Нью-йоркська трилогія

8

Наступного ранку — ​і ще багато ранків після того — ​Квінн вмощувався на лавочці посеред роздільного острівця на розі Бродвею і 99-ї. Приходив рано, не пізніше сьомої, і займав позицію з кавою у картонній чашці та булкою з маслом. Розгорнувши на колінах газету, він не зводив погляду зі скляних дверей готелю. Стіллман зазвичай виходив перед восьмою, начепивши довге коричневе пальто. В руках у нього була велика старосвітська тканинна сумка. За два тижні він ні разу не відхилявся від свого ритуалу. Старий блукав вулицями дільниці, просувався повільно, часом по міліметру, спинявся, рушав ізнову, спинявся ще раз, мовби кожен крок потрібно було зважити й відміряти, перш ніж він займе місце серед загальної суми кроків. Квіннові тяжко було так рухатися. Він звик ходити швидко, і всі ці паузи, зупинки й човгання стомлювали, бо порушували природний ритм тіла. Він був як заєць у гонитві за черепахою, тож мусив раз у раз собі нагадувати сповільнюватися.

Для Квінна лишалося загадкою, чим же Стіллман займався під час цих прогулянок. Він, звісно, бачив усе на власні очі й сумлінно записував у червоний записник. Але значення Стіллманових вчинків лишалося нез’ясованим. Стіллман, здається, не мав конкретної мети й навіть не розумів, де він. Та все ж, мовби дотримуючись продуманого плану, він не виходив за межі чітко окресленої дільниці, на півночі обмеженої 110-ю вулицею, на півдні — ​72-ю, на заході — ​Ріверсайд-парком, а на сході — ​Амстердам-авеню. Хай би якими плутаними були його маршрути, щодня нові, цих кордонів Стіллман не перетинав. Така точність збивала Квінна з пантелику, адже поза тим здавалося, що плану у старого нема.

Під час своїх прогулянок Стіллман не підводив погляду. Його очі були прикуті до тротуару, ніби він щось шукав. І справді, час від часу він нахилявся, піднімав щось і уважно розглядав, вертячи в руках. Квінну він нагадував археолога, який роздивляється черепок з якихось прадавніх руїн. Інколи, порозглядавши свою знахідку, Стіллман кидав її назад на асфальт. Але частіше відкривав сумку й обережно клав предмет туди. А тоді тягнувся до кишені пальта, виймав червоний записник — ​такий, як у Квінна, тільки менший — ​і хвилину-дві щось дуже зосереджено писав. Здійснивши цю операцію, він знову клав записник у кишеню, брав сумку й рушав далі.

Наскільки Квінн міг судити, предмети, які збирав Стіллман, цінності не мали. Йому вони видавалися мотлохом, сміттям, випадковим шматтям. Із плином днів Квінн побачив у нього складану парасолю без тканини, відірвану голову ґумового пупса, чорну рукавичку, патрон з-під розбитої лампочки, кілька аркушів друкованих матеріалів (розмоклі журнали, рвані газети), пошматовану фотографію, деталі невідомих механізмів та інші уламки, які він навіть розпіз- нати не годен. Квінна інтригувало, що Стіллман ставиться до свого збирацтва серйозно. Йому нічого не лишалося, крім як описувати побачене у червоному записнику, хай би яким безглуздям це видавалося. Водночас його тішило, що у Стіллмана також червоний записник, ніби між ними існує якийсь потаємний зв’язок. Квінн здогадувався, що Стіллманів червоний записник містить відповіді на запитання, які почали виринати у нього в голові, й почав розробляти плани, як викрасти його у старого. Проте час на такий крок ще не настав.

