Нью-йоркська трилогія

1

Зараз мені здається, що Феншо був від початку. Це з нього для мене все починається, й без нього я б навіть не знав, хто я такий. Ми познайомилися, коли ще й говорити не вміли — ​немовлятами разом повзали у траві в підгузках — ​і коли нам не виповнилося ще й семи, ми вкололи собі пальці шпильками і стали кровними братами на все життя. І щоразу, як я згадую зараз дитинство, перед очима постає Феншо. Це він був зі мною, це з ним ми розділяли думки, це його я бачив щоразу, як відводив погляд від себе самого.

Але то було давним-давно. Ми виросли, розійшлися, віддалилися. Це, мабуть, і не дивно. Ми не владні над тим, куди занесе нас життя, й майже немає речей, які лишалися б із нами назавжди. Все помирає разом із нами, і смерть стається з нами щодня.

Цього листопада збігає сім років, відколи я отримав листа від жінки на ім’я Софія Феншо. «Ми незнайомі, — ​так починався лист, — ​і я прошу вибачення, що отак несподівано пишу вам. Проте сталися певні події, і за цих обставин у мене немає вибору». Виявилося, вона — ​дружина Феншо. Вона знала, що ми з її чоловіком виросли разом, а ще знала, що я живу у Нью-Йорку, бо читала чимало моїх статей, що виходили по різних журналах.

Пояснення — ​просто в лоб, жодних тобі вступних фраз — ​йшло у другому абзаці. Феншо зник, вона не бачила його вже шість місяців. За весь цей час — ​ані звісточки, ані найменшого натяку на те, де він може бути. Поліція не знайшла ані сліду, та й приватний детектив, якого вона найняла, повернувся ні з чим. Нічого не можна сказати напевно, але факти, здавалося, промовляли самі за себе: найімовірніше, Феншо загинув; немає сенсу вірити, що він повернеться. У світлі цього вона хотіла обговорити зі мною певне важливе питання, тож чи не погодився б я з нею зустрітися.

Цей лист викликав у мені низку маленьких потрясінь. Складно одразу увібрати стільки інформації, тож різні імпульси шарпали мене навсібіч. Феншо раптом знову увійшов у моє життя, як грім серед ясного неба. Проте щойно його згадали, як він зник знову. Він одружився, жив у Нью-Йорку — ​а я нічогісінько про нього не знав. Я егоїстично образився, що він навіть не завдав собі клопоту вийти на зв’язок. Хіба складно було подзвонити, прислати листівку, випити і згадати старі часи? Проте вина лежала й на мені. Я знав адресу матері Феншо, тож якби хотів його знайти, міг би її спитати. По суті, я із ним розпрощався. Його життя завмерло на тій миті, коли наші шляхи розійшлися, і для мене тепер він належав минулому, а не теперішньому. Він став привидом, якого я носив у собі, допотопною тінню, річчю не цілком реальною. Я спробував згадати, коли ж ми востаннє бачилися, і все було вкрай непевно. Я кілька хвилин подумав і нарешті спинився на тому дні, коли помер його батько. Ми були старшокласниками, років по сімнадцять, не старші.

Я подзвонив Софії Феншо і сказав, що радий зустрітися, коли їй зручно. Ми домовилися побачитися наступного дня, і в її голосі бриніла вдячність, хоча я й пояснив, що звісток від Феншо не маю і не уявляю, де він може бути.

