Нью-йоркська трилогія

7

Отоді й почалося найгірше. Я стільки всього приховував від Софії, що майже перед нею не відкривався. Я став різкий, замкнувся, почав закриватися у своєму кабінетику, прагнув тільки самотності. Софія довго мене терпіла зі спокоєм, якого я не мав права очікувати, проте врешті й вона стомилася, і в середині літа ми почали сваритися, прискіпуватися одне до одного, скандалити через сущі дрібниці. Одного дня я повернувся додому й застав її у ліжку в сльозах. Тоді зрозумів, що ось-ось зруйную собі життя.

На думку Софії, проблема полягала у книжці. Варто мені її облишити, як все повернеться в норму. Я поспішив, — ​сказала вона. Цей проект — ​помилка, час це визнати. Вона, звісно, мала рацію, але я продовжував доводити протилежне: я сказав, що напишу книжку, я підписав контракт, було б боягузтвом відмовитися. Я не сказав їй, що вже не збираюся нічого писати. Для мене книжка існувала лише остільки, оскільки могла вивести до Феншо, а поза тим ніякої книжки не було. Вона перетворилася на справу особисту, відірвану від писання. Дослідження його біографії, всі факти, які я відкривав, перериваючи минуле, всі зусилля були скеровані на те, аби встановити, де він. Бідолашна Софія. Вона поняття не мала, чим я займаюся, хоча те, як я описав їй свою роботу, насправді анітрохи не відрізнялося від того, що робив насправді. Я складав історію його життя. Я збирав інформацію, імена, місця, дати, встановлював хронологію подій. Досі не розумію, чому так затявся. Все звелося до одним-одного пориву: знайти Феншо, поговорити з Феншо, востаннє стати з ним лицем до лиця. Далі зайти не вдавалося, я не міг сформулювати, чого прагнув досягнути цією зустріччю. Феншо писав, що мене вб’є, але погроза мене не лякала. Я розумів, що мушу його знайти — ​нічого не скінчиться, доки я цього не зроблю. Це апріорі, перший принцип, загадка віри: я її визнавав і не завдавав собі клопоту вагатися.

У кінцевому висліді, навряд чи я справді збирався його вбити. Кривава візія, що прийшла, коли я був із місіс Феншо, надовго не затрималася, бодай на свідомому рівні. Бувало, що маленькі сценки спалахували перед очима — ​як я душив Феншо, різав його, стріляв йому в серце — ​проте із плином років хто тільки не помирав у мені такими смертями, тож я на них особливо не зважав. Дивувало не те, що я, можливо, хотів убити Феншо, а те, що інколи мені здавалося, наче це він хоче, щоб я його вбив. Таке траплялося тільки раз чи два, і то завжди в моменти, коли я мислив украй тверезо: тоді мені видавалося, що саме в цьому полягала суть його листа. Феншо чекав на мене. Він обрав мене своїм катом і знав, що на мене можна покластися: я роботу зроблю. Може, саме тому я й не збирався цього робити. Владі Феншо наді мною треба опиратися, а не коритися. Потрібно довести, що він мені вже байдужий, це найголовніше: поводитися так, ніби він загинув, хоча він живий. Однак, перш ніж довести це Феншо, я мусив довести це самому собі — ​і сам той факт, що це потребувало доведення, демонстрував, що мені геть не байдуже. Я не міг пустити все на самопас. Я мусив прискорити процес, довести все до кінця. Я сумнівався в собі, тому мусив піти на ризик, випробувати себе найбільшою можливою небезпекою. Вбити Феншо — ​ніщо. Знайти його живим і піти від нього живим — ​ось де справжній виклик.

Листи до Еллен виявилися корисні. На відміну від записників, сповнених розумувань без подробиць, листи були дуже детальні. Феншо, як виглядало, докладав усіх зусиль, щоб розважити і підбадьорити сестру кумедними історіями, а отже, у листах особистих оповідок було більше, ніж деінде. Наприклад, він часто згадував імена — ​університетських друзів, команди судна, французьких знайомих. Нехай на листах не було зворотної адреси, але він часто описував конкретні місця: Бейтаун, Корпус-Крісті, Чарльстон, Батон-Руж, Тампу, різні дільниці Парижа, село на півдні Франції. Для початку цього досить, і кілька тижнів я сидів у себе в кімнаті і складав списки, співвідносячи людей із місцями, місця із часом, час із людьми, креслив карти й календарі, шукав адреси, писав листи. Я шукав зачіпки й перевіряв усе, що давало хоч якусь надію. Я припускав, що хоч у чомусь Феншо мусив проколотися: хтось знає, де він, хтось із минулого його бачив. Певності не було, але це єдиний можливий спосіб почати.

