Нью-йоркська трилогія

10

Стіллман зник. Розчинився в місті. Він — ​цяточка, рисочка, цеглинка у нескінченній цегляній стіні. Квінн може хоч до кінця життя блукати вулицями, і все одно його не знайде. Все зводиться до випадковості, кошмарних цифр та імовірностей. Немає жодних підказок, доказів, можливих ходів.

Квінн подумки повернувся до початку справи. Перед ним ставили завдання захистити Пітера, а не вистежити Стіллмана. А стежити за Стіллманом — ​це просто метод, спосіб передбачити, що станеться. Теорія була така, що, стежачи за Стіллманом, він розвідає, які в того заміри щодо Пітера. Він два тижні тягався за старим. І яких же висновків дійшов? А ніяких. Стіллманова поведінка була надто загадкова, нічого не зраджувала.

Можна, звісно, вдатися до радикальних заходів. Він може запропонувати Вірджинії Стіллман змінити телефонний номер і не вказувати його у довідниках. Це бодай на певний час вирішить проблему тривожних дзвінків. А якщо й це не поможе, то вони з Пітером можуть переїхати. Можуть перебратися в інший район, а то й узагалі полишити місто. У найгіршому випадку можна створити нову іпостась і жити під прибраним іменем.

Та думка нагадала йому про дещо важливе. Доти він всерйоз не задумувався, як його найняли. Події розгорталися надто швидко, він вирішив, що може підмінити Пола Остера. Рішуче прибравши це ім’я, він і думати забув про справжнього Остера. Якщо цей чоловік справді такий добрий детектив, як гадають Стіллмани, то, можливо, допоможе з цією справою. Квінн йому все розкаже, Остер йому пробачить, вони разом рятуватимуть Пітера Стіллмана.

Він погортав телефонний довідник у пошуках детективного агентства Остера, але такого на жовтих сторінках не було. Ім’я знайшлося на білих сторінках — ​такий собі Пол Остер живе на Мангеттені, на Ріверсайд-драйв, неподалік від Квінна. Про детективне агентство згадки не було, але це ще нічого не значить. Може, в Остера стільки роботи, що йому вже не треба рекламувати свої послуги. Квінн узяв слухавку й наготувався набрати номер, але передумав. Це надто важлива розмова, не телефонна. Не можна наражатися на ризик, що від нього просто відмахнуться. Раз бюро в Остера нема, значить, працює з дому. Квінн до нього поїде й поговорить віч-на-віч.

Дощ припинився, але небо й далі було сіре, лише на заході Квінн розгледів стовп світла, що сочився між хмар. Йдучи по Ріверсайд-драйв, він усвідомив, що вже не переслідує Стіллмана. Почувався він так, ніби втратив частку себе. Протягом двох тижнів невидима нитка прив’язувала його до цього старого. Хай би що зробив Стіллман, він робив те саме; куди Стіллман, туди й він. Тіло ще не звикло до новонабутої свободи, тож перші кілька кварталів він пройшов у темпі старого, що ледве переставляє ноги. Чари, що над ним тяжіли, розвіялися, але тіло цього ще не усвідомило.

Остер жив посеред довгого кварталу, що тягнувся від 116-ї до 119-ї вулиці, трошки південніше Ріверсайдської церкви й мавзолею Ґранта. Будинок був доглянутий, із відполірованими клямками й чистими вікнами, від нього віяло суворою буржуазністю, що в ту мить Квіннові дуже імпонувала. Остерова квартира була на одинадцятому поверсі, тож Квінн подзвонив і почав чекати, коли з переговорного пристрою долине голос. Але двері задзижчали й пропустили його без зайвих розмов. Квінн штовхнув двері, зайшов у фоє й піднявся ліфтом на одинадцятий поверх.

Двері квартири відчинив чоловік, високий, смаглявий, років тридцяти п’яти, у м’ятому одязі, із дводенною щетиною. Між великим, вказівним і середнім пальцем правої руки він затис чорнильну ручку без ковпачка. Він, здається, здивувався, побачивши перед собою незнайомця.