Отже, Стіллман підбирав на вулиці різні предмети, а поза тим, здається, більше нічого й не робив. Час від часу заходив кудись поїсти. Інколи на когось натикався й бурмотів «перепрошую». Якось його ледь не збила машина, коли він переходив вулицю. Стіллман ні з ким не розмовляв, не заходив у крамниці, не посміхався. Він не виглядав ані веселим, ані сумним. Двічі, коли йому траплявся несподівано щедрий улов, він повертався в готель удень і виходив за пару хвилин із порожньою сумкою. Більшість днів він по кілька годин проводив у Ріверсайд-Парку, методично чимчикуючи посипаними щебенем доріжками чи порпаючись у кущах ціпком. Серед зелені пошук предметів не припинявся. До його сумки потрапляли камінці, листя й галузки. Квінн зауважив, що якось той навіть схилився до засохлого собачого гівна, обережно обнюхав і забрав із собою. Відпочивав Стіллман також у парку. Надвечір, пообідавши, він сідав на лавочку й дивився на Гудзон. Особливо теплого дня він простягнувся на траві й заснув. Коли сутеніло, Стіллман вечеряв у кав’ярні «Аполлон» на розі 97-ї вулиці та Бродвею, а тоді повертався ночувати у свій готель. Він жодного разу не спробував зв’язатися з сином. Вірджинія Стіллман це підтвердила — ​Квінн дзвонив їй щовечора, повернувшись додому.

Найголовніше було не втратити інтересу. Квінну помалу почало здаватися, що його початкові наміри відступають усе далі, і, можливо, він узявся за проект без сенсу. Можливо, звісно, Стіллман просто вичікує і присипляє увагу, перш ніж завдати удар. Але це — ​якщо припустити, наче він знає, що за ним стежать, а Квіннові це видавалося малоймовірним. Він прекрасно справлявся — ​тримався від старого на належній відстані, зливався з натовпом, не привертав до себе зайвої уваги, але й не вживав драматичних заходів, щоб сховатися. З іншого боку, можливо, Стіллман від початку — ​чи й заздалегідь — ​знав, що за ним стежитимуть, а тому не завдавав собі клопоту викрити переслідувача. Раз він певен, що за ним стежать, то яка різниця, хто саме? Викрий одного споглядача — ​і його замінять іншим.

Таке тлумачення заспокоїло Квінна, і він вирішив у нього вірити, хоча підстав для віри й не мав. Стіллман або знає про нього, або ні. А якщо ні, то Квінн гає час, не має мети. Наскільки ж то приємніше вірити, що всі його кроки справді мають якусь ціль! Якщо для цього потрібно вірити, що Стіллман про нього знає, то Квінн прийме це знання на віру, бодай поки.

Відкритим залишалося питання, чим зайняти думки, доки він ходить назирці за старим. Квінн звик блукати безцільно. Власні прогулянки містом навчили його розуміти взаємозв’язки між внутрішнім і зовнішнім. Використовуючи безцільний рух як техніку обертання, він інколи привносив зовнішнє всередину, а отже, узурпував суверенність внутрішнього. Затоплюючи себе зовнішніми подразниками й викурюючи себе із себе самого, він брав владу над нападами розпачу. Було, отже, у його блуканні щось бездумне. Але ж стежити за Стіллманом — ​це не блукати бездумно. Це Стіллман міг вештати абиде, волочитися, як сліпець, з однієї точки в іншу, а ось Квіннові у цьому привілеї відмовлено. Він-бо мусить зосередитися на тому, що робить, навіть якщо насправді не робить майже нічого. Думки знову і знову несли його світ за очі, а ноги починали коритися їм. Отже, над ним постійно нависала небезпека врізатися у Стіллмана ззаду. Щоб уникнути такої прикрості, він винайшов кілька способів сповільнитися. По-перше, казав він собі, тепер він — ​ніякий не Деніел Квінн. Тепер він — ​Пол Остер, і кожним кроком утверджуватиме завіти цієї метаморфози. Остер був для нього самим іменем, шкаралущею без вмісту. Стати Остером — ​стати людиною без внутрішнього світу, людиною без думок. А якщо в нього нема думок, якщо його внутрішнє життя стало йому недоступне, то й відступати нікуди. У подобі Остера він не міг прикликати спогадів чи страхів, мрій чи втіх, адже ці сторони Остерового життя лишалися для нього чистою сторінкою. Тому він мусив лишатися на поверхні власної самості й шукати підтримки зовні. Отже, стежачи за Стіллманом, він не відволікався від плину своїх думок: інших думок просто собі не дозволяв.