Листи з університету ґрунтовні і щирі — ​описи прочитаних книжок, дискусій із друзями, гуртожитського життя — ​адже передують нервовому зриву Еллен і написані у довірливому дружньому тоні, від якого потім Феншо відмовиться. Наприклад, із судна Феншо вкрай рідко пише про себе, хіба що коли це потрібно для якоїсь байки. Ми бачимо, як він намагається вписатися у нове середовище, грає в карти у салоні танкера з Луїзіани (і виграє), грає у більярд по занюханих барах на березі (й виграє), але пояснює всі успіхи збігом обставин: «Я так боявся зганьбитися, що якимось чудом перевершив себе. Це все, мабуть, адреналін». Описував, як працював понаднормово у машинному відділенні, «спека 60 градусів, хочеш — вір, хочеш — не вір — ​у кросівки стільки поту натекло, що взуття чвакало, ніби я калюжами пройшовся»; як п’яний стоматолог у Бейтауні, штат Техас, вирвав йому зуб мудрості — ​«кров’ю заюшило всю кімнату, а шматки зуба стирчали з діри у яснах ще тиждень». Феншо — ​новенького без особливого статусу — ​спершу перекидали із завдання на завдання. У кожному порту частина членів команди полишала судно й їхала додому, а хтось новий приходив на їхнє місце, і якщо новоприбулим робота Феншо подобалася більше, ніж доступна вакансія, Малий (як його тоді називали) мусив посунутися. Отже, Феншо попрацював і молодшим матросом (драїв і фарбував палубу), і прибиральником (мив підлогу, застеляв ліжка, чистив туалети), і помічником у їдальні (розносив їжу, мив посуд). Саме остання робота виявилася найскладніша, але й найцікавіша, адже життя на судні обертається здебільшого довкола їжі: нудьга допомагає нагуляти апетит, команда буквально живе від їжі до їжі, а в декого навіть виявляється несподівано витончений смак (товсті й неотесані чоловіки оцінювали справи з гордовитою зверхністю французької аристократії XVIII століття). Того дня, коли Феншо потрапив на судно, досвідчений морський вовк дав йому добру пораду: «Тільки не дозволяй нікому сідати тобі на голову. Коли хтось скаржиться на їжу, кажи, щоб стулив пельку. Якщо не затикається, вдай, наче його немає, й обслужи його останнім. Якщо й це не поможе, пообіцяй, що наступного разу наллєш йому в суп холодної води. Чи, ще краще, скажи, що туди помочишся. Покажи їм, хто тут начальник».

Ми бачимо, як Феншо несе капітанові сніданок після лютого нічного шторму при мисі Гаттерас: Феншо кладе грейпфрут, омлет і грінку на тацю, замотує тацю фольгою, тоді рушником в надії, що тарілки не знесе у воду, коли він вийде на капітанський місток (а вітер сягав 110 кілометрів на годину); Феншо дереться вгору драбиною, робить перші кроки місточком, а тоді раптом вітер викидає дикий пірует — ​зухвалий порив підхоплює тацю й тягне його руки вгору, над голову, ніби він тримає примітивний літальний апарат і готується шугнути над воду; Феншо збирає всі сили, щоб стягнути тацю вниз, нарешті притискає її до грудей — ​тарілка якимось чудесним чином не вислизає — ​і крок за крочком із трудом пробирається місточком (крихітна фігурка перед величчю дикої стихії); бозна скільки часу на це йде, але Феншо врешті таки добирається на той край місточка, заходить у рубку, бачить пухкенького капітана за стерном, каже «Ваш сніданок подано, капітане», а стерновий обертається, майже на нього й не дивлячись, і неуважно кидає:

— Дяка, малий. Постав десь там на столику.

Однак не все Феншо веселило. Наприклад, він згадує (без деталей) бійку, яка, схоже, вивела його з рівноваги, і кілька недобрих сценок, які бачив на березі. Наприклад, расистський випадок у барі у Тампі: цілий натовп п’яниць оточує старого чорношкірого чоловіка, який забрів туди у спробі продати великий американський прапор. Перший п’яниця розгорнув прапор і сказав, що зірок на ньому недостатньо — ​«фальшивка цей прапор» — ​а старий заперечував і ледь не на колінах благав про милосердя, коли інші п’яниці стали на бік свого товариша. Закінчилося все тим, що старого виштовхали за двері. Він навзнак упав на тротуар, а п’яні тільки схвально покивали, щось сказали про те, що потрібно будувати безпечний і демократичний світ, та про все й забули. «Ганьба, — ​писав Феншо. — ​Мені соромно за те, що я був там».

