Промова скінчилася. Скільки вона тривала, Квінн сказати не міг. Допіру зараз, коли слова скінчилися, він збагнув, що запала темрява. Виявляється, збіг цілий день. За час Стіллманового монологу сіло сонце, а Квінн і не зауважив. Тепер він відчував темряву й тишу, ті бриніли у нього в голові. Минуло кілька хвилин. Квінн подумав, що, можливо, настала його черга щось сказати, але певності не було. Він чув, як у іншому кінці кімнати тяжко дихає Пітер Стіллман. Поза тим стояла тиша. Квінн не міг вирішити, що робити. Він вигадав кілька варіантів, а потім відмахнувся від них. Він сидів на місці й чекав, що станеться далі.
Нарешті тишу урвали кроки ніг у шкарпетках. Клацнув металом вимикач, і раптом кімнату заповнило світло. Квінн автоматично повернувся до джерела світла й побачив Вірджинію Стіллман біля лампи на столику зліва від Пітерового крісла. Юнак дивився просто перед собою, ніби заснув із розплющеними очима. Місіс Стіллман нагнулася, поклала руку Пітерові на плече і щось м’яко прошепотіла йому на вухо.
— Час, Пітере, — сказала вона. — Пані Сааведра на тебе чекає.
Пітер підвів на неї погляд і посміхнувся.
— Я сповнений надії, — сказав він.
Вірджинія Стіллман ніжно поцілувала свого чоловіка у щоку.
— Попрощайся з паном Остером, — сказала вона.
Пітер підвівся. Чи то пак, почав трагічно-повільну кампанію, в ході якої виманеврував своє тіло із крісла і став на ноги. Він увесь час затинався, зашпортувався, катапультував назад, раптом завмирав непорушно, пирхав, вимовляв слова, що їхнього значення Квінн не міг розшифрувати.
Нарешті Пітер випростався, завмер перед кріслом із виразом тріумфу й поглянув Квіннові просто в очі. А тоді широко і безпосередньо посміхнувся.
— Бувайте.
— До побачення, Пітере, — сказав Квінн.
Пітер спазматично помахав йому рукою, а тоді повільно відвернувся й перетнув кімнату. Він розгойдувався й похитувався, спершу направо, потім наліво, а ноги підкошувалися і судомили. По той бік кімнати в освітленому одвірку стояла жінка середнього віку у білому медсестринському костюмі. Квінн вирішив, що це і є пані Сааведра. Він провів Пітера Стіллмана поглядом, а тоді юнак зник за дверима.
Вірджинія Стіллман сіла навпроти Квінна, у те саме крісло, яке щойно облишив її чоловік.
— Я могла б вас від цього порятувати, — сказала вона, — але вирішила, що буде краще, якщо ви все побачите на власні очі.
— Розумію.
— Навряд чи, — гірко сказала жінка. — Думаю, ніхто не розуміє.
Квінн зважено посміхнувся, а тоді наказав собі діяти.
— Гадаю, що я розумію, а що ні — справи не стосується. Ви найняли мене, щоб виконати певне завдання, і що швидше я візьмуся до роботи, то краще. Наскільки я розумію, справа нагальна. Я не претендую на те, щоб зрозуміти Пітера чи що ви вистраждали. Важливо, що я готовий допомогти. Думаю, це теж незайве.
Він розпалився. Щось підказувало, що правильний тон знайдено, і його раптом прошило відчуття задоволення, ніби йому вдалося здолати якийсь внутрішній бар’єр.
— Ви маєте рацію, — сказала Вірджинія Стіллман. — Звичайно, маєте.
Жінка спинилася, глибоко вдихнула, а тоді помовчала ще, ніби подумки вправляючись у тому, що хотіла сказати. Квінн зауважив, що руками вона міцно стискала бильця крісла.
— Я розумію, — нарешті продовжила вона, — що більшість Пітерових висловлювань неясні, особливо коли ви чуєте його вперше. Я стояла у сусідній кімнаті і слухала, що він вам розповідає. Ви не думайте, наче Пітер завжди говорить правду. А з іншого боку, вважати, що він бреше, було б помилкою.
— Ви хочете сказати, що в частину того, що він говорить, варто вірити, а в частину — ні.
— Саме так.
— Ваші сексуальні практики чи їхня відсутність мене не стосуються, пані Стіллман, — сказав Квінн. — Навіть якщо сказане Пітером правда, це нічого не міняє. У моїй професії чого тільки не побачиш, і якщо не навчишся утримуватися від оцінок, то далеко не зайдеш. Я звик вислуховувати секрети інших і вмію тримати рот на замку. Якщо факт не стосується справи, мене він не обходить.
