Нью-йоркська трилогія

6

Наступний ранок Квінн провів у бібліотеці Колумбійського університету за Стіллмановою книжкою. Він прийшов рано — ​перший відвідувач, коли двері щойно відчинили — ​і тиша мармурових залів заспокоїла, ніби йому дозволили спуститися до такої собі крипти забуття. Показавши сонному охоронцеві за столом посвідку випускника, він знайшов на полиці потрібну книжку, повернувся на третій поверх і вмостився у кріслі із зеленої шкіри в одній із кімнат для курців. За вікном чигав спокусливий травневий ранок, манив поблукати просто неба, але Квінн здолав цей порив. Він розвернув крісло спинкою до вікна і розгорнув книжку.

«Сад і вежа: Ранні візії Нового світу» ділилася на дві частини приблизно однакової довжини — ​«Міф про Рай» і «Міф про Вавилонську вежу». Перша частина була присвячена першовідкривачам, від Колумба до Релі. Стіллман стверджував, що першовідвідувачі Америки гадали, наче випадково знайшли рай, другий Едем. Наприклад, про свою третю подорож Колумб писав: «Адже я вірю, що тут лежить земний Рай, до якого можна доступитися тільки з Божественної волі». Що ж до мешканців цих земель, то Пітер Мартір ще у 1505 році зазначав: «Вони, здається, існують у тому золотому світі, про який стільки писали стародавні письменники, де люди живуть у простоті і невинності, не утверджуючи законів, без суперечок, суддів і наклепів, раді просто задовольняти свою природу». Чи, як за понад пів століття по тому писав усюдисущий Монтень: «Те, що ми відкриваємо у цих народів, переходить не тільки всі картини, якими поезія оздобила вік золотий, та всі її вимисли й уявлення про щасливий побут, а й самі поняття і орієнтири філософії» [2]. На думку Стіллмана, відкриття Нового світу дало поштовх утопічній філософії, подарувавши надію на вдосконалення людського життя: від книжки Томаса Мора (1516) до пророцтва Жеронімо де Мендьєти за кілька років по тому, що Америка стане ідеальною теократичною державою, істинним Градом Божим.

Проте існувала і протилежна думка. Хтось гадав, що індіанці живуть, мов до вигнання з Раю, а інші бачили в них дикунів, дияволів у людській подобі. Відкриття канібалів на Карибських островах тільки зміцнило таку думку. Іспанці використали це як виправдання нещадної експлуатації туземного населення задля власних меркантильних потреб. Адже якщо вважаєте, що перед вами не людина, то сумління над вами не тяжіє. Допіру у 1537 році Папа Павло ІІІ видав буллу про те, що індіанці — ​такі ж люди, й наділені душею. Проте дискусія затягнулася ще на кількасот років, породивши, з одного боку, Локівську й Руссовську візію «шляхетного дикуна», що заклала теоретичні підвалини демократії у незалежній Америці, а з іншого, геноцид індіанців, заснований на вірі, що добрий індіанець — ​це мертвий індіанець.

Друга частина книжки починалася з переосмислення Гріхопадіння. Спираючись передовсім на Мільтона і «Втрачений рай» як канонічну пуританську позицію, Стіллман стверджував, що людське життя як ми його знаємо почалося тільки після Гріхопадіння. Адже якщо у Райському саду не було зла, то не було й добра. Як писав у «Ареопагітиці» сам Мільтон: «Зі шкоринки одним-одного скуштованого яблука у світ прийшло добро і зло, як нероздільні близнята». Стіллманів коментар до цього речення був ґрунтовний аж надміру. Чутливий до гри слів, він довів: слово «куштувати» відсилає до латинського «sapere», що може означати і «куштувати», і «знати», а отже, містить тонку відсилку до дерева знання — ​джерела яблука, що його смак привів у світ знання, тобто добро і зло. Дослідник окремо спинився на парадоксі слова «нероздільні», що містить у корені слово «розділити», а отже, втілює два рівні і протилежні значення, а це, своєю чергою, символізує прийом, який Стіллман вважав наскрізною прикметою всіх творів Мільтона. Наприклад, у «Втраченому раю» кожне ключове слово має два значення — ​одне до гріхопадіння, а інше — після. Щоб проілюструвати цю тезу, Стіллман виділив кілька слів (жаский, зміїний, ласий) і продемонстрував, що їхній ужиток до вигнання з раю був позбавлений моральних конотацій, тоді як після падіння вони, увібравши знання зла, набули темних і зловісних вимірів. Адам у Раю винайшов мову й дав кожній істоті та речі ім’я. Мова його, ще невинного, сягнула первня світу. Його слова не просто кріпилися до побаченого, а розкривали його сутність, буквально виводили сенси на світ божий. Істота і її назва були взаємозамінні. Після падіння це вже не так. Назви відкріпилися від речей; слова перетворилися на добірку довільних знаків; мову відтяли від Бога. А отже, історія Райського саду документує не лише гріхопадіння людини, а й гріхопадіння мови.

