Оповідки Еви Луни

Золото Томаса Варгаса

До того часу, коли розпочалася несосвітенна веремія прогресу, ті, хто мали якісь заощадження, закопували їх у землю — це був єдиний відомий спосіб зберігати гроші, але потім люди довірилися банкам. Коли проклали шосе й автобусом стало легше діставатися до міста, люди обміняли свої золоті та срібні монети на барвисті папірці й поклали їх до сейфів, наче які скарби. Томас Варгас реготався з того, бо ніколи не вірив у цю систему. Час довів його слушність, бо щойно урядуванню Благодійника Нації настав кінець — а воно, подейкують, тривало років із тридцять, — купюри не вартували геть нічого, і чимало з них люди понаклеювали на стіни як оздобу й прикру згадку про наївність їхніх власників. Поки всі писали листи новому президентові та до редакцій газет, скаржачись на всенародну аферу з новими грішми, Томас Варгас зберігав свої золоті монети в надійному місці, під землею, хоча це не вгамувало його звичок скнари та жебрака. То був безсовісний чоловік, який позичав гроші, не маючи наміру їх повертати; його діти жили надголодь, а жінка ходила в лахах, а він тим часом носив фетрові капелюхи й курив дорогі сигари. Томас Варгас не сплачував навіть внесок до школи: шестеро його дітей навчалися безкоштовно, бо вчителька Інес вирішила, що, поки вона при здоровому глузді й має сили працювати, в селищі не буде жодної дитини, яка◦б не вміла читати. Роки не приглушили його шал задираки, пияка та бабія. Томас Варгас уважав за честь бути найбільшим мачо в околі, про що горлав на майдані щоразу, коли алкоголь потьмарював йому розум, та ще й вигукував на все горло імена зваблених дівчат і байстрюків, у жилах яких текла його кров. Якщо йому вірити, то їх він мав близько трьохсот, бо під час кожного такого нападу згадував різні імена. Поліцаї часто затримували його, а лейтенант особисто кілька разів бив його плазом шаблі по сідницях, сподіваючись виправити Томасові Варгасу вдачу, але це зарадило не більше, ніж напучення священика. Насправді він поважав лише крамаря Ріада Халабі, тож сусіди бігли до крамнички, коли їм здавалося, нібито підпилий Томас Варгас лупцює жінку чи дітей. У таких випадках араб прожогом вихоплювався з-за прилавку, забувши навіть зачинити свій заклад, і — задихаючись од праведного гніву — з’являвся на ранчо Варгасів, щоб навести там лад. Утім, йому не доводилося довго вмовляти господаря: забачивши його, старий одразу вгамовувався. Ріад Халабі був єдиною людиною, здатною присоромити цього забіяку.

Антонія С’єрра, дружина Варгаса, була на двадцять шість років молодшою від нього. В◦сорок років це вже була виснажена жінка, в роті якої майже не залишилося здорових зубів; її загартоване тіло мулатки зробилося безформним через працю, пологи й аборти, а проте вона ще зберігала залишки давньої гордості й звичку ходити з високо підведеною головою, вихиляючи стегнами: це був присмак колишньої вроди, неймовірна гідність, що уривала найменшу спробу її жаліти. Антонії насилу вистачало годин, щоб переробити все за день, бо жінка не лише доглядала дітей та курей і поралася на городі, а й варила обід поліцаям, прала чужу білизну й прибирала в школі, щоб заробити кілька песо. Часом її тіло було всіяне синцями, і хоча ніхто ні про що не питав, уся Агуа Санта знала, що це чоловік відперіщив її палицею. Лише Ріад Халабі та вчителька Інес наважувалися — так, щоб не образити, — робити їй скромні подарунки: якийсь одяг, харчі, зошити та вітаміни для дітей.

Чимало принижень довелося стерпіти Антонії С’єррі від чоловіка, який навіть оселив у їхньому домі коханку.