Вона жила у багатоквартирному будинку з червоної цегли у Челсі, старій будівлі з похмурими сходами й облупленою фарбою на стінах. Я піднявся сходами на п’ятий поверх, а з квартир по дорозі грало радіо, долинали сварки, хтось зливав воду в туалеті. Я спинився, перевів подих, а тоді постукав. У вічко на дверях зиркнуло око, потім забряжчали замки, а тоді переді мною постала Софія Феншо з немовлям на лівій руці. Коли вона усміхнулася й запросила зайти, немовля сіпнуло її за довге русе волосся. Вона обережно ухилилася, перехопила дитя обома руками й повернула його обличчям до мене. Це — ​Бен, — ​сказала вона, — ​син Феншо, народився всього три з половиною місяці тому. — Я вдав, що замилований немовлям, яке розмахувало руками й пускало на підборіддя білі бульки, але його мати цікавила мене більше. Феншо пощастило. Красуня, з розумними темними очима, й майже запекла у власній врівноваженості. Худа й не вища середнього. Рухи мала повільні, від чого видавалася чуттєвою й чуйною, ніби дивилася на світ із глибини внутрішніх чатів. Жоден чоловік не полишив би такої жінки із власної волі, особливо коли вона чекає на його дитину. У цьому я був певен. Я був певен, що Феншо мертвий, ще до того, як зайшов у квартиру.

Це була маленька квартира коридорного планування на чотири скупо умебльовані кімнати: одну відвели під книжки і письмовий стіл, іншу під їдальню, а останні дві — ​спальні. Добре впорядкована оселя, уже обшарпана, але в цілому не незатишна. Це принаймні свідчило, що Феншо не гаяв часу на те, аби заробляти гроші. А я не з тих, хто носа верне від обшарпаного житла. Моя квартирка була ще тісніша й темніша, ніж ця, і я знав, як це — ​щомісяця сумніватися, чи вдасться назбирати на оренду.

Софія Феншо посадила мене на стілець, заварила кави, а тоді сіла на вичовганий блакитний диван. Вмостивши немовля на колінах, вона взялася розповідати, як зник Феншо.

Вони познайомилися у Нью-Йорку три роки тому. Не минуло й місяця, як стали жити разом, а менше ніж за рік по тому вже й побралися. Феншо мав непросту вдачу, — ​сказала вона; але вона його кохала, і ніщо в його поведінці не виказувало, що він її не любить. Вони були щасливі разом; він нетерпляче чекав на появу дитини; вони не сварилися. Якогось дня у квітні він сказав їй, що збирається з’їздити на день у Нью-Джерсі, з матір’ю побачитися, й не повернувся. Коли Софія подзвонила ввечері свекрусі, то почула, що Феншо так і не приїхав. Такого раніше не траплялося, але Софія вирішила зачекати. Вона не хотіла бути, як ті дружини, що здіймають бучу, варто чоловікові десь затриматися, й розуміла, що Феншо потрібно більше власного простору, ніж багатьом. Вона навіть вирішила ні про що не питати, коли той повернеться. Проте минув тиждень, а потім і другий, і вона нарешті пішла в поліцію. Як вона й очікувала, проблема їх не надто зацікавила. Без доказів злочину вони мало що могли вдіяти. Врешті-решт чоловіки щодня кидають дружин, і більшість не хоче, аби їх знайшли. Поліція провела поверхове розслідування, нічого не виявила й порадила найняти приватного детектива. За допомогою свекрухи, яка запропонувала покрити видатки, вона звернулася до чоловіка на ім’я Квінн. Квінн уперто трудився над справою тижнів п’ять-шість, проте врешті відмовився, бо не хотів більше брати їхніх грошей. Він сказав Софії, що Феншо, швидше за все, не полишав меж країни, але живий він чи мертвий — ​хтозна. Квінн шарлатаном не був. Софії він видався співчутливим чоловіком і щиро хотів допомогти. Коли він прийшов востаннє, вона зрозуміла, що з його вердиктом годі сперечатися. Нічого не можна вдіяти. Якби Феншо і вирішив її покинути, то він не зник би, не сказавши ні слова. Це не в його характері — ​уникати правди, тікати від неприємних розмов. Отже, зникнення могло означати тільки одне: з ним сталося щось страшне.

