже все збагнув, і боротися з цим розумінням — ​значить його прийняти, хотіти сказати «ні» — ​значить сказати «так». Отак Синій поступово змиряється з необхідністю зробити те, що мусить бути зроблене. Це не значить, що йому не страшно. Починаючи з того моменту Синього можна описати одним словом, і це слово — ​страх.

Він і так згаяв багато дорогоцінного часу, тож кидається надвір у нажаханій надії, що ще не пізно. Чорний не навіки пішов, і хтозна, чи не чигає він за рогом, тільки й вичікуючи, коли випаде нагода завдати удар. Синій збігає сходами будинку Чорного, незграбно копирсається в замку вхідних дверей, постійно озираючись через плече, а тоді піднімається сходами на потрібний поверх. Другий замок завдає більше клопоту, ніж перший, хоча теоретично має бути простіший — ​легка робота навіть для зеленого новачка. Незграбні рухи свідчать, що Синій втрачає контроль, дозволяє ситуації взяти гору; попри це, йому нічого не лишається, крім як пройти цей шлях до кінця, тож він сподівається, що пальці перестануть тремтіти. Але стає тільки гірше: щойно він переступає поріг кімнати Чорного, там западає темрява, ніби крізь пори просочується ніч, навалюється на нього колосальною вагою, а голову розпирає, вона наповнюється повітрям, ніби ось-ось відділиться від тіла й полетить геть. Він робить іще крок у кімнату і втрачає свідомість, валиться на підлогу, як мертвий.

Від удару його годинник зупиняється, тож коли він приходить до тями, то не знає напевно, скільки там пролежав. Свідомість повертається повільно, приходить із розмитим відчуттям, наче колись він тут уже був, можливо, давним-давно, й побачивши, як майорять у відкритому вікні фіранки, а химерні тіні скрадаються стелею, він думає, що, можливо, лежить вдома у своєму ліжку, що він — ​маленький хлопчик, який не може заснути спекотної літньої ночі; в уяві варто дослухатися — ​й почує, як у сусідній кімнаті тихо розмовляють мама і тато. Але це триває лише якусь мить. Потім він відчуває, як болить голова і тривожно млоїть у животі, й нарешті бачить, де опинився, — ​і його знову охоплює паніка, як у ту мить, коли тільки зайшов до кімнати. Він незграбно підводиться, кілька разів заточуючись, і каже собі, що не можна тут лишатися, треба вимітатися, так, і то негайно. Він уже тримається за дверну ручку, коли несподівано згадує, чому взагалі сюди прийшов, вихоплює з кишені ліхтарик і вмикає, тремтячими руками розмахує ним, доки промінь світла випадково не падає на стос паперів, обережно складений край столу. Синій без жодних сумнівів хапає папери вільною рукою, каже собі, що і то хліб, і дістається до дверей.

У кімнаті по той бік вулиці Синій наливає чарку бренді, вмощується на ліжку й наказує собі заспокоїтися. Він випиває чарку по ковточку й наливає ще. Паніка потроху вщухає, лишається тільки сором. Він провалив план, — ​каже собі, — ​от і все. Уперше в житті він не впорався з випробуванням, і це приголомшує — ​розуміння поразки, усвідомлення, що в душі він боягуз.

Він бере вкрадені папери в надії відволіктися від цих думок. Але це тільки ускладнює становище, бо виявляється, що це — ​його власні звіти. Ось вони, один за одним, тижневі звіти, чорним по білому, позбавлені сенсу, нічого в них нема важливого, вони анітрохи не ближчі до природи справи, ніж мовчанка. Синій стогне, коли їх бачить, і поринає в себе, а тоді, приголомшений знахідкою, заходиться сміхом — ​спершу тихим, потім дедалі гучнішим, доки не починає задихатися, він захлинається сміхом, ніби намагається раз і назавжди з собою покінчити. Він міцно стискає папери в руці і підкидає до стелі, дивиться, як стос розпадається, розсипається, спадає на підлогу — ​купа жалюгідних сторінок.

Не ясно, чи Синій врешті оговтався від подій тієї ночі. Навіть якщо так, то слід зазначити: минуло кілька днів, перш ніж зміг повернутися до якоїсь подоби свого старого «я». Він не голився, не перевдягався, навіть не думав про те, щоб поткнутися за межі кімнати. Коли надходить час писати наступний звіт, він навіть не думає за нього братися. Тепер все скінчено, — ​каже він, копаючи старий звіт на підлозі, — ​хай мені грець, якщо ще колись таке напишу.

