Оповідки Еви Луни

Подарунок для коханої

Орасіо Фортунато виповнилося сорок шість років, коли в його життя ввійшла худорлява єврейка, здатна змінити його звички шахрая та збити з нього пиху. Він був із поріддя циркачів, людей, які народжуються з гутаперчевими кістками й природною вправністю, що дозволяє їм робити сальто-мортале, і в віці, коли інші дітлахи повзають, мов хробаки, ці висять униз головою на трапеції та чистять зуби леву. Перш ніж батько Орасіо із штукарського балагану, яким той був доти, зробив поважний заклад, цирк Фортунато пережив на своєму віку більше прикрощів, ніж слави. Інколи, в періоди катастроф чи безладу, трупа скорочувалася до двох-трьох членів клану, які возили в розхитаному ридвані подертий намет й установлювали його у вбогих селищах. Дід Орасіо впродовж багатьох років сам тягнув на собі цілу виставу: він ходив по линві, жонглював запаленими смолоскипами, ковтав шпаги з толедської криці, діставав з капелюха помаранчі та змій і зграбно танцював менует зі своєю єдиною партнеркою — мавпочкою, вбраною в кринолінове плаття та капелюшок з пір’їною. Дід, однак, зумів протистояти мінливостям долі, бо в той час, коли чимало цирків прогоріли, не в змозі конкурувати з іншими, більш сучасними видами розваг, він урятував свій, а під старість спромігся навіть податися на південь континенту й вирощувати на власному городі спаржу та суниці, залишивши цирк без боргів своєму синові Фортунато Другому. Тому бракувало батькового щиросердя, він не був схильний робити еквілібристичні вправи на линві чи піруети з шимпанзе, зате мав незаперечну підприємницьку жилку. Під його орудою масштаб і престиж цирку зросли настільки, що він зробився найбільшим у країні. Три гігантських смугастих шатри прийшли на зміну вбогому наметові лихих часів, у численних клітках містився пересувний зоопарк із дресированими звірами, інші вигадливі машини перевозили акторів і поміж них єдиного відомого в історії черевомовця, який був карликом-гермафродитом. Точна копія каравели Христофора Колумба, що пересувалася на колесах, доповнювала Великий міжнародний цирк Фортунато. Ця величезна флотилія із каравелою як дивовижною згадкою про часи Конкісти попереду процесії вже не пливла за течією, як за часів діда, а рухалася вперед головними автострадами від Ріо Гранде до Магелланової протоки, зупиняючись лише у великих містах, куди в’їжджала під гуркіт барабанів, ревище слонів і лемент блазнів, — тож не було в околі такої людини, яка◦б не відала про приїзд цирку.

Фортунато Другий одружився з повітряною гімнасткою, яка народила йому сина, названого Орасіо. Жінка залишилася в одному з містечок, якими пролягав їхній маршрут, бо не хотіла залежати від чоловіка й надумала заробляти на прожиток своєю непевною професією, тож покинула малюка на батька. Від неї в хлопчика зберігся невиразний спомин; він не міг вирізнити образ матері з-поміж численних знайомих акробаток. Йому вже виповнилося десять років, коли батько знову пошлюбився з циркачкою, цього разу наїзницею, яка вміла стояти на голові на всьому скаку й перестрибувати з одного коня на іншого із зав’язаними очима. Вона була напрочуд вродливою, та хоч скільки вживала води, мила й парфумів, не могла позбутися кінського запаху — сухого духу поту й сили. Огорнутий цим неповторним ароматом маленький Орасіо втішався в обіймах її чарівних рук за відсутності матері. Однак через якийсь час наїзниця теж пішла, не попрощавшись. Уже в зрілому віці Фортунато Другий узяв третій шлюб із швейцаркою, котра подорожувала в туристичному автобусі, пізнаючи Америку. Він втомився від свого бедуїнського життя й почувався старим для нових потрясінь, тож згодився проміняти цирк на осіле життя й зрештою замешкав у будиночку в Альпах, серед буколічних гір і лісів. На чолі цирку залишився Орасіо, якому було вже за двадцять.

