Оповідки Еви Луни

Путь на північ

Клавелес Пісеро та її дідусеві Хесусу Діонісіо Пісеро знадобилося тридцять вісім днів, щоб подолати пішки відстань у двісті сімдесят кілометрів між їхнім селом і столицею. Вони перетнули низовину, де вологість перетворювала рослини на невпинно паруюче драглисте вариво, дерлися вгору й униз пагорбами, оминаючи закляклих ігуан і похилені пальми, простували плантаціями кофейних дерев, намагаючись не наражатися на наглядачів, ящірок і змій, рухалися під листям тютюну, навколо якого роїлися блискотлива комашня й зоряні метелики. Вони брели до міста навпрошки, вздовж автостради, але кілька разів мусили йти манівцями, щоб обійти військові табори. Часом водії вантажівок, проїжджаючи повз них, збавляли швидкість, принаджені спиною красуні-метиски та її довгим чорним волоссям, але погляд старого миттю відбивав у них найменше бажання чіплятися до дівчини. Дідусь та онука не мали грошей і не вміли жебракувати. Коли харчі в кошику скінчилися, вони продовжили путь на одному ентузіазмі. По ночах, загорнувшись у накидки, спали під деревами з молитвою на вустах і гадкою про хлопчика, намагаючись не думати про пум і отруйних змій. Прокидалися вкриті синюватими жуками. Щойно благословлялося на світ і все навкруг ще огортав серпанок останнього сну, а люди й тварини не починали своїх повсякденних справ, вони знову були вже в путі, прагнучи скористатися вранішньою прохолодою. До столиці добулися дорогою, якою колись сюди ввійшли іспанці, запитуючи кожного стрічного, де шукати міністра соціального забезпечення. В◦дідуся на ту пору боліли всі кості, а в Клавелес вицвіло вбрання, й сама вона скидалася на сновиду, двадцятилітню вроду якої притлумила вікова втома.

Хесус Діонісіо був найвідомішим у провінції ремісником; за довге життя він здобув славу людини незарозумілої, бо вважав свій талант даром Божим, яким слід розпоряджатися на власний розсуд. Починав колись як гончар та й досі робив глиняний посуд, але слави зажив завдяки дерев’яним святим і невеличким образкам у пляшках — їх купували селяни для своїх хатніх вівтарів і туристи в столиці. Це була повільна праця — справа ретельності, часу й щирого серця, як пояснював старий дітлахам, котрі, скупчившись навколо нього, спостерігали, як він працює. Хесус Діонісіо пінцетом устромлював у пляшки пофарбовані палички з крапелькою клею в тому місці, яке треба було приклеїти, й терпляче чекав, поки паличка висохне, перш ніж припасувати наступну деталь. Старий спеціалізувався на хресних муках: більший хрест у центрі, на якому висів вирізьблений Ісус із цвяхами, терновим вінком і німбом із золотавого паперу, й два менших для покараних на Голготі злодіїв. На Різдво він робив ясла для хлопчика-Ісуса, голубів, що уособлювали Святий Дух, а ще зірки й квіти — символи райського блаженства. Він не вмів ані читати, ані розписуватися, бо коли був малим, у цих краях не було жодної школи, зате міг переписати з молитовника деякі латинські фрази й прикрасити ними п’єдестали своїх святих. Хесус Діонісіо казав, що батьки навчили його шанувати Божі й людські закони, а це важливіше за освіту. Різьбярство не заважало йому втримувати дім і заробляти на життя, вирощуючи породистих бойових півнів. Кожен півень вимагав чималих клопотів, Хесус Діонісіо годував їх кашею з товченого зерна й свіжою кров’ю, яку діставав на бойні, виловлював у них блощиць, провітрював пір’я, гострив шпори й щоденно тренував, аби в годину випробування птахам не забракло мужності. Іноді Хесус Діонісіо ходив до інших сіл, аби побачити півнячі бої, але ніколи не бився об заклад, бо гроші, зароблені не ціною праці й поту, вважав викрутами диявола. Суботніми вечорами разом із Клавелес він прибирав церкву для недільної меси. Панотець, який об’їздив на велосипеді навколишні села, з’являвся не завжди, але парафіяни все одно сходилися сюди, щоб разом помолитися й поспівати. На Хесуса Діонісіо покладалася також повинність збирати й зберігати милостиню на храм і на допомогу священикові.

