Нью-йоркська трилогія

12

Минуло чимало часу. Неможливо сказати, скільки саме. Точно тижні, можливо, й місяці. Опис цього відтинку менш повний, ніж хотілося б авторові. Але інформація скупа, й він вирішив оминути мовчанкою те, що неможливо достеменно підтвердити. Ця оповідь-бо цілковито заснована на фактах, і автор вважає за свій обов’язок не виходити поза межі достовірного й будь-якою ціною уникати небезпек вигадки. Навіть червоний записник, надійне доти джерело інформації про Квіннів досвід, викликає підозри. Ми не можемо сказати напевно, що діялося із Квінном протягом цього періоду, бо в цей момент у сюжеті він почав втрачати зв’язок із реальністю.

Більшість часу він не полишав того завулка. Коли звик до завулка, йому навіть почало здаватися, що не так там уже й незатишно, а ще в завулка була та перевага, що він прихований від сторонніх очей. Звідти він міг спостерігати, хто виходить із дому Стіллманів і заходить. Повз нього і миша не проскочила б. Спочатку він дивувався, бо не бачив ані Вірджинії, ані Пітера. Але навколо будинку постійно снували служби доставки, і він із часом зрозумів, що з будинку виходити їм узагалі непотрібно. Їм усе привозили. Так Квінн і збагнув, що вони теж окопалися й чекають у своїй квартирі, коли ж справа закінчиться.

Квінн поступово призвичаївся до свого нового життя. Постала ціла низка проблем, але він по одній вирішив їх усі. По-перше, питання їжі. Потрібно постійно чатувати, тому йому не хотілося полишати свій пункт. Катуючись думкою, що щось станеться за його відсутності, він докладав усіх зусиль, аби мінімізувати ризики. Він десь вичитав, що з 3:30 до 4:30 ранку більше людей сплять у своїх ліжках, ніж о будь-якій іншій порі. За статистикою, саме тоді імовірність, що щось станеться, була найнижча, й тому Квінн обрав цей час для закупів. На Лексінґтон-авеню, неподалік від нього на північ, був цілодобовий продуктовий, і Квінн щоранку рішуче заходив туди о 3:30 (і ноги розім’яти, і час заощадити) і купував усе, що йому знадобиться протягом наступних 24 годин. Потрібно йому було геть небагато, і з часом дедалі менше. Квінн виявив, що їжа не конче вирішує проблему харчування. Кожен прийом їжі — ​це тільки непевний захист від неминучості наступного прийому. Саме по собі харчування не вирішує проблеми харчування, а тільки відтягує ту мить, коли це питання доведеться ставити руба. Отже, найстрашніша небезпека — ​це переїдання. Коли він переїдав, то більше хотілося поїсти знову, і щоб насититися, потрібно було дедалі більше їжі. Уважно й невпинно відстежуючи власні реакції, Квінн зумів поступово обернути цей процес. Його план був такий: їсти якомога менше й у такий спосіб тамувати голод. У найкращому зі світів, можливо, він дійшов би й до абсолютного нуля, але за нинішніх обставин краще уникати надмірних амбіцій. Абсолютний піст — ​досконалий недосяжний ідеал, до якого все одно треба прямувати. Не можна йому померти від голоду, він нагадував собі про це щодня — ​треба просто розчистити голову, аби думати про те, що справді важливо. За нинішніх обставин це значило передовсім думати про справу. На щастя, це сприяло вирішенню іншої великої проблеми: розтягнути триста доларів на чимдовше. Годі й казати, що за той відтинок часу Квінн помітно схуд.

Друга проблема — ​це сон. Він не міг чувати весь час, хоча саме цього вимагала ситуація. Тут теж довелося йти на певні поступки. Як і з їжею, Квінн підозрював, що може задовольнитися й меншим, ніж зазвичай. Він звик спати по шість-вісім годин, але натомість обмежувався трьома-чотирма.