Проте Софія й далі сподівалася щось з’ясувати. Вона читала про амнезію й певний час розпачливо чіплялася за цю можливість: раптом Феншо блукає десь і не знає, хто він такий, позбавлений власного життя, та все ж живий, і, можливо, ось-ось усе згадає. Минали тижні, наближався кінець вагітності. Дитина мала з’явитися менше ніж за місяць, себто з хвилини на хвилину, і ненароджене дитя поволі почало займати думки, ніби всередині в неї вже не лишилося місця для Феншо. Це вона описала свої почуття такими словами — ​«вже не лишилося місця» — ​а тоді додала: це, мабуть, значить, що, попри все, вона таки сердиться на Феншо, злиться, що він її покинув, нехай не з власної вини. Ця фраза вразила мене своєю нещадною чесністю. Я ще ніколи не чув, аби хтось говорив про свої почуття отак — ​так нещадно, з такою зневагою до традиційних умовностей — ​і записуючи це зараз, я розумію, що з першого ж дня провалився у діру, у незвідане доти місце.

А Софія вела далі: якогось ранку вона прокинулася після важкої ночі і зрозуміла, що Феншо не повернеться. Це була несподівана, але абсолютна істина, і більше її не можна ставити під сумнів. Вона розплакалася і проплакала цілий тиждень, оплакуючи Феншо, як мертвого. А коли сльози висохли, вона зрозуміла, що ні про що не жалкує. Просто Феншо їй доля послала тільки на кілька років, ось і все. А зараз треба думати про дитину, все інше не має значення. Вона знає, що звучить це пишномовно — ​але справді продовжила жити з таким відчуттям.

Я поставив їй низку запитань, і вона відповідала спокійно, зважено, ніби стежила, щоб її почуття не поставили відповіді під сумнів. Наприклад, як вони жили, де Феншо працював, що з ним сталося за ті роки, що ми не бачилися. Дитя завовтузилося, й Софія, не уриваючи розмови, розстібнула блузку й погодувала його — ​спершу однією груддю, потім іншою.

Про життя Феншо до їхнього знайомства нічого не відомо напевно. Вона знала, що він кинув університет після другого курсу, примудрився здобути відстрочку від армії й певний час працював на якомусь кораблі. Чи то на вантажному судні, чи то на танкері. Після того кілька років пожив у Франції — ​спочатку в Парижі, потім доглядав за фермою на півдні. Але це все для неї — ​як у тумані, бо Феншо про минуле особливо не говорив. На час їхнього знайомства він жив у Америці не більше місяців восьми-десяти. Вони буквально наштовхнулися одне на одного — ​якоїсь суботи перечікували дощ у дверях мангеттенської книгарні, розглядаючи вітрину. З цього все й почалося, і від того дня до зникнення Феншо вони були нерозлучні.

Вона розповіла, що нормальної роботи, яку можна назвати справжнім працевлаштуванням, у Феншо не було. Гроші його не цікавили, от він і намагався про них не думати. До знайомства із Софією чим тільки не займався — ​і на торговому флоті трудився, і на складі, і приватні уроки давав, і працював привидом пера, і офіціантом побував, і стіни фарбував, і меблі тягав для компанії-перевізника — ​але це все тимчасові підробітки, з яких він звільнявся, щойно заробляв достатньо, аби протриматися кілька місяців. Коли вони з Софією з’їхалися, у нього взагалі не було роботи. Вона викладала музику у приватній школі, і її зарплати на двох вистачало. Звичайно, заощаджувати доводилося, але на їжу не бракувало, й ніхто не скаржився.

Я її не перебивав. Мені здавалося очевидним, що це — ​тільки початок, деталі, які треба прояснити, перш ніж перейти до справи. Хай би чим Феншо займався у житті, з переліком дивних підробітків це не мало нічого спільного. Це я зрозумів одразу, перш ніж вона встигла про це похопитися. Врешті-решт ми не про абикого говорили. Це ж Феншо, минуле не таке далеке, аби я встиг забути, що він за один.

