Нью-йоркська трилогія

3

Минуло кілька днів, перш ніж мені стало відваги відкрити валізи. Я завершив статтю, над якою працював, сходив у кіно, прийняв кілька запрошень, які зазвичай відхиляв. Ось тільки себе такими штучками не ошукати. Від моєї відповіді залежало забагато, і я боявся розчаруватися. Віддати наказ знищити твори Феншо — ​це все одно, що вбити його власними руками. Мені дали владу нищити, витягнути тіло з могили й пошматувати. Становище було нестерпне, я не хотів мати з цим нічого спільного. Доки я не чіпав валіз, сумління моє було спокійне. А з іншого боку, я пообіцяв, і відкладати справу до нескінченності не можна. І саме в ту мить, коли я набрався хоробрості взятися до читання, мене оповив новий страх. Я не хотів, щоб роботи Феншо виявилися поганими, але, як виявилося, й не хотів, щоб вони виявилися добрими. Складно пояснити це відчуття. Безперечно, певну роль тут зіграло давнє суперництво, небажання гибіти в тіні блискучого Феншо — ​а ще я почувався у пастці. Я дав слово. Варто відкрити валізи, і я стану речником Феншо й говоритиму від його імені, хочу я того чи ні. Обидві перспективи мене лякали. Винести смертний вирок страшно, але і працювати на мерця — ​не набагато краще. Я кілька днів вагався між цими двома страхами, нездатний визначитися, який же гірший. Врешті-решт я, звісно, таки відкрив валізи. На той час Феншо цікавив мене менше, ніж Софія. Я хотів знову з нею побачитися, і що швидше візьмуся до роботи, то швидше матиму привід їй подзвонити.

Я не збираюся вдаватися в деталі. Зараз усі знайомі з творами Феншо. Їх читають і обговорюють, про них пишуть статті та дослідження, вони стали здобутком загалу. Оскільки мої коментарі тут узагалі потрібні, можу тільки сказати, що минуло не більше години-двох, перш ніж я зрозумів, що мої почуття тут — ​справа взагалі другорядна. Інтерес до слів, важливість написаного, віра у силу книжок переважують решту міркувань, і на цьому тлі індивідуальне життя маліє. Я це кажу не для того, щоб поплескати себе по плечу чи виставити свої дії у кращому світлі. Я був першим, а поза тим нічим не відрізняюся від інших. Якби твори Феншо виявилися слабшими, то й роль моя була б інша — ​можливо, важливіша для фіналу цієї історії. А так я був лише невидимим інструментом. Події зарухалися, і я не міг їх спинити, хіба якби вдав, що валіз не відкривав. Сюжет мчав уперед, за інерцією збиваючи все на своєму шляху.

У мене пішов тиждень на те, щоб осмислити й упорядкувати матеріали, відділити завершені твори від чернеток і зібрати рукописи в якусь подобу хронологічного порядку. Найранішим твором виявився вірш, датований 1963 роком (Феншо було шістнадцять), найпізніший датовано 1976 роком (за місяць до зникнення). У цілому, там були понад сотня віршів, роман, дві повісті та п’ять п’єс на одну дію, а також тринадцять записників із недописаними творами, замальовками, нотатками, думками про прочитане й задумами майбутніх проектів. Натомість не було ані листів, ані щоденників, ані вказівок на приватне життя Феншо. Цього я якраз чекав. Не можна все життя ховатися від світу, не навчившися замітати сліди. Та все ж я сподівався між паперів натрапити бодай на якусь згадку про себе, нехай хоч лист з інструкціями чи запис у нотатнику про те, що я розпорядник його літературної спадщини. Але нічого не було. Феншо лишив мене на самоті зі собою.