До Агуа Санти Конча Діас приїхала в кузові однієї з вантажівок нафтової компанії в такому жалюгідному стані, що скидалася на примару. Водій зглянувся, побачивши на дорозі босу дівчину з вузликом за плечима та черевом вагітної жінки. Проїхавши через півселища, вантажівка зупинилася біля крамнички, тож Ріад Халабі перший взнав новину. Він угледів дівчину на порозі свого закладу і з того, як та скинула перед прилавком клунок, одразу зрозумів, що приїжджа неодмінно тут залишиться. Вона була зовсім юна, смаглява та малоросла; її кучеряве, вигоріле на сонці волосся було таке скуйовджене, наче його давним-давно не торкався гребінець. Як зазвичай, коли до нього заходили відвідувачі, Ріад Халабі підсунув Кончі стільця, подав склянку ананасового напою й налаштувався вислухати перелік її пригод чи нещасть, але дівчина говорила мало, натомість висякала пальцями ніс, втупивши погляд у підлогу й нарікаючи на щось крізь зуби, а з її очей по щоках повільно котилися сльози. Нарешті араб уторопав, що вона хоче бачити Томаса Варгаса, й послав когось по нього до шинку. Зачекав на старого в дверях, а щойно уздрів перед собою, вхопив за руку й, не давши оговтатися, поставив перед прибулою.

— Дівчина каже, що дитина твоя, — мовив Ріад Халабі лагідним тоном, до якого вдавався, коли був розлючений.

— Це неможливо довести, турку. Завжди відомо, хто матір, а щодо батька ніколи немає певності, — озвався Томас Варгас; хоч і спантеличений, він спромігся лукаво підморгнути, але цього ніхто не оцінив.

Тепер прибула заплакала ревно, бурмочучи, що не припхалася◦б з такої далечіні, якби не знала, хто батько дитини. Ріад Халабі насварив Томаса Варгаса, мовляв, який безсоромник, за віком він годиться дівчині в дідусі, і нехай не думає, що селище й цього разу пробачить йому гріхи. Та коли плач дівчини перейшов у ридання, араб сказав нарешті те, чого всі від нього чекали:

— Гаразд, доню, заспокойся. Можеш якийсь час, принаймні до народження дитини, пожити в мене.

Конча Діас затужила ще голосніше й заявила, що не житиме деінде, а лише з Томасом Варгасом, бо заради цього й приїхала. Повітря в крамниці загусло, запала тривала мовчанка, чути було тільки лопаті вентилятора під стелею та жіночі схлипи, і ніхто не наважувався сказати їй, що старий одружений і має шістьох дітей. Кінець-кінцем Варгас узяв клунок мандрівниці й допоміг тій підвестися.

— Що◦ж, Кончіто, коли ти цього хочеш, годі балачок. Ходімо зараз◦же до мене додому.

Тож повернувшись з роботи, Антонія С’єрра побачила, що в її гамаку спочиває інша жінка, і вперше їй забракло гордості, щоб приховати свої почуття. Її прокльони понеслися центральною вулицею, їхнє відлуння долинуло до майдану й проникло в усі оселі, сповіщаючи, що Конча Діас огидна щуриця, і вона, Антонія С’єрра, псуватиме їй життя, доки не поверне до вигрібної ями, звідки тій краще було◦б ніколи не вилазити; і нехай не думає, буцімто її діти житимуть під одним дахом із такою ласицею, бо вона не така дурна; а її чоловікові краще остерегтися, бо заради дітей, цих бідолашних створінь, вона терпіла від нього багато прикростей, але тепер з неї досить, тепер усі взнають, хто така Антонія С’єрра. Жінка лютилась отак тиждень, потім крики перейшли у невмовкне буркотіння, а сама вона втратила останні ознаки колишньої вроди: в неї змінилася хода й бідолашна тягнула ноги, наче побита шавка. Сусіди намагалися пояснити їй, що вся ця халепа сталася через Варгаса, а Конча тут ні до чого, однак жінка й чути не хотіла про те, щоб бути розважливою чи справедливою.