Хай там як, більшість листів написано у засадничо жартівливому тоні (один починається так: «Звіть мене Редберном»), і врешті складається враження, наче Феншо зумів собі щось довести. Судно — ​це тільки привід, довільно обрана іншість, спосіб випробувати себе незнаним. Як і з будь-якою формою ініціації, вижити тут — ​значить перемогти. Він із часом обертає те, що спочатку ставили йому на карб — ​гарвардську освіту, належність до середнього класу — ​собі на користь, і під кінець плавання його вже всі визнають місцевим інтелектуалом (не «Малим», а «Професором») і запрошують вирішувати суперечки (хто був 23-м президентом, яке населення Флориди, хто грав на лівому полі у команді «Сан Франциско Джаянтс» у складі 1947 року). До нього звертаються по маловідомі факти, просять допомогти заповнити документи (податкові звіти, анкети для страхування, доповідні про нещасні випадки), хтось навіть просить писати за них листи (такий собі Отіс Смарт попросив Феншо написати 17 любовних листів до його дівчини С’ю-Енн у Дайдо, штат Луїзіана). Суть не в тому, щоб опинитися в центрі уваги, а в тому, щоб вписатися, знайти собі місце. Отже, справжнє випробування полягає в тому, щоб бути, як усі. Щойно він стане, як усі, вже не муситиме картатися своєю окремішністю. Він звільниться — ​не лише від інших, а й від себе. Остаточний доказ цього, думаю, такий: полишаючи судно, він ні з ким не прощається. Він звільнився якогось вечора у Чарльстоні, забрав у капітана свою платню і просто зник. За два тижні по тому він прибуває в Париж.

Два місяці від нього ні слова. А ще три місяці по тому — ​тільки листівки. Короткі загадкові послання, нашкрябані на звороті найбанальніших туристичних панорам: базиліка Сакре-Кер, Ейфелева вежа, Консьєржері. Коли знову починають надходити листи, вони нерегулярні й нічого особливо важливого не сповіщають. Ми знаємо, що на той час Феншо вже поринув у роботу (численні ранні вірші, перша чернетка «Затемнення»), але листи не описують його повсякдення. У його ставленні до Еллен відчувається певна неоднозначність — ​він не хоче уривати з нею контакту, але й не може вирішити, скільки їй розповідати. (А насправді Еллен більшість цих листів не читає. Він надсилає їх на домашню адресу у Нью-Джерсі, де їх, звичайно, відкриває й перлюструє, перш ніж показати доньці, місіс Феншо — ​і найчастіше Еллен їх навіть не бачить. Феншо, я гадаю, знав, що так буде, чи бодай підозрював. Що ускладнює справу, адже, певною мірою, ці листи й не для Еллен писані. У кінцевому підсумку, Еллен — ​не більше, ніж літературний прийом, за допомогою якого Феншо спілкується з матір’ю. Тому вона і гнівається. Адже навіть звертаючись до неї, він може вдати, наче її не помічає). Близько року в листах ідеться виключно про неживі предмети (будинки, вулиці, описи Парижа): вони сумлінно описують побачене і почуте, але присутності самого Феншо майже не відчувається. Потім на сцену поступово виходять його знайомі, листи починають сповзати в байки — ​але історії все одно вирвані з контексту, позірно безтілесні, завислі в повітрі. Наприклад, ми знайомимося зі старим композитором-росіянином на ім’я Іван Вишнєградський, якому вже років під вісімдесят: цей зубожілий вдівець живе сам у обшарпаній квартирці на рю Мадмуазель. «Я бачуся з цим чоловіком частіше, ніж будь-хто інший», — ​заявляє Феншо. А далі — ​ані слова про їхню дружбу, ані натяку на те, про що вони розмовляють. Натомість ретельно описує чвертьтонове фортепіано, яке той тримав у квартирі, — ​величезний інструмент із кількома клавіатурами, який йому зробили у Празі майже 50 років тому, один із трьох таких на цілу Європу — ​а потім більше не згадує кар’єри композитора, натомість робить його героєм історії про холодильник. «Минулого місяця я переїхав на іншу квартиру, — ​писав Феншо. — ​Там був новий холодильник, тож старий я вирішив подарувати Іванові. У нього, як і в багатьох парижан, ніколи не було холодильника — ​він багато років зберігає їжу у ящичку в кухонній стіні. Пропозиція його, здається, потішила, тож я домовився про доставку й заніс пристрій угору сходами за допомогою водія вантажівки. Іван сприйняв прибуття холодильника як важливу подію у своєму житті, тішився, як мала дитина, та все ж я відчув, що якийсь він обережний, ба навіть наляканий, і не знає, чого чекати від цього чужинського предмета. «Він такий величезний», — ​повторював він, доки ми намагалися поставити холодильник на місце, а потім, коли ми його увімкнули й запрацював мотор, — «Стільки шуму». Я запевнив його, що до шуму він звикне, а сучасний прилад суттєво покращить йому життя. Я почувався, як місіонер, великий отець Всезнайко, який відкриває дикунові істинну релігію і тим рятує його душу. Минув десь тиждень, Іван майже щодня дзвонив мені і розповідав, який задоволений холодильником, скільки нових продуктів тепер може купити і тримати дома. А тоді — ​біда. «Здається, він зламався», — ​скорботно сказав він якогось дня. Морозильничок нагорі, виявляється, наповнився льодом, і Іван, не знаючи, як його позбутися, взявся за молоток й позбивав не лише лід, а й дроти нижче. «Любий друже, — ​сказав він, — ​мені дуже прикро». Я сказав, щоб він не переймався, я знайду майстра, й той усе відремонтує. Довга пауза на тому кінці. «Ну, — ​нарешті сказав він, — ​можливо, це й на краще. Шум, розумієш-но. Дуже складно зосередитися. Я стільки років прожив зі своєю скринькою у стіні, так до неї звик. Любий друже, не гнівайся. Боюся, з таким старим, як я, нічого вже не вдієш. Після якоїсь точки у житті змінюватися вже запізно»».

