Нью-йоркська трилогія

9

Я майже дійшов до кінця. Лишається тільки одне, але це сталося пізніше, за понад три роки. Тим часом яких тільки складнощів і драм не було, але їм, певно, не місце в історії, яку я намагаюся розповісти. Коли я повернувся у Нью-Йорк, ми з Софією майже рік жили окремо. Вона поставила на мені хрест, і минуло кілька гарячкових місяців, перш ніж мені вдалося знову завоювати її серце. З висоти нинішнього моменту (травень 1984 року) тільки це й має значення. А поза тим всі факти мого життя — ​чиста випадковість.

23 лютого 1981 року у Бена народився братик. Ми назвали його Полом, на честь Софіїного дідуся. За кілька місяців (у липні) ми переїхали на інший бік річки й винайняли два поверхи цегляного будинку у Брукліні. У серпні Бен пішов у підготовчий клас. Ми всі разом з’їздили в Міннесоту на Різдво, а коли повернулися, Пол почав ходити самостійно. Бен, який узяв брата під своє крило, вважав себе цілковито відповідальним за його прогрес.

Що ж до Феншо, то ми з Софією ніколи про нього не розмовляли. Такий у нас був пакт мовчанки, і що довше ми нічого не казали, то ревніше доводили свою відданість один одному. Після того, як я повернув Стюартові Зеленому аванс і офіційно відмовився писати біографію, ми згадали його тільки раз. Це сталося того дня, коли ми вирішили знову з’їхатися (пояснюючи це суто прагматичними міркуваннями). Книжки і п’єси Феншо й далі давали добрі прибутки. Якщо ми не збираємося розлучатися, сказала Софія, то тратити ці гроші на себе — ​не варіант. Я з нею погодився. Ми знаходили інші способи заробити на життя, а роялті клали на рахунок Бенові — ​а потім і Полові. Ми нарешті найняли літературного агента, щоб займався спадщиною Феншо: запитами на постановку п’єс, договорами на перевидання, контрактами. Ми робили все можливе. Феншо міг нас знищити лише у тому випадку, якби ми цього від нього схотіли, якби ми схотіли знищити себе. Тому я й не завдав собі клопоту розказати Софії правду — ​не тому, що вона мене лякала, а тому, що вона стала неважлива. Наша сила була у нашій мовчанці, й порушувати її я не збирався.

Але я все одно розумів, що цю історію ще не завершено. Це засвідчував мій місяць у Парижі, і з часом я це прийняв. Наступний поворот сюжету — ​це тільки питання часу. А раз поворот неминучий, то замість усе заперечувати й ошукувати себе думкою, наче я зумію позбутися Феншо, треба підготуватися до всього. У цьому «всього» криється велика сила, через яку, на мою думку, цю історію так складно розповісти. Адже коли статися може все, що завгодно, слова дають збій. Феншо був відсутній рівно настільки, наскільки був неминучий. Я це прийняв. Я навчився жити з ним так само, як жив із думкою про свою смертність. Не те, щоб я ототожнював Феншо зі смертю, але щось від смерті в ньому було: для мене він функціонував як троп на позначення смерті. Якби не мій нервовий зрив у Парижі, я б цього ніколи не зрозумів. Я там не помер, але опинився за крок від загибелі, і був момент — ​чи, може, й кілька моментів — ​коли я вже відчував смерть на смак, бачив себе мертвим. Після такого не зцілюються. Якщо таке трапилося раз, то далі тільки повторюватиметься — ​ти житимеш із цим до кінця своїх днів.

Лист надійшов на початку весни 1982 року. Цього разу штемпель був бостонський, а послання стримане, різкіше, ніж раніше. «Не можу більше стримуватися, — ​писано у листі. — ​Мушу з тобою поговорити. Площа Колумба 9, Бостон, 1 квітня. Обіцяю, тут усе завершиться».

У мене лишалося менше тижня на те, щоб вигадати привід поїхати в Бостон. Це виявилося складніше, ніж можна було подумати. Я й далі не хотів, щоб Софія про все дізналася (і це — ​найменше, що міг для неї зробити), але й не хотів їй брехати, хоча ради не було. Два-три дні минуло без жодного прогресу, і врешті я вигадав якусь недолугу байку про те, що треба дещо перевірити у гарвардській бібліотеці. Я навіть не пам’ятаю, що я там мусив подивитися. Мабуть, щось для статті, яку збирався писати — ​хоча, може, й помиляюся. Важливо те, що Софія не заперечувала. Гаразд, сказала вона, їдь собі, і так далі. Мені здається, щось вона підозрювала, але це тільки здогад: зараз марно будувати якісь припущення. Коли мова про Софію, я схильний думати, що нічого від неї не приховаєш.