Перевчитися було складно, а ще складніше — ​розподілити ці години в добі так, щоб забезпечити максимальну пильність. Три-чотири години підряд спати він, звичайно, не міг, ризик завеликий. Теоретично, найефективніше було б спати по 30 секуд щоп’ять-шість хвилин. Це звело б імовірність щось проґавити майже до нуля. Але ж він розумів, що це фізично неможливо. А з іншого боку, він взяв цю неможливість за таку собі модель і спробував себе привчити куняти, чимчастіше чергуючи сон і чування. Це була тривала боротьба, що вимагала дисципліни й концентрації, адже що довше тривав експеримент, то більше він стомлювався. Почав він із циклів по 45 хвилин, а потім поступово звів їх до 30. Під кінець йому доволі успішно вдавалося дрімати по 15 хвилин. Стала у пригоді церква неподалік — ​дзвони калатали щочверть години: один удар на чверть, два на пів години, три на три чверті, чотири на годину, а тоді стільки ударів, скільки годин пробило. Квінн жив у ритмі того годинника і з часом ледве міг його відрізнити від власного пульсу. Ритм починався опівночі: він заплющував очі й засинав, перш ніж годинник бив дванадцяту. За п’ятнадцять хвилин прокидався, о пів на першу засинав, за чверть перша прокидався знову. О 3:30 ішов по їжу, повертався перед четвертою, знову засинав. Снів тоді майже не снилося, а коли і снилися, то дивні: короткі візії речей навколо, його рук, черевиків, цегляної стіни поруч. І не було такої миті, коли він не був смертельно втомлений.

Третя проблема — ​це прихисток, але її розв’язати легше, ніж інші дві. На щастя, погода стояла тепла, пізня весна перетекла у літо, майже не дощило. Час від часу накочувалася злива, раз чи два була навіть гроза з громом і блискавками, але, в цілому, велося незле, Квінн не стомлювався дякувати долі. У кутку завулка стояв великий металевий контейнер для сміття, і щоразу, як уночі періщив дощ, Квінн ховався туди. Всередині запах був нестерпний, він не вивітрювався з одягу тижнями, але Квінн вирішив, що краще так, ніж вимокнути: не хотів застудитися й захворіти. На щастя, кришка погнулася й нетісно прилягала до контейнера. В куточку утворилася щілина сантиметрів на десять-п’ятнадцять, такий собі вентиляційний отвір — ​Квінн висовував носа у ніч і так дихав. Він виявив, що стояти на колінах у смітті, прихилившись до стіни контейнера, не так уже й незручно.

Ясними ночами він спав під контейнером, опустивши голову так, щоб побачити вхідні двері будинку Стіллманів, щойно розплющить очі. Що ж до випорожнення сечового міхура, то це він зазвичай робив у дальньому кутку завулка, за контейнером, повернувшись спиною до вулиці. Кишківник — ​це інша справа: для цього він залазив у контейнер, щоб забезпечити собі приватний простір. Навколо контейнера завжди валялися сміттєві пакети, тож Квіннові зазвичай вдавалося знайти відносно чисту газету, щоб підтертися, хоча якось довелося використати сторінку з червоного записника. Що ж до миття й гоління, то без цих двох звичок довелося обійтися.

Лишається загадкою, як йому вдалося не виказати себе. Але, схоже, ніхто його не помітив, ніхто не доніс. Він швидко вивчив розклад сміттярів і тікав із завулка перед їхнім приходом. Те ж — ​із комендантом будівлі, який щовечора виносив сміття до контейнера. Як не дивно, ніхто Квінна не помітив. Він мовби злився з міськими стінами.

Підтримання порядку й матеріального життя забирало частину дня, але здебільшого час у Квінна був. Він не хотів, щоб його помітили, й тому послідовно уникав інших. Він не міг ні на кого дивитися, ні з ким розмовляти, ні про кого думати. Квінн завжди знав, що любить лишатися на самоті. Останні п’ять років, власне кажучи, він активно прагнув самоти. Але істинну природу самотності він зрозумів допіру зараз, коли зажив у завулку. Він більше ні на кого не міг покладатися, тільки на себе. І з усього, що відкрив для себе протягом проведених у завулку днів, не сумнівався тільки в одному: він скочується донизу. А ось чого не розумів: раз скочується донизу, то як себе підхопити? Чи можна водночас бути і на вершині, і на дні? У голову не вкладалося.