Життя на їхньому ранчо ніколи не було радісним, а з появою коханки перетворилося на суцільні муки. Антонія по ночах лежала, скулившись, разом із дітьми й сипала прокльони, а поруч, обійнявши дівчину, хропів чоловік. Щойно благословлялося на світ, Антонія мусила підводитися, готувати каву, пекти кукурудзяні коржики, виряджати дітей до школи, поратися в городі, куховарити для поліцаїв, прати й прасувати. Вона робила все це машинально, а тим часом з її душі точився струмочок образ. Оскільки Антонія відмовилася куховарити для чоловіка, Конча робила це замість неї, коли та виходила з дому, щоб не зустрічатися з господинею біля плити. Антонія С’єрра так лютилася, що деякі односельці вирішили, буцімто вона врешті-решт уколошкає суперницю, й ходили просити Ріада Халабі та вчительку Інес, аби ті втрутилися, поки не пізно.

Нічого такого, однак, не сталося. Через два місяці живіт Кончі скидався вже на гарбуз, ноги в неї так розпухли, що, здавалося, вени от-от полопаються, а сама вона весь час рюмсала, бо почувалася самотньою і їй було лячно. Томас Варгас втомився від цього моря сліз і вирішив спати сам. Жінки вже не мусили почергово поратися біля плити: Конча втратила бажання хоч якось вбиратися й лежала в гамаку, втупившись у стелю й не маючи сил навіть зварити собі чашечку кави. Антонія весь перший день не звертала на неї уваги, але ввечері передала їй з одним із дітлахів тарілку супу та склянку гарячого молока, аби ніхто, бува, не сказав, що хтось помер від голоду під її дахом. Цей ритуал повторювався, і за кілька днів Конча підвелася й сіла обідати з усіма. Антонія вдавала, нібито не помічає її, але принаймні вже не лаялася, коли та опинялася поруч. Невдовзі її здолав жаль, бо дівчина з кожним днем всихала й ставала схожою на опудало з величезним черевом і запалими очницями. Антонія почала різати одну по одній своїх курей, щоб нагодувати її бульйоном, а коли птиць не стало, вона вчинила те, чого доти ніколи не робила: пішла просити допомоги в Ріада Халабі.

— Я народила шістьох дітей і мала кілька невдалих пологів, але ніколи не бачила, щоб хтось так нездужав через вагітність, — пояснила, зашарівшись. — Вона худа як тріска, турку, й не може їсти, тільки блює. Мені, звісно, байдуже — я тут ні при чому, але що я скажу її матері, якщо вона у мене помре? Я не хочу, щоб мені потім щось закидали.

Ріад Халабі доправив хвору своїм пікапом до лікарні, й Антонія їх супроводила. Вони повернулись із сумкою різнокольорових пігулок і новим платтям для Кончі, бо старе не налазило їй на живіт. Біда цієї жінки змусила Антонію подумки знову пережити події власної молодості, свою першу вагітність і кривди, які тоді спізнала. Хоч як їй було прикро, та вона хотіла, щоб майбутнє Кончі Діас склалося не так сумно, як у неї. Антонія відчувала до дівчини вже не лють, а мовчазне співчуття й почала ставитися до неї, мов до безпутної дочки, марно намагаючись за грубуватою суворістю приховати ніжність. Дівчина була нажахана згубними перемінами, яких зазнало її тіло, цією безформністю, що більшала незалежно від її волі, вона соромилася, що ходить, наче качка, соромилася мимовільної відрази до всього та бажання померти. Іноді вона прокидалася зовсім хвора, не могла підвестися, і тоді Антонія наказувала дітям по черзі доглядати її, а сама намагалася якнайшвидше впоратися з роботою й повернутися до болящої; але часом Конча зранку почувалася бадьорою, і коли знесилена Антонія поверталася додому, на неї чекали вечеря та прибрана хата. Дівчина подавала їй каву й, поки Антонія її пила, стояла та дивилася на жінку вологими очима вдячної тварини.