Подальші листи продовжували в тому ж дусі: різні імена, натяки на різні підробітки. Наскільки я міг судити, зароблених на кораблі грошей Феншо вистачило на рік, а потім він давав собі раду, як умів. Здається, певний час перекладав серію книжок про мистецтво; далі є свідчення, що він викладав англійську кільком ліцеїстам; якогось літа, схоже, працював нічним телефоністом у паризькому офісі «Нью-Йорк Таймс» (і бодай це свідчить, що він вільно опанував французьку); потім був цікавенький період, коли він періодично допомагав одному кінопродюсеру редагувати сценарії, перекладати й готувати синопсиси фільмів. Твори Феншо містять обмаль автобіографічних алюзій, проте, на мою думку, певні сцени у «Небувалії» беруть витоки з цього досвіду (Монтаґів дім у розділі 7; Фладів сон у розділі 30). «У цьому чоловіку, — ​писав Феншо про кінопродюсера в одному з листів, — ​мене дивує те, що, хоча його фінансові оборудки з багатіями межують зі злочинними (поводиться, як справжній горлоріз, бреше їм у вічі), з тими, хто переживає непростий період, він доволі люб’язний. Він рідко подає позов на боржників, й замість тягнути до суду, дає їм змогу відпрацювати позики, надаючи певні послуги. Наприклад, його шофер, що кермує білим мерседесом, — ​це зубожілий маркіз. Один старий барон ксерокопіює йому документи. Щоразу, як я приходжу здати роботу, у якомусь куточку знаходиться новий лакей, за завісами ховається черговий старий аристократ, а елеґантний фінансист виявляється хлопчиком на побігеньках. У нього нічого не пропадає. Коли екс-режисер, який жив у кімнаті для челяді на шостому поверсі, минулого місяця вкоротив собі віку, я успадкував його пальто — ​й ношу його відтоді. Воно довге, чорне, майже до литок. У ньому я виглядаю, як шпигун».

Що ж до особистого життя Феншо, то на нього є лише натяки. Бачимо згадку про вечірку, опис майстерні художника, кілька разів прослизає ім’я якоїсь Енн — ​але природа цих зв’язків туманна. Саме це мені і треба. Навівши необхідні довідки й поставивши правильні запитання потрібним людям, я врешті зумів знайти частину цих осіб.

Як не рахувати тритижневої подорожі Ірландією (Дублін, Корк, Лімерик, Слайго), Феншо більш-менш сидів на місці. Остаточну версію «Затемнень» він дописав десь на другому році в Парижі; «Чудеса» і 40–50 коротких віршів — ​на третьому. Це все встановити нескладно — ​адже приблизно тоді Феншо взяв за звичку датувати твори. Досі неясно, коли саме він полишив Париж і поїхав на південь, але, на мою думку, цей момент припадає десь на червень-вересень 1971 року. Листи починають надходити рідше, а записники зводяться до переліків прочитаних книжок («Історія світу» Релі, «Мандри» Кабеси де Ваки). А ось облаштувавшися в заміському будинку, він наводить доволі детальне пояснення, як там опинився. Самі деталі прохідні, але лист оприявнює одну важливу річ: живучи у Франції, Феншо не приховував, що він письменник. Друзі знали про його творчість, тож якщо від когось він це і приховував, то лише від родини. Тут він справді схибив — ​це єдине місце у листах, де він розкрився. «Американці Дедмони, подружжя, з яким я познайомився в Парижі, — ​писав він, — ​наступного року не зможуть побувати у своєму заміському будинку (вони їдуть у Японію). Його вже кілька разів грабували, тож вони не хочуть, аби будинок стояв пусткою — ​й запропонували мені ним заопікуватися. Я не просто не платитиму ренти, а й зможу користуватися їхньою машиною й отримуватиму скромну зарплату (якщо економитиму, на життя вистачить). Мені пощастило. Вони сказали, що хай краще у домі рік сидітиму і писатиму я, ніж його винаймуть незнайомці». Це, може, дрібничка, але коли я дочитав до цього рядка, мені стало легше на душі. Феншо на мить втратив пильність, а раз це сталося один раз, то цілком могло повторитися.