Далі у Книзі Буття міститься ще одна історія про мову. За Стіллманом, сюжет про Вавилонську вежу буквально повторює те, що сталося у саду, — ​тільки у ширшому, узагальненому вимірі, що відбився на людстві в цілому. Важливість цієї історії підкреслює ще й її розташування: Буття, розділ 11, рядки 1–9. Це — ​останній доісторичний епізод у Біблії. Після того Старий Завіт зводиться до історії гебреїв. Іншими словами, Вавилонська Вежа — ​останній епізод перед істинним початком світу.

Стіллманові коментарі розтягнулися на багато сторінок. Він почав з історичного огляду різних екзегетичних традицій, окреслив численні хибні прочитання й закінчив розлогим переліком легенд із Аґґади (компендіуму рабинських правничих нарисів). Стіллман писав, що, за загальноприйнятою інтерпретацією, вежу збудували у 1996 році від створення світу, за якихось 340 років після Потопу, «щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі» [3]. Бог покарав людей за це бажання, бо воно суперечило ранішому припису: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею». Отже, знищивши Вежу, Бог прирік людину на виконання цього припису. Утім, за іншим прочитанням, будівники вежі кинули виклик Богові. Її архітектором був Німрод, перший повелитель цілого світу, й Вавилонська вежа мала стати святинею й символом його всеохопної влади. Таке прометейське прочитання біблійної історії спиралося на фрази «вершина її аж до неба» і «вчинімо для себе ймення». Будівництво вежі стало одержимістю цілого людства, важливішою за саме життя. Цегла стала дорожчою за людей. Робітниці не припиняли будівництва, навіть народжуючи дітей; вони прив’язували новонароджених фартухами і знову бралися до праці. Виявляється, на будівництві працювало три групи: ті, хто хотів мешкати на небесах; ті, хто хотів стати на прю з Богом; і ті, хто хотів поклонятися ідолам. Вони об’єднали зусилля — ​«І була вся земля одна мова та слова одні» — ​і латентна сила об’єднаного людства розлютила Бога. «І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити». Це — ​свідоме відлуння слів, які Бог промовив, виганяючи Адама і Єву з Раю: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, і не жив повік віку. І вислав його Господь Бог із едемського раю…» За іншим прочитанням, ця історія просто пояснює розмаїття народів і мов. Адже якщо ціле людство походить від Ноя і його синів, то як пояснити приголомшливі відмінності між різними культурами? За іншим, але подібним прочитанням, ця історія пояснює існування поганства й ідолопоклонства, бо доти ціле людство дотримувалося монотеїстичних поглядів. Що ж до самої вежі, то, за легендою, третина її запалася крізь землю, третина згоріла, а третина лишилася стояти. Бог наслав на неї дві кари, щоб переконати людей: це божественна воля, а не випадковість. Але навіть та частина, яка лишилася стояти, була така висока, що пальми з її верхівки видавалися не більшими за коника-стрибунця. Казали також, що у тіні вежі можна йти три дні, не виходячи на сонце. І нарешті — ​цьому переказові Стіллман приділив дуже багато уваги — ​той, чий погляд падав на руїни вежі, забував усе, що знав.

Квінн не розумів, який стосунок це має до Нового світу. Аж раптом почався новий розділ, і Стіллман різко перейшов до біографії такого собі Генрі Дарка, бостонського священника, що народився у Лондоні у 1649-му (у день страти Карла І), прибув до Америки у 1675-му, а загинув у пожежі у Кембриджі, штат Массачусеттс, у 1691 році.