Зі своєю жінкою Ампаро Медіною Пісеро мав тринадцятеро дітей, з яких лише п’ятеро пережили дитячі хвороби й нещасні випадки. Коли подружжя гадало, нібито клопоти з дітьми вже позаду, бо ті повиростали й мешкали окремо, молодший син, діставши звільнення, прибув із війська зі згортком у руках і поклав його Ампаро на коліна. Розгорнувши ганчір’я, батьки побачили новонароджену дівчинку, напівживу через брак материнського молока й мінливості подорожі.

— Де ти це взяв, синку? — запитав Хесус Діонісіо Пісеро.

— Здається, в ній тече моя кров, — озвався хлопець, уникаючи глядіти батькові у вічі й мнучи спітнілими пальцями формений кашкет.

— А◦чи можна запитати, куди поділася її матір?

— Не знаю. Вона залишила дитину біля воріт казарми разом із запискою, де зазначила, що батько — я. Сержант наказав здати малу до монастиря, оскільки, мовляв, неможливо з’ясувати, чи дитина направду моя. Але мені шкода її, не хочу, щоб вона росла сиротою…

— Де це бачено, щоб матір кинула новонароджене дитя?

— У місті таке трапляється.

— Либонь, так. А◦як її звати?

— Як ви охрестите, тату, так і зватимуть, але якщо вас цікавить моя думка, то мені до вподоби ім’я Клавелес[10] — це улюблена квітка її матері.

Хесус Діонісіо пішов доїти козу, а Ампаро обтерла малу олією, молячись Богородиці, аби та дала їй сили виростити ще одну дитину. Побачивши, що дівчинка в надійних руках, молодший син втішено попрощався, підхопив наплічник і повернувся до казарми відбувати покарання.

Клавелес росла в діда й баби. Це була потайлива норовлива дівчинка, на яку не діяли ні доводи, ні авторитет старших, однак вона корилася одразу, щойно зачіпали її чуття. Клавелес прокидалася вдосвіта й чимчикувала п’ять миль до намету на пасовиську, де вчителька збирала дітлахів із навколишніх сіл, аби дати їм початкову освіту. Дівчинка допомагала бабусі вдома, а дідові в майстерні, ходила на пагорб по глину й мила пензлі, проте ніколи не цікавилася премудростями його мистецтва. Коли Клавелес виповнилося дев’ять років, виснажену роками материнських клопотів і невтомної праці Ампаро Медіну, яка вже вся зіщулилася й статурою скидалася на підлітка, якось удосвіта виявили в ліжку холодною. Чоловік виміняв свого кращого півня на дошки й збив прикрашену сценами з Біблії труну. Онука вбрала небіжчицю як святу Бернадетту в білу туніку з блакитним паском на талії — ту саму, що була на Ампаро Медіні в день її першого причастя й яка прийшлася їй до міри, коли вона зробилася кощавою бабцею. Хесус Діонісіо і Клавелес вийшли з дому й попростували до цвинтаря, тягнучи візок із прикрашеною паперовими квітами труною. Дорогою до них долучалися знайомі чоловіки й жінки з покритими головами, утворивши мовчазну процесію.