Я подзвонив Софії, й ми домовилися повечеряти разом наступного дня. З того, що я запросив її до модного французького ресторану (геть мені не по кишені), вона мусила здогадатися, як я сприйняв твори Феншо. Але поза цим натяком на те, що є підстави святкувати, я нічого не сказав. Я хотів, щоб події розгорталися у власному темпі — ​без різких рухів, без поспішних жестів. Щодо творів Феншо сумнівів не було, а ось із Софією я не хотів квапитися. Від моєї поведінки залежало забагато, завеликих збитків можна завдати, схибивши на початку. Тепер ми із Софією пов’язані, навіть якщо вона цього ще не знає — ​нехай тільки тому, що разом розпоряджатимемося спадщиною Феншо. Але я хотів більшого і прагнув, щоб Софія цього теж захотіла. Намагаючись погамувати запал, я наказав собі шануватися й думати на випередження.

Вона прийшла у чорній шовковій сукні і з маленькими срібними сережками, а волосся зачесала назад, відкривши шию. Зайшовши до ресторану й побачивши мене при барі, послала мені теплу змовницьку усмішку, ніби підтвердила, що свідома власної краси, але водночас відзначаючи химерність обставин чи й насолоджуючись ними, явно свідома того, які дивні наслідки матиме ця мить. Я сказав їй, що вона виглядає пречудово, а вона майже вередливо пояснила, що це вперше вийшла в люди, відколи народився Бен — ​і що вона хоче «щось змінити». Після того я перейшов до справ і намагався тримати себе в руках. Коли нас провели до столика й посадили (біла скатертина, важкі срібні виделки й ножі, червоний тюльпан у тонкій вазі між нами), я відповів на її другу усмішку розмовою про Феншо.

Її, здається, анітрохи не здивували мої слова. Це для неї ніяка не новина, а давно утверджений факт; я тільки підтвердив те, що вона й так уже знала. Як не дивно, вона, здається, не тішилася. Трималася обережно, що трохи збивало з пантелику, і я розгубився. А тоді поступово почав розуміти, що її почуття не надто відрізняються від моїх. Феншо зник з її життя, і в неї можуть бути вагомі підстави не тішитися нав’язаній ноші. Видавши твори Феншо і присвятивши себе зниклому чоловікові, вона буде змушена жити минулим, й хай би яке майбутнє вона спробувала собі вибудувати, на нього кине тінь та роль, яку муситиме грати — ​офіційної вдови, музи покійного письменника, прекрасної героїні трагічної історії. Нікому не хочеться встрягати у вигадку, особливо в реальності. Софії ще тільки 26 років. Вона надто молода, щоб жити чужим життям, надто розумна, щоб змиритися із життям, яке не повністю їй належить. І байдуже, що вона кохала Феншо. Феншо загинув, час іти далі.

Вона нічого з цього не сказала прямо. Але таке відчуття висіло у повітрі, й нехтувати ним не можна. Враховуючи мої власні застереження, дивно брати справу у власні руки, однак я розумів, що якщо не закасаю рукави й не почну, роботи ніколи не буде зроблено.

— Вам, власне, й не треба в це влазити, — ​сказав я. — ​Нам, звісно, потрібно буде радитися, але це не забере багато вашого часу. Якщо ви згодні перекласти рішення на мене, думаю, вам це не справить великих клопотів.

— Звичайно, я покладаюся на вас, — ​сказала вона. — ​Я про це нічогісінько не знаю. Якби я спробувала сама цим зайнятися, то вже за п’ять хвилин заплуталася б.

— Важливо пам’ятати, що ми на одному боці. По суті, питання в тому, чи можете ви мені довіряти.

— Я вам довіряю, — ​сказала вона.

— Але ж у вас немає для того підстав. Бодай поки що.

— Знаю, але все одно довіряю.

— Отак просто?

— Так, отак просто.

Вона знову мені усміхнулася, й до кінця вечері ми не сказали про твори Феншо ні слова. Я збирався обговорити всі деталі — ​з чого починати, які видавці можуть зацікавитися, з ким зв’язатися й таке інше — ​але це перестало видаватися мені важливим. Софія не хотіла про це думати, й коли я запевнив, що їй того і не доведеться робити, її грайливість поступово повернулася. Після кількох непростих місяців у неї нарешті з’явилася нагода про все забути, бодай на певний час, і я бачив, що вона хоче тішитися простими насолодами: ресторан, їжа, сміх людей навколо, той факт, що вона тут, а не деінде. Вона хотіла насолодитися, і хто я такий, щоб їй не підіграти?

