Оповідки Еви Луни

Якщо ти зворушиш моє серце

Амадео Перальта виховувався у ватазі свого батька й зрештою зробився шибайголовою, як усі чоловіки в його родині. Батько вважав, що навчання створене для педиків; «щоб бути в житті переможцем, потрібні не книжки, а зважливість і хитрість», — часто повторював він, тож тримав синів у шорах. Однак із часом зрозумів, що світ дуже швидко змінюється і справи слід будувати на більш надійному ґрунті. Доба безтурботного злодійства поступилася місцем корупції та вигадливому здирництву, настав час по-сучасному розпоряджатися капіталом і покращити власний імідж. Тож він зібрав синів і велів їм заприятелювати із впливовими особами та навчитися вести справи законно, щоб і далі безкарно гараздувати. А◦ще старий порадив синам пошукати наречених серед найшляхетніших родин в окрузі, мовляв, можливо, їм вдасться відмити ім’я Перальти від стількох брудних і кривавих плям. На той час Амадео виповнилося вже тридцять два роки, він мав укорінену звичку зваблювати дівчат, а потім їх кидати, тож думка про шлюб не припала йому до душі, однак він не наважився суперечити батькові. Амадео почав залицятися до доньки одного землевласника, шість поколінь родини якого жили в цих краях. Попри сумнівну славу кавалера, дівчина згодилася, бо була не надто привабливою та боялася залишитися одиначкою. І обоє почали надокучливий провінційний ритуал женихання. Почуваючись незграбним у білому полотняному костюмі та наваксованих черевиках, Амадео щодня навідувався до дівчини й сидів під пильним поглядом майбутньої тещі чи якоїсь тітоньки, і поки сеньйорита частувала його кавою та тістечками з гуаяви[2], крадькома позирав на годинник, вичікуючи слушної миті, щоб попрощатися.

За кілька тижнів перед весіллям Амадео Перальті довелося поїздити провінцією в справах. Так він добувся до Агуа Санти, однієї з тих місцин, де ніхто не залишається й назву якої подорожні рідко коли можуть згадати. У годину післяобіднього відпочинку Амадео їхав вузькою вуличкою, клянучи спеку й застояний у повітрі солодкуватий запах мангового мармеладу, коли раптом почув чистий, наче дзюрчання струмка серед каміння, звук, що долинав із непоказного будиночка з облупленими через сонце та дощі стінами, як майже всі тамтешні оселі. За гратчастою загорожею Амадео розгледів вимощену темною кам’яною плиткою галерею із побіленими стінами, далі подвір’я, а ще далі дівчину, котра, сидячи навпочіпки на землі, тримала на колінах цитру зі світлого дерева. Якусь мить Амадео дивився на неї.

— Гей, дівчино, — гукнув нарешті. Та підвела голову, й, попри відстань, він розрізнив здивовані очі та боязку посмішку на ще дитячому личку. — Ходімо зі мною, — чи то наказав, чи то попросив Амадео пересохлими губами.

Дівчина вагалася, останні ноти зависли в повітрі, немов знаки запитання. Перальта знову покликав її, вона підвелася й підійшла ближче; він просунув руку крізь металеве пруття загорожі, натиснув на клямку, відчинив хвіртку й узяв дівчину за руку, водночас переповідаючи їй увесь свій джиґунський репертуар, присягаючись, буцімто бачив її в снах, шукав її все життя, мовляв, тепер він не може просто відпустити її, бо вона жінка його долі, — втім, Амадео міг◦би й не розводитися про все це, бо перед ним була простодушна дівчина, яка не розуміла сенсу його слів, хоча, можливо, її зачарував його голос. Ортенсії щойно виповнилося п’ятнадцять, її тіло було готове до перших обіймів, хоча вона цього не знала й не розуміла, що це за неспокій і трепет народжуються в її душі. Амадео з такою легкістю усадив її в свою автівку й відвіз на якийсь пустир, що через годину геть забув про дівчину. Не згадав її й тоді, коли за тиждень, подолавши відстань у сто сорок кілометрів, охоплена любовною лихоманкою дівчина раптом переступила поріг його дому: вона була в жовтому бавовняному сарафанчику й альпаргатах[3], з цитрою під пахвою.