— Слухаю, — ​розгублено сказав він.

Квінн заговорив найгречнішим тоном, на який тільки спромігся.

— Ви чекали на когось іншого?

— Власне кажучи, на дружину, тому й пропустив вас без питань.

— Перепрошую, що потурбував, — ​вибачився Квінн. — ​Я шукаю Пола Остера.

— Я Пол Остер, — ​сказав чоловік.

— Можна з вами поговорити? Справа важлива.

— Скажіть спершу, чого це стосується.

— Я й сам не знаю. — ​Квінн відкрито поглянув на Остера. — ​Все дуже заплутано. Дуже, дуже заплутано.

— А ім’я у вас є?

— Перепрошую, є, звичайно. Квінн.

— Квінн і?

— Деніел Квінн.

Здається, ім’я Остерові знайоме, бо він на мить замовк, ніби поринув у спогади.

— Квінн… — ​пробурмотів він собі під ніс. — ​Десь я це ім’я вже чув.

Він знову замовк, ще старанніше намагаючись згадати.

— А ви, бува, не поет?

— Раніше пописував вірші, — ​сказав Квінн, — ​але вже давно не пишу.

— У вас же книжка вийшла кілька років тому, правда? «Незакінчена справа» чи якось так? Маленька така, у блакитній обкладинці?

— Так, це я.

— Мені дуже сподобалося. Я все сподівався ще вас почитати. Я, власне, навіть розпитував, чи з вами чогось не сталося.

— Та ні, я досі тут. Більш-менш.

Остер ширше прочинив двері й жестом запросив Квінна в квартиру. Всередині виявилося доволі мило: квартира дивної форми, з кількома довгими коридорами, заставленими книжками. На стінах висіли полотна невідомих Квіннові художників, а на підлозі валялося кілька дитячих іграшок — ​червона вантажівка, бурий ведмедик, зелене чудовисько з космосу. Остер провів його до вітальні, всадив на вичовгане м’яке крісло, а сам пішов на кухню по пиво. Повернувшись із двома пляшками, він поставив їх на дерев’яний ящик, що правив за журнальний столик, і всівся на диван навпроти Квінна.

— То ви хочете поговорити про якесь літературне питання? — ​порушив мовчанку Остер.

— Ні, якби ж то. Це взагалі не стосується літератури.

— То про що ж?

Квінн спинися, обвів кімнату невидющими очима і спробував почати.

— Мені здається, це все жахливе непорозуміння. Я шукаю Пола Остера, приватного детектива.

— Кого-кого?

Остер розсміявся, і від цього сміху всі Квіннові ілюзії розлетілися на друзки. Він зрозумів, що верзе дурниці. Він би ще вождя Сидячого Бика спитав — ​ефект був би той же.

— Приватного детектива, — ​тихо повторив він.

— Боюся, ви не до того Пола Остера прийшли.

— У телефонній книзі інших немає.

— Може, й так, тільки я не детектив.

— То хто ж ви? Чим займаєтеся?

— Письменник я.

— Письменник? — ​Квінн вимовив це слово, як вирок.

— Вибачте, такий от у мене фах.

— Якщо це правда, то все пропало. Це все — ​якесь жахіття.

— Я поняття не маю, про що ви.

І Квінн йому про все розповів. Він почав спочатку і крок за кроком описав усі події. Відколи він дізнався про зникнення Стіллмана, у ньому наростала напруга, що прорвалася тепер потоком слів. Розповів про дзвінки Полу Остеру, як він невідь чому погодився взятися за справу, про зустріч із Пітером Стіллманом, розмову з Вірджинією Стіллман, книжку Стіллмана-старшого, як зустрів Стіллмана на Центральному вокзалі, як той блукав, про сумку і зламані предмети, про тривожні мапи, що складалися в літери абетки, про розмови зі Стіллманом і зникнення старого з готелю. Дійшовши до кінця, він спитав:

— Ви думаєте, що я ненормальний?

— Ні, — ​сказав Остер, уважно вислухавши Квіннів монолог. — ​На вашому місці я, напевно, вчинив би так само.

