Оповідки Еви Луни

З твані ми створені

Виявили голову дівчинки, що стирчала над мочарами з широко розплющеними очима й беззвучно кликала на допомогу. Коли дівчинку хрестили, то назвали Асусеною[17]. На тому нескінченному цвинтарі, де дух мерців здаля принаджував стерв’ятників, а повітря проймали плач сиріт і стогін поранених, ця вперто прагнуча жити дівчинка зробилася символом трагедії. Камери стільки разів показували це жахливе видовище — її голівку, яка витикалася над тванню, немов чорний гарбуз, — що не було такої людини, яка◦б не бачила її або не знала її імені. І щоразу, коли вона з’являлася на екрані, на задньому плані опинявся Рольф Карле, який прибув туди, щойно взнав новину, і не підозрював, що там віднайде шмат свого минулого, загублений тридцять років тому.

Спершу то був підземний хлип, що сколихнув бавовникові поля, здибивши їх пінистою хвилею. Геологи за кілька тижнів перед тим установили вимірювальні прилади й знали вже, що гора знову прокинулася. Вони давно передвіщали, що через високу температуру віковічна крига по боках вулкана може зсунутися, однак ніхто не звернув уваги на їхні схожі на бабусині казки попередження. Села в долині жили звичним життям, глухі до стогону землі аж до ночі проти злощасної листопадової середи, коли протяжливе ревище сповістило про кінець світу й снігові мури лавиною, в якій перемішалися глина, каміння й вода, ринули на села, ховаючи їх під багатометровим шаром телуричної блювоти. Оговтавшись од першого переляку, ті, кому пощастило вижити, побачили, що будинки, майдани, церкви, білі бавовникові поля, похмурі плантації кофейних дерев і пасовиська племінних биків зникли. Згодом, коли волонтери й солдати прибули, щоб урятувати живих і з’ясувати масштаби стихійного лиха, вони порахували, що драговина поглинула понад двадцять тисяч людських життів і безліч тварин, які гнили в цьому глевкому місиві. Ліси й річки теж були зметені стихією, і навкруги, скільки сягало око, простяглася безмежна болотяна пустеля.

Коли вдосвіта зателефонували з каналу, я була з Рольфом Карле. Не прокинувшись остаточно, підвелася й пішла готувати каву, поки він квапливо вдягався. Усе, що йому було потрібне для роботи, Рольф поклав до зеленої брезентової сумки, з якою ніколи не розлучався, й ми попрощалися, як безліч разів до того. Я не мала жодних передчуттів. Залишилася в кухні, сьорбаючи каву й плануючи години, які мала провести без нього, певна, що завтра він повернеться.

Рольф дістався туди одним із перших, бо поки інші журналісти діставалися до берегів гниловоддя на джипах, велосипедах або пішки, продираючись на свій страх і ризик, у його розпорядженні був гелікоптер телебачення і він міг літати над лавиною. На екранах з’явилися зняті його асистентом кадри, на яких Рольф Карле стояв по коліно в болоті з мікрофоном у руці серед загублених дітей, калік, трупів і руїн. Подія дійшла до нас переказана його спокійним голосом. Упродовж років я бачила його у випусках новин, коли він з відчайдушною настирністю доскіпувався до подробиць боїв і катастроф — й ніщо не могло його спинити, а мене вражав цей спокій, коли йшлося про небезпеки й тяготи, начеб не було такої сили, яка◦б похитнула його мужність чи притлумила цікавість. Здавалося, Рольф Карле не відає страху, хоча мені він якось зізнався, що не вважає себе сміливцем. Гадаю, об’єктив камери дивно діяв на нього так, мовби переносив його в інший час, де він міг спостерігати події, не беручи в них участі. Взнавши його ближче, я зрозуміла, що ця удавана відстороненість рятує його від власних емоцій.

Рольф Карле від самого початку був поруч із Асусеною. Він відзняв волонтерів, які її виявили, й тих, які спробували наблизитися до неї; його камера наполегливо знімала дівчинку, її смагляве личко, великі розпачливі очі, скуйовджене волосся. В◦тому місці трясовина була щільною і — якби ступити на неї — могла засмоктати. Дівчинці кинули мотузку, але вона навіть не спробувала її зловити; тоді їй крикнули, щоб вона вхопилася за мотузку, Асусена простягнула руку й спробувала поворухнутися, але занурилася ще глибше. Рольф лишив свою сумку й решту спорядження, а тоді просунувся трохи вперед, розповідаючи в мікрофон асистента, що тут холодно й трупи вже почали розкладатися.

— Як тебе звати? — запитав він дівчинку, й та назвала своє ім’я квітки. — Не ворушись, Асусено, — велів їй Рольф Карле й заговорив до неї, не замислюючись над тим, що каже, просто, щоб відволікти, а тим часом повільно просуваючись по пояс у багнюці.