Орасіо підростав, живучи непевним життям під цирковим шатром, щодня кудись переїжджаючи й засинаючи завжди на колесах. Він зовсім не заздрив іншим дітям, які ходили до школи в сірих формах й чиї долі були накреслені від самого народження. На відміну від них він почувався могутнім і вільним. Знав усі таємниці цирку й однаково невимушено прибирав за звірами й балансував вбраний як гусар на висоті в п’ятдесят метрів, зачаровуючи публіку посмішкою принца-наступника. Якби в якусь мить йому забракло стабільності, він й уві сні не згодився◦б на неї. Досвід кинутої матір’ю, а згодом і мачухою дитини породив недовіру, передусім до жінок, однак він не став циніком, бо успадкував од діда чуле серце. Орасіо був талановитим циркачем, але комерційний бік справи його цікавив більше, ніж мистецький. Змалку він поставив собі за мету розбагатіти, наївно сподіваючись за допомогою грошей досягти певності, якої не мав у сім’ї. Він додав своєму закладові щупалець, придбавши мережу боксерських залів у різних столицях. Від боксу природно перейшов до вільної боротьби та, маючи грайливу уяву, перетворив цей брутальний спорт на драматичну виставу. Це він вигадав Мумію, яка з’являлася на рингу всередині єгипетського саркофагу; Тарзана, який прикривав інтимні місця таким мізерним клаптиком тигрячої шкури, що під час кожного його стрибка публіка тамувала подих у чеканні якогось відкриття; Янгола, який бився об заклад на свою золоту шевелюру — йому її щовечора зрізав ножицями лютий Курамото — вбраний, мов самурай, індіанець-мапуче. Втім, на другий день Янгол знову виходив на арену з неушкодженими кучерями, що незаперечно доводило його божественне походження. Ці та інші комерційні витівки, як і поява на людях із парою охоронців, чиїм завданням було залякувати конкурентів і збуджувати цікавість жінок, принесли Орасіо лиху славу, якою той вельми тішився. Він гараздував, подорожував світом, укладаючи контракти й вишукуючи монстрів, з’являвся у клубах і казино, мав засклений будинок у Каліфорнії й ранчо на Юкатані, проте більшу частину року мешкав у фешенебельних готелях. Втішався товариством найманих білявок. У пам’ять про мачуху вибирав ніжних, пишногрудих, однак любовні справи не надто його цікавили, і коли дідусь наполягав, аби він одружився й народив дітей, щоб рід Фортунато не залишився без спадкоємця, Орасіо відповідав, що, навіть коли він зовсім згубить тяму, все одно нізащо не зійде на шлюбний ешафот. Це був смаглявий здоровань із зачесаною на проділ буйною шевелюрою, кмітливими очима й владним голосом, в якому вчувалася весела брутальність. Він намагався виглядати елегантно й купував собі графське вбрання, проте його костюми були трохи яскравішими, краватки дещо визивними, рубін на персні завеликим, а парфуми надто різкими. Орасіо мав серце приборкувача левів, і жоден англійський кравець не міг цього приховати.