Хлопчик народився в міській лікарні, бо не хотів з’являтися на світ і довелося робити Кончі Діас розтин, щоб видобути його. Антонія залишалася біля неї вісім днів, а тим часом учителька Інес опікувалася дітьми. Жінки повернулися додому пікапом крамаря, і вся Агуа Санта вийшла їх привітати. Матір усміхалася, а Антонія з гордістю бабусі показувала новонародженого, повідомляючи, що при хрещенні хлопчика назвуть Ріадом Варгасом Діасом на честь турка, без допомоги якого Конча не дісталася◦б вчасно до пологового відділення, а він◦же ще й сплатив рахунки, коли рідний батько удав, буцімто нічого не чує, та прикинувся більш п’яним, ніж зазвичай, щоб не відкопувати свого золота.

Не минуло й двох тижнів, як Томас Варгас зажадав, аби Конча Діас повернулася в його гамак — і це попри ще свіжий шрам і перев’язку на животі, — однак Антонія С’єрра, впершись руками в боки, заступила йому дорогу, вперше в житті наважившись завадити старому чинити, що йому заманеться. Чоловік зробив порух, наміряючись зняти пасок і відшмагати її, як зазвичай, однак Антонія перехопила його руку й з такою люттю накинулася на старого, що той розгубився та відступив. Ця хвилинна слабкість занапастила його, бо тепер жінка знала, хто з них сильніший. Тим часом Конча Діас залишила дитину в кутку й обхопила руками важку глиняну миску, вочевидь наміряючись розбити її об голову старого. Збагнувши, що справи його кепські, той, лаючись на всі заставки, подався геть. Ціла Агуа Санта взнала про цю пригоду, бо він сам розтріпав усе дівчатам з борделю, які ще й запевняли, буцімто Варгас уже не той і всі його вихваляння, мовляв, він, наче той племінний бугай, — звичайне й до того◦ж безпідставне фанфаронство.

Після того випадку все змінилося. Конча Діас швидко вичуняла й, коли Антонія С’єрра йшла працювати, опікувалася дітьми, городом і домом. Томас Варгас проковтнув образу й покірливо повернувся до свого гамака, в якому мусив лежати сам-один. Він облегшував душу, шпиняючи власних дітей і теревенячи в шинку, мовляв, жінки, як мулиці, розуміють лише батіг, але вдома більше їх не чіпав. Захмелений горлав про переваги двоєженства, і священик кілька неділь мусив спростовувати це з амвона, щоб така думка не набула, бува, поширення і його багаторічні проповіді про християнське благо моногамії не пішли собаці під хвіст.

В◦Агуа Санті чоловікові прощали, коли той знущався зі своєї родини, був неробою, бешкетником і не повертав позичені гроші, але гральні борги вважалися святим ділом. Під час півнячих боїв складені вдвоє купюри тримали між пальцями, щоб усі могли їх бачити, а коли грали в доміно, кості чи карти, клали гроші на стіл, ліворуч од гравця. Іноді водії нафтової компанії зупинялися тут, щоб зіграти кілька партій у покер, і хоча вони не виставляли напоказ свої гроші, перш ніж поїхати, розраховувалися до останнього мідяка. Тюремні охоронці із Санта Марії приїздили по суботах, аби навідатися до борделю та програти в шинку тижневий заробок. Навіть вони — набагато більші бандити, ніж довірені їм в’язні, — не наважувалися грати, коли не мали, чим платити. Ніхто не порушував цього правила.

Томас Варгас не бився об заклад, проте йому подобалося спостерігати за гравцями, він міг годинами дивитися, як грають у доміно, перший квапився зайняти місце перед півнячими боями й уважно слухав номери виграшних лотерейних білетів, що оголошували по радіо, хоча сам ніколи не купував жодного. Від такої спокуси його рятувала неймовірна жадібність. Та коли нерозривне спільництво Антонії С’єрри та Кончі Діас остаточно збило з нього чоловічу пиху, він поринув у гру. Спершу ставив дрібняки, і лише найзлиденніші п’яниці погоджувалися сідати з ним за стіл, проте в картах йому щастило більше, ніж із жінками, тож невдовзі легкі гроші принадили його, переваживши природну жадібність. Сподіваючись завдяки одному-єдиному усміхові долі одразу розбагатіти, а тоді скористатися тріумфом і відновити принижений престиж глави сім’ї, він почав ризикувати. Невдовзі з ним уже тягалися лише найкращі гравці, а решта юрмилася навкруги, стежачи за перипетіями кожної партії. Томас Варгас не клав купюри на стіл, як того вимагала традиція, але, коли програвав, платив. Життя в його домі зробилося ще злиденнішим, і Конча теж пішла працювати. Діти залишалися самі, й учительці Інес доводилося їх годувати, щоб вони не никали селищем, привчаючись жебракувати.