Я купив квиток на ранковий потяг 1 квітня. Перед моїм від’їздом Пол прокинувся ще до п’ятої й заліз до нас у ліжко. Я встав за годину по тому й тихо вийшов із кімнати, тільки на мить зупинившись на порозі подивитися, як Софія й малий дрімають у сірому тьмяному світлі. Вони лежали, байдужі до світу, — ​тіла, яким я належав. Бен їв банан і щось малював на кухні нагорі, вже вдягнений. Я засмажив нам омлет і сказав, що збираюся на потяг до Бостона. Він спитав, де Бостон знаходиться.

— Десь за триста кілометрів звідси, — ​пояснив я.

— Це так само далеко, як космос?

— Якщо рухатися просто вгору, то щось близько того.

— Краще полети на місяць. Ракета — ​це крутіше, ніж потяг.

— Це вже на зворотному шляху. З Бостона по п’ятницях є рейсові польоти на місяць. Я візьму квиток, як тільки доїду.

— Супер. Розкажеш мені тоді, як там.

— Якщо знайду на місяці камінця, привезу тобі.

— А Полу?

— І йому теж.

— Ні, спасибі.

— Що це значить?

— Не хочу я місячний камінець, а то Пол ще запихне його в рота й подавиться.

— А що хочеш?

— Слона.

— У космосі слонів немає.

— Знаю, але ж ти й не збираєшся в космос.

— Точно.

— А в Бостоні слони, мабуть, є.

— Мабуть, так. Тобі рожевого слона чи білого?

— Сірого. Великого, товстого, зі зморшками.

— Без проблем, таких знайти найлегше. Тобі його в коробці — ​чи привести на повідку?

— А ти приїдь на ньому додому. З короною на голові. Як імператор.

— Імператор чого?

— Імператор маленьких хлопчиків.

— А імператриця в мене буде?

— Звичайно. Мамочка — ​імператриця. Їй сподобається. Може, розбудимо її і розкажемо?

— Не треба, хай краще здивується, коли я повернуся.

— Супер. Вона все одно не повірить, доки сама не побачить.

— Точно. Не будемо її засмучувати, а то раптом я слона не знайду?

— Знайдеш, тату, не хвилюйся.

— А ти чого такий певний?

— Бо ти ж імператор. Імператор може добути все, що схоче.

Всю дорогу до Бостона періщив дощ, а коли ми проминули Провіденс, почало навіть збиратися на сніг. У Бостоні я купив парасолю й останні кілометри три-чотири здолав пішки. У сірій мряці вулиці виглядали похмуро, й Сауз-Енд стояв майже порожній: я побачив тільки пияка, групку підлітків, майстра з ремонту телефонних будок і двох-трьох бездомних дворняг. Навколо площі Колумба колом стояло десять-дванадцять будинків, а посередині брукований острівець відтинав її від шосе. Будинок № 9 виявився найобшарпанішому — ​він, як і інші, був чотириповерховий, але якось просів, вхідні двері підперли дошками, а цегляний фасад потребував ремонту. Утім, попри тріщини, було в ньому щось солідне, в дусі елегантного ХІХ століття. Я легко міг уявити великі кімнати з високими стелями, зручні підвіконня в еркерах і ліпнину. Тільки нічого з цього я не побачив. Як виявилося, мені не судилося зайти далі передпокою.

На дверях був іржавий молоточок, напівколо з ручкою в центрі, й коли я її провернув, вона видала такий звук, ніби хтось блює. Стук вийшов приглушений і далеко не сягнув. Я зачекав, але нічого не сталося. Я знову грюкнув молоточком, але ніхто не вийшов. Тоді я поторсав двері й виявив, що вони відчинені — ​я штовхнув їх, повагався і зайшов. Передпокій був порожній. Справа виднілися сходи з поручнями з червоного дерева й голими дерев’яними сходинками; зліва зачинені подвійні двері вели, безперечно, до салону; просто попереду були ще одні двері, також зачинені: мабуть, на кухню. Трошки подумавши, я обрав сходи й саме зібрався підніматися, коли з-за подвійних дверей долинув якийсь звук — ​тихе постукування, а потім голос, але слів я не зрозумів. Я відвернувся від сходів і зиркнув на двері, чекаючи, що голос долине знову. Але нічого не сталося.