Пані Стіллман зашарілася.
— Я просто хочу, щоб ви знали: те, що Пітер сказав — неправда.
Квінн стенув плечима, вийняв цигарку і закурив.
— Хай там як, це неважливо. Натомість мене цікавлять інші моменти з Пітерової розповіді. Я припускаю, що це правда, і якщо так, я б хотів почути, що ви можете розповісти.
— Так, це правда. — Вірджинія Стіллман відпустила бильце і підперла підборіддя правою рукою. Задумливо. Ніби намагалася зобразити непохитну чесність. — Пітер розповідає це, як маленький. Але, по суті, все це правда.
— Розкажіть про його батька. Все, що, на вашу думку, стосується справи.
— Пітерів батько — із бостонських Стіллманів. Ви, напевно, чули про цю родину. Вона подарувала світові кількох губернаторів, ще у ХІХ столітті, низку англіканських єпископів, послів і одного президента Гарварду. Водночас родина заробила значні статки на текстилі, морських перевезеннях і бозна чому ще. Деталі неважливі. Це просто щоб ви уявляли його походження. Пітерів батько закінчив Гарвард, як і решта родини. Він вивчав філософію і релігієзнавство і, судячи з усього, був блискучим студентом. Написавши дисертацію про теологічні інтерпретації Нового світу у XVI–XVII столітті, він став професором при кафедрі теології в Колумбійському університеті. Незабаром по тому одружився з Пітеровою матір’ю. Про неї я знаю небагато. Судячи з тих фотографій, які я бачила, вона була дуже гарненька. Але ніжна — на Пітера трохи схожа, такі ж світло-блакитні очі та біла шкіра. За кілька років по тому народився Пітер, родина тоді жила у великій квартирі на Ріверсайд-драйв. Стіллманова академічна кар’єра стрімко розвивалася. Він переробив свою дисертацію на книжку — вона прекрасно продавалася — і став штатним професором років у 34–35. А тоді Пітерова мати померла. Обставини смерті нез’ясовані. Стіллман заявив, що вона відійшла уві сні, але все вказувало на самогубство. Наковталася таблеток, але, звичайно, довести нічого не можна. Подейкували навіть, що це він її вбив. Але це просто чутки, нічого ніхто не довів. Справу зам’яли. Пітерові на той час було два роки, цілком нормальна дитина. Після смерті дружини Стіллман перестав ним займатися. Найняв няньку, й наступні пів року Пітером опікувалася тільки вона. Аж раптом Стіллман її звільняє. Не пам’ятаю, як її звати — здається, така собі міс Барбер — але вона дала свідчення в суді. За її словами, Стіллман просто повернувся якогось дня додому й заявив, що тепер вихованням Пітера займатиметься сам. Він надіслав у Колумбійський університет листа, в якому повідомив, що звільняється, аби повністю присвятити себе вихованню сина. Гроші, звісно, його не хвилювали, тож ніхто не міг нічого вдіяти. І після того мов крізь землю провалився. Він і далі жив у тій самій квартирі, але майже ніколи не виходив. Ніхто до ладу не знає, що ж сталося. Я думаю, що він, найімовірніше, повірив у ті безумні релігійні ідеї, про які писав. Він збожеволів, геть з’їхав із глузду. Інакше не скажеш. Він замкнув Пітера у кімнаті, забив вікна і тримав його там дев’ять років. Спробуйте це тільки собі уявити, пане Остер. Дев’ять років. Ціле його дитинство минуло у пітьмі, в ізоляції від світу, без людського контакту, як не брати до уваги лупцювань. Я живу з результатами цього експерименту й можу сказати, що він заподіяв дитині колосальну шкоду. Сьогодні ви бачили Пітера у найкращому стані. На те, щоб він сягнув такого рівня, знадобилося тринадцять років, і хай я буду проклята, якщо дозволю комусь знову його скривдити.
Місіс Стіллман спинилася перевести подих. Квінн відчув, що вона на межі істерики, й будь-яке необережне слово може штовхнути її за край. Але мусив заговорити, щоб не втратити контроль над розмовою.
— Як Пітера нарешті знайшли?
Жінка трошки розслабилася. Вона гучно видихнула й поглянула Квіннові у вічі.
— Сталася пожежа, — сказала вона.
— Випадкова чи підпал?
— Ніхто не знає.
— А ви що думаєте?