Стіллман писав, що юний Генрі Дарк п’ять років працював особистим секретарем Джона Мільтона, з 1669 року й до смерті поета. Квінн здивувався: він наче колись читав, що сліпець Мільтон диктував твори одній зі своїх доньок. Виявляється, Дарк, ревний пуританин і вчений-теолог, був відданим шанувальником Мільтона. Він познайомився зі своїм героєм на невеличкому вечірньому зібранні і отримав запрошення завітати до нього наступного тижня. Це поклало початок цілій низці візитів, і врешті Мільтон почав довіряти Даркові різні дрібні доручення: записувати з голосу, водити його лондонськими вулицями, читати праці древніх. У листі 1672 року, який Дарк написав своїй сестрі у Бостон, він згадує, що веде із Мільтоном дискусії про тонкощі біблійної екзегези. Смерть Мільтона підкосила Дарка. Коли за шість місяців Англія й далі видавалася йому пусткою, що не дарує жодної втіхи, він вирішив емігрувати в Америку. Він прибув до Бостона влітку 1675-го.

Про його перші роки у Новому світі відомо мало. Стіллман висловив припущення, що той міг рушити на захід, у незвідані землі, проте це не підтверджено доказами. З іншого боку, певні формулювання у Даркових текстах вказують на добре знання індіанських звичаїв, і тому Стіллман припускав, що той міг пожити певний час серед племен. Хай там як, згадки про Дарка зникають до 1682 року, аж доки його ім’я не зринає у бостонському реєстрі шлюбів: він побрався з такою собі Люсі Фіттс. За два роки по тому бачимо запис, що він очолив невелику пуританську парафію на околиці міста. У подружжя народилося кілька дітей, але всі померли у ранньому дитинстві. Вижив тільки син Джон, народжений 1686 року. Але вже 1691-м датовано запис про те, що хлопчик випадково випав із вікна другого поверху й розбився. А за якийсь місяць по тому будинок загорівся, і Дарк та дружина загинули.

Генрі Дарк так і відійшов би в імлу забуття, що оповиває ранні сторінки американської історії, якби не одна деталь: у 1690 році він видав брошуру під назвою «Новий Вавилон». За словами Стіллмана, ця книжечка на 64 сторінки — ​найзухваліший опис нового континенту, написаний у той час. І якби Дарк не загинув так швидко після її появи, то й слід вона лишила би значніший. Адже, як виявилося, більшість накладу загинула у тій же пожежі, що й сам автор. Стіллманові вдалося відшукати тільки один примірник — ​він випадково зберігся на горищі його родинного гнізда у Кембриджі. Після довгих років ретельних досліджень він дійшов висновку, що це — ​єдиний зацілілий екземпляр.

«Новий Вавилон» написаний рішучим мільтонівським стилем і обстоює пропозицію будувати в Америці рай. На відміну від інших авторів, що зверталися до тієї ж теми, Дарк не розглядав рай як місце, яке потрібно тільки відкрити. Не існує таких мап, які спрямували би до раю, таких навігаційних приладів, які допомогли б допливти до його берегів. Рай може існувати тільки всередині: потойбіччя, яке можна створити тут і зараз. Утопія не існує ніде, навіть, як пояснював Дарк, у своїй «словесності». Якщо людству і вдасться колись створити це омріяне місце, то лише збудувавши його власноруч.

Даркові висновки засновані на прочитанні міфу про Вавилонську вежу як пророчого твору. Спираючись на Мільтонове тлумачення гріхопадіння, він услід за своїм наставником робив величезний наголос на ролі мови. Але він пішов ще на крок далі. Якщо падіння людини пов’язане з падінням мови, то чи ж не логічно припустити, що історію гріхопадіння можна перекреслити, а її наслідки знищити, відтворивши ту мову, якою говорили в Едемі? Чи ж не логічно припустити, що, вивчивши початкову мову невинності, люди в душі повернулися б до того ж стану? Дарк стверджував: досить поглянути на Ісуса, аби зрозуміти, що це справді так. Чи ж не був Ісус людиною, істотою з плоті і крові? Чи ж не говорив він при цьому мовою, що передує гріхопадінню? У Мільтоновому «Віднайденому раю» Диявол говорить «облудливо й двозначно», а в Ісуса «вчинки слідують словам Його, / І ті слова до серця відповідні, / Що містить правду, мудрість і добро». А Бог «чи Речника живого не послав / Господь у світ Його вістити волю, / Чи Духа правди він не оселив / В серцях побожних, здатного відкрити / Всю правду, що потрібна для людини» [4]? Чи ж завдяки Ісусу гріхопадіння не здобуло щасливого завершення, чи ж не стало воно felix culpa, як навчає доктрина? Отже, стверджує Дарк, людство справді може опанувати первісною мовою невинності і відновити цілісність непорушної правди всередині.