Я того вечора тримався добре. Софія мене надихала, і я швидко розпалився. Я жартував, розказував історії, показував фокуси з виделками. Вона була така гарна, що я не міг відвести очей. Я хотів, щоб вона сміялася, я хотів бачити, як її лице змінюється під впливом моїх слів, дивитися їй у вічі, вивчати її жести. Бозна яких дурниць намолов, але я робив усе, щоб триматися і приховувати свої справжні мотиви під наступом її чару. Це було найскладніше. Я розумів, що Софія самотня і прагне втіхи від теплого тіла поруч — ​але мені хотілося більшого, ніж короткої прогулянки до сіновалу, а варто зробити один надто поквапливий крок, і саме тим усе й обмежиться. На ранньому етапі Феншо був із нами — ​непроговорений зв’язок, незрима сила, що звела нас докупи. Я радий зачекати, доки він зникне.

Це створювало п’янку напругу. Що довше ми сиділи, то більше еротичних відтінків з’являлося у найбуденніших репліках. Слова перестали бути просто словами, перетворилися на код замовчувань, спосіб говорити, постійно оминаючи предмет розмови. Доки ми уникали справжньої теми, чар тривав. Ми природно перейшли до грайливого флірту, тим захопливішого, що не розкривали карт. Ми знали, що робимо, але вдавали, що ні. Так і почалися мої залицяння до Софії — ​поступові, люб’язні, засновані на повільних-преповільних зсувах.

Після вечері ми хвилин зо двадцять погуляли у пітьмі пізнього листопада, а завершили вечір у барі в центрі. Я палив цигарку за цигаркою, але більше нічого не виказувало мого сум’яття. Софія певний час розповідала про свою родину в Міннесоті, про трьох молодших сестер, її переїзд до Нью-Йорка вісім років тому, її музику, її викладання, її наміри знову вийти на роботу наступної осені — ​але ми настільки поринули у грайливий настрій, що кожна репліка ставала приводом для сміху. Ми б продовжували й далі, але не можна було забувати про нянечку, тож ми нарешті розпрощалися близько півночі. Я провів її до дверей квартири і зробив останнє на той вечір велике зусилля.

— Спасибі, лікарю, — ​сказала Софія, — ​операція пройшла вдало.

— Мої пацієнти завжди виживають, — ​сказав я. — ​Це все закис азоту, від нього сміються. Варто трохи відкрутити вентиль — ​і їм кращає.

— Мабуть, викликає звикання?

— У тому і суть. Пацієнти повертаються, інколи по дві-три операції за тиждень. А як би ще, думаєте, я собі дозволив квартиру на Парк-авеню та літній будиночок у Франції?

— То у вас є приховані мотиви?

— Точно, мною керує жадоба.

— У вас, мабуть, дуже успішна практика.

— Так і є, але зараз я більш-менш вийшов на пенсію. Зараз у мене тільки одна пацієнтка — ​та й то я не певен, чи вона ще повернеться.

— Повернеться-повернеться, — ​сказала Софія із найграйливішою, найосяйнішою усмішкою, яку я бачив у цьому житті. — ​Навіть не сумнівайтеся.

— Радий це чути, — ​сказав я. — ​Я попрошу секретарку подзвонити їй і призначити наступну зустріч.

— Що раніше, то краще. Із таким тривалим лікуванням не можна гаяти ні хвилини.

— Прекрасна порада. Я не забуду замовити ще газу.

— Не забудьте, докторе, він мені справді потрібен.

Ми знов усміхнулися один одному, а тоді я міцно її обійняв, коротко поцілував у губи й щодуху спустився сходами.

Я повернувся просто додому, зрозумів, що про сон не може бути й мови, і дві години просидів перед телевізором, втупившись у фільм про Марко Поло. Я нарешті закуняв десь близько четвертої під повтор «Сутінкової зони».