Через сорок сім років, коли Ортенсію витягли з ями, де вона тулилася похована живцем, і з усієї країни з’їхалися журналісти, щоб її сфотографувати, жінка вже не пам’ятала ні свого імені, ні як вона туди потрапила.

— Чому ви тримали її, наче якусь звірину? — напосідали репортери на Амадео Перальту.

— Бо мені так запраглося, — спокійно відповів той. У свої вісімдесят років він був, як завжди, при тямі, проте не розумів, чому зчинився такий гармидер через подію, яка сталася давним-давно.

Амадео не збирався нічого пояснювати. Він був главою роду, мав правнуків і владний голос, ніхто не наважувався дивитись йому у вічі, і навіть священики, вітаючись із ним, схиляли голови. За довге життя він збільшив успадковані від батька статки, заволодів усіма землями, що простягалися від руїн іспанської фортеці аж до кордонів держави, а потім зробив політичну кар’єру, завдяки якій став наймогутнішим орударем в окрузі. Взяв шлюб із потворною донькою землевласника, мав із нею дев’ятеро законних дітей, а з іншими жінками бозна-скільки байстрюків, але не пам’ятав жодної з них, бо його серце виявилося непридатним для любові. Єдиною, кого він не міг зовсім позбутися, була Ортенсія, яка застрягла в його свідомості, наче кошмарний сон. Після недовгих любощів у траві на пустирі, Амадео повернувся додому, до своєї роботи й прісної нареченої з шанованої родини. Це Ортенсія шукала його, аж поки врешті знайшла, це вона перепинила його й учепилася в його сорочку з несамовитою покірливістю рабині. «Оце так халепа, — подумав він тоді. — Я от-от маю урочисто взяти шлюб, а ця божевільна стає мені поперек дороги». Вирішив спекатися її та, коли глянув на дівчину в жовтому вбранні, із благанням в очах, зрозумів, що було◦б безглуздям не скористатися з такої нагоди, й надумав сховати її, поки знайде якийсь вихід.

Ось так, майже випадково, Ортенсія опинилася в підвалі старої цукроварні родини Перальта, де залишалася похованою живцем майже все життя. Це було просторе, вологе, темне приміщення, задушливе влітку та холодне вночі в пору посухи: там стояли якісь старі меблі та лежав матрац. Амадео Перальта не мав часу облаштувати все краще, хоча іноді плекав надію зробити з дівчини коханку, на кшталт героїнь східних казок: загорнуту в легку накидку, серед павиного пір’я, парчевих стрічок, світильників із кольорового скла, позолочених меблів на гнутих ніжках і ворсистих килимів, по яких він ступатиме босоніж. Можливо, він так◦би й учинив, якби дівчина нагадала про його обіцянки, проте Ортенсія скидалася на нічного птаха, одного з тих сліпих гуахаро, що селяться в глибині печер: вона потребувала лише трохи їжі та води. Жовтий сарафанчик розлізся просто на ній, і вона залишилася голою.

— Він любить мене, він завжди мене любив, — мовила, коли сусіди витягли її назовні. За багато років затворництва Ортенсія розучилася говорити, і голос вихоплювався з неї уривчастий, наче передсмертне хрипіння.

В◦перші тижні Амадео проводив з нею в підвалі багато часу, вдовольняючи хіть, що здавалася йому невичерпною. Боючись, що її можуть виявити, і ревнуючи дівчину навіть до власних очей, він не хотів виводити її на світ Божий, і тільки слабке проміння проникало сюди через душник. У пітьмі чуття бентежилися, шкіра палала, а серце скидалося на голодного краба. Запахи й смаки загострювалися до межі. Торкаючись одне одного в темряві, вони проникали в єство партнера, занурювалися в його найпотаємніші думки. Їхні голоси тут багаторазово відлунювали, стіни відбивали їхній шепіт і цілунки. Підвал перетворився на закорковану сулію, де вони борсалися, мов пустотливі близнюки, пливучи в амніотичній рідині, — два набубнявілі нерозважні створіння. Якийсь час вони блукали в цілковитій близькості, яку сплутали з любов’ю.