Листи із заміського будинку перевершують решту його епістолярної спадщини як приклади красного письменства. Феншо відточив погляд, його словесний арсенал збагатився, а дистанція між побаченим і описаним мовби скоротилася, ці два акти стали майже тотожні, перетворилися на єдиний неподільний жест. Феншо інтригують ландшафти, й він раз у раз до них повертається, невпинно спостерігає, невпинно змальовує зміни. Його терплячість гідна поваги; і листи, й записники містять пронизливі приклади пейзажного письма, які анітрохи не поступаються вершинним зразкам жанру. Кам’яницю, в якій він жив (зі стінами понад пів метра завтовшки), збудували під час революції: по один бік тягнувся виноградничок, по інший — ​луки, де паслися вівці; за домом ліс (сороки, граки, дикі вепри), а попереду, через дорогу, — ​круча, що вела до села (населення: 40 осіб). Серед хащів на тій же кручі ховається поруйнована капличка, що належала колись тамплієрам. Дрік, чебрець, дуби падуболисті, червона земля, біла глина, містраль: Феншо живе серед них більше року, й поволі вони його змінюють, змушують глибше пускати корені в собі. Я не люблю говорити про релігійний чи містичний досвід (це для мене порожній звук), але все свідчить про те, що цілий цей час Феншо провів на самоті, майже ні з ким не бачачись, ледве відкриваючи рота. Ощадність такого життя його дисциплінувала. Самотність стала проходом до себе, інструментом пізнання. Він був іще доволі юний, але, на мою думку, саме цей період позначає початок його письменницької зрілості. Відтоді його твори вже не перспективні, а довершені, виважені, безпомильно впізнавані. Починаючи з довгого поетичного циклу, написаного у заміському будинку («Основа основ»), й далі до п’єс і «Небувалії» (написаних уже у Нью-Йорку) Феншо у розквіті. Є спокуса шукати у них сліди безумства, яке врешті повернуло його проти себе самого — ​але тексти нічого такого не викривають. Феншо, безперечно, людина непересічна, але хай з якого боку поглянь, цілком розважлива. Повертаючись до Америки восени 1972 року, він, здається, цілком над собою владний.

Перші відповіді надійшли від гарвардських знайомих Феншо. Слово «біографія», здається, відкривало переді мною всі двері, і з більшістю людей вдалося домовитися про зустріч. Я познайомився з його сусідом з першого курсу; з кількома його друзями; з двома-трьома студентками з жіночого Редкліффського коледжу, з якими він зустрічався. Ось тільки нічого з того не вийшло. З усіх, із ким я зустрівся, тільки один сказав щось цікаве. Йдеться про Пола Шіффа — ​це його батько влаштував Феншо на судно. Шіфф став педіатром у окрузі Вестчестер, і ми проговорили у його кабінеті допізна. Була в ньому симпатична мені щирість (невисокий, але завзятий чоловік із м’яким лунким голосом, спокійними очима і волоссям, що вже почало рідшати). Говорив він відкрито, підштовхувати не доводилося. Феншо був важливою постаттю у його житті, й він добре пам’ятав їхню дружбу.

— Я був хлопець старанний, — ​сказав Шіфф. — ​Трудящий, слухняний, але без уяви. Гарварду не вдалося залякати Феншо так, як нас усіх, і, думаю, саме це мене й захоплювало. Він читав більше, ніж усі інші — ​більше поетів, більше філософів, більше романів — ​а ось наука як така його, здається, нудила. На оцінки він не зважав, часто пропускав заняття і жив, як сам собі знав. На першому курсі ми жили на одному поверсі гуртожитку, й він чомусь вибрав мене собі у друзі. Після того я, можна сказати, впав йому на хвоста. Феншо так фонтанував ідеями, що, думаю, від нього я навчився більше, ніж із курсів. Я, мабуть, випхав його на п’єдестал — ​але Феншо мені поміг, і я цього не забуду. Це він навчив мене мислити самостійно, самостійно робити вибір. Якби не він, я б ніколи не став лікарем. Я пішов на медичний, бо він переконав мене робити, що я сам хочу, і за це я йому досі вдячний. Десь на середині другого курсу Феншо сказав, що збирається кинути університет. Це мене анітрохи не здивувало. Кембридж — ​не місце для Феншо, я знав, що йому не сидиться, він не у своїй тарілці. Я поговорив із батьком — ​він тоді представляв профспілку моряків — ​і він знайшов Феншо роботу на судні. Про все швидко домовилися. Феншо не довелося клопотатися з паперами, й за кілька тижнів він знявся з місця. Він мені кілька разів писав, слав принагідно листівки. Привіт, як ти, в такому дусі. Це мене не хвилювало, я тішився, що зумів йому допомогти. Але врешті всі ті добрі почуття мені ще вийшли боком. Роки чотири тому я поїхав у місто. Йду собі по П’ятій авеню, аж раптом — ​Феншо, просто так на вулиці. Я був дуже радий його бачити, здивований і втішений, а він мені заледве слово сказав. Він ніби забув, хто я. Тримався відсторонено, майже грубо. Я буквально силою змусив його взяти мої адресу й телефон. Він пообіцяв подзвонити, але, звичайно, не подзвонив. Я вам так і скажу, це мене дуже засмутило. От сучий син, — ​думав я собі, — ​та за кого він себе має? Він навіть не сказав, чим займається, — ​питання мої пропустив повз вуха, пішов собі. От тобі й університетські роки. От тобі й юнацька дружба, — ​подумав я. Присмак лишився паршивий. Минулого року моя дружина купила його книжку й подарувала мені на день народження. Розумію, це по-дитячому, але я не зважився її відкрити. Вона просто стоїть на полиці, припадає пилом. Дивно, правда ж? Усі розказують, який це шедевр, а я навіть не можу її відкрити.

