Нью-йоркська трилогія

13

Квіннові збайдужіло майбутнє, й тому він навіть не здивувався, коли вхідні двері на 69-й вулиці прочинилися без ключа. Він так само не здивувався, коли дістався дев’ятого поверху, пройшов коридором до квартири Стіллманів і виявив, що ті двері теж відкриті. А найменше його здивувало, що квартира стояла пусткою. Все вивезли, в кімнатах нічого не було. Всі кімнати були однакові: паркет, білі стіни. Квінна це не вразило. Він стомився, йому хотілося просто заплющити очі.

Він дійшов до кімнати вглибині квартири, кліточки метри три на два, не більше. Затягнуте сіткою вікно виходило на вентиляційну шахту, з усіх кімнат саме ця була найтемніша. Другі двері вели з кімнати до кабінки без вікон, де містився туалет з умивальником. Квінн поклав червоний записник на підлогу, вийняв із кишені ручку глухонімого і жбурнув на блокнот. Тоді зняв годинник і поклав у кишеню. Потім зняв увесь свій одяг, відкрив вікно і по одному скинув у вентиляційну шахту спочатку правий черевик, потім лівий; одну шкарпетку, потім другу; сорочку, куртку, спіднє, штани. Він не визирав подивитися, як вони летять, і не поцікавився, куди впали. Тоді закрив вікно, ліг у центрі кімнати і заснув.

Коли він прокинувся, у кімнаті було темно. Квінн не знав, скільки часу минуло — ​може, стояла ніч того ж дня, а може, й наступного. А може, це взагалі не ніч. Може, це тільки в кімнаті темно, а надворі, за вікном, сяє сонце. Він кілька секунд думав підвестися й підійти до вікна перевірити, але врешті вирішив, що байдуже. Навіть якщо зараз не ніч, то вона все одно рано чи пізно настане. Це він знає напевно, визирай за вікно чи не визирай. А з іншого боку, якщо тут, у Нью-Йорку, ніч, то сонце сяє деінде. Наприклад, у Китаї зараз, поза сумнівами, білий день, селяни на рисових фермах утирають піт із чола. Ніч і день — ​поняття відносні, вони не відсилають ні до якого абсолютного стану. У будь-яку мить вони співіснують. А ми не усвідомлюємо цього лише тому, що не можемо перебувати у двох точках одночасно.

Квінн також подумав, чи не встати йому й не перейти до іншої кімнати, але тоді зрозумів, що йому й тут добре. Йому зручно. Він виявив, що йому подобається лежати навзнак із розплющеними очима й дивитися на стелю — ​чи в тому напрямку, де була б стеля, якби її було видно. Бракувало тільки неба. Після стількох днів і ночей просто неба йому бракує високості. Але зараз він у будинку, тож хай би у якій кімнаті влаштувався, небо лишатиметься схованим, недоступним навіть найгострішому зорові.

Він вирішив, що лишатиметься тут, доки зможе. Тамуватиме спрагу водою з умивальника, це дасть трохи часу. Потім зголодніє й муситиме поїсти. Але він так довго вчився нічого не хотіти, що знав: до цієї миті лишається ще кілька днів. Він вирішив не думати про це, доки не настане нагальна потреба. Не треба хвилюватися, не треба стомлювати себе несуттєвими питаннями.

Він спробував пригадати власне життя до початку цієї історії. Воно видавалося таким далеким, що аж складно згадати. Він писав книжки під псевдонімом Вільям Вілсон. Цікаво, навіщо це йому. У душі він розумів, що Макс Ворк загинув. Загинув, прямуючи до нової справи, а Квінн навіть не спромігся його пожаліти. Тепер це все видавалося геть несуттєвим. Він згадав свій письмовий стіл, за яким написав тисячі слів. Згадав свого агента і зрозумів, що навіть імені його не пам’ятає. Стільки всього зникає, що за всім і не встежиш. Квінн спробував згадати повний склад «Метс», позицію за позицією, але думки не трималися купи. Центр-філдером, як йому пригадалося, був такий собі Мукі Вілсон — ​перспективний молодий гравець, що його справжнє ім’я було Вільям Вілсон. Збіг цікавий, але Квінн відмахнувся від цієї думки. Два Вільями Вілсони перекреслюють один одного, ось і все. Квінн подумки помахав їм на прощання. «Метс» знову фінішують останніми, ніхто не постраждає.

