Нью-йоркська трилогія

2

А істина далеко не така проста, як мені хотілося б. Те, що я любив Феншо, що він був моїм найближчим другом, що я знав його краще, ніж будь-кого іншого, — ​це факт, жодні мої слова цього не перекреслять. Проте це — ​тільки початок, і, намагаючись згадати, як було насправді, я тепер розумію, що завжди дещо від Феншо приховував, завжди відчував до нього певний спротив. Здається, я завжди почувався при ньому не у своїй тарілці, особливо коли ми підросли. Заздрість, мабуть, занадто сильне слово для того, що я хочу описати, тож назвімо це підозрами, потаємним відчуттям, що Феншо у чомусь кращий за мене. На той час я цього не усвідомлював, і ні на що конкретне вказати не міг. Проте жевріло в мені якесь відчуття, що в нього більше чеснот, ніж у інших, що він живиться якимось незгасимим полум’ям, і що мені годі і мріяти бути собою настільки повно, наскільки був собою він.

На ранніх етапах його вплив був доволі помітний. Це виявлялося навіть у дрібничках. Якщо Феншо тримав пряжку ременя по один бік штанів, то й я повертав пасок так само. Якщо Феншо приходив на майданчик у чорних кросівках, то й я просив у матері чорні кросівки наступного разу, як вона відводила мене у взуттєвий. Якщо Феншо приносив у школу «Робінзона Крузо», то й я того ж вечора брався вдома читати «Робінзона Крузо». Я — ​не єдиний, хто так робив, але, можливо, найбільш відданий, найпокірніший владі, яку він над нами мав. Сам Феншо був несвідомий цієї сили й байдужий до уваги, яку привертав. Він спокійно робив своє й не використовував своєї влади, щоб маніпулювати іншими. Він, на відміну від решти з нас, нікого не розігрував, не бешкетував, не мав клопотів із учителями. Але ніхто не ставив цього йому на карб. Феншо перебував осторонь, але саме він утримував нас разом — ​це його ми просили розсудити наші суперечки, це він був справедливий і бачив наші дурні сварки наскрізь. Було в ньому щось привабливе, хотілося триматися поруч, ніби можна було жити у сфері його впливу й торкатися його сутності. Він був готовий допомогти, але водночас недоступний. Здавалося, був у ньому недосяжний таємний первень, загадкове потайне осердя. Наслідувати його — ​значить причаститися цією таємницею, але від того ставало ясно, що насправді ти його ніколи не знатимеш.

І це я про дуже раннє дитинство — ​коли нам було п’ять, шість, сім років. Я знаю, що й спогади, буває, брешуть. Попри це, думаю, не помилюся, якщо скажу, що зберіг у собі атмосферу тих днів, і наскільки можу відчувати те, що відчував тоді, мої почуття, думаю, правдиві. Хай би ким урешті став Феншо, почалося все, здається, ще тоді. Він сформував себе дуже рано і був цілісним, коли ми ще тільки пішли у школу. Феншо притягував погляди, коли решта з нас ще були безформними істотами у постійному хаотичному русі, що сліпо шпорталися з миті до миті. Я не хочу сказати, що він рано подорослішав — ​він не виглядав старшим за свій вік — ​але став собою ще до того, як виріс. Потрясіння, які чекали на нас усіх, чомусь були над ним не владні. Його трагедії були іншого порядку — ​внутрішні й, поза сумнівом, жорстокіші — ​але позбавлені стрімких поворотів, які, здавалося, змінювали річище життя решти.