День чи два ця тактика навіть давала сякі-такі результати, але з часом Остер від монотонності побляк. Квінн зрозумів, що йому потрібно чимось себе зайняти, вигадати собі якесь маленьке завдання, яке супроводжувало б його на роботі. Урешті-решт, порятунком йому став червоний записник. Замість поквапцем занотовувати принагідні спостереження, як у перші дні, він вирішив записувати всі-всенькі деталі, які тільки спадали йому на думку. Озброєний ручкою, купленою у глухонімого, він взявся за це завдання із належною ретельністю. Він не лише відзначав усі Стіллманові жести, а й описував кожен предмет, який той поклав у сумку чи викинув, складав докладний розклад усіх подій й навіть сумлінно занотовував точний маршрут Стіллманових сновигань — ​кожну вулицю, кожен поворот, кожну паузу. Червоний записник не лише займав йому руки, а і сповільнював темп. Загроза вирватися поперед Стіллмана минула. Навпаки, тепер він почав відставати, тож потрібно було пильнувати, щоб не згубитися. Писати на ходу нелегко. Минулі п’ять років Квінн то ходив, то писав, а тепер намагався робити і те, і те одночасно. Спочатку він чимало помилявся. Складно писати, не дивлячись на сторінку: він часто виявляв, що написав два чи й три рядки один поверх іншого, створивши плутаний, нечитабельний палімпсест. Але якби він опустив погляд на сторінку, то спинився б, і ризик згубити Стіллмана зріс би. З часом він вирішив, що, по суті, це питання позиції. Він почав експериментувати, тримаючи записник перед собою під кутом 45 градусів, але виявив, що лівий зап’ясток швидко стомлюється. Потім почав тримати записник просто перед обличчям, визираючи поверх нього, як персонаж графіті з Кілроєм, але це виявилося незручно. Потім почав спирати записник на праву руку за кілька сантиметрів від ліктя й підтримувати його лівою долонею. Але це обмежувало амплітуду рухів правої руки й не давало змоги писати внизу сторінки. Нарешті він постановив спирати записник на ліве стегно, як художник — ​мольберт. Стало легше. Тепер він не напружувався, а правою рукою спокійно орудував ручкою, не відволікаючись. Були і в цього методу свої недоліки, проте у тривалій перспективі він видався найзручнішим. Адже тепер Квінн міг ділити увагу майже порівну між Стіллманом і письмом, то підводячи погляд на старого, то опускаючи очі на блокнот, так що погляди на предмет і його опис стали гранями одного й того ж плинного руху. Так, із ручкою глухонімого у правій руці й червоним записником при лівому стегні, Квінн і стежив за Стіллманом ще дев’ять днів.

Його нічні розмови з Вірджинією Стіллман були короткі. Спогад про поцілунок і далі пашів у Квінна в голові, але більше ніяких романтичних порухів не було. Спершу Квінн чекав, що ось-ось станеться ще щось. Після такого обнадійливого початку він навіть не сумнівався, що місіс Стіллман урешті опиниться у його обіймах. Але працедавиця швидко сховалася за ділову маску й жодного разу не згадала про ту мить пристрасті.

Можливо, Квінн ошукав себе марними надіями, на секунду сплутав себе із Максом Ворком — ​той завжди безпомильно користався з таких ситуацій. А може, Квінн просто почав гостріше відчувати власну самотність. Минуло чимало часу, відколи він ділив ліжко із теплим тілом. Адже, по суті, він запалав до Вірджинії Стіллман хіттю з першого погляду, задовго до поцілунку. Та й те, що вона після того його не під’юджувала, анітрохи не заважало йому уявляти її голою.

Розпусні картини поставали у Квінна перед очима щоночі, і попри те, що їм навряд чи судилося втілитися в життя, вони тішили його й відволікали від прикрих думок. Значно пізніше, задовго після того, як стало запізно, він зрозумів, що в глибині душі плекав куртуазну мрію: ось він блискуче розплутає справу, швидко й безповоротно порятує Пітера Стіллмана від небезпеки, завоює пристрасть місіс Стіллман і користатиметься нею, доки хотітиме. Це, очевидно, була помилка. Проте анітрохи не гірша за всі інші помилки, яких Квінн припускався від початку до кінця.