Коли він прокинувся наступного разу, кімнату заливало сонце. Біля нього на підлозі стояла таця з їжею, на тарілці парувало щось штибу ростбіфу. Квінн прийняв цей факт без ремствування. Це його не здивувало і не стривожило. Так, — ​сказав він собі, — ​цілком імовірно, що їжу лишили тут саме для мене. Його не цікавило, як і чому це сталося. Йому навіть не спало на думку вийти з кімнати і пройтися квартирою у пошуках відповіді. Натомість він оглянув їжу на таці уважніше й виявив, що, крім двох великих куснів ростбіфа, там лежать сім маленьких смажених картоплинок, тарілочка аспарагусу, свіжа булочка, салат, стоїть карафка червоного вина, на додачу — ​сир і груша на десерт. Були там і біла полотняна серветка, й начиння найвищої якості. Квінн поїв, чи то пак, з’їв половину, більше не подужав.

Поївши, він взявся писати у червоному записнику, й писав, доки в кімнату не повернулася темрява. Посеред стелі була маленька лампочка, а при дверях виднівся вимикач, але думка увімкнути світло Квінна не приваблювала. Незабаром він знову заснув. Коли прокинувся, у кімнаті було сонячне світло й чергова таця їжі на підлозі. Він з’їв, скільки подужав, і знову почав писати у червоному записнику.

Його записи того періоду складалися здебільшого з принагідних запитань до Стіллманової справи. Наприклад, Квінн задавався питанням, чому не розшукав газетні повідомлення про Стіллманів арешт у 1969 році. Він розмірковував, чи не пов’язана висадка на місяць того ж року із тим, що сталося. Він питав себе, чому повірив Остерові на слово, що Стіллман мертвий. Він намагався розумувати про яйця й записував фрази штибу «яйця курей не вчать», «носиться, як курка з першим яйцем», «яйце-райце». Він уявляв, що було б, якби він пішов за другим Стіллманом, а не за першим. Він питав себе, чому Папа деканонізував Христофора, святого покровителя мандрівників, у 1969 році, у рік подорожі на місяць. Він задавався питанням, чому Дон Кіхот вирішив спізнати пригоди, а не просто сів писати такі ж книжки, які любив читати. Він міркував, чому в нього такі ж ініціали, як у Дон Кіхота. Він хотів зрозуміти, чи дівчина, що в’їхала в його квартиру, це та сама дівчина, яку він бачив на Центральному вокзалі зі своєю книжкою. Він допитувався, чи Вірджинія Стіллман найняла іншого детектива, коли він із нею не зв’язався. Він питав себе, чому повірив Остерові на слово, що чек не пройшов. Він думав про Пітера Стіллмана, чи той колись спав у цій кімнаті. Він роздумував, чи справу завершено — ​ану ж бо він і досі над нею працює. Він намагався уявити, як виглядала б мапа всіх кроків, які він зробив у своєму житті, і в яке слово вона склалася б.

Коли темніло, Квінн спав, а коли світало, їв і писав у червоному записнику. Він не знав напевно, скільки часу минуло, не завдавав собі клопоту рахувати години чи дні. Але йому здавалося, що темрява крок за кроком долає світло: спочатку сонячного сяйва було більше, але світло поступово блідішало, минало швидше. Спочатку він пояснював це зміною пір року. Рівнодення вже, безперечно, проминуло, можливо, наближалося сонцестояння. Але навіть коли настала зима і цей процес теоретично мусив би змінитися на протилежний, періоди темряви все одно довшали. На те, аби поїсти й пописати у червоному записнику, лишалося дедалі менше часу.

З часом йому почало здаватися, що ці відтинки звелися до кількох хвилин. Якось, наприклад, він поїв, а світлового часу після того вистачило тільки на три речення. Наступного разу світла вистачило тільки на два речення. Він почав нехтувати їжею, щоб присвятити себе червоному записнику — ​їв лише тоді, коли стримуватися більше не міг. Але час і далі скорочувався, і вже незабаром він встигав з’їсти не більше пари ложок, перш ніж знову наставала темрява. Увімкнути електричне світло не додумався — ​він давно забув, що воно взагалі існує.