Здебільшого він то лежить на ліжку, то крокує кімнатою. Він розглядає фотографії, які наклеїв на стіни, вивчає їх одну за одною, думає про кожну, скільки може, а тоді переходить до наступної. Ось патологоанатом із Філадельфії, Золотий, із посмертною маскою хлопчика. Ось засніжена гора, а у правому верхньому кутку врізка з портретом французького лижника. Ось Бруклінський міст, а поруч — ​два Реблінґи, батько і син. Ось батько Синього у поліцейській формі отримує медаль від мера Нью-Йорка, Джиммі Вокера. Ось — ​знову батько, цього разу в цивільному, обіймає матір Синього за плечі, це — ​самий початок їхнього шлюбу, вони осяйно усміхаються фотографові. Ось — ​фотографія Бурого: він стоїть, поклавши руку Синьому на плече, перед їхнім бюро того дня, коли Синій став партнером. Нижче — ​фото Джекі Робінсона в русі: прослизає на другу базу. Поруч — ​портрет Волта Вітмена. Й нарешті, зліва від поета, кадр із Робертом Мітчемом, вирізаний із фанатського журналу — ​в руках пістолет, на обличчі вираз такий, ніби весь світ проти нього. Фотографій колишньої майбутньої пані Синьої нема, але щоразу, як Синій оглядає свою скромну галерею, він на мить спиняється перед певною точкою на стіні і вдає, що та також там.

Синій кілька днів не завдає собі клопоту визирнути за вікно. Він так глибоко поринув у власні думки, ніби Чорного й не існує. Ця драма належить виключно Синьому, і навіть якщо Чорний почасти до неї спричинився, свою роль він уже зіграв, свої репліки відговорив і зійшов зі сцени. У той момент Синій уже не може прийняти існування Чорного, а отже, його заперечує. Проникнувши до кімнати Чорного, опинившись там на самоті, увійшовши, так би мовити, до святині його самотності, він може здолати темряву того моменту, лише замінивши його самоту своєю. Отже, увійти до Чорного виявилося тотожним до того, щоб увійти до себе, й опинившись усередині себе самого, він уже не може уявити, як це — ​бути деінде. Але ж саме там перебуває Чорний, навіть якщо Синій цього не знає.

Отже, якогось дня Синій мовби випадково опиняється до вікна ближче, ніж за багато часу, мимохіть спиняється перед ним, а тоді за старою пам’яттю розсовує завіси й визирає надвір. Перше, що він бачить, — ​це Чорного: він не у своїй кімнаті, а сидить на приступці перед будинком і дивиться на вікно Синього. То з ним покінчено? Може, це значить, що з усім покінчено?

Синій бере в глибині кімнати бінокль і повертається до вікна. Навівши фокус на Чорного, він кілька хвилин вивчає його обличчя рису за рисою — ​очі, губи, ніс і так далі, розбирає обличчя на деталі, а тоді збирає знову. Його розчулює глибина смутку Чорного і його сповнений безнадії погляд, і, заскочений цим зненацька, Синій відчуває, як наперекір власній волі в ньому здіймається співчуття, жаль до самотньої постаті через дорогу. Йому шкода, він жалкує, що йому не вистачає сміливості зарядити пістолет, націлитися й роздробити Чорному голову. Він би навіть не встиг зрозуміти, що сталося, — ​думає Синій, — ​опинився б у раю, перш ніж тіло торкнулося землі. Проте щойно програє цю сценку подумки, як сам же від неї сахається. Ні, розуміє він, геть не цього хочеться. Ось тільки чого? І далі борючись із лавиною ніжних почуттів, повторюючи собі, що тільки й хоче, аби його не чіпали, хоче тільки тиші і спокою, він поступово починає розуміти, що уже кілька хвилин роздумує, як допомогти Чорному. Можливо, вдасться простягнути тому руку дружби. Це б точно перевернуло справу з ніг на голову, — ​думає Синій, — ​тоді вони помінялися б ролями. Чом би й ні? Чом би й не зробити те, чого від нього ніхто не чекає? Постукати у двері, перекреслити цілу цю історію — ​анітрохи не менш абсурдно, ніж будь-яка інша дія. Адже, по суті, у Синього вже не лишилося завзяття на боротьбу. У нього немає сил. І, судячи з усього, в Чорного — ​теж. Ти тільки на нього поглянь, — ​каже собі Синій. — ​Сумнішого злидня ще світ не бачив. І, щойно промовивши ці слова, він розуміє, що говорить і про себе.