Один випадок запам’ятався мені особливо виразно. Йдеться про день народження, на який нас із Феншо запросили у першому-другому класі, себто це припадає на самісінький початок періоду, про який я можу говорити з певністю. Стояв суботній день, весна. Ми йшли на свято з іще одним хлопчиком, нашим приятелем на ім’я Денніс Волден. У Денніса життя було значно складніше, ніж у нас: мама алкоголічка, батько вічно на роботі, братів-сестер юрма. Я кілька разів бував у нього, у великому й темному занедбаному домі, й пам’ятаю, що злякався його матері — ​вона нагадала мені відьму з казки. Вона просиджувала дні за зачиненими дверима своєї кімнати, завжди в халаті, а блідим обличчям тягнулися глибокі зморшки. Час від часу вона визирала за двері й волала щось дітям. У день свята нас із Феншо належно спорядили подарунками для іменинника, загорнутими у барвистий папір і перев’язаними стрічечками. А в Денніса нічого не було, і йому через те було ніяково. Я, пам’ятаю, намагався його заспокоїти порожніми фразами: та байдуже, нікому до того не буде діла, ніхто й не помітить. Але Деннісові було не байдуже, й Феншо одразу це зрозумів. Він без пояснень повернувся до Денніса й віддав свій подарунок йому. Ось, — ​сказав він, — ​тримай, а я скажу, що забув свій удома. Я спершу подумав, що Деннісу цей жест не сподобається, що жалощі Феншо його образять. Але я помилявся. Він мить повагався, намагаючись осмислити цей стрімкий поворот, а тоді кивнув, ніби підтверджуючи правоту вчинку Феншо. Це був акт не стільки милосердя, скільки справедливості — ​і тому Денніс прийняв його, не принижуючись. Одне перетворилося на інше. Це магія, і я сильно сумніваюся, чи зумів би хтось, крім Феншо, так поєднати легковажність із цілковитою певністю.

Після свята ми з Феншо вернулися до нього додому. Його мати сиділа на кухні і спитала, як пройшло свято, і чи сподобався іменинникові подарунок, який вона йому купила. Не встиг Феншо і слова вимовити, як я вибовкав, що він зробив. Я не хотів, щоб у нього були проблеми, але не зміг стриматися. Жест Феншо відкрив мені цілий новий світ: виявляється, людина може так глибоко поринути в почуття іншого, що власні емоції здаватимуться неважливими. Це перший воістину моральний жест, свідком якого я став, і всі інші теми для розмови не мали значення. А ось мати Феншо, здається, не поділяла мого захвату. Так, — ​сказала вона, — ​це добрий і щедрий вчинок, тільки це неправильно. Вона заплатила за подарунок гроші, й, віддавши його, Феншо, певною мірою, украв у неї. Крім того, Феншо вчинив неввічливо, прийшовши на свято без подарунка, — ​що кидає тінь на її репутацію, адже це вона відповідає за його дії. Феншо уважно вислухав матір і не сказав ні слова. Коли вона договорила, він і далі мовчав, тож вона спитала, чи він усе зрозумів. Так, — ​сказав він, — ​зрозумів. На тому можна було й закінчити, але, трошки помовчавши, Феншо додав, що все одно певен у власній правоті. І байдуже, що там мати собі думає: він і знову вчинив би так само. Зчинилася сцена. Пані Феншо обурилася його зухвальством, але Феншо стояв на своєму й відмовлявся поступатися навіть під зливою докорів. Урешті-решт вона наказала йому сидіти у своїй кімнаті, а мене відправила додому. Несправедливість його матері мене обурила, але коли я спробував за нього заступитися, Феншо відмахнувся. Замість протестувати, він мовчки прийняв кару і піднявся у свою кімнату.

У цьому — ​весь Феншо: спонтанний акт милосердя, непохитна певність у власній правоті й німа, майже пасивна покора перед наслідками. Хай би якою чудернацькою була його поведінка, він завжди тримався відсторонено. І саме ця риса відлякувала мене найбільше. Ми зближувалися, я захоплювався ним до глибини душі, розпачливо хотів бути йому рівним — ​аж потім раптом наставала мить, коли я розумів, що він мені чужий, і те, як він живе всередині себе, ніколи не співвідноситиметься з тим, чого потребую в житті я. Я забагато хотів, забагато прагнув, був надто підвладний моменту, щоб досягнути такої байдужості. Мені було важливо триматися добре, вражати навколишніх порожніми прикметами власних амбіцій: добрими оцінками, відзнаками, нагородами за те, в чому нас оцінювали того тижня. А Феншо стояв над цим усім, тримався у своєму кутку й ні на що не зважав. Якщо в чомусь він і здобував успіх, то це всупереч собі, без боротьби, без зусиль, байдужий до своїх досягнень. Таке ставлення виводило з рівноваги, й я далеко не одразу зрозумів: те, що добре для Феншо, не конче добре для мене.