Ішов тринадцятий день, відколи почалася справа. Квінн повернувся ввечері додому пригнічений. Він втрачав надію і готовий був покинути цей замір. Хай би в які ігри він грався, хай би які байки собі розказував, тільки б не опустити рук, справа яйця виїденого не варта.

Стіллман — ​безумний старий, який і думати забув про сина. Можна тягатися за ним слідом до кінця часів, тільки нічого це не змінить. Квінн узяв слухавку й подзвонив Стіллманам.

— Я готовий згорнути розслідування, — ​сповістив він Вірджинії Стіллман. — ​Наскільки я можу судити, Пітерові ніщо не загрожує.

— Саме на це він і розраховує, — ​відповіла жінка. — ​Ви поняття не маєте, який він хитрий. І терплячий.

— Він, може, й терплячий, а я — ​ні. Думаю, ви даремно розкидаєтеся грошима. А я — ​своїм часом.

— А ви певні, що він вас не бачив? Це все змінило б.

— Руку на відруб не дам, але так, певен.

— То який ваш вердикт?

— Мій вердикт такий, що вам боятися нічого. Бодай поки що. Якщо пізніше щось станеться, зв’яжіться зі мною. Я примчу, щойно з’явиться потреба.

Помовчавши, Вірджинія Стіллман сказала:

— Може, ви і праві. — ​І, помовчавши знову: — ​Але, просто щоб трохи мене заспокоїти, може, дійдемо компромісу?

— Залежить від того, що у вас на думці.

— Нічого особливого, почекайте просто кілька днів. Аби знати напевно.

— За однієї умови, — ​сказав Квінн. — ​Дозвольте мені чинити, як вважаю за потрібне. Більше ніяких обмежень. Дозвольте поговорити з ним, розпитати, раз і назавжди прояснити все до кінця.

— А це безпечно?

— Ви не хвилюйтеся, я вас не викажу. Він навіть не здогадається, хто я і що задумав.

— І як ви це зробите?

— Це вже мій клопіт. Є в мене кілька тузів у рукаві. Просто довіртеся мені.

— Гаразд, най буде по-вашому. Шкоди точно не буде.

— Добре, почекаю ще кілька днів, а тоді подивимося.

— Пане Остере?

— Так?

— Я вам шалено вдячна. Пітер останні пару тижнів у прекрасному стані, і я знаю, що це — ​завдяки вам. Він увесь час тільки про вас і говорить. Ви для нього… не знаю, як це і сказати… ви — ​його герой.

— А що думає пані Стіллман?

— Вона тієї ж думки.

— Радий це чути. Може, колись вона і мені дасть підстави бути їй вдячним.

— Чого тільки не буває, пане Остере. Не забувайте.

— Не забуду. Що ж я, дурний, про таке забути?

Квінн легко повечеряв омлетом із грінками, випив пляшечку пива й засів за столом за червоний записник. Він уже стільки днів списував сторінку за сторінкою непевним, нерівним почерком, але ще не мав духу перечитати написане. Тепер, коли кінець нарешті замаячив на обрії, він вирішив, що можна зібратися на силі й поглянути на нотатки.

Читалося тяжко, особливо перші сторінки. А коли йому і вдавалося розібрати слова, нерідко виявлялося, що дарма старався: «Посеред кварталу піднімає олівця. Розглядає, вагається, кладе в сумку… Купує сендвіч у делі… Сідає на лавці в парку, читає червоний записник». Виглядало, що у цих реченнях немає сенсу.

Це все — ​питання методу. Якщо завдання полягало в тому, щоб зрозуміти Стіллмана настільки, аби передбачити його наступні дії, то Квінн зазнав поразки. Починав він із обмеженого набору фактів: Стіллманова біографія і фах, рішення замкнути сина, арешт і госпіталізація, дивна монографія, написана, коли він начебто ще був психічно здоровий, і понад усе — ​певність Вірджинії Стіллман, що він знову спробує завдати шкоди сину. Але минулі факти, здається, не мали ані найменшого стосунку до фактів нинішніх. Квінн глибоко розчарувався. Він завжди гадав, що ключ до ремесла детектива лежить в уважності до фактів. Що уважніше ти їх вивчаєш, то кращі результати. Ця певність спиралася на припущення, що людська поведінка пізнавана, а під неозорим фасадом жестів, мимовільних звичок і мовчання криються послідовність, порядок, певна рушійна сила. Проте хай би скільки Квінн намагався пізнати всі поверхові прикмети Стіллмана, він не почувався до нього ані на йоту ближчим, ніж на початку.