Ці слова подарували Квіннові величезну полегшу, ніби він нарешті розділив із кимось свій тягар. Йому хотілося обійняти Остера й назвати його другом.

— Розумієте, — ​сказав Квінн, — ​я ж нічого не вигадую. У мене навіть докази є.

Він вийняв із гаманця чек на п’ятсот доларів, який Вірджинія Стіллман виписала йому два тижні тому, й передав Полові Остеру.

— От бачите, чек виписано на ваше ім’я.

Остер уважно оглянув чек і кивнув:

— Чек виглядає цілком нормально.

— Він ваш, — ​сказав Квінн, — ​хай буде у вас.

— Я не можу його прийняти.

— А мені з нього яка користь? — ​Квінн оглянув квартиру і зробив непевний жест. — ​Книжок собі докупіть. Чи іграшок дитині.

— Але ж це ви заробили ці гроші. Хай будуть у вас. — ​Остер на мить змовк. — ​Я ось що для вас зроблю. Раз чек виписаний на моє ім’я, я зніму вам гроші. Я піду з ним у банк завтра вранці, покладу кошти на свій рахунок і віддам вам гроші.

Квінн нічого не сказав.

— Гаразд? — ​уточнив Остер. — ​Домовилися?

— Гаразд, — ​нарешті сказав Квінн. — ​Побачимо, що станеться.

Остер поклав чек на кавовий столик, ніби показуючи, що цю справу завершено, а тоді відхилився на дивані й поглянув Квіннові у вічі:

— Але є й важливіше питання, ніж чек. Чому моє ім’я замішане у такій справі? Цього я геть не розумію.

— Можливо, у вас були проблеми з телефоном? Бувають неполадки на лінії. Навіть коли номер набирають правильно, тебе випадково з’єднують із кимось іншим.

— Так, у мене таке траплялося. Але навіть якщо в мене телефон зламався, це нічого не пояснює. Чи то пак, це пояснює, чому додзвонилися вам, але не чому хотіли подзвонити мені.

— Можливо, ви з ними знайомі?

— Я про Стіллманів уперше чую.

— Можливо, хтось хотів вас розіграти.

— Серед моїх знайомих таких немає.

— Ніколи не можна знати напевно.

— Але ж це не жарт. Це — ​справжня справа зі справжніми людьми.

— Так, — ​погодився Квінн після тривалої мовчанки. — ​Я знаю.

На тім теми для розмови вичерпалися. Далі були тільки розхристані думки чоловіків, які нічого гаразд не розуміли. Квінн бачив, що час іти. Він пробув у Остера майже годину, надходив час дзвонити Вірджинії Стіллман. Але рушати не хотілося. Крісло було зручне, від пива він трохи сп’янів. Остер — ​перша розважлива людина, з якою він говорив за останній час. Він знайомий із давніми творами Квінна й навіть ними захоплювався, хотів прочитати ще щось. Попри інші обставини, Квінна це мимоволі потішило.

Певний час вони посиділи мовчки. Нарешті Остер злегка стенув плечима, мовби вказуючи, що вони зайшли у глухий кут, а тоді встав і сказав:

— Я саме збирався готувати собі обід. Мені нескладно зготувати на двох.

Квінн завагався. Остер мовби прочитав його думки і зрозумів, чого йому хочеться найбільше — ​поїсти, знайти привід іще тут затриматися.

— Мені справді час іти, — ​сказав він. — ​Але так, спасибі. Якщо я трохи під’їм, гірше нікому не стане.

— Ви не заперечуєте проти омлету з шинкою?

— Ні, не заперечую.

Остер пішов куховарити. Квінн радо запропонував би допомогу, але не міг зрушити з місця. Тіло обважніло як камінь. За браком інших ідей він заплющив очі. У минулому йому, бувало, ставало спокійніше, коли цілий світ отак зникав. Але цього разу він не спостеріг у власній голові нічого цікавого. Думки пробуксовували. А тоді з темряви почав долинати наспів, ідіотський приспів, що весь час повторював:

— Не розбивши яйця, омлету не зробиш.