Він багато годин вдивлявся у небо. Зі спостережної точки в кутку завулка, між контейнером і стіною, нічого більше особливо й не було видно, і з плином днів він навчився насолоджуватися горішнім світом. Він бачив, що небо ніколи не стоїть на місці. Навіть у безхмарні дні, коли його звідусіль, здавалося, оповивала блакить, відбувалися маленькі зсуви, поступові зміни, небо то густішало, то прозорішало, ним пролітали несподівані білі плями — ​літаки, птахи, папірці. Ускладнювали картину і хмари: Квінн спостерігав за ними багато вечорів, намагаючись вивчити їхні шляхи і зрозуміти, чи може він передбачити, що буде далі. Тепер він розпізнавав перисті хмари, купчасті, шаруваті й шарувато-дощові у всіх їхніх нескінченних комбінаціях — ​він дивився на них усіх по черзі і бачив, як небо міняється під їхнім впливом. А ще хмари змушували замислитися про колір, і палітра їхня широка — ​від чорного до білого з нескінченною кількістю відтінків сірого посередині. І всіх їх треба дослідити, виміряти й розшифрувати. А крім того, коли о певній порі дня сонце взаємодіяло із хмарами, поставали пастельні відтінки. Тут спектр змінних колосальний: результат залежав від температури різних атмосферних рівнів, типу хмар у небі й положення сонця у той конкретний момент. Це й породжувало червоні й рожеві барви, які так подобалися Квіннові, багрянець і пурпур, помаранчевий і лавандовий, золото і ніжний персиковий. Жоден колір не затримувався надовго. Кольори розсіювалися, змішувалися з іншими, вицвітали чи блякли, надходила ніч. Зміни майже завжди пришвидшував вітер. Квінн, що сидів у завулку, його майже ніколи не відчував, але міг оцінити його силу і природу повітря, яке той несе, за впливом на хмари. Різні типи погоди пролинали в нього над головою один за одним, від сонячних днів до дощових, від мряки до сяйва. Можна було і за світанками спостерігати, й за присмерками, й за денними перетвореннями, й за ранньовечірніми, й за нічними. Навіть чорне небо не завмирало. Хмари пливли крізь темряву, місяць постійно змінював форму, віяв вітер. Інколи на Квінновому клапті неба навіть прозирала зірка, й тоді він думав, чи вона досі сяє, чи вже давно вигоріла.

Отже, спливали дні. Стіллман не з’являвся. У Квінна нарешті скінчилися гроші. Він готувався до цього моменту вже певний час, і під кінець заощаджував копійки із маніакальною точністю. Він не витрачав ані цента, не зваживши спершу, чи ця покупка справді необхідна, не обдумавши всі наслідки, позитивні й негативні. Проте навіть найсуворіша економія не могла запобігти неминучому.

Квінн виявив, що більше не протримається, десь у середині серпня. Автор встановив цю дату шляхом ретельного дослідження. Проте невиключено, що цей момент настав раніше, ще в кінці липня, чи пізніше, на початку вересня, адже такі дослідження завжди лишають певний простір для похибки. Проте, спираючись на всі доступні йому факти, сумлінно проаналізувавши докази й переглянувши всі очевидні нестикування, автор стверджує, що подальші події сталися у серпні, в інтервалі між 12-м і 25-м.

У Квінна майже нічого не лишилося — ​кілька монет, менше долара. Він був певен, що за час відсутності йому мусили перевести гонорар. Потрібно просто забрати чеки зі скриньки на пошті, віднести в банк і отримати готівку. Якщо все пройде добре, то він уже за кілька годин повернеться на Іст 69-ту вулицю. Ми ніколи не довідаємося, з якими муками він полишав насиджене місце.

Грошей йому не вистачило навіть на автобус. Отже, він уперше за багато тижнів рушив у дорогу. Він відвик переставляти ноги, послідовно рухатися з одного місця в інше, розмахувати руками вперед-назад, відчувати асфальт під підошвами. Аж ось він прямує на захід по 69-й вулиці, звертає направо на Медісон-авеню і рушає на північ. Ноги в нього ослабли, в голові панувала пустка. Йому раз у раз доводилося спинятися, щоб перевести подих, а якось він поточився й мусив вхопитися за ліхтар, щоб не впасти. Він встановив, що найкраще йому йдеться, коли майже не піднімати ноги й шаркати вперед повільними кроками. Так він зберігав енергію для переходів, де доводилося ретельно триматися рівноваги, перш ніж зійти з тротуару і знову на нього зайти.