Софія усміхнулася, зрозумівши, що я вже все збагнув і знаю, на що чекати. Вона, думаю, на це і сподівалася, я тільки підтвердив її надії, стерши останні сумніви щодо доцільності мого візиту. Не треба нічого пояснювати, я й так усе знав, і це давало мені право бути там і слухати її розповідь.

— Він не кидав писати, — ​сказав я. — ​Він письменником став, так?

Софія кивнула. Саме так. Бодай почасти. Мене дивувало тільки, чому я ніколи про нього не чув. Якщо Феншо став письменником, я неминуче мусив десь наштовхнутися на його ім’я. Я по роботі відстежував такі речі, й видавалося малоймовірним, що хто-хто, а Феншо не приверне моєї уваги. Може, він не зумів знайти видавця? Це — ​єдине логічне пояснення.

Ні, — ​сказала Софія, — ​все складніше. Він і не намагався нічого видати. Спершу, коли був геть юний, соромився розсилати свої твори, бо йому здавалося, що ті недостатньо добрі. Але навіть згодом, набравшись певності, він зрозумів, що в тіні йому подобається більше. Він заявив, що не хоче відволікатися на пошуки видавця: по суті, він би радше витратив час на роботу. Софію така байдужість сприкрювала, але щоразу, коли вона напосідалася, він тільки стенав плечима: а куди спішити, рано чи пізно руки дійдуть.

Вона кілька разів навіть думала взятися за справу самотужки й потай передати рукопис видавцеві, але так і не зібралася. Певних правил у шлюбі порушувати не можна, тож хай би як він помилявся, слід було дати йому волю. Писав він багато, і вона шаленіла від думки, що тексти так і припадають пилом у шафі, але Феншо заслуговував на її відданість, тож довелося прикусити язика.

Якогось дня, місяці за три-чотири до зникнення, Феншо запропонував їй компроміс. Він пообіцяв, що до кінця року щось вирішить, і, аби підтвердити серйозність своїх намірів, заявив, що якщо чомусь не дотримається слова, вона може забрати всі його рукописи й передати мені. Я стану розпорядником його літературної спадщини й вирішу, що робити із творами. Якщо скажу, що вартують публікації, то він повірить. Ба більше, — ​сказав він, — ​якщо з ним щось станеться, вона мусить одразу передати рукописи мені й дозволити ними розпоряджатися з тим, щоб я отримав чверть прибутків. А якщо я скажу, що рукописи не варті публікації, то мушу повернути їх Софії, а та їх знищить — ​усі, до останньої сторінки.

Ці заяви здивували Софію, й вона ледь не розсміялася від урочистого тону Феншо. Ціла ця сцена була не в його дусі, й вона ще подумала, чи це не тому, що вона недавно завагітніла. Можливо, перспектива батьківства прочистила йому голову й прищепила почуття відповідальності; можливо, він так прагнув довести серйозність власних намірів, що аж перегнув палицю. Хай там як, вона тішилася, що він передумав. Із плином вагітності вона навіть почала потай мріяти про те, що Феншо здобуде успіх, вона кине роботу й виховуватиме дитину без фінансового тиску. Але все, звичайно, пішло не так, і вона забула про твори Феншо, закрутившись після його зникнення. Потім, коли все потроху налагодилося, вона не хотіла виконувати вказівки, бо боялася зурочити й більше ніколи його не побачити. Проте врешті здалася, бо слово Феншо треба шанувати. Тому й написала мені. Тому я сиджу з нею зараз.

Я, своєю чергою, не знав, що і сказати. Ця пропозиція заскочила мене зненацька, і хвилину чи дві я просто сидів там, приголомшений колосальністю покладеного завдання. Про мене, то у Феншо не було жодних підстав доручати це завдання саме мені. Ми не бачилися понад десять років, дивно, що він узагалі мене пам’ятав. Як можна покладати на когось таку відповідальність — ​стати суддею і сказати, чи варте життя того, щоб жити? Софія спробувала все пояснити. Феншо, за її словами, зі мною не зв’язувався, але часто про мене говорив, і щоразу, як зринало моє ім’я, казав, наче я — ​його найкращий друг, єдиний справжній друг, який у нього був. Він стежив за моєю кар’єрою і скуповував усі журнали, де виходили мої статті, а часом і зачитував їх уголос. Софія сказала, що він мною захоплювався і пишався, а також вірив, що я здатен на великі звершення.