Він жив Стіллмановим життям, ходив у його ритмі, бачив те ж, що й той, але старий усе одно видавався непізнаваним. Дистанція між ним і Стіллманом мала би поступово скорочуватися, натомість старий лишався на видноколі, але невпинно віддалявся.

Із причини, не зрозумілої до кінця навіть йому самому, Квінн розгорнув червоного записника на чистій сторінці й накреслив мапу ділянки, якою блукав Стіллман.

А тоді, уважно перечитуючи нотатки, почав креслити ручкою маршрут Стіллмана протягом одного дня — ​першого дня, коли він ретельно описав пересування старого. Результат вийшов такий:

Квінна здивувало, що Стіллман ходив по краю території, не здійснюючи вилазок до центру. Діаграма нагадувала карту якогось уявного штату на середньому заході. Як не зважати на початкову вилазку на одинадцять кварталів на північ Бродвеєм і завитки, що представляли Стіллманове сновигання Ріверсайд-парком, зображення нагадувало прямокутник. А з іншого боку, як врахувати квадратне планування нью-йоркських вулиць, ця фігура з тим же успіхом могла представляти нуль чи літеру «О».

Квінн перейшов до наступного дня й вирішив подивитися, що буде. Результати виявилися не тотожними.

Цей малюнок нагадав Квіннові птаха — ​можливо, хижого птаха з випростаними крилами, що ширяє високо в небі. Але вже за мить це видалося йому натяжкою. Птах зник, на зміну йому прийшли дві абстрактні фігури, пов’язані місточком, який Стіллман створив, рушивши на захід 83-ю вулицею. Квінн спинився на мить і замислився, що ж то він робить. Може, він пише дурниці? Це він знічев’я гайнує вечір — ​чи справді намагається щось зрозуміти? Він раптом збагнув, що жодна із можливих відповідей не є прийнятною. Якщо він просто вбиває час, то чому вибрав такий марудний спосіб? Може, він настільки заплутався, що на думки йому не стає відваги? А з іншого боку, якщо це не просто забавки, то що він насправді робить? Здається, він шукає знаки. Він нишпорить у хаосі Стіллманових рухів у пошуках зв’язності. З цього можна виснувати лише одне: він досі не вірить, що Стіллманові дії випадкові. Він хоче, щоб у них був сенс, нехай незрозумілий на перший погляд. Це неприйнятно, адже значить, що Квінн дозволяє собі нехтувати фактами. Це, як він добре знав, найгірше, що може зробити детектив.

Попри це, він вирішив продовжити. Година непізня, не пробило ще й одинадцятої, а шкоди від того точно не буде. Третя карта не мала нічого спільного з іншими двома.

Сумнівів бути не могло. Якщо заплющити очі на завитки з парку, Квінн навіть не сумнівався, що перед ним — ​буква «Е». Якщо припустити, що перша діаграма справді представляє букву «О», то пташині крила на другій фігурі — ​літера «W». Звичайно, букви O — W-E складаються у слово «заборгувати», але Квінн ще не готовий робити далекосяжні висновки. Він почав ретельно записувати маршрут аж на п’ятий день Стіллманових мандрів, тож про перші чотири літери лишалося тільки здогадуватися. Усвідомивши, що загадку перших чотирьох днів утрачено навіки, він пожалкував, що не почав писати раніше. Але, можливо, він надолужить втрачене, простуючи вперед. Можливо, сягнувши кінця, він осягне і початок.

Діаграма за наступний день нагадувала літеру «R». Як і деінде, картину ускладнювали численні відхилення, умовності й зухвалі орнаменти в парку. Чіпляючись за подобу об’єктивності, Квінн спробував поглянути на схеми, мовби не чекав розгледіти букви абетки. Він мусив визнати, що нічого не знати напевно: може, все це й не має сенсу. Може, він, як у дитинстві, видивляється фігури у формі хмар. Та все ж, збіг надто разючий. Якби на літеру скидалася тільки одна карта чи навіть дві, то він ще міг би відмахнутися від цього як від цікавої випадковості. Але чотири літери поспіль — ​це вже занадто.