Почав я з того, що звернувся до Стюарта Зеленого, редактора одного з найбільших видавництв. Ми були не надто близько знайомі, але виросли в одному містечку, а його молодший брат, Роджер, учився у школі разом зі мною та Феншо. Я вирішив, що Стюарт, мабуть, пам’ятає Феншо, і це добрий спосіб зав’язати розмову. Ми зі Стюартом в останні роки кілька разів перетиналися на різних збіговиськах — ​рази, може, три-чотири — ​і він завжди тримався доброзичливо, згадував старі-добрі часи (так він їх називав) і щоразу обіцяв передати при зустрічі вітання Роджерові. Я поняття не мав, що від Стюарта чекати, але, здається, він був радий мене чути. Ми домовилися зустрітися на тому тижні у нього в кабінеті.

Він не одразу згадав, хто такий Феншо. Ім’я знайоме, тільки, мовляв, не пам’ятає, звідки. Я його трохи підштовхнув, нагадавши Роджера і його друзів, а тоді він і сам усе згадав.

— Так, так, звичайно, Феншо. Той непересічний хлопчина. Роджер усе торочив, що той стане президентом, коли виросте.

Ага, він, сказав я, і виклав цілу історію.

Стюарт був чолов’яга манірний, такий гарвардський типаж із метеликом і твідовим піджаком, і в душі він був офісним щуром, не більше, але у видавничому світі вважався інтелектуалом. Поки що йому велося добре — ​щойно перевалило за тридцять, а вже старший редактор, шанований і відповідальний молодий кадр — ​і всім було ясно, що його кар’єра тільки розвивається. Я це все кажу, тільки аби підкреслити, що він — ​не з тих, кого автоматично мала причарувати моя історія. Романтики в ньому майже не було, він весь складався з обережності й ділових рішень, але я відчув, що він зацікавився, а з плином розповіді наче й захопився.

Йому, звісно, втрачати було нічого. Якщо твори Феншо йому не сподобаються, то відмовити просто. Його робота, значною мірою, саме в тому і полягала, щоб писати відмови: він і бровою не поведе. А з іншого боку, якщо Феншо справді такий видатний письменник, як я кажу, то видання тільки зміцнить Стюартову репутацію. На нього впаде слава першовідкривача нікому незнаного американського генія, й він житиме цим успіхом іще кілька років.

Я передав йому рукопис роману Феншо. Я так і сказав, що видавцеві треба або взагалі не братися його видавати, або брати все — ​і вірші, і п’єси, і дві повісті — ​але це головний його твір, тож логічно почати саме з нього. Мова, звичайно, про «Небувалію». Стюарт сказав, що назва йому подобається, але коли він попросив мене описати цей роман, я сказав, що краще утримаюся — ​хай сам побачить. Він запитально підвів брову (цьому трюку, мабуть, навчився протягом року в Оксфорді), мовби нагадуючи, що з ним у ігри краще не грати. А я й не грав, принаймні як я це бачив. Я просто не хотів його ні до чого схиляти. Книжка могла відстояти себе сама, і я не бачив підстав відмовляти йому в задоволенні увійти до тексту наосліп — ​без мапи, без компаса, без провідника.

Він зв’язався зі мною тільки за три тижні. Новини були не погані й не добрі, але давали підстави сподіватися. Стюарт сказав, що текст підтримує достатня кількість редакторів, аби його, ймовірно, таки взяли в роботу, але перш ніж прийняти остаточне рішення, треба поглянути на решту матеріалу. Я на це чекав ​і обережно не розкривав карт, тож сказав Стюартові, що зайду й занесу рукописи наступного вечора.

— Дивна це книжка, — ​сказав він, вказуючи на примірник «Небувалії» у себе на столі. — ​Нестандартний, знаєш-но, роман. Взагалі нестандартний. Я не певен, чи ми його беремо, але якщо так, то видання пов’язане з певними ризиками.

— Знаю, — ​сказав я, — ​але тому це тільки цікавіше.

— Шкода, що Феншо зник. Я б радо із ним попрацював. Дещо у книжці треба поміняти, варто вирізати певні пасажі. Від того книжка тільки виграє.

— Це в тобі говорить редакторська гординя, — ​сказав я. — ​Ти не можеш просто читати, не тягнучись до червоного олівця. Але те, що тобі не подобається зараз, врешті набуде сенсу, і ти ще потішишся, що нічого не викинув.