На 84-й вулиці він на хвильку спинився перед крамницею. На фасаді було дзеркало, і Квінн побачив себе вперше, відколи почалося його чергування. Не те, щоб він боявся на себе поглянути. Це просто не спадало на думку. Його надто поглинула робота, часу думати про себе не лишалося, тож питання зовнішнього вигляду перестало його хвилювати. Коли він поглянув на себе у дзеркалі, то не відчув ані шоку, ані розчарування. Він узагалі нічого не відчув, бо, правду кажучи, не ототожнював побачене зі собою. Йому здалося, що він бачить у дзеркалі незнайомця, й навіть рвучко обернувся подивитися, хто це. Але біля нього нікого не було. Він повернувся назад, щоб придивитися до дзеркала уважніше. Він розглядав обличчя, риса за рисою, й нарешті почав розуміти, що ця особа має певну схожість із тим, кого він називає собою. Так, імовірно, це і є Квінн. Не засмутився він і тоді. Трансформація у зовнішності була така стрімка, що його мимоволі зацікавила. Він перетворився на безхатька. Одяг вицвів, обшарпався, пішов коростою бруду. Обличчя вкривала густа шпакувата борода. Волосся стало довге й кошлате, за вухами збилося в ковтуни, кучері зміїлися ледь не до плечей. Він понад усе нагадував собі Робінзона Крузо й дивувався, як швидко відбулися такі зміни. Минуло лише кілька місяців, а він став іншою людиною. Він спробував згадати себе-колишнього, але не зміг, тож поглянув на нового Квінна і стенув плечима. Та й байдуже. Колись був один, тепер став інший. Це не погано і не добре. Інакше, та й усе. Він пройшов іще кілька кварталів на північ, а тоді звернув наліво, перейшов П’яту авеню і рушив уздовж стіни Центрального парку. На 96-й вулиці ввійшов у парк і потішився, опинившись поміж дерев і трав. Пізнє літо немилосердне до зелені, подекуди прозирали бурі, сухі клапті землі. А ось на деревах над ним і далі шуміло листя, а навколо вигравали світло й тіні: Квіннові видалося, що тут чудесно красиво. Стояв пізній ранок, до пообідньої спеки лишалося ще кілька годин.

Десь на півдорозі через парк Квінна охопило бажання відпочити. Тут не було ані вулиць, ані будинків, які вказували б, скільки він пройшов, і йому раптом здалося, що він на ногах уже багато годин. Йому здавалося, що на те, аби сягнути іншого краю парку, піде ще день чи два швидкої ходи. Він іще кілька хвилин протримався, а тоді коліна підкосилися. Неподалік височів дуб, і Квінн рушив до нього, спотикаючись, як п’яничка, що намагається дістатися до ліжка, вернувшись серед ночі з пиятики. Підклавши під голову червоний записник замість подушки, він вмостився на порослому травою горбику на північ від дерева й заснув. То вперше за кілька місяців він спав безпробудно, і прокинувся аж наступного ранку.

Годинник на зап’ястку підказав, що зараз пів на десяту. Він здригнувся: стільки часу згаяв марно. Квінн встав і покрокував на захід, вражений тим, що відновив сили, але проклинаючи себе за години, згаяні на те, аби їх повернути. Він був невтішний. Хай би що він зробив, йому завжди здаватиметься, що вже пізно. Хай хоч сто років біжить, а двері тільки закриватимуться в нього перед носом.

Він вийшов із парку на 96-й вулиці й попростував далі на захід. Побачивши на перехресті з Дев’ятою авеню телефонну будку, він раптом згадав про Остера і чек на п’ятсот доларів. Можна заощадити трохи часу, забравши ті гроші зараз. Можна піти просто до Остера, покласти в кишеню готівку й не вештати поштою й банком. Чи є в Остера готівка? Якщо ні, то можна домовитися зустрітися у банку.

Квінн зайшов у будку, покопирсався в кишені, вигріб усі гроші, які в нього лишалися — ​два десятипенсовики, четвертак і вісім пенні. Він подзвонив у довідку, щоб дізнатися номер, забрав свій десятипенсовик із віконечка для повернення монет, знову його вставив і подзвонив. Остер взяв слухавку після третього гудка.

