Оповідки Еви Луни

Двоє слів

У неї було дивне ім’я — Беліса Крепускуларіо, яке дісталося їй не під час хрещення і не завдяки інтуїції її матері: вона сама шукала й таки знайшла його і примірила до себе. Вона продавала слова. Блукала світом, ходила по ярмарках і базарах, ставила там полотняний намет на чотирьох тичках, під яким ховалася від сонця й дощу, приймаючи клієнтів. Їй не доводилося вихваляти своє ремесло, бо вона сходила безліч доріг, і всі її знали, дехто роками чекав на її появу, тож, коли Беліса Крепускуларіо з’являлася в селищі з клунком під пахвою, люди ставали в чергу біля її намету. Торгувала за твердою ціною. За п’ять сентаво продавала вірші напам’ять, за сім — поліпшувала якість снів, за дев’ять — складала листи закоханим, за дванадцять — навчала найновіших прокльонів на голови непримиренних ворогів. За п’ятнадцять сентаво нашіптувала на вухо заповітне слово, здатне розвіяти тугу. Звісно, слово було не одне для всіх, а то це стало◦б загальним ошуканством. Кожен одержував своє, певний, що більш ніхто в цілому світі, й навіть далі, не скористається ним.

Беліса Крепускуларіо була п’ятою дитиною в родині, такій великій і бідній, що для всіх діточок вже й імен не вистачало. Вона народилася й росла в посушливій місцині й до дванадцяти років нічого не вміла, мала лише хист терпіти лютий голод і довічну спрагу. В◦рік нескінченної посухи поховала чотирьох братів, а коли надійшла її черга, вирішила податися краще на узбережжя, щоб спробувати дорогою обдурити смерть. І їй таки пощастило, ба більше: поблизу моря, на околиці якогось обпаленого сонцем села вітер жбурнув до її ніг клаптик газети, і вона побачила на ньому слова. Дівчина підняла пожовклий папірець і довго вдивлялася в нього, не в змозі збагнути його призначення, та зрештою цікавість виявилася сильнішою за сором’язливість. Звернулася до чоловіка, котрий мив коня в рівчаку, де перед тим вона втамовувала спрагу.

— Це — спортивна сторінка місцевої газети. — Неуцтво дівчини нітрохи не здивувало чоловіка, бо в тих краях освічених людей було дуже мало.

Відповідь спантеличила Белісу, та вона не хотіла здатися надокучливою й запитала лише, що то за схожі на мушині сліди цяточки, які всіяли весь папірець.

— Це, дівчинко, слова. Тут сказано, що Фульхенсіо Бородань нокаутував Чорного Сажотруса у третьому раунді.

Того дня Беліса Крепускуларіо збагнула, що слова живуть вільно й безладно, мов птахи, і людина з головою на плечах може їх ловити й продавати. Вона обдумала своє становище й дійшла висновку, що не зможе заробляти на хліб інакше, ніж ставши повійницею чи прислужницею на кухні в якогось багача. Продавати слова здалося їй щасливою можливістю, і відтоді вона почала ловити їх, приручати і пропонувати покупцям, які спочатку дивувались, а потім раділи, оцінивши на ділі покупку. Отож Беліса знайшла собі ремесло, і будь-яке інше її не цікавило. Роками продавала свій крам, не здогадуючись, що слова можна ще й писати. Дізнавшись про це, вона зрозуміла, що її професія криє в собі невичерпні можливості, і заплатила двісті песо дзвінкою монетою священикові, який навчив її читати та писати, а за десять песо, що в неї лишилися, купила тлумачний словник. Перечитала його від початку до кінця, а тоді жбурнула в болото, бо не хотіла дурити людей, пропонуючи їм слова в обгортці.

Одного серпневого ранку вона саме сиділа під наметом і продавала слова справедливості старигану, який уже одинадцять років домагався пенсії, коли це на майдані з’явилися люди Полковника на чолі з Мулатом, відомим у всій окрузі тим, що вправно орудував кинджалом і був відданий своєму командирові. Всіх наче вітром змело. Кинулися врозтіч кури, чкурнули чимдуж собаки, дременули жінки зі своїми дітлахами — і на всьому базарі не лишилось жодної живої душі, крім Беліси Крепускуларіо, яка ніколи доти не бачила Мулата й щиро здивувалася, коли той попрямував до неї.

— Це ти продаєш слова? — тицьнув у неї канчуком.

— До ваших послуг, — озвалася вона.

Не встигла Беліса й рота стулити, як солдати підскочили до неї, повалили намет, розбили чорнильницю, підхопили її, мов тюк, і посадили на коня позаду Мулата. Кавалькада чвалом рушила на південь.