Це — ​найпромовистіший коментар, який мені вдалося отримати. Побратими Феншо з танкера мали свої байки, але мені від них було мало користі. Наприклад, Отісові Смарту запам’яталися любовні листи, які Феншо писав за нього. Коли я додзвонився йому у Батон-Руж, він про них довго розповідав, навіть зі сміхом цитував вигадані Феншо фразочки («пальчики мої милі, пальчики мої любі», «гарбузиночка ти моя», «моя ти сновидна гріховнице» й таке інше). А найсмішніше от що: доки він слав С’ю-Енн всі ті листи, вона крутила з іншим, і щойно він повернувся додому, заявила, що виходить заміж за його суперника.

— І слава Богу, — ​додав Смарт. — ​Я зустрів С’ю-Енн минулого року, коли навідував рідних, то вона кілограм до ста п’ятдесяти розжиріла. Як жиртяйка з карикатур — ​пре вулицею в оранжевих лосинах, навколо кишать її малі. Я аж засміявся, ага, як ті листи згадав. Феншо мене вічно смішив. Він заведе якусь свою фразочку — ​а я вже по підлозі качаюся, як мавпочка. Шкода, що так вийшло. Шкода, коли хтось таким молодим компостує свій квиток.

Джеффрі Браун, який був на судні помічником кока, став шеф-кухарем ресторану у Х’юстоні. Феншо запам’ятався йому як єдиний білий у команді, що тримався з ним доброзичливо.

— Там непросто було, — ​розповідав Браун. — ​Команда в масі своїй рагулі, які на тебе радше плюнуть, ніж привітаються. А ось Феншо за мене заступався, і не було йому діла, хто що подумає. Коли ми ставали у Бейтауні і таких місцях, то ми разом ішли по барах, по дівках, що вже вийде. Я ті міста знав краще, ніж Феншо, то я йому так і сказав: якщо він хоче йти зі мною, то у звичайні матроські бари нам можна й не потикатися. Я знав, що на мене там буде відкритий мисливський сезон, а мені проблем не треба. Без питань, ​каже Феншо, от ми й пішли у чорний район, узагалі без проблем. Більшість часу на судні було доволі спокійно, нічого такого. Аж потім приходить на пару тижнів один нарваний. Різун його звали, хочте — вірте, хочте — ні: Рой Різун. Такий тупий нафтовик, його врешті викинули з судна, коли головний інженер зрозумів, що він ні бельмеса про двигуни не знає. Він змахлював на тесті, щоб отримати роботу: загалом, саме те, що треба, якщо хочеш підірвати танкер. То от цей Різун був тупий — ​злий і тупий. У нього були татуювання на кулаках, по літері на палець: Л-Ю-Б-О-В на правій руці, З-Л-О-Б-А на лівій. Коли таке гівно бачиш, одразу ясно: треба триматися подалі. Він якось нахвалявся перед Феншо, як він розважався в суботу ввечері в себе вдома, в Алабамі: сидів на пагорбі над трасою і стріляв по машинах. Загалом, з якого боку не поглянь, чарівний кадр. А ще в нього око хворе — ​криваве, щось із ним було не так. Але він і про це похвалявся. Виявляється, його підрізали. У Сельмі, казав він, коли вони жбурляли пляшки у Мартіна Лютера Кінга. Казати зайве, ми з цим Різуном не корєшилися. Він вічно на мене витріщався, і при цьому щось бурмотів собі під ніс і кивав, але я не зважав. Так якийсь час і тяглося. А потім він це спробував при Феншо, і так вийшло, що це було трошки надто гучно, Феншо не міг його проігнорувати. То він спиняється, повертається до Різуна та й каже: «Ти що сказав?» А Різун такий весь крутий, надувається й каже щось типу «Та оце цікавлюся, коли з мавпочкою одружишся, голубок». Ну, Феншо завжди був мирний і добрий, справжній джентльмен, якщо ти розумієш, про що я, так що я нічого такого не чекав. Це як Халк у телевізорі — ​він раптом озвірів. Він розізлився, себто в шал упав, просто-таки не тямився з люті. Схопив Різуна за сорочку й пожбурив об стіну, затис і тримав, дихаючи в обличчя. «Більше такого не кажи, — ​сказав Феншо, і в нього очі горіли. — ​Більше ніколи такого не кажи, а то вб’ю». І коли він це сказав, якось вірилося. Він був готовий убивати, й Різун це розумів. «Та жартую я, — ​забелькотів він, — ​просто пожартував». І на тому все скінчилося, раз — ​і все. Це зайняло кілька секунд. А за два дні по тому Різуна звільнили. На щастя. Якби він лишився на довше, хтозна, що сталося б.