Утім, я не хочу перебільшувати. Ми з Феншо були різні, але з нашого дитинства я найкраще пам’ятаю жар цієї дружби. Ми сусідили, й наші необгороджені задвірки зливалися в один довгий газон, ніби ми мешкали разом. Наші матері приятелювали, наші батьки разом грали у теніс, і братів у жодного із нас не було: отже, ідеальні умови, й нічого між нами не стояло. Між нашими днями народження було менше тижня, й раннє дитинство ми провели разом надворі — ​повзали у траві, рвали квіти, разом вчилися стояти на ногах, перші кроки зробили в один день. (Усе це задокументовано на фотографіях.) Згодом ми разом на дворі вчилися грати у бейсбол і футбол. Ми зводили замки, гралися в ігри, вигадували цілі світи, а згодом проводили за нескінченними розмовами довгі дні, блукаючи містом і катаючись на велосипедах. Здається, не можна знати людину краще, ніж я знав Феншо тоді. За спогадами моєї матері, ми були такі прихильні один до одного, що якось, коли нам було шість, спитали її, чи можуть двоє чоловіків взяти шлюб. Ми хотіли жити разом, коли виростемо, а хто ж живе разом, як не подружжя? Феншо стане астрономом, я — ​ветеринаром. Ми уявляли, як житимемо у великому будинку за містом, де небо вночі таке темне, що видно всі зорі, а тварин, про яких можна піклуватися, ніколи не бракуватиме.

З висоти часу мені видається цілком природним, що Феншо став письменником. Того, здається, вимагала його непохитна націленість на внутрішнє життя. Він складав оповідання вже у молодших класах, а років після десяти-одинадцяти, здається, не було такого часу, коли він не мислив би про себе як про письменника. Спочатку, звичайно, це начебто нічого й не означало. Зразками для нього були Стівенсон і По, а з-під його пера виходила звичайна юнацька графоманія: «Однієї ночі року Божого 1751-го я крокував крізь смертовбивчу хурделицю до оселі моїх предків, коли мій погляд вихопив у снігу примарну постать». Отакі-от речі, напхані високопарними фразами й химерними поворотами сюжету. У шостому класі, пригадую, Феншо написав коротку детективну повість сторінок на п’ятдесят, і вчитель попросив його читати її перед класом по десять хвилин наприкінці кожного шкільного дня. Всі ми пишалися Феншо і захоплювалися тим, як драматично він читає, розігруючи ролі своїх героїв. Сюжет я вже не пам’ятаю, пригадую тільки, що він був безмежно заплутаний, а розв’язок залежав від чогось штибу переплутаних особистостей двох наборів близнят.

Утім, не можна сказати, щоб Феншо був книжковим хробаком. Він був надто вправний в іграх і надто помітний у нашій групі, щоб відступити у свій внутрішній світ. У дитячі роки здавалося, що немає такої діяльності, яка б не давалася йому легко, немає такої царини, де він не перевершив би всіх. Найкращий бейсболіст, найкращий учень, найімпозантніший хлопець. Будь-якої з цих відзнак окремо вистачило б, щоб забезпечити особливий статус, а всі вкупі надали йому героїчного виміру. Він був дитиною, яку бог поцілував у тім’ячко. Він був видатний, але лишався одним із нас. Феншо не був маленьким генієм, не мав чудесного дару, що виокремив би його на тлі ровесників. Він був цілком нормальною дитиною, ба більше, якщо це можливо, ідеальнішою нормальною дитиною, у більшій гармонії зі собою, ніж решта з нас.

У душі Феншо, якого я знав, сміливцем не був. Попри це, інколи він приголомшував мене готовністю втрутитися у небезпечну ситуацію. За позірною зібраністю, здається, крилася велика пітьма: прагнення випробувати себе, піти на ризик, жити на межі. У дитинстві він полюбляв гратися на будівництві, дертися вгору драбинами й риштуванням, балансувати на дошках над безоднею, де шуміли інструменти, височіли мішки з піском і кисла багнюка. Коли Феншо викидав такі коники, я тримався позаду, безмовно благаючи його зупинитися, але нічого не казав — ​я б і радий піти, але боявся, що він упаде. Із плином часу такі пориви стали ще виразніші. Феншо почав заводити розмови про те, як важливо «спробувати життя». Він розказував, що хоче складнощів, хоче поринути у незнане — ​і що далі, то більше. Коли нам було років п’ятнадцять, він переконав мене провести з ним вихідні у Нью-Йорку: ми блукали вулицями, ночували на лавочці на старій станції Пенн, розмовляли з безхатьками й перевіряли, як довго протримаємося без їжі. Пам’ятаю, як ми о сьомій ранку в неділю напилися у Сентрал-парку і блювали на траву. Для Феншо це було важливим кроком до самоствердження, а для мене — ​тільки прикрою пригодою, ницим падінням у щось, невластиве мені. Але я все одно волочився слідом, розгублений свідок, учасник його виправ, завжди на маргінесі, підліток-Санчо на віслюку, приречений дивитися, як друг бореться зі собою.

