Нью-йоркська трилогія

5

На розі 72-ї вулиці й Медісон-авеню він зупинив таксі. Доки машина деренчала крізь парк у напрямку Вест-Сайду, Квінн дивився у вікно й думав, чи Пітер Стіллман, виходячи на повітря та світло, бачить ті ж дерева. Цікаво, чи Пітер бачить ті ж предмети, що й він, чи для нього цей світ — ​щось цілковито інше. А якщо дерево — ​не дерево, то що ж воно таке?

Коли таксист висадив його перед домом, Квінн усвідомив, що зголоднів. Після раннього сніданку у нього й ріски не було в роті. Аж дивно, як швидко промайнув час у квартирі Стіллманів. Якщо його підрахунки правильні, він пробув там понад чотирнадцять годин, але за відчуттями, візит тривав години три, щонайбільше чотири. Він стенув плечима і сказав собі:

— Треба навчитися частіше дивитися на годинник.

Він повторив свій маршрут по 107-й вулиці, звернув на Бродвеї наліво й рушив на північ, шукаючи, де б поїсти. Іти в бар і їсти у натовпі п’яних балакучих гостей не хотілося, хоча зазвичай така перспектива тішила. Він перейшов 112-ту вулицю, побачив, що «Забігайлівка Гайтс» ще відчинена, й вирішив зайти. Та була яскраво освітлена, але похмура, з великим стендом журналів із оголеними жінками при одній зі стін, окремим відділом для канцелярського приладдя та газет, кількома столиками для відвідувачів і довгим пластиковим шинквасом з барними стільцями. За шинквасом стояв високий пуерторіканець у білій картонній шапочці шеф-кухаря. До його обов’язків належало приготування їжі, переважно хрящуватих котлет для бургерів, позбавлених смаку сендвічів із блідими помідорами та прив’ялим салатом, мілкшейків, молочних напоїв із содовою й сиропом, а також булочок. Справа за касовим апаратом стояв бос, невисокий лисуватий чоловік із кучерявою шевелюрою і витатуюваним на руці концтабірним номером. Він був правителем царства цигарок, люльок і сигар. Він сидів і незворушно читав завтрашній ранковий номер «Щоденних новин», який випускали звечора, для сов.

О такій порі заклад був майже порожній. За заднім столиком сиділо двоє старих у обшарпаному одязі, один дуже товстий, а другий дуже худий, і ретельно вивчали форми для ставок на перегонах. На столі між ними стояло дві порожні кавові чашки. На передньому плані обличчям до стенду преси стояв юний студентик із відкритим журналом в руках і уважно розглядав фотографію голої жінки. Квінн сів за шинквас, замовив гамбургер і каву. Пуерторіканець взявся до роботи, через плече перемовляючись із Квінном.

— Чувак, а гру ти сьогодні бачив?

— Пропустив. Було щось добре?

— А сам як думаєш?

Квінн уже кілька років вів із цим чоловіком такі розмови, а імені його так і не дізнався. Якось вони розговорилися про бейсбол і відтоді говорили про нього щоразу, як Квінн туди приходив. Взимку обговорювали зміни у складі команд, прогнози і спогади. Під час сезону — ​завжди про останню гру. Вони обидва вболівали за «Метс», і ця безнадійна пристрасть їх пов’язала.

Чоловік за шинквасом струснув головою.

— У перші два заходи Кінґман забиває по очку. Бум, бум. Удар на славу, ледь не до місяця. Джонс нарешті зібрався й добре подає, все виглядає незле. Кінець дев’ятого інінга, рахунок 2:1. «Пітсбург» виставляє хлопців на другу і третю базу, один вибув, так що «Метс» виводять із майданчика запасних Аллена. Він виводить наступного, займає базу. «Метс» стягують кути, щоб зібрати сили на фініші, може, навіть дубля проб’ють, якщо влучать у середину. Виходить Пенья, посилає м’яч по землі, і просто Кінґману між ноги. Двоє забивають, і все, бай-бай, Нью-Йорк.

— Гівно цей Дейв Кінґман, — ​сказав Квінн, надкушуючи свій гамбургер.

— А от Форстера варто тримати на оці, — ​сказав чоловік за шинквасом.

— Здувся твій Форстер. Профукав потенціал. Клоун надутий. — ​Квінн жував обережно, обмацуючи їжу язиком на предмет кісток. — ​Хай би його вже відправили назад у Цинциннаті бандероллю.

— Точно, — ​сказав чоловік за шинквасом, — ​але вони ще поборються. Поки тримаються краще, ніж минулого року.

— Не знаю я, — ​сказав Квінн і відкусив іще шмат гамбургера. — ​На папері наче виглядає непогано, тільки що у них є? Стернс вічно травмований. На другій і шорт-стопі в них салаги з нижчої ліги, у Брукса голова у хмарах. Мукі непоганий, але ще не пообтесався, а кого на правій виставити, вони й самі не знають. Є, звісно, ще Расті, але він так ожирів, що вже не побігає. А про пітчинг узагалі забудь. Ми з тобою могли б хоч завтра підійти до Ші — ​і нас взяли б як найкращих стартових пітчерів.

— Може, це тобі треба в менеджери, — ​сказав чоловік за шинквасом. — ​Ти б цим гівнюкам показав, що почім.

— Можеш поставити останній долар, — ​сказав Квінн.