Він розплющив очі, щоб слова припинилися.

Перед ним були хліб і масло, ще пиво, виделки й ножі, сіль і перець, серветки і дві білі тарілки з омлетом. Квінн їв неохайно, пожадливо, заглитав свою порцію за кілька секунд. Після цього йому довелося докласти величезних зусиль, щоб зберегти спокій. На очі чомусь навернулися сльози, голос затремтів, але він все ж тримався. Аби довести, що не є самозакоханим невдячним йолопом, Квінн узявся розпитувати Остера про його роботу. Остер говорив стримано, але врешті зізнався, що саме працює над збіркою есеїв. Той нарис, який він саме пише, присвячений «Дон Кіхоту».

— Це одна з моїх улюблених книжок, — ​сказав Квінн.

— І моя, абсолютно незрівнянний роман.

Квінн спитав його про есей.

— Можна сказати, що моя основна теза — ​«а якби…» Я не намагаюся нічого довести. Взагалі кажучи, есей буде доволі грайливий. Можна, мабуть, сказати, що це — ​дуже творче прочитання.

— І яка ваша основна теза?

— Присвячений есей авторству книжки. Хто її написав, як її написали.

— А є сумніви щодо авторства?

— Звісно, ні. Але мені йдеться про роман всередині того роману, який написав Сервантес: уявний роман, який він пише.

— Он воно що.

— Все просто. Сервантес, як пам’ятаєте, чимдуж намагається переконати читачів, що авторство належить не йому. Він стверджує, що роман написав арабською такий собі Сід Ахмет Бен-Енхелі. Сервантес описує, як випадково знайшов рукопис на ярмарку у Толедо, найняв когось, аби його переклали іспанською, а себе подає як редактора перекладу. Власне, він навіть за точність перекладу поручитися не може.

— А після додає, — ​докинув Квінн, — ​що саме перу Сіда Ахмета Бен-Енхелі належить єдина автентична версія історії Дон Кіхота. Всі інші версії — ​підробки, писані шахраями. Він раз у раз наголошує, що все у цій книжці сталося насправді.

— Саме так, адже роман викриває небезпеку фантазії. Не міг же він обстоювати такі принципи з вигаданим сюжетом? Мусив сказати, що це все — ​правда.

— А я все одно думаю, що Сервантес читав ті давні лицарські історії пачками. Так запекло ненавидять лише те, що якоюсь часткою душі люблять. У певному сенсі Дон Кіхот — ​його альтер его.

— Тут я з вами згоден. Чи ж є кращий образ письменника, ніж чоловік, приворожений книжками?

— Точно.

— Хай там як, раз книжка правдива, то й писати її мав самовидець змальованих у ній подій. Але ж Сід Ахмет, цей наш гаданий автор, на її сторінках не з’являється. Він жодного разу не виказує своєї присутності. Отже, я питаю: хто такий Сід Ахмет Бен-Енхелі?

— Тепер розумію, про що ви.

— У своєму есеї я озвучую теорію, що насправді він — ​збірний образ із чотирьох осіб. Звісно, свідок наш — ​це Санчо Панса. Інших кандидатів просто немає, він єдиний, хто супроводжує Дон Кіхота у всіх пригодах. Але ж Санчо неписьменний. Отже, й автором бути не може. А з іншого боку, ми знаємо, що в Санчо — ​великий хист до оповідання історій. Може, якісь слова він і вживає неправильно, зате зуби заговорить будь-кому. Мені видається цілком імовірним, що він надиктував цю історію комусь іншому — ​а саме, цирульнику і священнику, добрим друзям Дон Кіхота. От вони й довели історію до літературної форми — ​іспанською — ​а тоді передали рукопис Самсонові Карраско, парубкові зі Саламанки, щоб переклав арабською. Сервантес віднайшов той переклад, перетлумачив назад на іспанську і видав «Пригоди Дон Кіхота».

— А навіщо Санчо й інші за це взялися?