Наблизитися до неї звідти було неможливо, тому він відступив та обійшов місцину, шукаючи безпечнішого ґрунту. Коли нарешті опинився біля дівчинки, взяв мотузку та обв’язав малу під пахвами, щоб її могли підняти над болотом. Тоді посміхнувся їй тією усмішкою, від якої його очі робляться маленькими, а лице дитячим, і запевнив дівчинку, що все буде добре й зараз її витягнуть. Знаками наказав комусь тягти, але щойно мотузка напнулася, дівчинка закричала. Зробили нову спробу, і над тванню з’явилися її плечі й рученята, але зрушити її далі було неможливо: болото міцно тримало Асусену. Хтось припустив, що, ноги дівчинки, мабуть, застрягли в руїнах її власної оселі, й Асусена гукнула, що її тримають не лише уламки, а й руки братика та сестрички, що вчепилися в неї.

— Не турбуйся, ми витягнемо тебе звідси, — пообіцяв Рольф.

Попри перешкоди в ефірі, я завважила, що його голос уривається, й відчула себе трохи ближчою до нього. Дівчинка мовчки глянула на Рольфа.

У перші години Рольф Карле вичерпав усю свою вигадливість, намагаючись її врятувати. Він пустив у хід дрючки й мотузки, однак кожне смикання завдавало полонянці нестерпного болю. Йому спало на думку зв’язати дрючки, але й це не дало бажаного результату, і Рольф відкинув цю ідею. Йому вдалося залучити двох солдатів: якийсь час ті допомагали Рольфові, але потім пішли, бо чимало інших жертв волали про допомогу. Дівчинка не могла рухатися й ледве дихала, проте не впадала у відчай, мовби якесь успадковане від прабатьків смирення дозволяло їй прозирати власну долю. А◦от журналіст був готовий кинути виклик смерті. Йому передали автомобільну шину, й він напнув її на дівчинку, як рятувальний круг, потім примостив поблизу ковбані дошку, щоб спиратися на неї. Оскільки уламки не можна було ворушити всліпу, пару разів пірнув, аби розвідати це пекло, але виринав із безнадійним видом, весь у твані, випльовуючи камінці. Рольф збагнув, що потрібен насос, аби відсмоктати воду, й попросив передати це по радіозв’язку, але йому відповіли, що немає транспорту і насос привезуть хіба що завтра вранці.

— Ми не можемо чекати так довго! — обурився Рольф Карле, але в тому безладі не було нікого, хто◦б увійшов у його становище. Збігло ще чимало годин, перш ніж він зрозумів, що час зупинився і дійсність зазнала непоправних змін.

Якийсь військовий лікар наблизився, щоб оглянути дітей, і підтвердив, що серце Асусени працює добре, і якщо вона не переохолодиться занадто, то витримає ніч.

— Наберися терпіння, Асусено, завтра привезуть насос, — спробував утішити її Рольф Карле.

— Не кидай мене саму, — попросила вона.

— Авжеж, не кину.

Їм принесли каву, і він — по ковточку — напоїв дівчинку. Гарячий напій підбадьорив її, й вона почала розповідати про своє коротке життя, родину, школу й про те, яким був цей куток світу до того, як вибухнув вулкан. Їй було тринадцять років, і вона ніколи не виїздила за межі свого села. Охоплений передчасним оптимізмом журналіст вирішив, що все скінчиться добре, привезуть насос, висмокчуть воду, приберуть уламки, й Асусену доправлять гелікоптером до якоїсь лікарні, де дівчинка швидко одужає, а він зможе провідувати її й приносити їй подарунки. Він подумав, що в її віці дівчата вже не бавляться ляльками, але не знав, що могло◦б їй сподобатися, може, платтячко. «Я погано знаю жінок», — виснував журналіст, і це його потішило, бо жінок у житті він мав чимало, але жодна не вдавалася з ним до таких подробиць. Щоб згаяти час, почав розповідати про свої журналістські подорожі й пригоди, а коли спогади вичерпалися, прикликав на допомогу уяву й став вигадувати усяку всячину, яка могла розважити Асусену. Та час від часу засинала на якусь мить, але Рольф не вмовкав, щоб дівчинка в темряві знала, що він тут, і щоб подолати відчуття непевності.

Ніч виявилася нескінченною.