Доївши, Квінн підійшов до стенду з канцеляркою. Саме завезли нові записники — ​добірка прекрасних блакитних, зелених, червоних і жовтих блокнотів вражала. Він вибрав один навмання і побачив, що розлінований він вузько, як йому подобається. Квінн писав від руки, а на машинці набирав тільки останню версію рукопису, тож завжди шукав добрі нотатники на спіралі. Тепер, взявшися за справу Стіллмана, він вирішив, що потрібно завести новий. Зручно мати окремий записник для думок, спостережень і запитань. Тоді, можливо, справи й не вирвуться з-під контролю.

Він почав перебирати стос блокнотів, намагаючись вибрати. Із причин, незрозумілих до кінця навіть йому самому, він раптом відчув нездоланне бажання придбати один конкретний червоний записник внизу стосика. Витягнув його і оглянув, обережно гортаючи сторінки великим пальцем. Він навіть собі не міг пояснити, чому саме цей екземпляр раптом видався йому таким привабливим. Стандартний записник на сто сторінок, 22 сантиметри на 28. Але щось у ньому вабило Квінна, ніби саме цьому й лише цьому записникові судилося вмістити слова, що зійдуть із його пера. Майже засоромлений глибиною почуттів, Квінн затиснув червоний блокнот під пахвою, підійшов до каси й заплатив.

За чверть години по тому, повернувшись у свою квартиру, Квінн витягнув з кишені фотографію Стіллмана і чек і обережно поклав їх на стіл. Він розчистив завали — ​обгорілі сірники, недопалки, купки попелу, порожні картриджі з-під чорнил, дріб’язок, корінці квитків, каляки і брудний носовичок — ​і поклав червоний записник у центрі. А тоді зсунув завіски, роздягнувся догола і сів за стіл. Він ніколи так не робив, але в ту мить йому чомусь видалося доречним зустріти такий момент голяка. Він просидів так секунд зо двадцять-тридцять, намагаючись не ворушитися, намагаючись не робити нічого, тільки дихати. А тоді відкрив червоний записник. Він узяв ручку й написав на першій сторінці свої ініціали — ​Д.К. (Деніел Квінн). Це вперше за понад п’ять років він вписав у блокнот власні ініціали. Він на мить спинився обдумати цей факт, але відкинув його як недотичний до справи. Потім перегорнув сторінку. Кілька секунд розглядав її незайману поверхню, розмірковуючи, чи не вчинив дурницю. А тоді притиснув ручку до верхнього рядка і зробив перший запис:

Стіллманове обличчя. Чи то пак: Стіллманове обличчя, яким воно було двадцять років тому. Неможливо сказати, чи завтрашнє обличчя буде на нього схоже. Утім, очевидно, що це — ​не обличчя шаленця. Можливо, це твердження безпідставне? Бодай мені це обличчя видається позбавленим злого умислу, а то і приємним. У складці вуст криється ніжність. Очі, швидше за все, блакитні як вода. Волосся в нього було рідке вже тоді, а зараз, може, взагалі облисів. Як щось і лишилося, то, напевно, посивіло, як не побіліло. Є в ньому щось знайоме: схильний до роздумів, безперечно, невротичний, можливо, заїкається, адже бореться із самим собою, намагаючись загатити потік слів, що рветься назовні.

Пітер у дитинстві. Мені треба й це уявляти — ​чи можна взяти його слова на віру? Темрява. Я уявляю, як сиджу у тій кімнаті і кричу. Мені не хочеться цього уявляти. Мабуть, мені ніколи не схочеться цього зрозуміти. Нащо? Врешті, це ж не історія. Це — ​факт, подія у світі, а в мене є робота, завданнячко, на яке я погодився. Якщо все піде добре, то воно простеньке. Мене найняли не розуміти, а тільки діяти. Це — ​щось новеньке. Треба про це пам’ятати будь-якою ціною.

Але що ж там казав По Дюпен? «Людина, схильна до роздумів, починає ототожнюватися зі своїм супротивником». Тут це стосуватиметься Стіллмана-старшого. Що, мабуть, іще гірше. Що ж до Вірджинії, то тут я вскочив у халепу. І не лише з поцілунком, його можна пояснити дуже по-різному; і не з тим, що розповів про неї Пітер, адже це не має значення. Справа в її шлюбі? Можливо. Він не вкладається в голові. Можливо, вона це затіяла заради грошей? Чи на якийсь спосіб співпрацює зі Стіллманом? Це все міняло б. Проте водночас це купи не тримається. Інакше навіщо б вона мене наймала? Аби був свідок її добрих намірів? Можливо. Але це надто складно. Та все ж: чому мені здається, що їй не можна довіряти?

І знову — ​Стіллманове обличчя. Мені вже кілька хвилин здається, що я його десь бачив. Можливо, багато років тому у цьому районі, ще до арешту.

Згадати, як це — ​носити чужий одяг. Почну-но з цього. Мабуть, так треба. Давним-давно, років вісімнадцять-двадцять тому, коли й ламаного шеляга не мав, друзі давали мені доношувати свій одяг. Наприклад, у коледжі я ходив у старому плащі Дж. І в мене з’являлося дивне враження, ніби я вліз у його шкуру. З цього можна почати.

А потім — ​найважливіше: пам’ятати, хто я такий. Пам’ятати, ким мушу бути. Думаю, це не гра. А з іншого боку, нічого не зрозуміло. Наприклад: хто ти? Якщо ти думаєш, що знаєш відповідь, то навіщо ж брешеш? Відповіді в мене нема. Можу сказати тільки: слухай мене. Мене звати Пол Остер. Це — ​не моє справжнє ім’я.