— Щоб зцілити Дон Кіхота. Вони хочуть порятувати друга. Пам’ятаєте, на початку роману вони спалюють його книжки про лицарів, але це не спрацьовує. Лицар Сумного Образу й далі тримається за свою одержимість. Потім вони всі шукають його, прибравши іншу іпостась: то панянкою в небезпеці замаскуються, то Лицарем дзеркал, то Лицарем білого місяця — ​тільки б заманити Дон Кіхота назад додому. Нарешті їм це вдається. Книжка — ​це один із їхніх підступів. Вони хотіли поставити безумного Дон Кіхота перед дзеркалом, записати всі його химери й вибрики, щоб він нарешті побачив, як помиляється.

— Мені подобається.

— Ага. І ще от таке: на мою думку, ніякий Дон Кіхот не безумець. Він просто прикидається. А насправді це він смикає за всі ниточки. Пам’ятаєте, Дон Кіхот протягом цілого роману переймається питанням спадкоємності. Він знову і знову питає себе, чи сумлінно хронікарі спишуть його пригоди. Це означає, що все він знає й від початку розуміє, що хронікар існує. І хто ж це може бути, як не Санчо Панса, вірний слуга, якого Дон Кіхот саме для цього й обрав? Так само він дібрав і трьох інших, аби зіграли роковані їм ролі. Це Дон Кіхот — ​архітектор квартету з Бен-Енхелі на чолі. Він не тільки авторів відібрав, а й, імовірно, власноруч переклав арабський рукопис назад на іспанську. Мене б це не здивувало. Чоловікові, що натренувався приймати чужу подобу, нескладно затемнити шкіру і вдягнути мавританське вбрання. Мені подобається уявляти ту сцену на ярмарку в Толедо. Сервантес наймає Дон Кіхота, щоб той розшифрував йому історію Дон Кіхота. Краса.

— Але ви досі не пояснили, чому Дон Кіхот зрікся свого безжурного життя і вліз у таку масштабну витівку.

— А це найцікавіше. На мою думку, Дон Кіхот провадив експеримент. Він хотів перевірити, наскільки довірливі люди навколо. Цікаво, чи можна вийти на люди й цілковито впевнено верзти відверту брехню й нісенітниці? Казати, що млини — ​це лицарі, тазик цирульника — ​шолом, а маріонетки — ​справжні люди? Чи можна переконати інших погодитися з ним, навіть коли вони йому не вірять? Іншими словами, чи люди готові терпіти маячню, якщо вона їх розважає? Відповідь очевидна, правда ж? Готові. І доказ тому — ​що ми досі читаємо книжки. Вони нас розважають. Саме цього всі й хочуть від книжки: розважитися.

Остер відхилився на дивані, посміхнувся з іронічною втіхою і закурив. Він явно насолоджувався собою, хоча природа його насолоди лишалася Квіннові незрозуміла. Його оповивав такий собі безгучний сміх, мовби він недорозповів анекдот: це були безпредметні веселощі. Квінн уже хотів був щось сказати про Остерову теорію, але нагоди не випало. Щойно він відкрив рота, щоб заговорити, як брязнули ключі, двері прочинилися, а тоді гучно закрилися, й до них долинули голоси. Остер, зачувши ці звуки, пожвавішав. Він встав, перепросив Квінна й швидко рушив до дверей.

У коридорі пролунав сміх, спершу жіночий, потім дитячий — ​високий і ще вищий, як шрапнельне стакато — ​а тоді басистий регіт Остера. Дитина сказала:

— Татку, дивися, що я знайшов!

Жінка пояснила, що вони знайшли це на вулиці: чом би й ні, що тут не так. За мить Квінн почув, що дитина мчить коридором у напрямку до нього. Дитина влетіла у вітальню і, забачивши Квінна, завмерла. Це був білявий хлопчик років п’яти-шести.

— Добридень, — ​сказав Квінн.

Хлопчик одразу засоромився і тихо привітався. У лівій руці він тримав якийсь червоний предмет, який Квінн не розпізнав, тож спитав у малого, що це.

— Йо-йо, — ​пояснив той і простягнув йому на витягнутій долоні. — ​На вулиці знайшов.

— Воно працює?

Хлопчик награно стенув плечима.