Справи Томаса Варгаса ускладнилися, коли він прийняв виклик лейтенанта й після шестигодинної гри виграв у того двісті песо. Щоб сплатити поразку, офіцер конфіскував платню своїх підлеглих. Лейтенант був смаглявий, ставний, з вусами, мов у моржа, й завжди розстебнутим кітелем, аби дівчата могли оцінити його волосатий торс і колекцію золотих ланцюжків. У Агуа Санті ніхто його не поважав, бо лейтенант мав химерну вдачу й, користаючись владою, вигадував правила та порядки на власний розсуд. До його появи тутешня в’язниця складалася з двох приміщень, де забіяки могли перебути ніч після бійки, — в Агуа Санті ніколи не знали тяжких злочинів, єдиними справжніми кримінальниками тут час від часу ставали в’язні, котрих етапували до тюрми в Санта Марії, однак лейтенант заповзявся кожного, хто потрапляв до відділку, добре віддухопелити. Через нього люди почали боятися закону. Офіцера душила лють через втрату двохсот песо, проте гроші він віддав мовчки й навіть з деякою полегкістю, бо, попри необмежену владу, не міг вийти з-за столу, не розрахувавшись.

Томас Варгас два дні хвалився перемогою, поки лейтенант не сповістив, що чекатиме його в суботу, щоб узяти реванш. Цього разу ставка становитиме тисячу песо — офіцер заявив це так категорично, що Томас Варгас одразу згадав удари плазом шаблі по сідницях і не наважився відмовитися. Надвечір у суботу в шинку ніде було й голки встромити. Через тісняву та спеку повітря в приміщенні застоялося, й довелося витягти стіл надвір, щоб усі бажаючі могли спостерігати гру. Ще ніколи в Агуа Санті не билися об заклад на таку силу-силенну грошей, а убезпечити чесність змагання мав Ріад Халабі. Той для початку зажадав, аби публіка трималася на відстані в два кроки, щоб обійшлося без шахрування, і велів лейтенантові та іншим поліцаям залишили зброю в передпокої.

— Перш ніж розпочати партію, обидва гравці повинні покласти гроші на стіл, — проголосив суддя.

— Мого слова досить, турку, — озвався лейтенант.

— У такому разі й мого теж, — підхопив Томас Варгас.

— Як ви платитимете, якщо програєте? — поцікавився Ріад Халабі.

— Я маю дім у столиці — коли програю, Варгас уже завтра отримає документ на право власності.

— Гаразд. А◦ти?

— Я розрахуюся закопаним золотом.

Ця гра була найхвилюючою подією в селищі за багато років. Ціла Агуа Санта — навіть старезні діди та дітлахи — юрмилися на вулиці. Не було тільки Антонії С’єрри та Кончі Діас. Ні лейтенант, ні Томас Варгас не викликали нічиєї симпатії, тож усім було байдуже, хто виграє; розвага полягала в тому, щоб стежити за прикрощами суперників і тих, хто поставив на котрогось із них. На користь Томаса Варгаса промовляв той факт, що доти йому щастило в картах, а перевагою лейтенанта вважалися його холоднокровність і слава головоріза.

О сьомій вечора гра скінчилася, і, згідно з правилами, Ріад Халабі проголосив переможцем лейтенанта. Перемогу поліцай сприйняв так само незворушно, як і поразку за тиждень перед тим, — ні знущальної посмішки, ні зайвого слова: він і далі сидів на своєму стільці, колупаючись мізинцем у зубах.