Я отримав десятки таких розповідей — ​у листах, по телефону, з інтерв’ю. Так тривало місяцями, з кожним днем матеріали розросталися, розповзалися в геометричній прогресії, зв’язки накопичувалися, мережа контактів урешті зажила своїм життям. Це був безмежно голодний організм, і я врешті зрозумів, що, дай йому волю — ​й він розростеться до розміру світу. Кожне життя торкається іншого, а те — ​наступного, і дуже швидко зв’язки стають незчисленні, незлічимі. Я довідався про товсту жінку у маленькому луїзіанському містечку; про ненормального расиста з татуюваннями на пальцях і незбагненним іменем. Я дізнався про десятки людей, про яких раніше не чув, — ​і всі вони були частиною життя Феншо. Може, воно й незле. Можна сказати, цей надмір інформації свідчив, що кудись я таки просуваюся. Врешті я перетворився на детектива, й моя робота в тому й полягала, щоб шукати докази. Я мусив знайти єдино правильний курс серед мільйонів випадкових деталей, мільйонів хибних здогадів. Але, по суті, нічого я поки не знайшов. Ніхто з них не бачився-не чувся з Феншо вже багато років, і якщо я не готовий сумніватися в кожному їхньому слові й почати розслідування щодо всіх співрозмовників, доводиться припускати, що вони кажуть правду.

Мені здається, зводилося все до питання методу. У певному сенсі, я вже й так знав усе, що можна дізнатися про Феншо. Нові відомості не додавали нічого важливого, не підважували того, що я вже знав. Інакше кажучи, Феншо, якого я знав, — ​це не той Феншо, якого я шукав. Десь відбувся злам — ​раптовий, непоясненний — ​і те, що розповідали мені різні люди, його не пояснювало. У кінцевому висліді, їхні свідчення тільки підтверджували: те, що сталося, статися не могло. Феншо добрий, Феншо жорстокий — ​це давні історії, їх я напам’ять знаю. Я ж шукав щось нове, щось, що навіть помислити не міг: цілковито ірраціональний акт, що прямо суперечив би його вдачі, перекреслював би все, що Феншо собою являв, перш ніж зникнути. Я кидався у незнане, проте щоразу, як приземлявся, розумів, що опинився на знайомому ґрунті, оточений достеменно знаними фактами.

Що далі я заходив, то більше звужувалися можливості. Може, це й на краще, не знаю. Єдине, що я знав напевно: з кожною поразкою мені лишається на один напрям пошуків менше. Минали місяці, більше місяців, ніж мені хотілося б визнати. Лютий і березень я присвятив пошукам Квінна, приватного детектива, який працював на Софію. Як не дивно, я не знайшов його й сліду. Здається, він кинув цей бізнес — ​ані в Нью-Йорку не працював, ані ніде інде. Певний час я переглядав повідомлення про нерозпізнані тіла, опитував працівників міських моргів і шукав його родину — ​і все марно. Я навіть був готовий винайняти іншого приватного детектива, щоб його знайти, але вирішив цього не робити. Досить із мене одного зниклого, вирішив я, поступово зуживаючи всі можливості, які мені лишалися. У середині квітня лишився останній шанс. Я почекав ще кілька днів у надії, що пощастить, але нічого не сталося. Вранці 21-го числа я нарешті зайшов у туристичну агенцію й купив квиток до Парижа.

Вилетіти я мусив у п’ятницю. У вівторок ми з Софією пішли купувати магнітофон. Одна з її молодших сестер збиралася переїхати у Нью-Йорк, і ми вирішили подарувати їй наш старий магнітофон. Ми вже кілька місяців хотіли його замінити, а тепер нарешті з’явився привід пошукати новий. Отже, у вівторок ми поїхали в центр, купили магнітофон і потягли на таксі додому. Ми поставили прилад туди ж, де стояв старий, а старий поклали у нову коробку. Добре вигадали, — ​подумали ми. Карен мала приїхати у травні, тож тим часом магнітофон треба десь тримати. Отоді і виникла проблема.

