Оповідки Еви Луни

Естер Лусеро

Коли до нього на саморобних ношах принесли Естер Лусеро, та стікала кров’ю, наче бик, а в її темних очах стояв жах. Уздрівши її, лікар Анхель Санчес втратив свій знаменитий спокій духу, втім, воно й не дивно, адже він закохався в Естер Лусеро того дня, коли вперше побачив ще дівчинкою. Тоді вона ще бавилася ляльками, а він, навпаки, повернувся, постарілий на тисячу років з останнього героїчного походу. Він з’явився в селищі на чолі колони, сидячи на даху фургона із затиснутою між колінами гвинтівкою, кількамісячною бородою та кулею, яка назавжди залишилась у нього в литці, й почувався таким щасливим, як ніколи ні до, ні після тієї днини. В◦юрбі, що вітала визволителів, завважив дівчинку, яка вимахувала червоним паперовим прапорцем. Йому вже виповнилося тридцять років, а їй було близько дванадцяти, однак у міцних алебастрових кістках і проникливому погляді малої Анхель Санчес розпізнав уроду, яка потайки зароджувалася в ній. Він глядів на неї певний, нібито дівчинка привиділася йому через випари, що йшли від тутешніх боліт, і радість перемоги, а оскільки того вечора не зміг розрадитися в обіймах чергової випадкової подружки, Анхель Санчес збагнув, що мусить розшукати це створіння або принаймні упевнитися, що то була примара. Наступного дня, коли вуличні святкування скінчилися й постала задача привести світ до ладу й поприбирати сміття диктатури, Санчес вирішив обійти селище. Спершу хотів був навідатися до шкіл, проте взнав, що ті закриті з часу останнього бою, тож йому довелося стукати в двері кожної оселі. Після кількох днів терплячого блукання, коли він уже вважав дівчинку плодом уяви свого зболеного серця, Санчес додибав до невеличкого, пофарбованого в синій колір й подзьобаного кулями будиночка, єдине вікно якого виходило на вулицю, не захищене нічим, крім квітчастої фіранки. Гукнув раз, тоді вдруге, а що ніхто не озвався, вирішив зайти. Інтер’єр складався з однієї бідно вмебльованої, прохолодної й тінистої кімнати. Санчес перетнув кімнату, прочинив двері й опинився на великому заставленому різним мотлохом подвір’ї з підвішеним під манговим деревом гамаком, дерев’яними ночвами для прання, курником у глибині й силою-силенною бляшанок і глиняних горщиків, у яких росли різне зілля, овочі й квіти. Там він нарешті побачив ту, кого вже й сам уважав власною вигадкою. Естер Лусеро — боса, в простому полотняному платтячку, із зібраним на потилиці й перев’язаним поворозкою від черевика волоссям — допомагала своїй бабці вішати на осонні білизну. Вздрівши його, обидві несамохіть позадкували, бо навчилися не довіряти людям у чоботах.

— Не бійтеся, я товариш, — відрекомендувався він, затиснувши в руці засмальцьований берет.

З того дня Анхель Санчес обмежився тим, що жадав Естер Лусеро мовчки, соромлячись своєї ганебної любові до неповнолітньої. Через неї він відмовився їхати до столиці, коли розподілялися трофеї влади, й побажав очолити єдину в цій глушині лікарню. Він не сподівався поширити цю любов далі власної уяви. Жив маленькими радощами: спостерігав, як вона йде до школи; доглядав її, коли дівчинка підхопила кір; давав їй вітаміни впродовж років, коли молока, яєць і м’яса вистачало тільки для найменших дітей, а решта мусила вдовольнятися бананами й кукурудзою; приходив до неї на подвір’я й, умостившись на стільці, під пильним поглядом бабці пояснював дівчинці таблицю множення. Зрештою за браком більш підходящого визначення Естер Лусеро почала називати його дядечком, а стара звикла сприймати його присутність як ще одну незбагненну загадку революції.

— Чого◦б це освічена людина, лікар, директор лікарні й національний герой слухав теревені бабці й мовчання онуки? — чудувалися кумасі.

У наступні роки дівчинка розквітла, як трапляється майже завжди, але Анхель Санчес уважав, що у її випадку це таке собі диво й лише він помічає вроду, що доспіває під безневинними одяганками, які на машинці шила їй бабця. Не сумнівався, що поява дівчини має збуджувати почуття всіх, хто її бачить, як це було з ним, й дуже дивувався, що навколо Естер Лусеро не в’ється юрба залицяльників. Його змагали вбивчі почуття: властиві всім чоловікам ревнощі, постійна туга — наслідок розпачу — й пекельний жар, що спалював його в години післяобіднього відпочинку, коли він уявляв голу й спітнілу дівчину, яка непристойними жестами кликала його до себе з мороку кімнати. Ніхто так і не взнав про його душевні муки. Самоконтроль зробився невід’ємною рисою його вдачі, й зрештою він зажив слави доброї людини. Матері сімейств кінець-кінцем втомилися шукати йому наречену й зійшлися на думці, що лікар усе◦ж трохи дивакуватий.