Десь за місяць чи два після наших бурлацьких вихідних Феншо повів мене у бордель у Нью-Йорку (про все домовився його друг), і там ми втратили цноту. Наскільки я пам’ятаю, це була квартирка у цегляному домі на Аппер-Вест-Сайд, неподалік від річки — ​кухонька і темна спальня, розділені благенькими фіранками. Там працювало дві чорношкірі жінки — ​одна товста і стара, інша юна і гарненька. Старшої ніхто з нас не схотів, тож довелося вирішувати, хто піде першим. Якщо пам’ять мені не зраджує, ми взагалі вийшли в коридор і кинули монету. Виграв, звісно, Феншо, і вже за дві хвилини я сидів на кухоньці з товстою мадам. Вона називала мене солоденьким і час від часу нагадувала, що вона вільна, на випадок, якщо я раптом передумаю. Я так хвилювався, що лише трусив головою, лишалося тільки сидіти і слухати, як швидко сопе Феншо по той бік завіси. Я міг думати тільки про одне: мій член скоро опиниться там, де зараз перебуває член Феншо. А тоді настала моя черга, й я до сьогодні поняття не маю, як ту дівчину звали. То була перша жінка, яку я побачив голою во плоті, й вона у своїй голизні трималася так невимушено й доброзичливо, що все в мене могло б піти добре, якби я не відволікався на черевики Феншо у щілині між завісою й підлогою. Вони лищали в кухонному світлі, ніби відділені від його тіла. Дівчина люб’язно зробила все, щоб мені допомогти, але процес затягувався, і навіть під кінець справжнього задоволення я не відчув. Потім, коли ми з Феншо вийшли у присмерк, я не знав, що сказати. А Феншо, здається, був цілком задоволений, ніби цей досвід підтвердив його теорію про те, що треба спробувати життя. Тоді я зрозумів, що у Феншо голоду більше, ніж у мене будь-коли буде.

Ми у своєму передмісті жили без тривог і турбот. До Нью-Йорка було якихось двадцять миль, але він був далі від нашого світка газонів і дерев’яних будиночків, ніж Китай. Уже років у тринадцять-чотирнадцять Феншо перетворився на внутрішнього вигнанця: він виконував ритуали належної поведінки, але тримався осторонь від навколишніх і зневажав життя, яке мусив вести. Він зовні не бунтував і не справляв нікому клопотів, а просто відсторонився. У дитинстві Феншо привертав багато уваги й завжди перебував у вирі подій, але щойно ми перейшли у старші класи, як він став уникати світла софітів на користь затятої маргінальності. Я знав, що він серйозно думає стати письменником (хоча до шістнадцяти й перестав показувати свої роботи), але це, мабуть, був радше симптом, ніж причина змін. У передостанньому класі, наприклад, Феншо єдиного з нашого класу відібрали у збірну з бейсболу. Він кілька тижнів грав дуже добре, а потім без видимих причин полишив команду. Пам’ятаю, як він описував мені той інцидент наступного дня: просто зайшов у кабінет тренера після тренування і здав форму. Тренер щойно вийшов із душу, тож коли Феншо ввійшов до кімнати, той стояв при столі, в чому мати народила, з цигарою в роті й бейсбольною кепкою на голові. Феншо тішився описом, наголошуючи на абсурдності сцени й натхненно описуючи деталі — ​кремезне пухке тіло тренера, світло, калюжу води на сірій бетонній підлозі — ​але на тім і все, просто опис, низка слів, відірваних від усього, що могло бодай якось заторкнути самого Феншо. Мене засмутило, що він полишив команду, але Феншо так і не пояснив, чому так вчинив: просто сказав, що знудився.