У нас, як і в більшості нью-йоркських квартир, простір для зберігання мотлоху обмежений — ​і, здається, вичерпався. Остання надія лишалася на комірчину у спальні, але підлогу там і так укривав шар ящиків — ​три вглиб, два заввишки, чотири по діагоналі — ​а на полицях місця не лишалося. У ящиках лежали речі Феншо (одяг, книжки, різний дріб’язок), відколи ми в’їхали. Ані Софія, ані я не вигадали, що з ними робити, коли вона збирала речі на старій квартирі. Ми не хотіли, щоб у новому житті нас оточували нагадування про Феншо, проте водночас і викинути їх наче неправильно. Коробки в комірчині — ​це компромісне рішення, і ми врешті навіть перестали їх помічати. Вони стали частиною домашнього ландшафту, як зламана паркетина під килимком у вітальні, як тріщина у стіні над ліжком, невидима у плині повсякдення. А тепер, коли Софія прочинила двері комірчини й зазирнула всередину, гумор у неї раптом змінився.

— Досить, — ​сказала вона, присідаючи перед комірчиною. Вона згребла одяг, який ми скидали на коробки, й заклацала вішаками, роздратовано розсовуючи те, що висіло. Цей раптовий спалах гніву, здається, був скерований радше проти неї самої, ніж проти мене.

— Чого досить? — ​Я стояв по інший бік ліжка й дивився їй у спину.

— Цього всього, — ​сказала вона, жбурляючи коробки навсібіч. — ​Досить із мене Феншо, досить його коробок.

— Що ти збираєшся з ними зробити? — ​Я сів на ліжко і став чекати на відповідь, але вона нічого не сказала. Я перепитав: — ​Що ти збираєшся з ними зробити, Софіє?

Коли вона обернулася до мене, я зрозумів, що вона ось-ось заплаче.

— Яка користь із комірчини, якщо ми нею навіть користатися не можемо? — ​Голос у неї тремтів, вона втрачала контроль. — ​Він же мертвий, так? А якщо він мертвий, то нащо нам увесь… увесь оцей… — ​вона жестикулювала, підбираючи слово, — ​мотлох? Ми ніби з трупом живемо.

— Якщо хочеш, я подзвоню в Армію порятунку, хай забирають, — ​сказав я.

— Дзвони негайно. Доки ми тут різного не наговорили.

— Подзвоню. Тільки давай спочатку відкриємо коробки і все переберемо.

— Ні. Я хочу, щоб усе забрали негайно.

— Одяг хай забирають, — ​сказав я. — ​А книжки я ще хочу потримати. Я збирався скласти список і перевірити, чи нема там нотаток на полях. Я за пів години впораюся.

Софія зиркнула на мене з недовірою.

— Ти що, правда нічого не розумієш? — ​спитала вона. А тоді встала, і з її очей таки покотилися сльози, дитячі, нестримні, вони стікали щоками, а вона їх наче й не помічала. — ​Я більше не можу до тебе пробитися. Ти просто не слухаєш, що я кажу.

— Я роблю все, що можу, Софіє.

— Неправда. Ти так думаєш, але це неправда. Невже ти не розумієш? Ти повертаєш його до життя.

— Я книжку пишу. Це просто книжка, та й усе. Якщо не ставитися до цього серйозно, то як же я її закінчу?

— Але ж це не все. Я знаю, я відчуваю. Якщо ти хочеш, щоб наша родина заціліла, він мусить бути мертвий. Невже ти не розумієш? Навіть якщо він живий, він мусить стати мертвий.

— Ти про що? Звичайно, він мертвий!

— Це ненадовго, якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі.

— Але ж це ти мене підштовхнула. Це ти хотіла, щоб я написав книжку.

— Це було сто років тому, любий. Я так боюся тебе втратити. Я цього не переживу.

— Я вже закінчую, обіцяю. Ця подорож — ​останній крок.

— І що тоді?

— Побачимо. Не можу сказати, у що я влажу, доки не влізу.

— Оцього я й боюся.

— Поїхали зі мною.

— У Париж?

— У Париж. Ми можемо поїхати втрьох.

— Не варто, коли ми в такому стані. Їдь сам. Бодай повернешся лише в тому разі, якщо справді цього захочеш.

— Що значить «якщо»?

— Те і значить. «Якщо». «Якщо ти повернешся».

— Ти серйозно?

— Серйозно. Якщо так триватиме і далі, я тебе втрачу.

— Не говори такого, Софіє.

— Не можу не говорити. Ти, вважай, уже майже зник. Інколи мені здається, що ти розчиняєшся в мене на очах.

— Нісенітниці.

— Ти помиляєшся. Ми добігаємо кінця, милий, а ти цього навіть не помічаєш. Ти зникнеш, і я більше ніколи тебе не побачу.