Довга мовчанка. А потім голос майже пошепки промовив:

— Сюди.

Я підійшов до дверей і притиснув вухо до щілини.

— Це ти, Феншо?

— Не вимовляй цього імені, — ​сказав голос уже чіткіше. — ​Я не дам тобі вимовляти цього імені.

Рот особи в кімнаті знаходився просто по той бік від мого вуха. Нас розділяли тільки двері, ми були так близько, наче слова лилися просто мені в голову. Це як слухати калатання серця у грудях, як шукати на тілі пульс. Коли він змовк, стало чути, як у тріщину прослизає його подих.

— Впусти мене, — ​сказав я. — ​Відчини двері, впусти мене.

— Не можу, — ​відповів голос. — ​Говоритимемо так.

Я схопився за ручку й роздратовано потрусив двері.

— Відкривай, — ​сказав я. — ​Відкривай, а то двері виб’ю.

— Ні, — ​сказав голос, — ​двері лишаться зачинені.

Я вже не сумнівався, що там, усередині, — ​Феншо. Я хотів би, щоб це виявився якийсь самозванець, але голос був надто знайомий. Він сказав:

— Я стою тут із пістолетом і цілюся просто в тебе. Якщо ти зайдеш, я вистрелю.

— Я тобі не вірю.

— А ти послухай, — ​сказав він, і я почув, що він відвертається від дверей. За секунду пролунав постріл, а потім на підлогу посипався тиньк. Я скористався нагодою, щоб спробувати зазирнути у щілину й роздивитися кімнату, але тріщина виявилася завузька. Я бачив тільки ниточку світла, сіру прожилочку. А потім рот повернувся, й навіть та зникла.

— Гаразд, — ​сказав я, — ​у тебе є пістолет. Але звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?

— Я не казав, хто я.

— Перефразуймо. Звідки мені знати, що я розмовляю саме з тим, із ким треба?

— Мусиш мені довіряти.

— Стільки часу минуло, що от на довіру тобі точно не варто розраховувати.

— А я кажу, що я той, хто треба. Цього має бути досить. Ти прийшов, куди треба, і я той, хто треба.

— Я думав, що ти хочеш побачитися. Так у листі написано.

— Я сказав, що хочу поговорити. Є різниця.

— Давай не будемо придиратися до слів.

— Просто нагадую, що я написав.

— Не тисни, Феншо. Мене тут ніщо не затримує.

Він рвучко вдихнув, а потім люто ляснув рукою по дверях.

— Не Феншо! — ​заволав він. — ​Ніяких більше Феншо!

Я помовчав кілька хвилин, щоб не наражатися на черговий спалах люті. Рот віддалився від щілини, й мені здалося, що десь зі середини кімнати долинули стогони — ​стогони чи схлипи, хтозна. Я чекав, не знаючи, що сказати далі. Нарешті рот повернувся, й після чергової довгої мовчанки Феншо сказав:

— Ти ще там?

— Так.

— Вибач. Я не хотів, щоб усе почалося так.

— Ти просто не забувай, — ​сказав я, — ​я тут тільки тому, що ти попросив.

— Знаю. І я тобі за це вдячний.

— Було б незле, якби ти пояснив, чому мене запросив.

— Пізніше. Я ще не хочу про це говорити.

— То про що ж говоритимемо?

— Про інше. Про те, що сталося.

— Я слухаю.

— Бо я не хочу, щоб ти мене ненавидів. Розумієш?

— Я тебе й не ненавиджу. Колись ненавидів, але це вже в минулому.

— Сьогодні, бачиш-но, останній день. Треба зробити все напевно.

— Ти тут весь час і був?

— Я приїхав сюди роки зо два тому.

— А перед тим?

— То тут, то там. Мене дехто шукав, треба було переміщатися. Мені сподобалося мандрувати, тепер я кохаюся на мандрах. Це дивно. Я взагалі планував сидіти сиднем і чекати, коли час збіжить.

— Це ти про Квінна?

— Так, про приватного детектива.

— Він тебе знайшов?

— Двічі, раз у Нью-Йорку, раз на півдні.

— І збрехав?

— Я його залякав до смерті. Він знав, що йому буде, якщо хтось дізнається.

— Ти знаєш, що він зник? Я не знайшов його.

— Десь ховається, це неважливо.

— Як тобі вдалося його позбутися?