Синій стоїть, втупившись у спорожнілу точку, ще довго після того, як Чорний встає і повертається у дім. Десь за годину-дві до сутінків він нарешті відвертається від вікна, бачить занехаяну кімнату, й наступну годину прибирає — ​миє посуд, застеляє ліжко, складає одяг, підбирає з підлоги старі звіти. Тоді йде у ванну, приймає довгий душ, голиться, перевдягається у свіжий одяг, вибирає з такої нагоди свій найкращий синій костюм. Тепер усе змінилося — ​змінилося несподівано і безповоротно. Немає вже страху, немає ніякого трепету. Нічого, крім спокійної певності, відчуття правильності того, що зараз зробить.

Незабаром після настання ночі він востаннє поправляє краватку перед дзеркалом і полишає кімнату, виходить надвір, переходить вулицю й заходить у будинок Чорного. Чорний удома, бо в кімнаті горить лампочка, й, піднімаючись сходами, Синій намагається уявити, який у Чорного буде вираз обличчя, коли він висловить йому все накипіле. Він дуже ввічливо стукає у двері двічі, а тоді зсередини долинає голос Чорного: — ​Відчинено. Заходьте.

Складно сказати, на що Синій чекав — ​хай там як, не на це, не на те, що побачив, увійшовши до кімнати. Чорний там, сидить на ліжку у масці, тій же, яку Синій бачив на пошті, а у правиці тримає пістолет, револьвер 38-го калібру, з такої відстані ним можна рознести людину на клоччя, й цілиться він просто в Синього. Синій завмирає, де стояв, і нічого не каже. Ось і поховали томагавк, — ​думає він. Ось і помінялися ролями.

Сідайте на стілець, Синій, — ​каже Чорний, револьвером вказуючи на дерев’яний стілець при столі. Синій втратив голос, тож просто сідає — обличчям до Чорного, але надто далеко й надто невдало, щоб кинутися і спробувати відібрати револьвер.

Я на вас чекав, — ​каже Чорний. — Радий, що ви нарешті прийшли.

Я так і зрозумів, — ​відповідає Синій.

Здивувалися?

Та не дуже. Принаймні ви мене не здивували. Може, я сам себе здивував, але тільки своєю дурістю. Я, бачте-но, прийшов із жестом дружби.

Звичайно, — ​каже Чорний трохи глузливим голосом. — ​Звичайно, ми ж друзі. Ми ж одразу потоваришували, так? Нерозлийвода.

Якщо ви з друзями так поводитеся, — ​каже Синій, — ​то мені пощастило, що я вам не ворог.

Дуже смішно.

Точно, я знаний клоун. Зі мною всі сміються на кутні.

А маска… про маску не спитаєте?

А навіщо? Якщо вам так хочеться, то це — ​не мій клопіт.

Але ж це вам доводиться на неї дивитися, правда ж?

Навіщо ставити запитання, коли ви й так знаєте відповідь?

Гротескно ж, правда?

Звісно, гротескно.

І страшно дивитися.

Так, дуже страшно.

От і добре. Ви, Синій, мені подобаєтеся. Я так і знав, що ви — ​правильна людина. У мене до вас від початку душа лежала.

Якби ви перестали вимахувати револьвером, то, може, я б теж почувався до вас прихильніше.

Вибачте, не можу. Ми задалеко зайшли.

Тобто?

Ви мені вже непотрібні, Синій.

Тільки, знаєте-но, мене, можливо, не так просто позбутися. Раз ви мене у це втягнули, нікуди ви від мене не дінетеся.

Ні, Синій, ви помиляєтеся. Все скінчено.

Говоріть прямо.

Все скінчилося. Спектакль добіг кінця. Нічого більше не вдієш.

Це ж відколи?

Відтепер, від цього моменту.

Та ви розуму позбулися.

Ні, Синій. Я, якщо можна так сказати, занадто поглинутий своїм розумом, аж занадто. Він мене пожер, тепер нічого не лишилося. Але ви, Синій, і так це знаєте, знаєте краще, ніж будь-хто інший.

То чого б вам просто не натиснути на гачок?

Коли буду готовий, так і зроблю.

А тоді що, підете, лишивши моє тіло на підлозі? Маячня якась.

О ні, Синій, нічого ви не розумієте. Ми лишимося тут удвох, разом, як завжди.

Ви про дещо забули.

Про що?

Ви ж мусите розповісти мені історію. Так же все має закінчуватися? Ви розказуєте мені історію, ми прощаємося.