Темрява наростала, а кількість сторінок у червоному записнику зменшувалася. Квінн сягнув кінця. У якусь мить збагнув: що більше писатиме, то швидше настане момент, коли він більше не зможе писати. Він почав ретельно зважувати слова, намагаючись висловлюватися якнайлаконічніше й якнайчіткіше. Він пожалкував, що змарнував стільки сторінок на початку записника; власне, жалкував, що взагалі писав про справу Стіллмана. Справа позаду, він уже не завдавав собі клопоту про неї думати. Це був місток до іншого місця у його житті, й коли Квінн його перейшов, то забув, навіщо той узагалі потрібен. Сам себе Квінн уже не цікавив. Він писав про зорі, про землю, про свої сподівання щодо долі людства. Йому здавалося, що слова від нього відтяті, стали частиною світу в цілому — ​реальні і конкретні, як камінь, озеро чи квітка. Із ним самим вони вже не мали нічого спільного. Згадався момент народження, коли його обережно витягнули з материнського лона. Згадалися безмежна добрість світу і всі, кого він будь-коли любив. Тепер ніщо не мало значення, крім цієї краси. Він хотів і далі про це писати, йому було боляче від думки, що це неможливо. Попри те, він хотів зустріти кінець червоного записника відважно. Цікаво, чи він може писати без ручки? Може, вдасться натомість навчитися говорити, заповнювати пітьму своїм голосом, вимовляти слова у повітря, у стіни, у місто, навіть якщо світло вже ніколи не повернеться.

Останнє речення у записнику таке: «Що станеться, коли у цьому червоному записнику не лишиться сторінок?»

Тут історія губиться в загадках. Інформація вичерпується. Про події, що відбуваються після останнього речення, ми ніколи не дізнаємося. Навіть снувати припущення не варто.

Я повернувся додому з подорожі в Африку у лютому, за кілька годин до того, як Нью-Йорк накрила снігова буря. Увечері я подзвонив моєму другові Остеру, й він попросив, щоб я чимшвидше прийшов до нього. Тон у нього був такий наполегливий, що я не зважився відмовити, хоча й був геть стомлений.

Коли я до нього прийшов, Остер виклав мені всі ті скупі деталі про Квінна, які знав, а тоді описав дивну справу, у яку раптом виявився вплутаний. Він сказав, що нею просто-таки одержимий, і попросив моєї поради. Вислухавши його, я розізлився, що він повівся із Квінном так байдуже. Я покартав його, що він не взяв у цих подіях активнішої участі, що не поміг чоловікові в біді.

Остер, здається, взяв мої слова до серця. Саме тому, мовляв, він мене й запросив. Він почувається винним і хоче зняти з себе цей тягар. Він сказав, що я — ​єдина особа, якій він може довіряти.

Останні кілька місяців він присвятив пошукам Квінна, і все безрезультатно. Квінн з’їхав зі своєї квартири. Так само зазнали поразки всі спроби зв’язатися з Вірджинією Стіллман. Отоді я й запропонував оглянути Стіллманову квартиру. Мені чомусь одразу сяйнув здогад, що саме там Квінн і буде.

Ми накинули куртки, вийшли надвір і взяли таксі до Іст‑69-ї вулиці. Сніг сипав уже годину, вулиці стали небезпечні. У будинок ми проникли без проблем — ​просто прослизнули за двері вслід за мешканцем, який вертався додому. Ми піднялися нагору і знайшли квартиру, що належала колись Стіллманам. Двері були відчинені. Обережно увійшовши, ми побачили анфіладу порожніх, голих кімнат. У кімнатці вглибині, так само бездоганно чистій, як і всі інші, на підлозі лежав червоний записник. Остер підняв його, швидко погортав і сказав, що блокнот належав Квіннові. Тоді передав його мені і сказав, щоб я лишив його собі. Його ця справа так засмутила, що він боїться тримати нотатки у себе. Я сказав, що потримаю блокнот, доки Остер не наважиться його прочитати, але він труснув головою і сказав, що бачити його більше не хоче. Тоді ми вийшли й пішли у сніг. Місто повністю побіліло, сніг продовжував падати, ніби не скінчиться ніколи.

Що ж до Квінна, то я не можу сказати, де він зараз. Я дотримувався описаної у червоному записнику канви, наскільки міг, і всі неточності у цій історії — ​на моїй совісті. Подекуди текст складно розібрати, але я зробив усе можливе і утримався від інтерпретацій. Звичайно, будь-який уважний читач зрозуміє, що червоний записник — ​це тільки половина історії. Що ж до Остера, то я певен: він повівся недобре. У тому, що наша дружба урвалася, винен тільки він. А я ніяк не можу забути про Квінна. Він навіки лишиться зі мною. Хай куди б він завіявся, я бажаю йому удачі.

(1981–1982)