— Я все перевернув із ніг на голову. Він думав, що переслідує мене, а насправді це я переслідував його. Він, звичайно, вистежив мене у Нью-Йорку, але я втік — ​просто йому з рук. Після того ми ніби гралися. Я вів його по своєму сліду, лишаючи підказки, щоб він не зміг мене не знайти. Але я весь час за ним стежив, і коли настав слушний момент, заманив його просто у пастку.

— Дуже розумно.

— Та ні, по-дурному. Але в мене не було вибору. Або так, або він притягнув би мене назад, де мене вважали психом. Я себе за це ненавидів. Він урешті просто робив свою роботу, й мені його шкода. Жалощі мені огидні, особливо в собі.

— А потім?

— Я не був певен, чи моя хитрість спрацювала. Я боявся, що Квінн знову вийде на слід. Тож я їхав далі, навіть коли міг спинитися. Я на це рік згаяв.

— І куди ти поїхав?

— На південь, південний захід. Я хотів лишитися там, де тепло. Я, бачиш-но, мандрував пішки, спав просто неба, намагався триматися місць, де людей небагато. Це, знаєш-но, величезна країна. У голові не вкладається. Якось я майже два місяці прожив у пустелі. Потім жив у хижі на краю резервації хопі в Аризоні. Індіанці скликали племінну раду, щоб дозволити мені лишитися.

— Брешеш.

— Я ж не прошу, щоб ти мені вірив. Просто розповідаю свою історію, ось і все. А ти думай, що хочеш.

— А потім?

— Побував у Нью-Мексико. Заходжу якось у забігайлівку щось перехопити, а хтось лишив на столі газету. Беру, читаю. Так я і дізнався, що мою книжку видали.

— Здивувався?

— Я б сказав інакше.

— І як же?

— Не знаю. Мабуть, розсердився. Засмутився.

— Не розумію.

— Я розсердився, бо книжка — ​гівно.

— Письменники взагалі не вміють оцінювати свої твори.

— Ні, книжка гівно, повір. Усе, що я написав — ​гівна варте.

— То чому ж не знищив рукописи?

— Бо прив’язався. Але це не значить, що текст добрий. Дитина теж прив’язується до своєї каки, але ж ніхто з нею не носиться. Це особиста справа дитини.

— То чому ж ти змусив Софію пообіцяти, що вона покаже твої твори мені?

— Щоб її заспокоїти. Але ти це й так знаєш. Ти давно це зрозумів. Таке в мене було виправдання. Насправді я хотів знайти їй нового чоловіка.

— І спрацювало.

— Інакше й бути не могло. Я ж їй не першого-ліпшого підсунув.

— А рукописи?

— Я думав, ти їх повикидаєш. Мені й на думку не спадало, що хтось візьметься за них так серйозно.

— І що ти зробив, коли прочитав, що книжку видали?

— Повернувся у Нью-Йорк. Дурню зробив, але я був не дуже адекватний, не міг думати логічно. Книжка ув’язнила мене у скоєному, розумієш-но, і мені знову треба було з цим якось примиритися. Від виданої книжки рятунку вже не було.

— Я думав, ти загинув.

— Саме це ти й мусив думати. Це довело мені, що Квінн — ​уже не проблема. Але нова проблема була значно гірша. Тому я й написав тобі.

— Це ти недобре вчинив.

— Я на тебе злився. Я хотів, щоб ти мучився, жив із тим, із чим жив я. Я пожалкував про це, щойно вкинув листа до скриньки.

— Але було вже пізно.

— Так. Уже пізно.

— І скільки ти пробув у Нью-Йорку?

— Не знаю, місяців шість-вісім.

— Як ти жив? Як ти заробляв собі на життя?

— Крав?

— Може, розкажеш-таки правду?

— Я й так роблю все, що можу. Я розказую тобі все, що можу.

— І що ти ще робив у Нью-Йорку?

— Спостерігав за тобою. Спостерігав за тобою, Софією і дитиною. Якось я навіть жив просто перед вашим будинком. Тижні два-три, може, з місяць. Я за тобою тягався повсюди. Ми кілька разів ледь не зіткнулися на вулиці, я дивився тобі просто у вічі. А ти не помічав. Це фантастика, як довго ти мене не помічав.

— Ти все вигадуєш.

— Мабуть, я змінився.

— Ніхто не може змінитися настільки.

— Думаю, мене зараз ніхто не впізнає. Але це тобі пощастило. Якби питання стало руба, я б тебе, мабуть, таки вбив. Весь час, що я був у Нью-Йорку, мене переповнювали думки про смерть. Про погане. Я був за крок від жаху.