Коли Ортенсія спала, коханець виходив у пошуках якоїсь їжі і, перш ніж вона прокидалася, повертався, готовий знову її обіймати. Вони мали◦б кохатися так, знеможені пристрастю, до самісінької смерті, поглинаючи одне одного чи палаючи, як подвійний смолоскип, однак цього не сталося. Натомість сталося найбільш очікуване та буденне, найменш величне. Не минуло й місяця, а Амадео Перальті вже набридли забави, що почали повторюватися, і його думки зайняло те, що існувало по інший бік цієї печери. Настав час повертатися в світ живих і знову взяти стерно долі в свої руки.

— Зачекай мене тут, дівчинко. Я йду, щоб зробитися дуже багатим. Принесу тобі королівські подарунки, плаття та коштовності, — сказав їй, прощаючись.

— Я хочу мати дітей, — озвалася Ортенсія.

— Дітей ні, а от ляльки, будь ласка.

У наступні місяці Перальта забув про плаття, коштовності та ляльок. Навідувався до Ортенсії щоразу, коли згадував про неї, не завжди, щоб кохатися, іноді лише задля того, аби послухати, як та грає на цитрі якусь старовинну мелодію; йому подобалося дивитися, як, схилившись над інструментом, вона перебирає струни. Часом він так квапився, що не встигав перемовитися з нею ані словом; наповнював її глеки водою, залишав сумку з харчами та йшов. Якось, коли цілих дев’ять днів забував це зробити, а після знайшов її напівмертвою, Перальта збагнув, що треба підшукати когось, хто◦б допомагав йому опікуватися бранкою, бо сам він через сім’ю, постійні роз’їзди, бізнес і громадські обов’язки був надзвичайно зайнятий. У цьому йому прислужилася одна відлюдькувата індіанка. Вона зберігала ключ і регулярно заходила прибрати в підвалі й зішкрябати з тіла Ортенсії луску, що наростала наче ніжна й бліда, майже непомітна неозброєному оку флора й відгонила перегорнутою землею та запустінням.

— Невже вам не було шкода цієї жінки? — запитали в індіанки, коли затримали й її, звинувативши в пособництві у викраденні, однак та нічого не відповіла, лише глянула незворушно з-під лоба й чвиркнула почорнілу від тютюну слину.

Ні, їй не було шкода, індіанка гадала, що дівчині подобається жити рабинею, а отже, вона або почувається щасливою, або від народження не сповна розуму, тож — як багато кого в цьому стані — її краще тримати під замком, ніж випускати на вулицю, де вона наражатиметься на кпини й небезпеки. Ортенсія не допомогла своїй тюремниці змінити думку про себе: вона жодного разу не поцікавилася тим, що відбувалося назовні, не намагалася вийти подихати свіжим повітрям й ні на що не нарікала. До того◦ж бранка не здавалася знудженою; її мозок зупинився в якійсь точці дитинства, й самотність зрештою перестала їй дошкуляти. Вона насправді перетворилася на підземну істоту. У цій могилі її чуття загострилися, Ортенсія навчилася бачити невидиме, її оточували химерні духи, що вели її за руку іншими світами. Поки її тіло щулилося в кутку, вона, мов фотон, никала зоряним простором, живучи в своєму темному краю, за межею розуму. Якби мала люстро, щоб глянути на себе, власний вид нажахав◦би її, та оскільки вона не могла себе бачити, то й не помічала свого розладу, не відала ані про луску, що наростала на шкірі, ані про гусінь, що оселилася в її довгих космах, ані про сірі хмари, що вкрили її помертвілі очі, яким надто довго доводилося вдивлятися в морок. Вона не відчула, як її вуха виросли, щоб уловлювати навіть найслабші й найвіддаленіші звуки зовнішнього світу: дитячий сміх під час шкільної перерви, балабольчик продавця морозива, цвірінькання птахів, дзюрчання річки. Не завважила вона ані того, що її ноги, колись стрункі та міцні, зігнулися, бо так було зручніше нерухомо сидіти чи повзти, ані що нігті на ногах виросли, наче пазурі якоїсь звірини, кості перетворилися на скляні трубочки, живіт запав, а на спині випнувся горб. Тільки руки зберегли форму та розмір, зайняті весь час вправами на цитрі, хоча пальці вже не пам’ятали завчених мелодій, а натомість видобували з інструмента плач, неспроможний вирватися з грудей. Здаля Ортенсія нагадувала сумну ярмаркову мавпу, а зблизька викликала невимовний жаль. Вона не мала жодної гадки про ці прикрі зміни, її пам’ять зберігала власний образ незмінним, вона залишалася тією◦ж дівчиною, котру востаннє бачила відбиту в склі автівки Амадео Перальти того дня, коли він відвіз її до цього лігва. Ортенсія вважала себе такою◦ж гарненькою, як завжди, й далі поводилася, ніби так було насправді; відтак в її єстві залишився спогад про власну вроду, яку кожен, хто◦б наблизився до неї на достатню відстань, міг розгледіти під зовнішнім образом доісторичної карлиці.