— Він не схожий на гомика, — виснували вони, — це, либонь, малярія чи куля в паху відбили йому назавжди потяг до жінок.

Анхель Санчес проклинав матір, яка спородила його на світ на двадцять років раніше, ніж треба, й власну долю, що позначила його тіло та душу стількома рубцями. Він прагнув, аби через якусь примху природи порушилася досконалість і потьмарилося світло Естер Лусеро, щоб ніхто не здогадався, що вона найчарівніша жінка в цьому й будь-якому іншому світі. Ось чому того злощасного четверга, коли її принесли на ношах до нього в лікарню, а бабця дріботіла попереду й юрба цікавих сунула позаду, в лікаря вихопився утробний крик. Відкинувши простирадло й побачивши жахливу наскрізну рану, він подумав, що це його бажання, щоб Естер ніколи не належала іншому мужчині, спричинилося до трагедії.

— Вона видерлася на мангове дерево на подвір’ї, заточилася й упала, настромившись на кілок, до якого ми зазвичай прив’язуємо гуся, — пояснила бабця.

— Бідолашна була проштрикнута, мов кажан. Ох, і намучилися ми, поки зняли її з того кілка, — додав сусід, який допомагав нести поранену.

Естер Лусеро заплющила очі й тихенько застогнала.

Від цієї миті Анхель Санчес розпочав особистий двобій зі смертю. Він робив усе можливе, щоб урятувати дівчину. Прооперував її, робив уколи, переливав у неї свою кров, давав антибіотики, однак через два дні стало зрозуміло, що життя витікає з рани нестримним потічком. Сидячи біля помираючої, знесилений через напругу й жаль, він похилив голову в ногах ліжка й кілька хвилин спав, наче немовля. Поки йому снилися гігантські мухи, вона блукала кошмарними снами агонії, й зрештою вони зустрілися на нічиїй землі, і вві сні Естер учепилася в його руку й благала, щоб він не скорився смерті й не кинув її. Анхель Санчес зненацька прокинувся: його розбудив виразний спомин про Чорного Ріваса й неймовірне диво, що повернуло того до життя. Він вибіг із палати й угледів у коридорі бабцю, яка бубоніла нескінченні молитви.

— Моліться, я повернуся за п’ятнадцять хвилин! — гукнув їй на бігу.

За десять років перед тим Анхель Санчес продирався зі своїми товаришами сельвою, де трава росла до колін і їм дошкуляли комарі та спека; загнані в глухий кут, вони перетинали країну в усіх напрямках, влаштовуючи засідки на солдатів диктатури, — тоді їх була лише жменька відчайдушних мрійників із напханим кулями патронташем, наплічником із віршами й повною ідеалів головою. Місяцями вони не чули запаху жінки й мило не торкалося їхніх тіл, голод і страх проникали їм під шкіру, й тільки відчай змушував рухатися цих людей; їм скрізь ввижалися вороги, й вони не вірили навіть власній тіні. Тоді Чорний Рівас зірвався в яругу; вісім метрів він падав у прірву, мов лантух із ганчір’ям. Товаришам знадобилося двадцять хвилин, щоб, наражаючись на гостре каміння й повалені стовбури, спуститися до нього; вони знайшли його в кущах і майже дві години піднімали стікаючого кров’ю нагору.

Чорний Рівас був хоробрим і життєрадісним здорованем, який завжди щось наспівував і ладен був нести на собі слабшого бійця; тепер він лежав розпанаханий, мов очищений від шкірки гранат, із ребрами назовні й глибокою раною, що починалася на спині, а закінчувалася посеред грудей. Санчес мав баул із засобами для виняткових випадків, але цей виходив за межі його скромних можливостей. Без жодної надії на успіх він обробив рану, перев’язав її клаптями полотна й дав хворому наявні ліки. Чоловіка поклали на напнуту між двома палицями брезентину й понесли по черзі, поки не завважили, що кожний поштовх забирає в того хвилину життя, бо Чорний Рівас вичерпувався, мов джерело, й марив ігуанами з жіночими грудьми та соляними бурями.

Вони вирішили зробити привал, щоб дати йому спокійно померти, коли біля вирви з чорною водою хтось угледів двох індіанців, які по-приятельськи ловили один на одному вошей. Далі, у щільних випарах сельви, бовваніло поселення. Це було примітивне осіле плем’я, яке не мало інших контактів із нинішнім століттям, крім якогось відчайдушного місіонера, котрий приходив сюди й безуспішно проповідував їм Божі заповіді, ба навіть гірше — ці люди ніколи не чували ні про повстання, ні про гасло «Вітчизна або смерть!». Попри такі відмінності та мовний бар’єр, індіанці второпали, що ці виснажені люди не становлять серйозної небезпеки й боязко їх прийняли. Повстанці показали на помираючого. Індіанець, який вочевидь був тут за старшого, провів їх до просякнутої смородом сечі й твані тьмяної халупи. Там Чорного Ріваса поклали на якусь мату, а товариші й усе плем’я скупчилися навколо нього. Невдовзі вбраний відповідно до ритуалу прийшов чаклун. Командир злякався, угледівши його намисто з певоній, фанатичний блиск в очах й укрите струпами тіло, але Анхель Санчес пояснив, що пораненому вже навряд чи можна зарадити, тому хоч◦би що зробив чаклун — нехай просто допоміг◦би йому вмерти, — однаково краще, ніж нічого. Командир наказав своїм людям опустити зброю й дотримуватися тиші, щоб цей дивний напівголий розумник міг безперешкодно робити свою справу.