А ви і так все знаєте, Синій. Невже ви не розумієте? Ви цю історію знаєте напам’ять.

То навіщо взагалі цей клопіт?

Не ставте дурних запитань.

А я… навіщо тут був я? Для сміху?

Ні, Синій, ви були мені потрібні від початку. Без вас у мене нічого не вийшло б.

Для чого я вам потрібен?

Ви нагадували мені, що я мушу зробити. Щоразу, як підводив очі, я бачив вас — ​ви стежили за мною, ходили за мною назирці, буравили поглядом. Ви, Синій, стали цілим моїм світом, я перетворив вас на свою смерть. Ви — ​єдина незмінна точка, єдина річ, яка може поставити все з ніг на голову.

А тепер нічого не зміниш. Ви написали передсмертну записку, та й по всьому.

Точно.

Ну ви і йолоп. Жалюгідний, нікчемний йолоп.

Знаю. Але не більший, ніж усі інші. Не збираєтеся ж ви мені розказувати, що розумніші за мене? Я хоч знаю, чим займався. У мене була робота, я її робив. А ви ходили манівцями, Синій. Ви від початку не знали, у що вплуталися.

То чого ж не стріляєш, покидьку? — ​питає Синій, рвучко підводиться й люто лупить себе у груди кулаком, мовби беручи Чорного на слабо. — ​Чого ж не стріляєш, не покладеш цьому край?

Синій робить крок до Чорного, й коли кулі не прилітає, ще крок, і ще, і кричить чоловіку в масці — ​стріляй, — ​йому вже байдуже, виживе він чи загине. За мить уже підходить упритул. Він без вагань вибиває револьвер у Чорного з рук, хапає його за комір і рвучко піднімає на ноги. Чорний намагається опиратися, намагається боротися, але Синій сильніший, ошалілий від пристрасної люті, мовби перетворений на когось іншого, і коли він починає кулаками гамселити обличчя, пах і живіт Чорного, той нічого не може вдіяти. Навіть коли той валиться, непритомний, на підлогу, Синій не спиняється й копає зомлілого, піднімає й гатить головою об підлогу, посипає тіло ударами. Коли гнів поволі вщухає й Синій бачить, що накоїв, він навіть не може напевно сказати, живий Чорний чи мертвий. Він знімає з Чорного маску і притискається вухом до його вуст, наслухаючи, чи той дихає. Якісь звуки є, тільки нечітко, Чорний їх видає — ​чи він сам. І взагалі, думає Синій, якщо той і живий, то це ненадовго. А якщо мертвий, то й нехай.

Синій встає, поправляє порваний костюм і починає збирати зі столу сторінки рукопису Чорного. На це йде кілька хвилин. Підхопивши всі сторінки, він вимикає лампу в кутку й виходить із кімнати, навіть не завдавши собі клопоту востаннє озирнутися.

Коли Синій повертається до своєї кімнати через дорогу, вже далеко за північ. Він кладе рукопис на стіл, іде у ванну і змиває з рук кров. Тоді перевдягається, наливає собі чарку скотчу й сідає за стіл, читати книжку Чорного. Часу мало. Він спохопитися не встигне, як за ним прийдуть, і тоді за все доведеться заплатити сповна. Але це не завадить йому виконати нагальне завдання.

Він перечитує історію від початку до кінця, від титли до титли. Коли дочитує, вже світає, у кімнаті світлішає. Він чує пташиний спів, чує кроки на вулиці, чує машини на Бруклінському мосту. Чорний мав рацію, — ​каже він собі. — ​Я все знаю напам’ять.

Але історія ще не скінчилася. Лишається фінал, але він настане аж тоді, коли Синій вийде з кімнати. Так уже у світі повелося: ані секунди більше, ані секунди менше. Коли Синій підведеться зі стільця, надягне капелюха й вийде за двері, все скінчиться.

І байдуже, куди він піде потім. Адже мусимо пам’ятати, що все це сталося понад тридцять років тому, у найранішому нашому дитинстві. Отже, все можливо. Особисто мені подобається думати, що він поїхав далеко-далеко, сів уранці на потяг і рушив на захід, починати нове життя. Може, Америкою все й не скінчилося. У найпотаємніших мріях я уявляю, як Синій бере квиток на корабель і відпливає в Китай. Нехай так і буде — ​в Китай, і на цьому закінчимо. Адже саме в цю мить Синій підводиться зі стільця, надягає капелюха й виходить за двері. Й після цієї миті ми не знаємо нічого.

(1983)