Тим часом багатий і страхітливий Амадео Перальта поширив свою владу на весь окіл. По неділях він умощувався на чолі довгого столу, за яким сиділи його сини та внуки чоловічої статі, його прихильники й спільники, а також особливі гості — політики й військові начальники, до яких він звертався з гучною сердечністю, не позбавленою деякої пихатості, незайвої, щоб нагадати всім, хто тут господар. Поза очі гомоніли про його жертви, про те, скількох людей він розорив або зжив зі світу, про підкупи представників влади, про те, що половиною своїх статків він завдячує контрабанді; однак ніхто не наважувався шукати докази. А◦ще подейкували, буцімто Перальта утримує в підвалі якусь жінку. Цю частину його чорної легенди повторювали з більшою певністю, ніж балачки про його протизаконні оборудки; насправді багато хто про це знав, і з часом ця історія зробилася загальною таємницею.

Одного спекотного надвечір’я троє хлопчаків утекли зі школи, щоб скупатися в річці. Години зо дві вони хлюпалися в прибережній твані, а потім пішли блукати поблизу старої цукроварні родини Перальта, роботи на якій припинили ще два покоління тому через нерентабельність. Це місце вважалося зачарованим, подейкували, буцімто звідси чуються голоси чортів, і багато хто бачив тут розпатлану відьму, яка викликала душі мертвих рабів. Збуджені пригодою діти забрели на територію й наблизилися до цукроварні. Невдовзі вони зважилися оглянути руїни, оббігли просторі приміщення з потужними саманними стінами та підточеними шашелем кроквами, оминули бур’яни, що росли просто з долівки, купи бруду та собачого лайна, биту черепицю й зміїні кубла. Підбадьорюючи себе жартами, підштовхуючи один одного, дійшли до величезного приміщення, де колись виробляли цукор, — тут стояли рештки поламаних агрегатів; даху над головою не було і сонце та дощі утворили неймовірний сад на місці, де вони сподівалися відчути різкий запах цукру та поту. Коли страх майже минувся, хлопчаки виразно почули моторошний спів. Тремтячи, позадкували, проте цікавість переважила переляк, й вони, причаївшись, дослухали до останньої ноти пісню, що засіла у них в головах. Через якийсь час, оговтавшись, почали шукати, звідки долинають ці дивні звуки, відмінні від будь-яких відомих їм мелодій, і наштовхнулися на зроблений на рівні підлоги отвір, замкнений на колодку, яку вони не подужали відчинити. Тоді хлопці струсонули дерев’яну ляду, що закривала отвір, і в обличчя їм шибнув нестерпний сморід утримуваної в клітці звірини. Вони гукнули, але ніхто не озвався, по той бік чулося лише важке дихання. І дітлахи побігли звідтіль, горлаючи, що знайшли вхід до пекла.