Старий різьбяр з онукою залишилися вдома самі. На знак жалоби вони намалювали на дверях великий хрест і роками носили приторочену до рукава чорну стрічку. Хесус Діонісіо спробував замінити дружину в побутових справах, але ніщо вже не було таким, як доти. Відсутність Ампаро Медіни підточувала старого, наче важка хвороба; він відчував, як його кров робиться рідкою, спогади тьмяніють, ноги стають ватяними, а дух втрачає впевненість. Уперше в житті він повстав проти долі, запитуючи себе, чому та не прибрала його разом із дружиною. Відтоді Хесус Діонісіо більше не міг робити ясла, з-під його рук з’являлися тільки розп’яття, вбрані в жалобу великомученики, до яких Клавелес приклеювала продиктовані дідусем пишномовні звернення до Божественного провидіння. Ці фігурки не мали колишнього попиту ні серед туристів у місті, які віддавали перевагу яскравим барвам, помилково пов’язуючи їх із темпераментом індіанців, ні серед селян, бо ті воліли поклонятися веселим божествам, адже тільки думка, що на небі триває вічне свято, допомагала їм протистояти прикрощам цього світу. Хесусові Діонісіо Пісеро насилу вдавалося продати бодай якісь вироби, проте він і далі їх продукував, бо за роботою години спливали непомітно й не стомлювали його. Однак ні робота, ні присутність онуки не могли розрадити старого, і він почав пити потайки, приховуючи від людей згубну пристрасть. П’яний кликав дружину і часом бачив її біля кухонної плити. Без щоденного дбання Ампаро Медіни оселя приходила в занепад, кури хворіли, козу довелося продати, город висох, і незабаром вони зробилися найнужденнішою родиною в околі. Невдовзі Клавелес найнялася на роботу в сусідньому містечку. В◦чотирнадцять років тіло дівчини набуло вже остаточних форм і розмірів, а оскільки її шкіра була не мідного кольору, а вилиці не відзначалися міцністю, як в інших членів сім’ї, Хесус Діонісіо Пісеро виснував, що матір Клавелес, либонь, біла й саме тому вона кинула дитину біля воріт казарми.

Через півтора роки Клавелес Пісеро повернулася додому з плямами на лиці й випнутим черевом. Вона вздріла дідуся у товаристві кількох голодних собак і двох жалюгідних півнів, що гуляли на подвір’ї: втупившись у порожнечу, той розмовляв сам із собою й вочевидь давно не мився. Навколо панував безлад. Старий кинув обробляти свій клаптик землі і з божевільною впертістю годинами робив святих, але від його колишнього хисту майже нічого не залишилося. Це були непридатні ні для поклоніння, ні для продажу безформні похмурі створіння, звалені по кутках оселі, мов оберемки дров. Хесус Діонісіо Пісеро так змінився, що навіть не став читати онуці проповіді про гріх розплодження байстрюків; правду кажучи, він ніби й не завважив, що вона вагітна. Лише обійняв тремтячими руками й назвав Ампаро.

— Гляньте-но уважно, дідусю, я Клавелес. Я повернулася й тепер залишуся з вами, бо тут повно роботи, — мовила дівчина й заходилася розпалювати пічку, щоб зварити кілька картоплин, а ще зігріти воду й вимити старого.

Впродовж наступних місяців Хесус Діонісіо, здавалося, оговтався від жалоби, кинув пити, почав знову поратися на городі, опікуватися півнями й прибирати в церкві. Іноді він іще розмовляв із тінню небіжчиці й плутав онуку з бабусею, однак уже знову міг сміятися. Присутність Клавелес і думка про те, що невдовзі в домі з’явиться нова істота, поновили його любов до кольорів, і старий поступово замість фарбувати своїх святих чорною барвою, став убирати їх так, як і годилося для вівтаря. Клавелес народила о шостій годині пополудні, й хлопчик потрапив у мозолясті руки прадідуся, який мав добрий досвід у таких справах, бо допомагав народитися тринадцятьом власним дітям.

— Назвемо його Хуаном, — заявив новоявлений акушер, щойно перерізав пуповину й загорнув нащадка в пелюшку.

— Чому Хуаном? У нашій родині немає жодного Хуана, дідусю.

— Бо святий Хуан був найкращим другом Ісуса, а цей малюк буде моїм другом. А◦як прізвище його батька?

— У нього немає батька.

— Тоді Пісеро, Хуан Пісеро.

Через два тижні після народження правнука Хесус Діонісіо почав рубати деревину для свого першого після смерті Ампаро Медіни різдвяного вертепу.