Цей чоловік, який так недбало прожив значну частину життя, одного березневого вівторка вздрів Патрісію Ціммерман, і йому забракло свавільності духу й ясності думки. Він сидів у єдиному в місті ресторані, куди й досі не пускали негрів, у товаристві чотирьох приятелів і дівиці, яку збирався повезти на тиждень на Багами, коли до залу під руку зі своїм чоловіком увійшла Патрісія в шовковій сукні, прикрашеній однією з тих діамантових діадем, які зробили знаменитою фірму «Ціммерман і компанія». Ця жінка була повною протилежністю його незабутній, пропахлій кіньми мачусі та білявкам, із якими він втішався. Орасіо дивився, як вона наближається — невисока, зграбна, костиста, про що свідчило декольте, із зібраним у строгий вузол каштановим волоссям, — і відчував важкість у колінах і нестерпний жар у грудях. Він віддавав перевагу простим, готовим до розваг жінкам, а на цю треба було дивитися зблизька, щоб оцінити її достоїнства, які до того◦ж могли відкритися лише натренованому, здатному захоплюватися тонкощами оку, а у випадку Орасіо Фортунато про це не йшлося. Якби ясновидиця з його цирку, глянувши на свою магічну кулю, напророкувала, що він закохається з першого погляду в гордливу сорокалітню аристократку, Орасіо посміявся◦б од щирого серця, однак саме це трапилося з ним, поки він глядів, як вона наближається, немов якась стародавня овдовіла цариця — в темному вбранні, осяяна блиском усіх тих діамантів, що висіли на її шиї. Проходячи повз нього, Патрісія на якусь мить зупинилася перед цим здорованем із почепленою до камізельки серветкою та цяткою соусу в кутку губ. Орасіо Фортунато відчув аромат її парфумів й оцінив орлиний профіль; він геть забув про дівицю, про охоронців, про справи й про всі наміри, які мав у житті, й цілком серйозно вирішив відбити в ювеліра цю жінку, щоб кохати її з усією пристрастю, на яку був спроможний. Орасіо відсунув стілець убік і, забувши про своїх гостей, почав міряти відстань між собою та нею, а тим часом Патрісія Ціммерман подумки запитувала себе, чи не замислив, бува, чогось лихого цей незнайомець, який придивляється до її коштовностей.

Того◦ж вечора до будинку Ціммерманів принесли величезний букет орхідей. Патрісія глянула на візитну картку — синій прямокутник з виведеним золотою в’яззю іменем, наче в героя роману. «Який несмак», — пробурмотіла, одразу відгадавши, що це той набрильянтинений тип із ресторану, й наказала виставити подарунок на вулицю, сподіваючись, що відправник вештається десь неподалік і взнає, яка доля спіткала його квіти. Наступного дня принесли скляну шкатулку з однією чарівною трояндою і без візитки. Мажордом і її виніс на смітник. До кінця тижня приносили різні квіти: кошик із польовими квітами на лавандовій пілці, піраміду з білих гвоздик у срібній чаші, дюжину привезених із Голландії чорних тюльпанів та інші рослини, які неможливо знайти в цих спекотних краях. На всіх чекала та сама доля, що й на перший букет, але це не збентежило кавалера, чия облога зробилася такою нестерпною, що Патрісія Ціммерман не наважувалася відповідати на телефонні дзвінки, боючись почути голос, що шепотітиме непристойності, як це сталося того◦ж таки вівторка о другій годині ночі. Вона повертала його листи нерозпечатаними. Перестала виходити з дому, бо зустрічала Фортунато у найнесподіваніших місцях: він роздивлявся її із сусідньої ложі в оперному театрі, на вулиці був ладен, випередивши шофера, прочинити перед нею дверцята автомобіля, з’являвся, наче привид, то в якомусь ліфті, то десь на сходах. Перелякана Патрісія сиділа відлюдницею у власному домі. «Це минеться, авжеж, це минеться», — повторювала подумки, проте Фортунато не розвіювався, мов кошмарний сон; він і далі залишався по інший бік стіни, важко дихаючи. Жінка вже була ладна звернутися до поліції чи розповісти все чоловікові, однак побоялася скандалу. Якось уранці вона переглядала пошту, коли мажордом повідомив про візит президента компанії «Фортунато і сини».

— До мене в дім! Як він посмів? — промимрила Патрісія; серце в неї калатало. Їй довелося взяти себе в руки — спрацювала набута за багато років у світських салонах звичка, — щоб приховати тремтіння рук і голосу. На мить їй схотілося зустрітися віч-на-віч із цим божевільним, щоб раз і назавжди покінчити з усім, але Патрісія розуміла, що їй забракне сил; ще не побачивши його, вона почувалася переможеною.

— Скажіть, що мене немає. Вкажіть йому на двері й попередьте слуг, що його не хочуть бачити в цьому домі, — наказала вона.