Наступний день подарував йому кривувату «О», схожу на роздушений бублик, із якого з іншого боку стирчали три-чотири криві лінії. Потім — ​акуратна «F» із уже звичними вензелями в стилі рококо збоку. Потім — ​«В», як дві коробки, сяк-так поставлені одна на одну, так що по краях стирчить пакувальна стружка. Потім — ​похила «А», чимось схожа на драбину зі сходинками по обидва боки. І нарешті — ​друге «В», що загрозливо балансувало на одним-одному кутику, як перевернута піраміда.

Квінн скопіював букви у потрібному порядку: «ОWEROFBAB», ЛОНСЬКАВ. Покрутивши їх ще зо чверть години, попереставлявши так і сяк, розклавши по одній, перетасувавши послідовність, він знову повернувся до початкового порядку й виписав їх у такому вигляді: «ЛОНСЬКА В». Здогад був такий гротескний, що в нього ледь не здали нерви. Враховуючи, що він пропустив перші чотири дні, а Стіллман іще не закінчив, відповідь видавалася неминуча: «ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА».

Квіннові мимоволі згадалися останні сторінки «А. Ґордона Піма» й химерні ієрогліфи на внутрішній стіні розщелини, виписані на землі букви, що мовби намагалися промовити непізнаване. А з іншого боку, не таке це порівняння і вдале. Стіллман-бо ніде не лишив послання. Він, звісно, виписував букви своїми кроками, та тільки ніхто їх не записував. Він мовби малював щось пальцем у повітрі: образ зникає просто у процесі створення. Від твоїх дій не лишається жодного результату, жодного сліду, жодної позначки.

Та все ж зображення існували, тільки не на вулиці, де їх написано, а в червоному записнику. Цікаво, Стіллман звечора планує свій маршрут на завтра — ​чи імпровізує? Хтозна. Цікаво також, яку функцію Стіллманові дії виконують для самого старого. Це нотатки для себе — ​чи послання іншим? Квінн дійшов висновку: це принаймні свідчить, що Генрі Дарка Стіллман не забув.

Панікувати Квіннові не хотілося. Щоб заспокоїтися, він спробував уявити найгірший сценарій. Уявить він найгірше — ​ану ж бо воно виявиться не таке вже й страшне? Ось як він усе розклав. По-перше: Стіллман і справді замислив щось проти Пітера. Відповідь: вони від початку цього чекали. По-друге: Стіллман знає, що за ним стежать, знає, що його маршрути записують, і знає, що його послання розшифрують. Відповідь: це не міняє найважливішого факту — ​що Пітера треба захищати. По-третє: Стіллман значно небезпечніший, ніж можна було припустити доти. Відповідь: це не значить, що йому все зійде з рук.

Квіннові стало трошки легше, тільки букви його й далі жахали. Цей план був такий химерний, такий хитрий у своїх манівцях, що не хотілося його прийняти. А тоді, мов за командою, нахлинули сумніви, затопили голову насмішкуватими наспівними голосами. Це він усе собі понавигадував. Ніякі це не букви.

Він їх побачив лише тому, що хотів побачити. Навіть якщо діаграми справді складаються у букви, то це просто випадковість. Нічого такого Стіллман не мав на думці. Це все випадковість, вибрики його мозку.

Він вирішив лягти спати, але спав неспокійно, прокидався, зо пів години навіть пописав у червоному записнику, ліг знову. Остання думка, перш ніж він зіслизнув у сон, була така: в нього, найімовірніше, є ще два дні, доки Стіллман завершить своє послання. Лишалося дві букви — ​«E» і «L». Квінн поринув у сум’яття. Він опинився в уривчастій небувалії, світі речей, на які не було слів, і слів, які не відсилали до речей. А тоді, востаннє виборсуючись із дрімоти, він нагадав собі, що «Ель» — ​давньогебрейське ім’я Бога.

Уві сні, який він згодом забув, Квінн переривав гору сміття на звалищі у містечку, де виріс.