Як і для багатьох обдарованих людей, для Феншо врешті настав момент, коли вже не досить робити тільки те, що дається легко. Змалку опанувавши все те, що від нього вимагали, він, природно, почав шукати випробувань деінде. І враховуючи рамки, які накладало життя учня у маленькому містечку, не дивно, що це «деінде» він знайшов у собі. Але, мені здається, не все так просто. У родині Феншо в той час відбулися певні події, які, поза сумнівами, справили вплив, і неправильно їх тут не згадати. Наскільки глибокий вплив — ​це геть інше питання, але, мені здається, все має значення. Врешті-решт кожне життя — ​це просто набір випадкових фактів, хроніка довільних перетинів і казусів, які не свідчать ні про що, крім власної безсенсовності.

Коли Феншо було шістнадцять, у його батька діагностували рак. Батько півтора роки помирав у нього на очах, і протягом цього часу родина поступово розпадалася. Найбільше це підкосило, мабуть, матір Феншо. Вона трималася стоїчно, мужньо відвідувала консультації в лікарів, дбала про фінансові справи й підтримувала лад у домі, але металася від безмежного оптимізму щодо чоловікових прогнозів до паралізованого розпачу. За словами Феншо, вона так і не змогла прийняти неминучого факту, який був у неї просто під носом. Вона знала, що станеться, але не мала сили зізнатися в цьому самій собі, і з часом почала триматися так, ніби жила, зачаївши подих. Поведінка в неї ставала дедалі ексцентричніша: то ночами судомно прибирала в домі, то боялася залишатися дома сама (а в інші дні раптом непоясненно зникала з дому), то вигадувала собі цілий каталог болячок (як не алергію, то гіпертонію чи запаморочення). Під кінець почала цікавитися різними безумними теоріями — ​астрологією, екстрасенсорикою й туманними спіритуалістськими концепціями душі — ​аж доки розмови з нею не звелися до проповідей про занепад людського тіла, під час яких слухачі понуро мовчали.

Стосунки Феншо з матір’ю стали напружені. Вона вимагала від нього підтримки, ніби в цілій родині боліло тільки їй. Феншо мусив стати найнадійнішою людиною в домі, і то дбати не лише про себе, а й про молодшу сестру, якій тоді щойно виповнилося дванадцять. Це створило черговий набір проблем — ​Еллен була дитиною тривожною і неврівноваженою, і за відсутності батьків через хворобу вона повністю переключилася на Феншо. Він мусив стати їй і батьком, і матір’ю, і джерелом мудрості, і втіхою. Феншо розумів, що її залежність від нього нездорова, але що він міг вдіяти, не завдавши їй непоправної шкоди? Я пам’ятаю, як моя мати квохтала над «бідолашною Джейн» (пані Феншо) і «дитиною», але я знав, що, якоюсь мірою, найбільше страждав саме Феншо. Просто не міг цього показати.

Що ж до батька Феншо, то я мало що можу сказати напевно. Для мене він лишився загадкою — ​мовчазний, відсторонено-доброзичлий чоловік. Я його ніколи гаразд не знав. Мій батько багато часу проводив удома, особливо на вихідних, а батько Феншо перед очі не ліз. Він був доволі відомим адвокатом, і то не позбавленим політичних амбіцій, які, щоправда, не дали йому нічого, крім низки розчарувань. Він зазвичай працював допізна, приїздив додому десь по восьмій-дев’ятій, і навіть суботу й частину неділі проводив на роботі. Думаю, він навіть не знав, як підступитися до сина — ​він, здається, був із тих, хто дітей не розуміє, бо геть забув ті часи, коли був дитиною сам. Пан Феншо був настільки ґрунтовно дорослий, такий занурений у серйозні, зрілі справи, що, мабуть, у нас мимоволі бачив істот з іншого світу.

На час смерті йому не було ще й п’ятдесяти. Останні шість місяців життя, коли лікарі втратили надію його порятувати, він провів у гостьовій спальні — ​дивився у вікно на двір, почитував книжки, приймав знеболювальне, куняв. Феншо більшість вільного часу проводив з ним, і хоча я можу тільки вибудовувати припущення, припускаю, їхні стосунки змінилися. Принаймні я знаю, скільки він для цього доклав зусиль — ​навіть школу прогулював, щоб побути з батьком, намагався бути корисним, опікувався ним із непохитною уважністю. Загалом, це був для Феншо страшний досвід; може, це навіть виявилося для нього занадто. Він ніс цей тягар гідно і демонстрував відвагу, яка буває тільки у дуже юних, але інколи мені здавалося, що він так і не оговтався.