— Що◦ж, Варгасе, настав час відкопати твій скарб, — мовив, коли вщух галас роззяв.

Шкіра Томаса Варгаса зробилася землистого кольору, його сорочка спітніла, і, здавалося, повітря не проникало в нього, а застрягало в роті. Він двічі спробував підвестися, але ноги не слухалися старого. Ріадові Халабі довелося його підтримувати. Нарешті він зібрався на силі й поплентався в бік шосе, а лейтенант, поліцаї, араб, учителька Інес й ціла Агуа Санта галасливою процесією рушили за ним. Коли пройшли милі зо дві, Варгас повернув праворуч й занурився у нетрі, що оточували селище. Стежки не було, проте він упевнено продирався вперед поміж гігантських дерев і заростей папороті, аж поки дійшов до краю ледь помітного в непроникній гущі яру. Юрба залишилася стояти, а Томас Варгас із лейтенантом спустилися в яр. Хоча до заходу сонця залишалося зовсім мало часу, повітря було задушливим. Томас Варгас зробив знак, щоб його залишили самого, став рачки, поповз і зник серед лапастих філодендронів. За мить почувся його розпачливий зойк. Лейтенант метнувся в зарості, вхопив старого за ноги й посмиком витягнув назовні.

— В◦чому справа?

— Його нема! Нема!

— Як нема?

— Клянуся, лейтенанте, я нічого не знаю, його вкрали, мій скарб украли! — старий заридав, мов удова, та так невтішно, що навіть не відчував копняків, якими пригощав його лейтенант.

— Покидьок! Ти заплатиш мені за це! Заплатиш, скурвий сину!

Ріад Халабі притьма спустився на дно яру й видер Томаса Варгаса з лейтенантових рук, перш ніж той перетворив бідолаха на криваве місиво. Араб умовив офіцера заспокоїтися, бо лупнями справи не залагодиш, і допоміг старому видертися вгору. Томас Варгас натерпівся страху, його тіло було в жалюгідному стані, він заходився плачем і спотикався на кожному кроці, тож, коли поверталися, арабові довелося ледь не нести його весь час на руках до самісінького ранчо. Антонія С’єрра та Конча Діас сиділи на плетених стільцях на порозі, пили каву й милувалися смерканням. Розповідь про подію їх анітрохи не засмутила, вони й далі незворушно посьорбували каву.

Лихоманка не відпускала Томаса Варгаса більше тижня, він марив золотими монетами та міченими картами, але мав від природи міцне здоров’я, тож замість померти від розпачу — чого всі від нього очікували — оговтався. Коли вже міг підводитися, кілька днів не наважувався вийти з дому, та зрештою потяг до гульби переважив обережність, і хоча переляк не минувся, він напнув фетрового капелюха й пошкандибав до шинку. Того вечора старий не повернувся додому, а через два дні хтось приніс звістку, що він лежить у тому◦ж яру, де ховав свій скарб. Томас Варгас був посічений ударами мачете, наче яка худобина, — саме так, на загальну думку, він і мав рано чи пізно скінчити свої дні.

Антонія С’єрра й Конча Діас поховали його без видимих ознак жалю, у присутності лише Ріада Халабі та вчительки Інес, які прийшли, щоб не залишити жінок самих, а не задля того, щоб віддати посмертну шану людині, яку зневажали за життя. Жінки й далі мешкали разом, готові допомагати одна одній у вихованні дітей і повсякденних клопотах. Невдовзі після похорону вони купили курей, кролів і свиней, з’їздили автобусом до міста й привезли одяганки для всієї родини. Того року жінки обнесли ранчо новою дощаною загорожею, добудували дві кімнати й пофарбували оселю синьою фарбою, встановили на кухні газову плиту й почали готувати різні страви на продаж. Щодня опівдні з усіма дітьми вони йшли продавати свої вироби до поліційного відділку, у школу та на пошту, а зайві порції залишали на прилавку крамнички, щоб Ріад Халабі міг запропонувати їх водіям вантажівок. Так вони подолали злидні та вийшли на дорогу добробуту.