— Це Квінн, — ​сказав Квінн.

Зі слухавки долинуло зітхання.

— Де ви в біса вешталися? — ​Голос у Остера був роздратований. — ​Я вам тисячу разів дзвонив.

— Зайнятий був, працював над справою.

— Якою справою?

— Якою-якою, Стіллмановою. Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, звичайно.

— Тому і дзвоню. Я хочу прийти по гроші, по п’ятсот доларів.

— По які гроші?

— Чек пам’ятаєте? Я дав вам чек. Виписаний на ім’я Пола Остера.

— Пам’ятаю, звичайно, тільки немає ніяких грошей. Я тому вам і дзвонив.

— Ви не мали права витрачати ці гроші, — ​заволав Квінн. Його раптом охопила лють. — ​Це ж мої гроші.

— Нічого я не витрачав, чек не пройшов.

— Я вам не вірю.

— Якщо хочете, приходьте, подивіться на квитанцію з банку. Він у мене на столі. Чек фальшивий.

— Не може бути.

— Може. Тільки яка зараз різниця.

— Велика, мені потрібні гроші, щоб продовжити працювати над справою.

— Тільки немає ніякої справи, все скінчено.

— Ви про що?

— Про ту ж справу, справу Стіллмана.

— Що значить «все скінчено»? Я досі над нею працюю.

— У голові не вкладається.

— Годі говорити сраними загадками. Я поняття не маю, про що ви.

— Не вірю, що ви не знаєте. Де ви взагалі ошивалися? Ви що, газети не читаєте?

— Які ще газети? Блін, та скажіть же ви прямо. Немає в мене часу на газети.

По той бік слухавки запала тиша, і Квіннові вже було здалося, що розмова завершилася, він просто заснув і прийшов до тями зі слухавкою в руках.

— Стіллман стрибнув із Бруклінського мосту, — ​сказав Остер. — ​Він вчинив самогубство два з половиною місяці тому.

— Брешете.

— Всі газети про це писали, можете самі перевірити.

Квінн нічого не сказав.

— Ваш Стіллман, — ​продовжив Остер, — ​той, який у Колумбійському викладав. Писали, помер у польоті, ще до того, як вдарився об воду.

— А Пітер, із Пітером що?

— Поняття не маю.

— А хто має?

— Хтозна, це вам самому доведеться з’ясовувати.

— Мабуть, що так, — ​сказав Квінн.

І повісив слухавку, не попрощавшись із Остером. Він взяв другий десятипенсовик і подзвонив Вірджинії Стіллман. Цей номер він знав напам’ять.

Механічний голос сповістив, що цей номер більше не обслуговують. Потім повторив повідомлення, а тоді все стихло.

Квіннові складно було описати відчуте тієї миті. Спочатку він мовби й не відчував нічого, ніби ціла ця історія яйця виїденого не варта. Він вирішив поки що про неї не думати. На це ще буде час згодом, — ​вирішив він. А зараз потрібно просто дістатися додому. Він повернеться у свою квартиру, зніме одяг, сяде у гарячу ванну. Тоді перегляне нові журнали, послухає платівки, прибере. А потім, може, про це подумає.

Він вернувся на 107-му вулицю. Ключі досі лежали у нього в кишені, і, відкриваючи вхідні двері й піднімаючись трьома прольотами сходів до квартири, він почувався майже щасливим. Проте щойно він ступив за поріг квартири, щастю настав кінець.

Усе змінилося. Квартира виглядала, як чужа, Квінну навіть здалося, що він випадково зайшов до сусідів. Він вийшов у коридор і перевірив, який номер на дверях. Ні, він не помилився. Це справді його квартира, його ключ відкриває двері. Він знову зайшов назад і оцінив ситуацію. Меблі переставили. Там, де колись стояв стіл, тепер стояв стілець. Там, де колись стояв диван, тепер стояв стіл. На стінах були нові картини, на підлозі — ​новий килим. А його письмовий стіл? Він роззирнувся, але ніде його не побачив. Він уважніше придивився до меблів і зрозумів, що ті не його. Усе, що було у квартирі, коли він вийшов із неї востаннє, вивезли. Зник його письмовий стіл, зникли його книжки, зникли дитячі малюнки покійного сина. Він перейшов із вітальні до спальні. Його ліжко зникло, його комод зник. Він висунув верхню шухляду тієї шафи, що стояла тепер у спальні. У ній жужмом лежало жіноче спіднє: трусики, ліфчики, пеньюари. У наступній — ​жіночі светри. На тім Квінн і спинився. На столику біля ліжка стояла у рамці фотографія білявого вилицюватого юнака. На іншій світлині той же юнак стояв у снігу і з усмішкою обіймав непоказну дівчину. Вона теж усміхалася. За ними виднівся гірськолижний спуск, чоловік із лижами через плече і блакитне зимове небо.