— І що тебе спинило?

— Знайшов у собі відвагу поїхати.

— Як шляхетно з твого боку.

— Я ж себе не вигороджую. Просто розказую.

— І що далі?

— Знову рушив у дорогу. Моя посвідка моряка торгового флоту нікуди не ділася, ось я і влаштувався на грецьке вантажне судно. Це був жах, гидота від початку й до кінця. Але я на інше й не заслужив, я саме цього й хотів. Ми де тільки не побували — ​і в Індії, і в Японії, цілий світ обійшли. Я ні разу не сходив на сушу. Щоразу, як ми заходили у порт, я спускався у свою каюту й замикався. Так я провів два роки: нічого не бачив, нічого не робив, жив, як мрець.

— А я намагався написати історію твого життя.

— То ось чим ти займався.

— Здається, що так.

— Велика помилка.

— Сам знаю. Я це сам з’ясував.

— Якогось дня судно пристало у Бостоні, і я вирішив зійти. Я заощадив силу грошей, вистачило, щоб купити цей будинок, і ще лишилося. Відтоді я тут.

— І під яким іменем?

— Генрі Дарк. Але ніхто не знає, хто я. Я нікуди не ходжу. Двічі на тиждень приходить одна жінка, приносить мені все необхідне, але я її ніколи не бачу. Я лишаю їй записку внизу сходів і гроші. Просто, ефективно. Ти — ​перший, із ким я говорю за останні два роки.

— Ти ніколи не думав, що з глузду з’їхав?

— Я знаю, що для тебе це виглядає так — ​але насправді ні, ти мені повір. Навіть не хочу гаяти час на такі розмови. Те, що потрібно мені, дуже відрізняється від того, що потрібно іншим людям.

— А не завеликий це будинок для однієї особи?

— Завеликий. Я не піднімався на горішні поверхи, відколи сюди вселився.

— То чому ж купував?

— Так за безцінь. І назва вулиці мені сподобалася. Приваблива така.

— Площа Колумба?

— Так.

— Не розумію.

— Мені здалося, що це — ​добрий знак. Повернутися в Америку, знайти дім на площі імені Колумба. Є в тому певна логіка.

— І тут ти збираєшся померти.

— Точно.

— У першому листі ти писав про сім років. Лишається ще рік.

— Я собі все довів. Немає причин продовжувати. Я стомився. З мене досить.

— І ти попросив мене прийти сюди, бо думав, що я тебе спиню?

— Ні, геть ні. Я нічого від тебе не чекаю.

— То чого ж ти хочеш?

— Я дещо мушу тобі віддати. Я в якийсь момент зрозумів, що мушу тобі пояснити, чому вчинив саме так. Чи бодай спробувати. Я останні шість місяців спустив на те, щоб спробувати викласти все на письмі.

— А я думав, що ти остаточно відмовився від писання.

— Це інше. Це ніяк не пов’язане з тим, що я робив раніше.

— І де ж цей текст?

— У тебе за спиною. На підлозі комірчини під сходами. Червоний записник.

Я обернувся, відкрив комірчину й підняв записник, стандартний блокнот на спіралі на двісті розлінованих сторінок. Я швидко переглянув вміст і побачив, що всі сторінки списані: тим же знайомим письмом, тими ж чорними чорнилами, тими ж маленькими літерками. Я підвівся й повернувся до щілини у дверях.

— І що тепер? — ​спитав я.

— Забирай зі собою додому. Читай.

— А що, як не зможу?

— Тоді збережи для малого. Може, зацікавиться, коли виросте.

— Думаю, в тебе немає права про це просити.

— Він — ​мій син.

— Ні. Він мій.

— Я не наполягатиму. Тоді читай сам. Це все одно написано для тебе.

— А що Софія?

— Ні, їй не кажи.

— Оцього я ніколи не зрозумію.

— Софію?

— Як ти міг її кинути. Що вона тобі заподіяла?

— Нічого, вона ні в чому не винна. Ти ж, мабуть, і так це розумієш. Я просто не створений жити так, як інші.

— А для чого створений?

— У записнику є все. Все, що я скажу зараз, тільки викривлятиме істину.

— Є ще щось?

— Ні, не думаю. Мабуть, ми закінчили.

— Не вірю, що тобі стане відваги мене застрелити. Якщо я виламаю двері, нічого ти не зробиш.

— Не рипайся, помреш ні за цапову душу.