Повертаючись до історії Вавилонської вежі, Дарк окреслює свій план і візію прийдешнього. Цитуючи другий рядок 11 розділу Книги Буття — ​«І сталось, як рушали зо Сходу вони, то в Шинеарському краї рівнину знайшли, і оселилися там» — ​Дарк стверджує, що цей пасаж демонструє: людське життя і цивілізація прямують на захід. Адже місто Бабель, себто Вавилон, розташоване в Месопотамії, далеко на схід від землі гебрейської. Якщо й було щось східніше за Вавилон, то лише Едем, перша людська оселя. Обов’язок розсіюватися землею, втілений у божественному наказі «розмножуйтеся і наповнюйте землю», неминуче веде людство на захід. А чи ж християнський світ відає землю західнішу, ніж Америка? — ​питає Дарк. Отже, рух англійських поселенців у Новий світ можна тлумачити як сповнення предковічного наказу. Америка — ​останній крок на цьому шляху. Коли континент наповниться, настане час змінити долю людства. Це усуне ранішу перешкоду будівництву Вавилонської вежі, адже наказ буде вже виконано. Тоді людство зможе знову повернутися до однієї мови і слів одних. А там і рай не забариться.

Дарк передбачав: якщо від Потопу до будівництва Вавилонської вежі минуло 340 років, то й від прибуття «Мейфлавер» у Плімут до сповнення обіту мине стільки ж. Адже саме пуритани, новий обраний народ, у своїх долонях тримають долю людства. На відміну від гебреїв, які підвели Бога, відмовившись визнати його сина, англійці-переселенці напишуть останній розділ в історії, перш ніж небеса і земля нарешті зімкнуться. Як Ной у ковчегу, вони перетнули безкраїй океанічний потоп, щоб здійснити свою священну місію.

Раз ідеться про 340 років, то, за Дарковими підрахунками, поселенці виконають першу частину своєї місії до 1960 року. Вони закладуть підвалини для справжньої роботи, якій ще тільки судилося початися: будівництва нової Вавилонської вежі. Дарк писав, що він уже бачив добрі знаки у Бостоні, де, як ніде у світі, головним будівельним матеріалом стала цегла, з якої, як зазначено у третьому рядку Буття 11, будували й Вавилонську вежу. Він упевнено стверджував, що у році Божому 1960-му до небес потягнеться нова Вавилонська вежа, символ воскресіння людського духу. Історія писатиметься задом наперед. Те, що впале, піднесеться; зламане знову стане цілим. Завершена вежа буде така велика, що в неї зможуть поміститися всі мешканці Нового світу. На кожного чекатиме окрема кімната, і коли він туди зайде, то забуде все, що знав. Мине сорок днів і сорок ночей, і з кімнати вийде нова людина, носій Божої мови, готова заселити другий, цього разу вічний рай.

Так завершується Стіллманів огляд брошури Генрі Дарка, датованої 26 грудня 1690 року, тобто сімдесятою річницею висадки «Мейфлавер».

Квінн зітхнув і закрив книжку. Читальна зала була порожня. Він нахилився, опустив голову на руки й заплющив очі.

— Тисяча дев’ятсот шістдесятий, — ​сказав він уголос.

Він спробував уявити Генрі Дарка, але не зумів. Перед очима палав вогонь, заграва із книжок. А тоді плин думок урвав спогад: це у 1960 році Стіллман замкнув свого сина.

Квінн відкрив свій червоний записник і зручно вмостив на колінах. Але щойно зібрався щось записати, як вирішив, що з нього досить. Він закрив червоний записник, встав і повернув Стіллманову книжку бібліотекарю. Підкурив перед сходами, вийшов із бібліотеки й рушив назустріч травневому пообіддю.