Квінн повернувся до вітальні й сів у крісло. У попільничці він побачив недокурену цигарку зі слідами помади. Він підкурив її і затягнувся. Тоді пішов на кухню, відкрив холодильник, знайшов помаранчевий сік і буханку хліба. Він випив соку, з’їв три скибки хліба й вернувся у вітальню, де знову сів. За п’ятнадцять хвилин зі сходів долинули кроки, перед дверима дзвякнули ключі, а тоді у квартиру ввійшла дівчина з фотографії. На ній була біла медсестринська форма, в руках тримала бурий пакет із покупками. Побачивши Квінна, вона впустила пакет і закричала. А може, спершу закричала, а тоді впустила пакет. Тут Квінн не певен. Пакет від удару об підлогу розірвався, до краю килима білим потоком полилося молоко.

Квінн встав, підняв руки у примирливому жесті і сказав їй не хвилюватися. Він її не скривдить. Його тільки цікавить, чого це вона живе у його квартирі. Він вийняв із кишені свій ключ і підняв у повітрі, мовби демонструючи добрі наміри. Вона повірила не одразу, але врешті паніка таки вщухла.

Це не значить, що вона перестала його боятися чи почала довіряти. Вона не відходила від прочинених дверей, готова кинутися надвір, щойно запідозрить недобре. Квінн тримався на відстані, щоб не погіршити ситуацію. Його рот говорив, знову і знову пояснював, що вона живе у його домі. Вона явно не вірила жодному слову, але слухала, щоб його не злити, явно сподіваючись, що він виговориться й піде собі.

— Я тут уже місяць живу, — ​сказала вона. — ​Це моя квартира. Я підписала контракт на рік.

— Чого ж тоді у мене є ключ? — ​усьоме чи й увосьме спитав Квінн. — ​Це вас що, не переконало?

— Та є сотні способів добути ключ.

— Вам що, не сказали, що тут уже хтось живе, коли ви зняли квартиру?

— Сказали, що тут жив якийсь письменник, але зник, кілька місяців ренту не платив.

— То це ж я! — ​вигукнув Квінн. — ​Це я — ​той письменник!

Дівчина змірила його холодним поглядом і розсміялася.

— Письменник? Сміхота, та й годі. Та ви погляньте на себе. Я такого ще в житті не бачила.

— У мене останнім часом були певні проблеми, — ​пробурмотів Квінн, ніби це щось пояснювало. — ​Але вони тимчасові.

— А власник дому сказав, що радий вас позбутися. Не подобаються йому пожильці без роботи. Вони споживають забагато тепла й перевантажують труби.

— Ви не знаєте, що сталося з моїми речима?

— Якими речима?

— Книжками, меблями, паперами.

— Без поняття. Мабуть, що могли, продали, а решту викинули. Коли я в’їхала, все вже вивезли.

Квінн глибоко зітхнув. Він сягнув краю. Тепер він це чітко розумів, мовби перед ним відкрилася велика істина. Нічого не лишилося.

— Ви хоч розумієте, що це значить? — ​спитав він.

— Чесно кажучи, мені байдуже, — ​сказала дівчина. — ​Це ваші проблеми, а не мої. Я просто хочу, щоб ви звідси забралися. Негайно. Це — ​моя квартира, і я хочу, щоб ви забралися. Якщо не підете, викличу поліцію, й вас арештують.

Байдуже. Він може хоч весь день сперечатися з дівчиною, а квартири йому все одно не повернуть. Здиміла його квартира, і сам він здимів, і все здиміло. Він щось нечутно пробелькотів, вибачився, що згаяв її час, і вийшов повз неї за двері.