— Час покаже, — ​сказав Стюарт, неготовий визнати за мною рацію. — ​Але нема питань, узагалі нема питань, писати він умів. Я дочитав книжку понад два тижні тому, й відтоді вона мене не полишає. Не можу викинути її з голови. Вона весь час зринає у пам’яті, і то в найменш доречні моменти. Коли виходжу з душу, коли йду вулицею, лягаю спати — ​коли начебто свідомо ні про що й не думаю. А це, знаєш-но, нечасто буває. На цій роботі стільки читаєш, що всі книжки зливаються в одну. А ось роман Феншо виділяється. Є в ньому щось потужне. Найдивніше, що я навіть не розумію, що саме.

— Це, мабуть, і є справжній показник якості, — ​сказав я. — ​Зі мною було так само. Цей роман застрягає в голові так, що не позбутися.

— А інші тексти?

— Теж. Не йдуть із голови.

Стюарт труснув головою, і тоді я вперше зрозумів, що роман його справді вразив. Це тривало не довше якоїсь миті, але в ту секунду його зверхність і манірність раптом розчинилися, і я піймав себе на думці, що хочу ставитися до нього з симпатією.

— Може, це і прорив, — ​сказав він. — ​Якщо все справді так, як ти кажеш, то це, може, і прорив.

Як виявилося, це таки він і був — ​Стюарт навіть уявити собі не міг, який. «Небувалію» взяли в роботу ще до кінця місяця, з можливістю розглянути інші тексти. Моєї чверті авансу вистачило, щоб певний час не перейматися про гроші, і я присвятив цей період підготовці віршів до публікації. Я також обійшов режисерів, аби з’ясувати, чи ніхто не зацікавиться постановкою п’єс. Вигоріло і тут, і постановку трьох одноактних п’єс запланували в маленькому театрику в центрі — ​прем’єра мала відбутися за шість тижнів після появи «Небувалії». Тим часом я переконав редактора одного з найбільших журналів, для якого я періодично пописував, дозволити мені підготувати статтю про Феншо. Есей вийшов довгий і доволі химерний, але тоді мені здавалося, що це — ​один із найкращих текстів, що вийшли з-під мого пера. Стаття мала вийти за два місяці до видання «Небувалії» — ​а тоді все завертілося.

Одразу визнаю, що після якогось моменту я просто плив за течією. Одна подія вела до іншої, й не встиг я роззирнутися, як постала ціла невеличка індустрія. Це було якесь безумство. Я почувався інженером, що тисне на кнопки, сіпає за важелі, метається від клапанів до вимикачів — ​тут щось поправить, тут щось налагодить, там послухає, як гуде, порхає й муркоче механізм, несвідомий світу поза гомоном витвору моїх рук. Я був як безумний вчений, що винайшов велику й чудесну машину, і що більше з неї валило диму, що більше вона видавала звуків, то я щасливішав.

Можливо, це було неминуче; можливо, тільки безумець міг таке заварити. Враховуючи, як тяжко мені було взятися за цей проект, можливо, немає нічого дивного в тому, що я прирівняв успіх Феншо до власного. Я натрапив на справу, що виправдовувала моє існування й надавала моєму життю значення, і що більше я плекав свої амбіції, скеровані на Феншо, то помітнішим ставав сам. Я не виправдовуюся, просто описую, що сталося. З висоти часу я бачу, що наривався на проблеми, але тоді нічого не помічав. Ба більше, навіть якби й помітив, це, певно, нічого не змінило б.

А підшито все було бажанням і далі спілкуватися із Софією. Я почав їй дзвонити по три-чотири рази на тиждень, заходити на обід, прогулюватися з нею і Беном по обіді. Я представив їй Стюарта Зеленого, запросив на зустріч із театральним режисером, знайшов їй юриста, який займався би контрактами та іншими юридичними питаннями. Софія приймала все як належне, й поводилася так, ніби це товариські зустрічі, а не ділові переговори, показуючи людям, що головний тут я. Я розумів, що вона не хоче почуватися в боргу перед Феншо: хай там що станеться чи не станеться далі, вона триматиметься від цього осторонь. Гроші їй, звісно, були незайві, але вона їх наче й не пов’язувала з творами Феншо. Вона мовби отримала несподіваний подарунок, на голову звалився щасливий лотерейний квиток — ​от і все. Софія від самого початку намагалася триматися від цієї бурі подалі. Вона усвідомлювала засадничу абсурдність ситуації, а що в ній не було жадоби й бажання самоствердження, вона не втратила голову.