Хлопчаки наробили стільки галасу, що це вже неможливо було замовчати, й мешканці селища нарешті пересвідчилися в тому, що підозрювали вже кілька десятиліть. Першими, слідом за своїми дітьми, прибігли матері й почали зазирати в шпарини в ляді; вони теж почули моторошні звуки цитри, такі несхожі на невигадливу мелодію, що привернула увагу Амадео Перальти, коли той зупинився на невеличкій вуличці в Агуа Санті, щоб утерти піт із чола. За жінками прибігла юрба роззяв, а останніми, коли вже зібрався чималий натовп, прибули поліцаї та пожежники, які сокирами прорубали отвір і ринули в нього зі своїми ліхтариками та протипожежними засобами. У підземеллі вони виявили якесь голе створіння з в’ялою зморшкуватою шкірою та сірими космами, що волочилися по долівці, яке кричало, налякане шарварком і світлом. Це була Ортенсія, тіло якої лискотіло, наче перлова скойка, під безжальним промінням ліхтариків, — майже сліпа, зі ступленими зубами й такими кволими ногами, що насилу трималася на них. Єдиною ознакою її людського походження була стара цитра, яку вона притискала до свого лона.

Новина спричинила хвилю обурення в усій країні. На телевізійних екранах і на сторінках газет з’явилася жінка, визволена з підвалу, де вона прожила життя, ледве прикрита рядниною, яку хтось накинув їй на плечі. Байдужість, що майже півстоліття оточувала бранку, за лічені години змінилася на прагнення помститися за неї й допомогти їй. Односельці утворили невеличкі загони, щоб лінчувати Амадео Перальту; вони напали на його дім, витягли його звідти і, якби поліція не прибула вчасно й не вирвала старого з рук нападників, його◦б забили камінням на майдані. Щоб притлумити почуття провини через те, що не цікавилися її долею, всі забажали опікуватися Ортенсією. Зібрали гроші їй на пенсію, згромадили тонни непотрібних їй одяганок і ліків, а численні благодійницькі організації заходилися зшкрябувати з неї бруд, стригти волосся та вбирати з ніг до голови й урешті-решт перетворили її на звичайну бабусю. Черниці надали їй ліжко в притулку для нужденних і впродовж кількох місяців тримали її прив’язаною, щоб вона не втекла до свого підземелля, аж поки жінка призвичаїлася до денного світла та змирилася з життям серед інших людей.

Скориставшись роздмуханою пресою загальною ненавистю, численні вороги Амадео Перальти набралися врешті мужності й накинулися на нього. Влада, яка роками не зважала на його зловживання, напустилася на старого, потрясаючи кийком закону. Новина привертала увагу суспільства достатньо часу, щоб запроторити старого до буцегарні, а потім канула в небуття. Покинутий родичами й друзями, перетворений на уособлення всього, що є лихого й огидного в світі, гноблений охоронцями та своїми◦ж товаришами по нещастю, він пробув у тюрмі до самої смерті. Сидів у камері й ніколи не виходив на подвір’я з іншими в’язнями. Туди до нього долинали вуличні звуки.

Щодня о десятій ранку Ортенсія непевною ходою божевільної простувала до в’язниці й передавала черговому для в’язня гарячий горщик.

— Він майже ніколи не залишав мене голодною, — казала, наче виправдовуючись. Тоді сідала на вулиці й починала грати на цитрі, видобуваючи з неї нестерпний лемент. Деякі перехожі, щоб заспокоїти її й змусити замовкнути, кидали монетку.

Скоцюрблений по інший бік муру, Амадео Перальта чув ці звуки, що, здавалося, линули з-під землі й проймали йому нерви. Цей щоденний докір мусив щось означати, але він не міг пригадати, що саме. Іноді його охоплювало відчуття провини, однак пам’ять зраджувала його й видіння минулого губилися в густому тумані. Він не знав, чому перебуває в цій могилі, й поступово забув також світ світла, поринувши в своє нещастя.