Невдовзі Клавелес і дідусь завважили, що хлопчик якийсь не такий. Він із цікавістю дивився на світ і рухався, як кожне маля, однак не реагував, коли до нього говорили, і міг годинами нерухомо лежати без сну. Дідусь із онукою подалися до лікарні, і там їм підтвердили, що малюк глухий, а відтак, мабуть, і німий. А◦ще лікар сказав, що ситуація майже безнадійна, хіба що їм пощастить віддати хлопчика в місті до якогось закладу, де його навчать правилам поводження, а згодом зможуть прилаштувати на якусь роботу, щоб він міг сам заробляти на хліб і не був увесь час тягарем для оточуючих.

— Про це не може бути й мови, Хуан залишиться з нами, — заявив Хесус Діонісіо Пісеро, навіть не глянувши на ридаючу Клавелес.

— Що будемо робити, дідусю? — запитала та, коли вони вийшли на вулицю.

— Ростити його.

— Як?

— Терпляче, як вирощують бойових півнів чи вставляють у пляшку Голготу. Це справа дбання, часу й чулого серця.

Так вони й вчинили. Попри те що дитина не могла їх чути, весь час розмовляли з нею, клали біля ввімкненого на повну потужність радіоприймача. Дідусь брав ручку хлопчика й прикладав її до своїх грудей, аби той відчував вібрацію його голосу, спонукав малюка кричати й радісно вітав кожен видобутий ним звук. Щойно правнук навчився сидіти, Хесус Діонісіо вмостив його біля себе в ящику й обклав паличками, горішками, кістками, клаптями тканини й камінцями, щоб хлопчик міг бавитися, а згодом, коли той уже перестав брати все до рота, давав йому глиняну кулю, яку використовував як форму для ліплення. Клавелес, коли їй вдавалося знайти якусь роботу, рушала до містечка, залишаючи сина на Хесуса Діонісіо. Хоч◦би куди йшов старий, малий, наче тінь, рухався за ним: вони рідко коли розлучалися. Величезна різниця у віці й мовчанка хлопчика не завадили їхній міцній дружбі. Хуан звик стежити за рухами й виразом обличчя прадіда й у такий спосіб угадувати його наміри, тож щойно навчився ходити, він уже міг читати думки Хесуса Діонісіо. А◦той своєю чергою дбав про правнука, мов рідна матір. Поки руки старого чаклували над якимось виробом, його чуття стежили за кожним кроком дитини, готові відреагувати на найменшу небезпеку, але втручався Хесус Діонісіо тільки в разі нагальної потреби. Прадід не заспокоював малого, коли той падав, і не допомагав у скрутних ситуаціях, а відтак привчив його покладатися лише на себе. В◦тому віці, коли інші малюки ще спотикаються, мов цуценята, Хуан Пісеро вже міг самостійно вдягатися, вмиватися та їсти, а ще годувати свійську птицю, ходити по воду, вирізати найпростіші деталі святих образів, змішувати фарби й підготовляти пляшки для відтворення хресних мук.

— Треба віддати його до школи, щоб не виріс таким невігласом, як я, — запропонував Хесус Діонісіо Пісеро незадовго перед тим, як хлопчикові мало виповнитися сім років.

Клавелес спробувала щось з’ясувати, але їй відповіли, що Хуан не може ходити до звичайної школи, бо жодна вчителька не наважиться зазирнути в безодню самотності, де той перебував.

— Нічого не вдієш, дідусю, він зароблятиме, роблячи святих, як оце ви, — покірливо мовила Клавелес.

— Цього замало, щоб так-сяк прохарчуватися.

— Не всі годні здобути освіту, дідусю.

— Хуан глухий, але не дурний. Він напрочуд тямкий і може вибратися звідси, сільське життя надто важке для нього.

Клавелес була певна, що дідусь згубив тяму або через любов до правнука не бачить, наскільки обмежені його можливості. Вона купила буквар і спробувала передати синові свої куці знання, але не спромоглася втовкмачити йому, що цими карлючками позначають ті чи інші звуки, й зрештою їй забракло терпіння продовжувати заняття.