Я старанно до неї залицявся. Мої мотиви, безсумнівно, були прозорі, але то, може, й на краще. Софія бачила, що я в неї закоханий. Те, що я не хапав її при цьому за руки й не вимагав, щоб вона висловила свої почуття до мене, імовірно, більше переконало її у серйозності моїх намірів, ніж будь-що інше. Але й чекати вічно я не міг. Обачність має своє місце, але надмір обачності буває фатальний. Настав момент, коли я відчув: ми вже не боремося, усе між нами стало на свої місця. Пригадуючи цей момент зараз, я відчуваю спокусу вдатися до традиційної мови кохання. Мені хочеться говорити метафорами: перешкоди плавляться від жару нестримної пристрасті, абощо. Я розумію, що це звучить як перебільшення, проте ці формули точно описують мої почуття. Для мене все змінилося, і слова, яких я доти не розумів, раптом набули сенсу. Це стало для мене одкровенням, і коли я нарешті все осмислив, то здивувався, як зумів дожити до свого віку, не розуміючи таких простих речей. Я не про жагу як таку, а радше про відкриття, що двоє людей завдяки жазі можуть створити дещо могутніше, ніж поодинці. Це усвідомлення мене змінило і врешті-решт зробило людянішим. Я належав Софії, й тому з часом почав відчувати, наче належу і всім іншим також. Виявилося, моє справжнє місце у світі лежить десь поза мною, а те, що в мені, знайти неможливо. Йдеться про крихітну щілину між самістю й не-самістю, і я вперше в житті побачив цю точку серед ніде як центр світу.

Надійшов мій тридцятий день народження. Ми з Софією були знайомі близько трьох місяців, і вона наполягла, щоб ми відсвяткували. Я спершу опирався, бо ніколи не приділяв завеликої уваги дням народження, але Софія поставилася до справи серйозно і врешті мене переконала. Вона купила мені дороге ілюстроване видання «Мобі Діка», повела вечеряти у добрий ресторан, а тоді зводила на постановку «Бориса Годунова» у Метрополітен-опері. Я дозволив собі розслабитися й не сумніватися у власному щасті, не намагатися випередити самого себе й опанувати почуття. Можливо, я відчув у Софії якесь нове зухвальство; можливо, вона показувала мені, що все для себе вирішила, й запізно відступати. Хай там як, саме тієї ночі все змінилося, й ні в кого не лишилося питань, що ми робитимемо далі. Ми повернулися в її квартиру о пів на дванадцяту, Софія заплатила сонній нянечці, а тоді ми навпочіпки пройшли у Бенову кімнату й певний час дивилися, як він спить у своєму ліжечку. Точно пам’ятаю: ніхто з нас нічого не сказав, чути було тільки тихе Бенове булькання. Перехилившись через бильця, ми розглядали його тільце — ​він лежав на животі, підтиснувши під себе ніжки й задерши попу, і смоктав пальці. Тоді це споглядання видавалося нескінченним, хоча насправді, мабуть, минуло не більше кількох хвилин. А потім ми, не змовляючись, випросталися, повернулися один до одного й поцілувалися. Мені складно описати те, що сталося потім. Такі речі мають мало спільного зі словами — ​тож, власне, годі й намагатися їх описати. Якщо конче треба щось сказати, то ми провалювалися один у одного, падали так стрімко і глибоко, що ніхто не зміг би нас упіймати. Ну ось, знову скочуюся в метафори. Тільки це, мабуть, справи не стосується. Адже незалежно від того, чи можу я це описати, сталося те, що сталося. Факт: таких поцілунків ще світ не бачив, і навряд чи я в цьому житті ще спізнаю таке знову.