Тут варто згадати ще одне. Під кінець цього періоду — ​самісінький кінець, коли ніхто вже не сподівався, що батько Феншо протягне довше кількох днів — ​ми з Феншо вирішили після школи проїхатися. Ішов лютий, і за кілька хвилин після того, як вирушили, посипав легенький сніжок. Ми їздили безцільно, кружляли навколишніми містечками, не зауважуючи, де ми є. Десь миль за десять-п’ятнадцять від дому раптом натрапили на цвинтар; ворота стояли відчинені, тож ми знічев’я вирішили заїхати туди. За певний час ми спинили машину й пішли блукати пішки. Читали написи на надгробках, уявляли, що то були за життя, мовчали, ще блукали, говорили і знову замовкали. Сніг посилився, земля побіліла. Десь посередині цвинтаря ми натрапили на свіжовикопану могилу, спинилися на краю і зазирнули вниз. Я пам’ятаю, яка стояла тиша, і яким далеким від нас видавався цілий світ. Довший час ми обидва мовчали, а тоді Феншо сказав, що йому цікаво, як це — ​опинитися на дні. Я подав йому руку і тримав міцно, доки він спускався в могилу. Торкнувшись ногами землі, він зиркнув на мене з легкою усмішкою, а тоді ліг навзнак, ніби прикинувся мертвим. Цей образ досі стоїть у мене перед очима: я дивлюся на Феншо, а він дивиться на небо, часто кліпаючи від снігу, що сипле на обличчя.

За якоюсь химерною асоціацією, мені згадалося раннє дитинство — ​нам було не більше років чотирьох-п’яти. Батьки Феншо саме придбали якийсь новий пристрій, чи не телевізор, і Феншо кілька місяців тримав у себе в кімнаті картонну коробку. Він завжди щедро ділився іграшками, але до коробки мене не підпускав — ​так ніколи й не дозволив мені в неї залізти. Він сказав, що це — ​його потаємна схованка, й коли він залазить всередину й закриває кришку, то може перенестися, куди схоче, й опинитися, де забажає. Якщо в коробку залізе хтось інший, її чари вивітряться назавжди. Я повірив і не став вимагати, щоб він мене пустив, хоч від цього й краялося серце. Ми гралися у його кімнаті, розставляли солдатиків чи малювали, але інколи Феншо раптом заявляв, що йде в коробку. Я намагався займатися тим, чим раніше, але все марно. Ніщо не цікавило мене настільки, як Феншо у коробці, і я розпачливо намагався уявити, які ж у нього там пригоди. Але я так і не довідався, що він переживав, бо говорити про них, вилізши з коробки, теж було проти правил.

Там, у розритій могилі у снігу, відбувалося щось подібне. Феншо лишився внизу сам, думав свої думки, проживав ці миті на самоті, а мені, начебто присутньому, ці події були недоступні, мовби мене там і не було взагалі. Я розумів, що так Феншо уявляє батькову смерть. Знов-таки, це цілковита випадковість: і те, що ми натрапили на розриту могилу, і те, що Феншо відчув її поклик. Хтось колись сказав, що пригоди трапляються лише з тими, хто вміє їх переповісти. Можливо, досвід теж чекає лише на тих, хто може його прожити. Але це складне питання, тут я ні в чому не певен. Я стояв і чекав, коли Феншо підніметься, намагався уявити, про що він думає, побачити, що він бачить. Тоді підняв голову до темного зимового неба — ​й на мене помчав сніговий хаос.

Коли ми рушили назад до машини, сонце вже сіло. Ми мовчки брели цвинтарем. Насипало кілька дюймів снігу, і завірюха не вщухала, тільки сильнішала, ніби не збиралася зупинятися взагалі ніколи. Ми дійшли до машини, сіли, а тоді несподівано виявили, що не можемо зрушити з місця. Задні колеса застрягли в неглибокому рівчаку, й хай би що ми робили, все марно. Ми і штовхали, й розхитували автівку, але шини усе одно проверталися з жаскуватим звуком. Минуло півгодини, перш ніж ми здалися й неохоче вирішили полишити машину. Ми пішли додому пішки крізь бурю й дісталися назад аж години за дві. Й лише тоді довідалися, що батько Феншо помер іще вдень.