— Я вирву в тебе з рук пістолет. Я тебе вирублю.

— А нащо? Я й так уже труп. Я кілька годин тому прийняв отруту.

— Не вірю.

— Звідки тобі знати, що правда, а що — ​ні? Ти ніколи не дізнаєшся.

— Я викличу поліцію. Вони виб’ють двері й потягнуть тебе у лікарню.

— Один звук від дверей — ​і куля вибиває мені мізки. Ти точно не виграєш.

— То смерть така принадна?

— Я з нею так давно живу, що більше нічого мені не лишилося.

Я більше не знав, що сказати. Феншо мене виснажив, і, слухаючи його дихання по той бік дверей, я почувався так, наче він висмоктує з мене життя.

— Дурний ти, — ​сказав я, нездатний більше нічого придумати. — ​Дурний і заслуговуєш на смерть.

А тоді, приголомшений власною слабкодухістю й легкодумністю, я почав гатити у двері, як дитина, трясучись і плюючись, і сльози стояли у мене в очах.

— Ти краще йди, — ​сказав Феншо. — ​Немає причин із цим затягувати.

— А я не хочу йти, — ​сказав я. — ​Нам ще є про що поговорити.

— Ні, немає. Все скінчено. Забирай записник, повертайся у Нью-Йорк. Більше ні про що я тебе не прошу.

У ту мить я почувався таким стомленим, що ледве тримався на ногах. Я схопився за дверну ручку, щоб не впасти. Перед очима потемніло, я тримався, щоб не зомліти. Не пам’ятаю, що далі. Я опинився надворі, перед будинком, із парасолькою в одній руці й червоним записником у іншій. Дощ ущух, але повітря й досі було сире, я відчував у легенях вологу. Я провів поглядом червоні фари великої вантажівки, доки та не зникла з поля зору. Коли я підвів погляд, то зрозумів, що вже майже ніч. Я рушив геть від дому, механічно переставляючи ноги, нездатний зосередитися на тому, куди йду. Здається, кілька разів навіть упав. Пам’ятаю, в якусь мить стояв на перехресті й намагався піймати таксі, але ніхто не зупинявся. За кілька хвилин парасоля вислизнула мені з рук і впала в калюжу. Я не завдав собі клопоту її підняти.

Я дійшов до Південної станції одразу по сьомій. Потяг на Нью-Йорк відбув 15 хвилин тому, а наступний був аж о 20:30. Я сів на дерев’яну лавку й поклав на коліна червоний записник. Виходили останні пасажири, прибиральник повільно возив шваброю по мармуровій підлозі, я слухав, як у мене за спиною двоє чоловіків обговорюють «Ред Сокс». Я десять хвилин боровся зі спокусою, а потім нарешті розгорнув записник. Я читав, не відволікаючись, майже годину, гортаючи сторінки туди-сюди й намагаючись укласти в голові те, що написав Феншо. Я не кажу тут нічого про прочитане, бо майже нічого не зрозумів. Усі слова мені знайомі, але складені докупи якось дивно, ніби мета полягала в тому, щоб вони перекреслювали одне одного. Інакше я це описати не можу. Кожне наступне речення стирало попереднє, кожен абзац унеможливлював наступний. Тож дивно, що в цілому від записника лишається враження великої ясності думки. Феншо мовби знав, що його останній твір мусить зламати всі мої очікування. Це були слова людини, яка ні про що не жалкує. Він відповідав на питання питаннями, а отже, все лишалося відкритим, незавершеним, готовим до нового початку. Я втратив нитку оповіді вже після першого слова і пробирався наосліп, шпортаючись у пітьмі, засліплений написаною для мене книжкою. Та все ж, попри всю плутанину, було, здається, у книжці щось аж надто продумане, аж надто досконале, ніби, у кінцевому висліді, він насправді хотів лише поразки, ба більше, стати поразкою для самого себе. Але, можливо, я помиляюся. Я був не в тому стані, аби щось читати, тож не виключено, що мої судження викривлені. Я був там, я читав ті слова власними очима, й попри це, мені самому складно повірити в те, що кажу зараз.

Я вийшов на перон за кілька хвилин до прибуття потяга. Знову сипонув дощ, і я бачив власні видихи у повітрі, наче з рота вихоплювалися хмарки туману. Я виривав сторінки записника одну за одною, зминав у руці й кидав у смітник на пероні. Я дійшов до останньої сторінки саме в ту мить, коли під’їхав потяг.

(1984)