— Я думаю, Стіллман був у себе в кабінеті. Там він тримав записи про свій експеримент, і, я думаю, нарешті зрозумів, що проект провалився. Я не кажу, що він пожалкував про скоєне. Проте навіть якщо підійти до справи з його міркою, то гіпотеза зазнала поразки. Думаю, тієї ночі він остаточно розчарувався в собі й вирішив спалити папери. Але вогонь поширився, і вигоріла значна частина квартири. На щастя, Пітерова кімната була на протилежному кінці довгого коридору, і пожежники нагодилися саме вчасно.
— А тоді?
— На те, щоб із усім розібратися, пішло кілька місяців. Стіллманові папери згоріли, а отже, конкретних доказів не було. А з іншого боку, всі бачили, у якому Пітер стані, що він жив замкнений у кімнаті, що вікна забиті дошками. Урешті поліція розплутала справу. Стіллман постав перед судом.
— І що сталося у суді?
— Стіллмана визнали ненормальним і замкнули у психлікарні.
— А що Пітер?
— Його відправили в лікарню. Там він і жив, доки його не випустили два роки тому.
— Там ви і познайомилися?
— Так. У лікарні.
— Як?
— Я була його логопедом. Я працювала з Пітером щодня протягом п’яти років.
— Не хочу лізти не у свої справи, але як це привело до шлюбу?
— Все заплутано.
— Ви не проти мені розповісти?
— Та не проти, але ви, мабуть, не зрозумієте.
— Є лише один спосіб це з’ясувати.
— Як би це пояснити… Це був найпростіший спосіб видобути Пітера з лікарні і дати йому шанс зажити нормальнішим життям.
— А ви не могли стати його легальною опікункою?
— Бюрократична процедура складна. А крім того, Пітер уже повнолітній.
— Себто це з вашого боку величезна самопожертва?
— Та ні. Я вже була одружена раніше, з катастрофічними наслідками. Нового шлюбу вже не хотілося. А Пітер бодай надає моєму життю сенсу.
— Це правда, що Стіллмана звільнять?
— Завтра. Він прибуде на центральний вокзал увечері.
— І ви вважаєте, що він загрожує Пітерові. Це просто підозри — чи у вас є докази?
— І те, і те. Стіллмана збиралися випустити ще два роки тому. Але він написав Пітерові листа, який я передала в поліцію. У лікарні вирішили, що він ще не готовий вийти на свободу.
— І що було в листі?
— Маячня безумця. Він називав Пітера виплодком диявола і писав, що день спокути гряде.
— Лист у вас лишився?
— Ні, я віддала його поліції два роки тому.
— А копія?
— На жаль, ні. Думаєте, це важливо?
— Можливо.
— Я можу спробувати добути вам копію, якщо хочете.
— І після того, наскільки розумію, листів не було?
— Не було. І тепер вирішили, що Стіллман готовий вийти на свободу. Таке офіційне рішення, і я не можу їх спинити. А я думаю, що Стіллман просто зробив висновки. Він зрозумів, що після листів і погроз його тільки замкнуть надовше.
— Тому ви й боїтеся.
— Так.
— Але ви не знаєте, які в нього плани.
— Саме так.
— І що ви хочете, щоб я зробив?
— Я хочу, щоб ви уважно за ним стежили. Я хочу, аби ви з’ясували, що він задумав. Я хочу, щоб ви не підпустили його до Пітера.
— Іншими словами, щоб я висів у нього на хвості.
— Мабуть, що так.
— Ви мусите розуміти, що я не можу не пускати Стіллмана в цю будівлю. Я можу тільки попередити вас. І можу піти за ним услід.
— Розумію. Аби тільки Пітер не був беззахисним.
— Гаразд. Як часто мені виходити з вами на контакт?
— Я хочу, щоб ви звітували мені щодня. Скажімо, телефонували близько десятої-одинадцятої вечора.
— Без проблем.
— Щось іще?
— У мене є ще кілька запитань. Наприклад, мені цікаво, звідки ви довідалися, що Стіллман прибуде завтра на Центральний вокзал.
— Знати такі речі — мій обов’язок, пане Остере. Ставки зависокі, щоб пустити справу на самопас. І якщо за Стіллманом не почати стежити, щойно прибуде, він може розчинитися. Я не хочу, щоб так сталося.
— Яким потягом він прибуває?
— Потягом о 18:41 із Поукіпзі.
— У вас, напевно, є фотографія Стіллмана?
— Так, звичайно.
— А ще про Пітера. Мені цікаво, навіщо ви йому про це взагалі розповіли. Може, краще було це від нього приховати?
— Я б так і зробила, але Пітер підслухав по паралельному телефону, коли мені сповістили, що його батька випускають. Я нічого не могла вдіяти. Пітер, буває, впирається рогом, і тоді найкраще бути з ним чесною.