— А я знаю? Сірі не вдалося його запустити, а я зовсім не знаю, як.

Квінн попросив спробувати, тож хлопчик підійшов і вклав йо‑йо йому в руку. Розглядаючи іграшку, він чув, як дитина дихає поруч, не зводячи з нього погляду. Йо-йо було пластмасове, схоже на ті, якими він грався багато років тому, але складніше — ​артефакт космічної доби. Квінн натягнув кільце на кінці мотузка на середній палець, встав і спробував запустити іграшку. Йо-йо видало лункий посвист, опускаючись, а всередині спалахнули іскри. У хлопчика аж подих перехопило, але потім іграшка повисла на мотузку.

— Один славетний філософ, — ​пробурмотів Квінн, — ​якось сказав, що шлях униз і шлях угору — ​це один і той же шлях.

— Але підняти його ви не можете, — ​сказав хлопчик. — ​Тільки опустити.

— Треба спробувати ще.

Квінн саме змотував мотузок для наступної спроби, коли до кімнати увійшов Остер із дружиною. Піднявши погляд, першою він побачив жінку. І в ту коротку мить збагнув, що буде клопіт. Висока струнка блондинка осяйної вроди, вона пашіла енергією і втіхою, від якої все навколо мовби розчинялося. Для Квінна це було занадто. Остер мовби знущався, показуючи все те, що сам він втратив — ​і він відповів заздрістю, люттю й пекучими жалощами до себе. Він би теж не проти, щоб у нього була така дружина і дитина, а ще днями сидіти й верзти нісенітниці про старі книжки, а навколо щоб були йо‑йо, омлети з шинкою й чорнильні ручки. Тільки б звідси вирватися…

Остер побачив у нього в руках йо‑йо і сказав:

— То ви вже познайомилися? Деніеле, — ​сказав він хлопчику, — ​це Деніел. — ​А тоді, з тією ж іронічною посмішечкою, Квіннові: — ​Деніеле, це Деніел.

Хлопчик гучно розсміявся і сказав:

— Та тут одні Деніели!

— Точно, — ​сказав Квінн, — ​я — ​це ти, а ти — ​це я.

— І по колу, і по колу, — ​закричав хлопчик, а тоді раптом розкинув руки і закружляв кімнатою, як дзиґа.

— А це, — ​сказав Остер, повертаючись до жінки, — ​моя дружина, Сірі.

Жінка сяйнула усмішкою, сказала, що рада познайомитися з Квінном, ніби це так і було, і простягнула йому руку. Він потиснув її, відчуваючи, які неприродно тонкі в неї кістки, і спитав, чи ім’я в неї норвезького походження.

— Не всі це знають, — ​сказала вона.

— А ви з Норвегії?

— Опосередковано, з пересадкою у Нортфілді, штат Міннесота.

І вона засміялася, від чого у Квінна знову душа почала краятися.

— Я розумію, що це все дуже спонтанно, — ​сказав Остер, — ​але якщо у вас є трохи вільного часу, то, може, залишитеся й повечеряєте з нами?

— О, — ​сказав Квінн, намагаючись стриматися, — ​дякую за люб’язне запрошення, але мені вже час іти. Я й так уже запізнююся.

Він зробив останню спробу вибратися, посміхнувшись Остеровій дружині й помахавши на прощання хлопчику.

— Бувай, Деніеле, — ​сказав він і рушив до дверей.

Хлопчик поглянув на нього з іншого боку кімнати і знову розсміявся.

— Бувай, я! — ​сказав він.

Остер провів його до дверей і сказав:

— Я вам подзвоню, щойно чек пройде. Ваше ім’я є у телефонній книжці?

— Так, — ​сказав Квінн, — ​і я такий один.

— Якщо я вам буду потрібен, — ​сказав Остер, — ​дзвоніть без вагань. Буду радий допомогти.

Коли Остер простягнув йому руку, щоб потиснути на прощання, Квінн зрозумів, що досі тримає йо‑йо. Він поклав іграшку у праву долоню Остеру, обережно поплескав того по плечу й пішов.