Саме тоді й з’явилися волонтери сеньйори Дермот. Це були молоді містяни, які об’їздили найглухіші закутки й розповідали про гуманітарний проект допомоги біднякам. Вони пояснювали, що існують місця, де народжується надто багато дітей і батьки не в змозі їх прогодувати, тоді як в інших живуть численні бездітні подружжя. Їхня організація намагається виправити цю ситуацію. Вони з’явилися на ранчо Пісеро із мапою Північної Америки й кількома кольоровими брошурами з фотографіями смаглявих дітлахів та їхніх білих батьків у розкішних апартаментах, поруч із кудлатими собаками на тлі притрушених срібною памороззю й прикрашених кульками різдвяних ялинок. Швидко оглянувши вбогу обстановку, волонтери повідомили господарів про благодійницьку місію сеньйори Дермот, яка оселяла у себе найбільш беззахисних дітей і знаходила їм багатих названих батьків, рятуючи від злиденного життя. На відміну від інших подібних організацій сеньйора опікувалася тільки дітьми із природженими вадами або паралізованими внаслідок нещасного випадку чи хвороби. На Півночі є подружжя — певна річ, це добрі християни, — готові всиновити таких малюків. Ці люди мають усі можливості, щоб їм допомогти. Там, на Півночі, є лікарні й школи, де творяться справжні дива: приміром, глухонімих учать читати за ворушінням губ і розмовляти, потім вони вступають до спеціальних шкіл й одержують повну освіту, а деякі продовжують навчання в університеті й стають адвокатами чи лікарями. Організація вже допомогла багатьом дітям, ось фотографії, подивіться, які вони щасливі, які здорові, погляньте на ці іграшки й оселі багатіїв. Волонтери не могли нічого обіцяти, але були готові зробити все можливе, щоб якесь таке подружжя всиновило Хуана й дало йому всі ті можливості, яких не може дати рідна матір.

— Хай там що, але ніколи не слід позбуватися своїх дітей, — мовив Хесус Діонісіо Пісеро, притиснувши до грудей голівку хлопчика, щоб той не бачив обличчя прибульців і не здогадався, про що йдеться.

— Не будьте егоїстом, чоловіче, поміркуйте, що буде краще для нього. Невже не розумієте, що там він матиме все? Вам бракує грошей на ліки, ви не можете віддати його до школи, то що з ним буде? Сердешний навіть батька не має.

— Зате має матір і прадідуся, — відказав старий.

Гості пішли, залишивши на столі брошури сеньйори Дермот. У наступні дні Клавелес часто розглядала їх і дивувалася, порівнюючи ці просторі ошатні доми з їхньою вбогою, збитою з дощок оселею під солом’яною стріхою й долівкою замість підлоги; порівнювала привітних, добре вбраних батьків із собою, стомленою та босою; цих дітей, які мали купи іграшок, із власним сином, що місив глину.

Через тиждень Клавелес перестріла волонтерів на ринку, куди ходила, щоб продати кілька дідусевих фігурок, і знову почула ті самі доводи, мовляв, такої нагоди вдруге не буде, бо взагалі-то всі усиновлюють дітей здорових, без вад, просто ці люди з Півночі сповнені благородних почуттів, тож нехай вона добре поміркує, бо потім усе життя шкодуватиме, що позбавила сина таких можливостей і прирекла на бідність і страждання.

— Чому їх цікавлять лише хворі діти? — запитала Клавелес.

— Бо ці грінго напівсвяті. Наша організація опікується тільки найважчими випадками. Прилаштовувати нормальних малюків набагато легше, але нам ідеться про те, щоб допомагати інвалідам.

Клавелес Пісеро бачилася з волонтерами ще кілька разів. Ті завжди приходили, коли дідуся не було вдома. Наприкінці листопада показали їй фотографію подружжя середніх літ на повний зріст біля дверей оточеного садом білого будинку й повідомили, що сеньйора Дермот знайшла ідеальних батьків для її сина. Показали на мапі точне місце, де ті мешкали, пояснили, що взимку там сніжить і дітлахи ліплять сніговиків, катаються на ковзанах і лижах, восени ліси там стоять у золотих шатах, а влітку можна плавати в озері. Названі батьки так захопились ідеєю всиновити малюка, що вже купили йому велосипед. Волонтери навіть показали їй фото велосипеда. А◦ще вони запропонували двісті п’ятдесят доларів, які Клавелес могла◦б витратити на те, щоб узяти шлюб і народити здорових дітей. Безглуздо відмовлятися від такої пропозиції.