— І останнє питання. Хто вам мене порадив?
— Чоловік пані Сааведри, Майкл. Він служив у поліції. З довідок виходить, що ви — найкращий у місті кандидат для такої роботи.
— Спасибі за комплімент.
— З того, що я поки бачу, пане Остере, я й не сумніваюся: ми знайшли саме ту людину.
Квінн вирішив, що це знак, і підвівся. Він зітхнув із полегшею, коли нарешті розім’яв ноги. Все пройшло добре, значно краще, ніж він сподівався, але тепер у нього розболілася голова, а тіло нило від утоми, якої він не відчував уже багато років. Якщо він затримається тут іще трохи, то, напевно, себе викаже.
— Мій тариф — сто доларів за день плюс витрати, — сказав він. — Якщо дасте аванс, то це слугуватиме доказом, що я на вас працюю, й дасть мені право тримати в таємниці отриману від вас інформацію. Отже, все, що між нами відбудеться, буде суворо конфіденційне.
Вірджинія Стіллман посміхнулася лише їй знаному жарту. А може, просто зреагувала на двозначність в останньому реченні.
Квінн ні в чому не міг бути певен — ані тоді, ані в тому, що сталося у наступні дні й тижні.
— Скільки вам потрібно? — спитала вона.
— Байдуже, на ваш розсуд.
— П’ятсот?
— Цього більш ніж досить.
— Гаразд, я зараз принесу чекову книжку. — Вірджинія Стіллман підвелася і знову посміхнулася Квіннові. — Зараз принесу вам фото Пітерового батька. Здається, я пам’ятаю, де воно лежить.
Квінн подякував і сказав, що зачекає. Він провів її поглядом і знову піймав себе на тому, що уявляє, як вона виглядає без одягу. Вона з ним заграє — чи це його власний розум знову веде на слизьке? Він вирішив відкласти ці роздуми і повернутися до теми пізніше.
Вірджинія Стіллман знову зайшла до кімнати і сказала:
— Ось ваш чек. Сподіваюся, я все виписала правильно.
Так, так, подумав Квінн, розглядаючи чек, все чікі-пікі. Він потішився власній кмітливості. Чек, звичайно, був виписаний на ім’я Пола Остера, а отже, Квінна не можна притягнути до відповідальності за те, що він прикидається приватним детективом без ліцензії. Безвідповідальність додала йому впевненості. Неважливо, що не зможе отримати гроші за цим чеком. Уже тоді було зрозуміло, що займається цим не заради грошей. Він поклав чек у внутрішню нагрудну кишеню куртки.
— На жаль, новіших нема, — сказала Вірджинія Стіллман. — Світлині більше двадцяти років. Боюся, це найкраща.
Квінн поглянув на Стіллманове обличчя в надії на раптове просвітлення, потік потаємного знання, яке поможе йому зрозуміти цього чоловіка. Але зображення нічого йому не сказало. Портрет — та й годі. Він порозглядав його ще мить і дійшов висновку, що на його місці міг бути будь-хто.
— Я роздивлюся її уважніше, коли доберуся додому, — сказав він, вкладаючи фото до тієї ж кишені, куди вже потрапив чек. — Минуло багато років, але я певен, що його впізнаю завтра на вокзалі.
— Сподіваюся, впізнаєте, — сказала Вірджинія Стіллман. — Справа пильна, я на вас покладаюся.
— Не хвилюйтеся, — сказав Квінн. — Я ще нікого не підводив.
Вона провела його до дверей. Вони кілька секунд простояли у тиші, не знаючи, чи потрібно ще щось додати, чи вже можна прощатися. І в ту паузу Вірджинія Стіллман раптом обійняла Квінна, знайшла його губи своїми і пристрасно поцілувала, вганяючи язик глибоко йому в рот. Квінна це настільки спантеличило, що він майже не отримав від поцілунку задоволення.
Коли він нарешті зумів перевести подих, місіс Стіллман відступила на відстань витягнутої руки і сказала:
— Це щоб довести, що Пітер сказав неправду. Дуже важливо, щоб ви мені вірили.
— Я вам вірю. Та навіть якби не вірив, це не мало би значення.
— Просто хочу, аби ви знали, на що я здатна.
— Добре.
Вона стисла його праву руку обома долонями й поцілувала.
— Дякую, пане Остере. Я справді вірю, що ви — відповідь на всі наші проблеми.
Він пообіцяв подзвонити їй наступного вечора, а тоді ступив за поріг, спустився ліфтом і полишив будівлю. Коли він вийшов на вулицю, вже перевалило за північ.