Через дві години температура впала, і Чорний Рівас зміг ковтати воду. Наступного дня знахар повернувся й повторив лікування. Надвечір хворий уже сидів і їв густу кукурудзяну кашу, а ще через два дні робив свої перші кроки, а тим часом його рана загоювалася. Поки інші партизани спостерігали за успіхами видужуючого, Анхель Санчес обходив із чаклуном околиці, збираючи в наплічник рослини. Через багато років Чорний Рівас очолив столичну поліцію й згадував про те, що колись був за крок од смерті, лише коли, голублячи чергову любаску, скидав сорочку й жінка неодмінно запитувала про довгий шрам, що ділив його надвоє.

«Якщо Чорного Ріваса врятував якийсь голий індіанець, Естер Лусеро врятую я, хоч◦би мені й довелося укласти угоду з дияволом», — вирішив Анхель Санчес, поки обнишпорив увесь дім у пошуках трав, які зберігав усі ці роки й про які геть забув. Висохлі й потовчені рослини лежали на дні старого баула, загорнуті в газету, поруч із зошитом з віршами, беретом та іншими згадками про війну.

Він біг до лікарні, наче за ним хтось гнався, під свинцевою спекою, від якої плавився асфальт. Стрибаючи через східці, злетів нагору й спітнілий увірвався до палати Естер Лусеро. Бабця та чергова медсестра бачили, як він біжить, мов кінь, і припали до вічка. Дивилися, як лікар скинув білий халат, бавовняну сорочку, темні брюки, контрабандні шкарпетки й свої незмінні черевики на гумовій підошві. Вони перелякано спостерігали, як він зняв і труси й залишився в чому мати спородила, мов новобранець.

— Пресвята Богородиця! — вихопилося в бабці.

Крізь вічко їм було видно, як лікар пересунув ліжко на середину кімнати, на кілька секунд поклав обидві руки на голову Естер Лусеро, а тоді почав витанцьовувати навколо хворої, мов навіжений. Він підкидав коліна аж до грудей, низько нахилявся, потрясав руками й кумедно викривлявся, ні на мить не збиваючись зі свого внутрішнього ритму, що робив прудкими його ноги. Танцював отак без упину півгодини, оминаючи балони з киснем й пляшечки з сироваткою. Потім дістав із кишені халату якесь сухе листя, поклав його в миску, розтер кулаком на порох, смачно плюнув і, перемішавши на глевку масу, наблизився до хворої. Жінки гляділи, як він зняв з неї бинти і — як зазначила в звіті медсестра — змастив рану цією огидною сумішшю, всупереч усім правилам асептики й не усвідомлюючи, що виставляє себе голяка напоказ. Скінчивши лікування, чоловік знесилено опустився на підлогу, але на його губах окреслилася блаженна усмішка.

Якби лікар Анхель Санчес не був директором лікарні й беззаперечним героєм революції, на нього◦б напнули гамівну сорочку й негайно запроторили до божевільні. Але ніхто не наважився вибити двері, які він зачинив на клямку, а коли алькальд[8] наказав це зробити й викликав пожежників, уже минуло чотирнадцять годин і Естер Лусеро сиділа на ношах й, витріщивши очі, з цікавістю дивилася на дядечка Анхеля, який знову роздягнувся догола й новими ритуальними танцями розпочав другий етап лікування. Через два дні, коли зі столиці прибула спеціальна комісія міністерства охорони здоров’я, хвора прогулювалася коридором під ручку з бабцею, все селище юрмилося на другому поверсі, споглядаючи врятовану дівчину, а бездоганно вбраний директор лікарні прийняв колег, сидячи за письмовим столом. Комісія утрималася від з’ясування подробиць незвичних танців лікаря й зосередилася на дослідженні чудодійних трав чаклуна.

Відтоді, як Естер Лусеро впала з мангового дерева, збігло кілька років. Дівчина вийшла заміж за інспектора служби охорони довкілля й переїхала до столиці, де народила дівчинку з алебастровими кістками й темними очима. Час від часу вона надсилає дядечкові Анхелю повні орфографічних помилок ностальгійні листівки. Міністерство охорони здоров’я організувало чотири безуспішних експедиції для пошуку в сельві чудодійних трав. Рослинний світ поглинув індіанське поселення, а заразом і надію винайти медичний засіб від невиліковних травм.

Анхель Санчес залишився сам-один, і лише образ Естер Лусеро навідує його в годину післяобіднього відпочинку, спалюючи лікареві душу в нескінченній оргії. Слава лікаря поширилася на весь окіл, бо люди чують, як він тубільними мовами розмовляє із зорями.