Наступного дня перед сніданком квітів не було, і Патрісія, чи то полегшено, чи то зневажливо зітхнувши, подумала, що цей чоловік зрозумів нарешті її послання. Того ранку вона вперше за тиждень відчула себе вільною й поїхала пограти в теніс, а потім до салону краси. Коли о другій годині дня повернулася з новою зачіскою, в неї сильно боліла голова. Увійшовши в дім, завважила на столику в передпокої фіалкового кольору оксамитовий футляр із золотою монограмою фірми «Ціммерман». Неуважно відкрила, вирішивши, що це чоловік залишив його тут, і побачила смарагдове кольє й одну з тих манірних візиток кольору сепії, які вона вже не тільки впізнавала, а й ненавиділа. Головний біль перейшов у панічний страх. Здавалося, цей авантурник готовий знищити її: він не лише купив у її власного чоловіка коштовність, яку неможливо приховати, а й безсоромно передав презент їй додому. Цього разу подарунок не можна було викинути на смітник, мов букети, які він надсилав досі. Притиснувши футляр до грудей, Патрісія пішла до свого кабінету. Через півгодини покликала шофера й наказала віддати пакет за тією◦ж адресою, куди повертала листи. Позбувшись коштовності, не відчула полегкості, навпаки, жінці здавалося, що вона загрузає в твані.

Але й Орасіо Фортунато блукав манівцями по болоту, ні на крок не просунувшись уперед. Йому ще ніколи не доводилося витрачати стільки часу й грошей, щоб підкорити жінку, хоча — що правда, то правда, і він це визнавав — Орасіо вперше мав справу з такою жінкою, як ця. Вперше в своєму цирковому житті він почувався посміховиськом, і це не могло тривати довго: бичаче здоров’я почало підводити його, він кепсько спав, грудям бракувало повітря, серце завмирало, в шлунку пекло, в скронях гуло. Любовна пропасниця негативно позначилася й на справах: він поспіхом приймав рішення й утрачав гроші. «От халепа, я вже сам не знаю, хто я й що зі мною, хай їй чорт», — бурчав, вкрившись потом, але й на мить йому не спала думка припинити полювання.

Сидячи в кріслі у готелі, де замешкав, із повернутим футляром у руках, Фортунато згадав свого діда. Він дуже рідко думав про батька, зате часто згадував свого чудового діда, який і тепер, коли йому було вже за дев’яносто, вирощував городину. Орасіо набрав номер і замовив міжнародну розмову.

Старий Фортунато був майже глухий, до того◦ж він погано управлявся з цим диявольським апаратом, який доносив голоси з іншого краю планети, проте поважний вік не позбавив його здорового глузду. Він, як міг, вислухав сумну розповідь внука, жодного разу не урвавши того.

— Отже, ця пройдисвітка сміє знущатися з мого хлопчика, га?

— Вона навіть не гляне на мене, діду. Вона багата, вродлива, благородна, має геть усе.

— Ага… і чоловіка теж.

— Теж, але то дурниці. Якби вона хоч дала мені заговорити!

— Заговорити? Навіщо? З такою жінкою, як ця, нема про що говорити, хлопче.

— Я подарував їй королівське намисто, а вона мовчки мені його повернула.

— Дай їй щось таке, чого вона не має.

— А◦що?

— Добрий привід посміятися, з жінками це завжди спрацьовує, — і дід заснув зі слухавкою в руці: йому снилися дівчата, які закохувалися в нього, коли він робив на трапеції сальто-мортале й танцював зі своєю мавпочкою.

Наступного дня ювелір Ціммерман приймав у себе в конторі чарівну панянку, манікюршу за фахом, як відрекомендувалася та; вона прийшла запропонувати йому за півціни те саме кольє, яке він продав за сорок вісім годин перед тим. Ювелір чудово пам’ятав покупця — пихливого простолюдця, якого й справді неможливо було забути.

— Мені потрібна коштовна штукенція, яка◦б змусила капітулювати зарозумілу даму, — мовив той.