Похвала мене присоромила. Голос у Софії був такий щирий, що мені аж здалося, наче це Феншо промовляє через неї, звертається до мене власними вустами. Мушу визнати, його думка лестила: цілком природне почуття за таких обставин. Тоді в мене був тяжкий період, і я не поділяв його високої думки про себе. Я купу статей понаписував, що є, то є, ось тільки не вважав це приводом для гордощів і не надто цим фактом пишався. Про мене, то це просто графоманія. Колись я подавав надії й думав, що писатиму романи і врешті створю щось, що розчулюватиме людей і змінюватиме їхні життя. Проте минав час, і я поволі зрозумів, що цього не станеться. Не було в мені такого роману, і в якийсь момент я наказав собі відмовитися від марних мрій. Простіше продовжувати писати статті. Сумлінно працюючи й перестрибуючи від однієї статті до іншої, я сяк-так заробляв собі на життя — ​і, хай чого це варте, мав утіху постійно бачити своє ім’я надрукованим. Я прекрасно розумів, що все могло бути значно гірше. Мені не виповнилося ще й тридцяти, а вже заробив собі яку-не-яку репутацію. Я починав із рецензій на поезію й романи, а тепер міг писати про що завгодно, і то незле. Про фільми, вистави, виставки, концерти, книжки, навіть бейсбольні матчі — ​варто попросити, і я не підведу. Світ бачив у мені юнака зі світлою головою, перспективного молодого критика, але сам я почувався старим, зужитим. Мої досягнення — ​дірка від бублика. Все прах, найменший вітерець розвіє.

Отже, від похвали Феншо в мене виникли суперечливі відчуття. З одного боку, я знав, що він помиляється. З іншого (і отут все стає складніше), хотів йому повірити. Подумалось: може, я до себе надто критичний? І щойно закралися ці думки, я програв. Ось тільки хто б не вхопився за шанс спокутувати себе, кому стало б сили відкинути надію? Заіскрилася віра, що колись виправдаю своє існування у власних очах, і я відчув спалах дружніх почуттів до Феншо через роки, через багаторічну мовчанку, що нас розділяла.

Ось так все і сталося. Я піддався на лестощі зниклого і в мить слабкощів погодився. Радо прочитаю його твори, — ​сказав я, — ​і зроблю все можливе, щоб допомогти. Софія посміхнулася — ​чи то радо, чи то розчаровано, нема знаття — ​а тоді підвелася й понесла дитину в сусідню кімнату. Вона зупинилася перед високою дубовою шафою і відкрила засув на дверях. Ось, забирайте, — ​сказала вона. Полиці були напхом-напхані коробками, папками, зшитками й записниками — ​я й уявити собі не міг, що там усього так багато. Наскільки пам’ятаю, я знічено розсміявся і невдало пожартував. Потім ми діловито розпланували, як найкраще винести всі рукописи, і врешті зійшлися на двох великих валізах. На це пішла майже година, проте врешті ми все спакували. Очевидно, — ​сказав я, — ​на те, щоб усе перечитати, знадобиться певний час. Софія сказала не хвилюватися й вибачилася, що так мене навантажила. Я сказав, що все розумію, не могла ж вона не виконати прохання Феншо, такого драматичного і трагічного, що аж майже смішного. Прегарна Софія обережно опустила дитину на підлогу, вдячно мене обійняла й поцілувала у щоку. На мить здалося, що зараз вона заплаче, але секунди збігали, а сліз не було. Тоді я повільно стягнув дві валізи сходами на вулицю. Разом вони важили, як чоловік.