Беліса Крепускуларіо мало не знепритомніла від трусанини, коли вершники нарешті спинилися, і чотири дужі руки опустили її на землю. Хотіла була схопитися на ноги і гордо підвести голову, але сили полишили її — вона зомліла й, зітхнувши, поринула в щасливий сон. Прокинулася за кілька годин, її розбудив якийсь шурхіт — нові, невідомі звуки ночі в чистому полі. Спробувала визначити їх, подумки знайти для них індіанські слова, однак не встигла цього зробити, бо, розплющивши очі, побачила перед собою Мулата: той нетерпляче дивився на неї.

— Нарешті ти прокинулася, жінко, — він подав їй баклагу з горілкою, щоб вона випила ковток і прийшла до тями.

Беліса запитала, чого це з нею так брутально повелися, й у відповідь почула, що вона потрібна Полковникові. Мулат дозволив їй ополоснути обличчя і негайно відвів туди, де в напнутому поміж двох дерев гамаку спочивав чоловік, який наганяв жах на всю околицю. Вона не бачила його обличчя, затіненого листям і потемнілого за багато років бандитського життя, однак із того, як поштиво поводився Мулат, зрозуміла, що воно мало бути страшним. Тож неабияк здивувалася, почувши лагідний, мелодійний, просто-таки «професорський» голос.

— Це ти продаєш слова?

— До ваших послуг, — пробелькотіла Беліса, силкуючись у темряві розгледіти чоловіка.

Він звівся на ноги, і смолоскип, якого тримав Мулат, нарешті освітив Полковника. Жінка побачила його темну шкіру, агатові очі пуми і в ту◦ж мить збагнула, що перед нею — найсамотніша в світі людина. Його слова підтвердили це припущення: Полковник хотів стати президентом. Йому набридли безглузді війни й поразки, що, як не крути, перемогами не були. За довгі роки він звик спати просто неба, де його нещадно кусали москіти, звик харчуватися ігуанячими яйцями та юшкою з вужів, а в дощові дні накульгував на одну ногу, бо носив у стегні, мов коштовний камінь, кулю, яка в негоду нагадувала про себе. Однак не ці дрібниці збудили в ньому бажання змінити життя. Найнестерпніше було бачити переляк в очах людей. Він хотів в’їжджати в селища крізь тріумфальні арки, хотів, щоб його зустрічали прапорами й свіжими квітами. Йому набридло бачити, як тікають від нього чоловіки, як скидають вагітні жінки й плачуть діти. Ось чому він вирішив стати президентом. Мулат підмовляв його рушити на столицю, увірватися до палацу й захопити уряд, як вони доти, не питаючи дозволу, хапали багато чого, — але Полковник не бажав перетворюватися на тирана. Це не принесло◦б йому народної любові. Його план полягав у тому, щоб стати на чолі країни внаслідок волевиявлення народу на президентських виборах у грудні.

— Для цього я мушу виступати як кандидат. Ти можеш продати мені слова для промови? — запитав Полковник Белісу Крепускуларіо.

До неї зверталися з усілякими проханнями, та жодне з них не було таке складне, як це. Проте їй забракло мужності відмовити йому: боялася, що Мулат вжене кулю поміж очей або — ще гірше — Полковник розридається. До того◦ж вона хотіла допомогти йому, бо це вперше в своєму жіночому житті Беліса Крепускуларіо відчула, як по тілу розливається тепло, її охопило невимовне бажання доторкнутися до цього чоловіка, обійняти його, притиснути до себе — тепер вона вже напевне знала, що закохалася.

Цілу ніч і половину наступного дня гендлярка словами добирала в своєму репертуарі найточніші вирази й звороти для президентської промови. Мулат стеріг її, не зводячи погляду зі струнких ніг і дівочих грудей. Вона відкинула суворі, сухі слова, і надто пишномовні, і заяложені від частого вживання, і безглузді обіцянки, і облудні слова, залишаючи тільки такі, що здатні безпомильно впливати на розум чоловіків і почуття жінок. Скориставшись знаннями, придбаними у священика за двісті песо, вона написала промову на клаптику паперу і знаками показала Мулату, щоб той розв’язав мотузку, якою прип’яв її за ногу до дерева. Її знову провели до Полковника, і вона, побачивши його, відчула, як і тоді, поклик любові. Беліса подала папірця і довго чекала, поки Полковник розглядав його.

— Що тут написано? — нарешті запитав той.

— Ви не вмієте читати?

— Я вмію воювати, — відказав Полковник.

Тоді вона тричі перечитала вголос промову, щоб він запам’ятав її, а коли скінчила, завважила, що солдати, які скупчилися довкола, плачуть, а жовті очі в Полковника блищать від захвату. Він був певен, що після таких слів президентське крісло дістанеться йому.

— Якщо хлопці, прослухавши тричі, не перестають плакати, це те, що треба, — озвався Мулат.