Ціммерман мигцем глянув на нього й вирішив, що це один із скоробагатьків, які нажилися на нафті або кокаїні. Він не любив вульгарщини, звик до іншого типу людей. Ювелір рідко приймав клієнтів особисто, але цей чоловік наполягав на розмові з ним і вочевидь був готовий не вагаючись платити.

— Що ви мені порадите? — запитав Орасіо, втупившись у тацю, на якій виблискували найкоштовніші прикраси.

— Це залежить від сеньйори. Рубіни та перли добре виглядають на смаглявій шкірі, смарагди — на білішій, діаманти чудові завжди.

— Вона має забагато діамантів. Чоловік їй дарує їх, наче цукерки.

Ціммерман кашлянув. Йому були огидні такі зізнання. Покупець узяв кольє, недбало підніс до світла, потряс ним, немов балабольчиком, і повітря сповнилося дзенькотом і зеленими спалахами, а тим часом у ювеліра занила виразка.

— Гадаєте, смарагди приносять удачу?

— Думаю, це властивість будь-якого коштовного каміння, сеньйоре, але я людина не забобонна.

— Вона особлива жінка. Я не можу помилитися з подарунком, ви мене розумієте?

— Чудово.

«Утім, так, мабуть, і сталося», — вирішив Ціммерман, і на його губах з’явилася мимовільна саркастична посмішка, коли дівчина завітала до нього, щоб повернути кольє. Ні, прикраса не мала жодних вад, помилка полягала в дівчині. Він уявляв жінку більш витончену, в жодному разі не манікюршу з цератовою сумочкою й у простенькій блузці, однак дівчина заінтригувала його, було в ній щось вразливе та зворушливе. «Бідолашна, вона погано скінчить, якщо дістанеться цьому бандитові», — подумав ювелір.

— Розкажіть мені краще все, як є, голубонько, — озвався нарешті Ціммерман.

Дівчина переповіла йому історію, яку перед тим вивчила напам’ять, і за годину легкою ходою вийшла з контори. Як і передбачав від самого початку Орасіо, ювелір не лише купив кольє, а й запросив її повечеряти разом. Він легко здогадався, що Ціммерман — один із тих хитрих і недовірливих негоціантів, які надзвичайно наївні у житті, і що буде неважко розважити його стільки часу, скільки він, Орасіо Фортунато, потребує й готовий оплатити.

Це був незабутній вечір для Ціммермана, котрий розраховував на вечерю, а спізнав несподівану пристрасть. Наступного дня він знову зустрівся з новою подружкою, а наприкінці тижня, затинаючись, сповістив Патрісії, що має вилетіти на кілька днів до Нью-Йорка на аукціон російських коштовностей, які вдалося врятувати після бійні в Єкатеринбурзі. Дружина не надала його словам уваги.

Сама в домі, не наважуючись вийти на вулицю й потерпаючи від головного болю, що хвилями накочувався на неї, Патрісія вирішила присвятити суботу відновленню своїх сил. Вона вмостилася на терасі й почала гортати журнали мод. За весь тиждень не пролилося жодного дощу, і повітря було сухим і напруженим. Жінка якийсь час читала, аж поки сонце почало її заколисувати, тіло обважніло, очі самі заплющувалися й журнал вислизнув з рук. У цю мить з глибини саду долинув якийсь гамір, і вона подумала про упертюха-садівника, який менше ніж за рік перетворив їхню власність на тропічні джунглі, вириваючи кущі хризантем, щоб на їхньому місці буяла зелень. Патрісія розплющила очі, неуважно глянула проти сонця й завважила, що в кроні авокадо ворушиться щось величезне. Зняла темні окуляри й підвелася. Поза сумнівом, там, угорі, гойдалась якась тінь.