Через два дні, скориставшись тим, що Хесус Діонісіо пішов прибрати церкву, Клавелес Пісеро вдягла сина в найкращі штани, повісила йому на шию подарований хрещеною медальйон і жестами, які вигадав прадідусь, щоб із ним спілкуватися, пояснила, що вони довго, може, навіть ніколи більше не бачитимуться, але так треба для його◦ж користі, бо він поїде туди, де завжди матиме що їсти й подарунки на день народження. Жінка відвела малого за вказаною волонтерами адресою, підписала папери, згідно з якими передавала сеньйорі Дермот піклування про Хуана, й швидко вибігла геть, щоб син не завважив її сліз і не заплакав й собі.

Коли Хесус Діонісіо Пісеро дізнався про це, йому перехопило подих і відібрало мову. Старий жбурляв на підлогу все, що потрапляло під руку, навіть святих у пляшках, а тоді накинувся на Клавелес і лупцював її з такою люттю, якої годі було чекати від людини його віку та вдачі. Щойно здобувся на голос, напосів на неї, мовляв, Клавелес аніскільки не краща за свою матір, бо здатна позбутися власної дитини, а цього не роблять навіть хижі звірі; він закликав привид Ампаро Медіни помститися негідній онуці. Кілька місяців Хесус Діонісіо жодним словом не озивався до Клавелес, розтуляв рота лише, щоб поїсти чи пробурмотіти якесь прокляття, а тим часом його руки без перестану щось різьбили. Дід й онука призвичаїлися жити в зловісній тиші, кожен мовчки виконував свої повинності. Вона куховарила й ставила йому на стіл тарілку, він жував, утупившись в їжу… Обоє поралися на городі й доглядали живність, повторюючи звичні рухи й навіть без спілкування чудово доповнювали одне одного. В◦ярмаркові дні Клавелес брала пляшки й дерев’яних святих і рушала продавати їх, а поверталася з харчами й залишала решту в бляшанці. По неділях вони ходили до церкви нарізно, ніби чужі.

Можливо, вони◦б і не розмовляли отак до скону, якби в середині лютого ім’я сеньйори Дермот не набуло розголосу. Дідусь почув новину по радіо, поки Клавелес прала на подвір’ї білизну: спершу коментар диктора, а тоді заяву особисто міністра соціального забезпечення. Згнітивши серце, старий з порогу гукнув Клавелес. Молодиця озирнулася й, завваживши, що дідусь наче не в собі, вирішила, що той помирає, й прожогом метнулася до нього.

— Його вбили, Господи, його напевне вбили! — волав старий, опустившись навколішки.

— Кого, дідусю?!

— Хуана… — і, захлинаючись слізьми, Хосе Діонісіо переповів їй слова міністра соціального забезпечення про те, що очолювана такою собі сеньйорою Дермот банда продавала дітей-індіанців. Відбирали хворих або малюків з дуже бідних родин начебто для усиновлення. Якийсь час їх відгодовували, а коли фізичний стан нещасних кращав, їх доправляли до якоїсь підпільної лікарні, де оперували. Десятки безневинних створінь офірували для банку органів: їм видаляли очі, нирки, печінку й інші частини організму, які відправляли на Північ для трансплантації. Міністр додав, що в одному з будинків, де відгодовували дітей, знайдено двадцять вісім малюків, які чекали своєї черги, повідомив, що в справу втрутилася поліція й що уряд продовжує розслідування, покликане покінчити з цим жахливим трафіком.

Так розпочалася довга путь Клавелес і Хесуса Діонісіо Пісеро, які сподівалися поговорити в столиці з міністром соціального забезпечення. Вони хотіли шанобливо запитати в нього, чи немає, бува, серед звільнених дітлахів їхнього й чи дозволено буде його забрати. Від одержаних грошей залишилося зовсім небагато, але вони готові, мов раби, гарувати на сеньйору Дермот стільки часу, скільки буде потрібно, щоб повернути до останнього мідяка ті двісті п’ятдесят доларів.