— Скільки я тобі винен, жінко? — запитав Полковник.

— Один песо, тобто сто сентаво, Полковнику.

— Небагато. — Він розстебнув замшевого гаманця з рештками від останньої здобичі.

— Крім того, ви маєте право на два таємних слова, — промовила Беліса Крепускуларіо.

— Як це?

Беліса заходилася пояснювати, що за кожні п’ятдесят сентаво, які платить клієнт, вона винагороджує його одним спеціальним словом, здатним розвіяти тугу. Полковник здвигнув плечима. Винагорода не цікавила його, але він не хотів бути нечемним з людиною, яка йому так прислужилася. Беліса неквапно ступила до складаного стільця, де сидів Полковник, і схилилася над ним, щоб подарувати йому свої слова. І тоді він відчув дух дикої звірини, що йшов од цієї жінки, полум’я її стегон, нестерпний дотик її волосся і пахощі м’яти з її вуст, коли вони шепотіли йому на вухо ті два таємних слова, на які він мав право.

— Ось ваші слова, Полковнику. — Вона знову відступила на кілька кроків. — Можете скористатися ними, коли забажаєте.

Мулат вивів Белісу на дорогу, не спускаючи з неї погляду заблудлого собаки, та коли простягнув руку, щоб торкнутися жінки, вона спинила його зливою слів, і він таки злякався, гадаючи, що то — якесь невідворотне прокляття.

Впродовж вересня, жовтня та листопада Полковник стільки разів виголошував свою промову, що якби вона складалася не з таких надзвичайних і надійних слів, то давно◦б уже розсипалася на порох. Він об’їздив усю країну, зупиняючись у найглухіших кутках, де лише смітники вказували на те, що тут живуть люди, і вмовляв виборців голосувати за нього. Поки він говорив, вибравшись на встановлений посеред майдану поміст, Мулат і його люди замітали вулиці, лагодили маківки церков, роздавали дітям карамельки й золотими літерами малювали Полковникове ім’я на стінах осель. Після промови вояки запускали яскраві петарди, залишаючи по собі сповнену сподівань пам’ять, яка ще багато днів висіла в повітрі, наче слід комети. Невдовзі Полковник став найпопулярнішим серед кандидатів. Це було небачене видовище — чоловік, який узявся хтозна-звідки і вплив якого поширився по всіх усюдах, змушуючи битися серце вітчизни. Преса вчепилася в Полковника. Звідусіль приїздили журналісти, щоб узяти в нього інтерв’ю, а кількість ворогів зростала, зробившись мірилом його теперішньої могутності.

— Усе гаразд, Полковнику, — підсумував Мулат на восьмому тижні тріумфу.

Проте кандидат його не чув. Він усе повторював два таємних слова, і це траплялося дедалі частіше. Полковник промовляв їх, коли душу огортав смуток, шепотів уві сні, з ними сідав на коня, згадував їх перед тим, як виголосити свою знамениту промову, й дивувався, відчувши раптом їхній присмак. І щоразу, коли ці двоє слів спливали у його пам’яті, Полковник знову відчував дух дикої звірини, полум’я стегон, нестерпний дотик волосся, пахощі м’яти, поки він кінець кінцем не став схожим на сновиду. І тоді його люди збагнули, що їхній ватаг ще, чого доброго, помре, перш ніж сяде в президентське крісло.

— Яка чортівня тебе мучить, Полковнику? — не раз запитував Мулат, поки той нарешті зізнався, що причина його гнітючого настрою — двоє слів, які закарбувалися в серці.

— Скажи мені їх, може, тоді вони втратять владу над тобою, — запропонував Мулат.

— Не скажу, вони — мої, — заперечив Полковник.

Не годен бачити, як ватаг з дня у день сохне, Мулат закинув за спину гвинтівку й подався шукати гендлярку словами. Він натрапляв на її сліди по всій країні, поки нарешті вздрів Белісу під наметом, де вона робила свою справу. Мулат постав перед нею з гвинтівкою навпереваги:

— Поїдеш зі мною.

Вона цього чекала. Взяла чорнильницю, згорнула полотнину, що правила їй за намет, накинула на плечі шаль і мовчки вибралася на коня. За всю дорогу ці двоє не обмінялися навіть жестом. На третій день Мулат дістався табору і, супроводжуваний вояками, привів жінку до кандидата в президенти.

— Поверни їй слова, Полковнику, а вона нехай поверне тобі мужність, — Мулат приставив гвинтівку до потилиці полонянки.

Полковник і Беліса Крепускуларіо довго дивились одне на одного, і тоді вояки збагнули, що звільняти їхнього ватага від тих двох клятих слів уже запізно, бо всі бачили, як полагіднішали хижі очі пуми, коли жінка з поважним виглядом ступила ближче й узяла Полковника за руку.