Патрісія Ціммерман відсунула крісло й зробила кілька кроків уперед; тепер вона виразно бачила привида в синьому вбранні й золотій накидці, який літав на висоті в кілька метрів, зробив у повітрі пірует і на мить завмер у поклоні, начеб вітаючи її з неба. Вона стрималась, щоб не скрикнути, певна, що привид каменем упаде на землю й розіб’ється, але накидка напнулася, блискучий жук простягнув руки й вчепився в найближчу мушмулу. Зненацька виникла інша синя фігура: підвішена за ноги до іншого дерева вона розгойдувала, тримаючи за зап’ястки, дівчину в квітковому вінку. За сигналом першого гімнаста другий жбурнув дівчину йому, і та — перш ніж напарник вхопив її за кісточки — встигла випустити в повітря зграю паперових метеликів. Патрісія так і заклякла на місці, поки літали ці безмовні птахи в золотих накидках.

Раптом у саду пролунав протяжливий дикий рев, що відвернув увагу Патрісії від повітряних гімнастів. На бічній стіні власного дому жінка вздріла линву, по якій спускався Тарзан — той самий, якого в дитинстві вона бачила в кіно, — у пов’язці з тигрової шкури на стегнах і з живою мавпою, яка притислася до нього. Король джунглів граційно приземлився, вдарив себе кулаком у груди й знову заверещав — на цей звук до тераси збіглися слуги. Патрісія жестом веліла їм мовчати, а лемент Тарзана вже заглушив барабанний бій, сповіщаючи про появу чотирьох єгиптянок, які йшли перевальцем, відвернувши вбік голови; за ними — у смугастому плащі з каптуром — простував горбань, який вів на ланцюгу чорну пантеру. Далі виступали двоє ченців, які несли саркофаг, за ними Янгол із довгим золотавим волоссям, а замикав процесію індіанець у халаті й на дерев’яних дибах, який удавав японця. Всі зупинилися позаду басейна. Ченці опустили саркофаг на газон, і поки дівчата співали пісні якоюсь мертвою мовою, а Янгол та Курамото демонстрували чудові м’язи, віко саркофага зсунулось і звідти вилізла якась потвора. Коли вона випросталася, перев’язана з голови до ніг, стало зрозуміло, що то цілком жива й здорова мумія. Тарзан знову загорлав і ні з того ні з сього почав стрибати навколо єгиптян, потрясаючи мавпою. Мумії урвався тисячолітній терпець, вона здійняла руку, а тоді опустила її, наче молот, на потилицю дикуна, який упав ницьма в траву й знерухомів. Мавпа з вереском видерлася на дерево. Перш ніж забальзамований фараон другим ударом встиг прикінчити Тарзана, той звівся на ноги і з ревом накинувся на мумію. Вони вовтузилися, сплетені у неймовірний клубок, аж тут звідкись вихопилася пантера, і всі побігли чимдуж в зарості, а слуги мерщій втекли до кухні. Патрісія вже хотіла була метнутися до резервуару з водою, аж раптом, мов якимись чарами, з’явився чоловік у фраку й котелку: стьобнувши один раз батогом, він умить укоськав дику звірину; лежачи на спині й задерши всі чотири лапи, та замуркотала, мов кішка. Цим скористався горбань, який перехопив ланцюг, а незнайомець уже зняв котелок і, діставши звідти торт, приніс його на терасу й поклав до ніг господині.

У глибині саду з’явилися інші учасники трупи: оркестр грав військові марші, блазні роздавали один одному ляпаси, а за ними середньовічні придворні карлики, наїзниця, яка стояла на коні, бородата жінка, собаки на велосипедах, страус у костюмі Коломбіни і нарешті колона боксерів у сатинових трусах і рукавичках штовхала увінчану барвистою картонною аркою платформу на колесах. Там, на імператорському троні з циркового реквізиту, поважно сидів Орасіо Фортунато — його шевелюра була намащена брильянтином, на губах сяяла незмінна усмішка залицяльника; він пишався під тріумфальною аркою, оточений своїм неймовірним цирком, уславлений сурмами та литаврами власного оркестру, — найбільш бундючний, найбільш закоханий і найбільш кумедний чоловік на світі. Патрісія розсміялася й зробила крок йому назустріч.