За багато миль звідти я бачила на екрані Рольфа Карле й дівчинку. Не в силах чекати вдома я поїхала до національного телебачення, де не раз сиділа з ним цілими ночами, редагуючи програми. Так я була ближче до нього й могла взнати, чим він жив у ці три вирішальних дні. Я зверталася до всіх поважних осіб, до сенаторів і генералів, до посла Сполучених Штатів і президента нафтової компанії, благаючи про насос, щоб висмоктати твань, але отримала тільки непевні обіцянки. Тоді я негайно почала повторювати прохання через радіо й телебачення, сподіваючись, що хтось відгукнеться. Між дзвінками бігала до апаратної, щоб не пропустити зображення, яке час від часу надходило через супутниковий зв’язок разом із новими подробицями. Поки журналісти відбирали для випуску новин найбільш вражаючі кадри, я шукала ті з них, де були знайома ковбаня й Асусена. Екран зводив катастрофу до однієї площини й підкреслював жахливу відстань, що відділяла мене від Рольфа Карле, але я була з ним, страждання дівчинки боліли мені, як і йому, я відчувала той самий розпач, ту саму безпорадність. Не маючи змоги зв’язатися з ним, вирішила вдатися до фантастичного способу й зосередитися так, щоб досягти його силою думки й підбадьорити. Я відчувала то неймовірний, але марний підйом сил, то невимовну тугу і тоді ударялася в сльози, а часом мене змагала втома і виникало відчуття, що я спостерігаю через телескоп світло померлої мільйон років тому зірки.

У першому ранковому випуску новин я вздріла пекло, де у водах нових, утворених за одну ніч розталим снігом річок плавали трупи людей і тварин. З твані витикалися крони окремих дерев і дзвіниця церкви — чимало людей знайшли там прихисток і терпляче чекали на рятувальників. Сотні солдатів і волонтерів із цивільної оборони намагалися зрушити з місця уламки, шукаючи серед них живих людей, а довгі шереги привидів у лахмітті стояли в черзі за мискою бульйону. Радіоканали повідомляли, що їм безперестану телефонують родини, готові надати притулок осиротілим дітям. Бракувало питної води, бензину й харчів. Змушені без анестезії ампутувати кінцівки, лікарі волали, щоб їм надали хоча◦б сироватку, анальгетики й антибіотики, але рух на більшості доріг було перервано, до того◦ж усе гальмувалося через бюрократію. А◦заражена внаслідок розкладання трупів твань загрожувала чумою живим.

Асусена тремтіла, притулившись до шини, яка тримала її на поверхні. Через нерухомість і напруження вона дуже заслабла, але була при тямі й усе ще чутно говорила, коли їй підносили мікрофон. Голос її лунав покірливо, дівчинка мовби вибачалася, що завдає стільки клопоту. Лице Рольфа Карле вкрилося щетиною, під очима з’явилися темні круги, й вид у нього був змучений. Навіть на такій величезній відстані я відчула цю втому, несхожу на всі попередні знемоги, що були в його житті. Він геть забув про камеру, бо вже не міг дивитися на дівчинку крізь об’єктив. Кадри, що надходили до нас, знімав не його асистент, а інші журналісти, які заволоділи Асусеною, покладаючи на неї патетичну відповідальність уособлювати це жахіття. Від самого світанку Рольф знову намагався вивільнити дівчинку від усього, що утримувало її в цій могилі, але він не мав нічого, крім своїх рук, а інструменти не наважувався застосувати, щоб не поранити бранку. Він передав Асусені миску кукурудзяної каші та банан — харчі, що розподіляли військові, але вона все виблювала. Лікар, який нагодився, сказав, що її лихоманить, але він не може нічого вдіяти, бо антибіотики є лише на випадок гангрени. Ще підходив священик, який благословив дівчинку й повісив їй на шию образок із Богородицею. Надвечір почався дрібний дощ.

— Небо плаче, — прошепотіла Асусена й сама заплакала.

— Не бійся, — озвався Рольф. — Бережи сили й не хвилюйся, все буде добре, я з тобою й витягну якось тебе звідси.

Знову прийшли журналісти: фотографували й ставили ті самі питання, на які вона вже не намагалася відповідати. А◦телевізійники й кіногрупи все прибували з кабелями, стрічками, плівкою, відеокамерами, об’єктивами, магнітофонами, аудіотехнікою, прожекторами, відбивними екранами, батареями й моторами, запчастинами, електриками, звукооператорами й операторами: вони розтиражували личко Асусени на мільйони екранів у всьому світі. Тим часом Рольф Карле і далі благав про насос. Масштабність заходів дала плоди, і ми на національному телебаченні почали одержувати більш чіткі зображення й звук, відстань раптом начеб скоротилася, і в мене виникло жахливе відчуття, ніби Асусена й Рольф зовсім поруч, відокремлені від мене непроникним склом. Я годинами стежила за подіями, знала, скільки зусиль доклав мій друг, щоб вирвати дівчинку з пастки й допомогти їй пережити ці муки, чула уривки їхніх розмов, а все інше могла домислити; бачила, як вона вчила Рольфа молитись, і як він розважав її казками з «Тисячі й однієї ночі», які я переповідала йому під білою москітною сіткою на нашому ліжку. Коли настав вечір другого дня, він спробував заколисати її старовинними австрійськими піснями, які знав од своєї матері, але дівчинка не хотіла спати. Більшу частину ночі вони гомоніли між собою — знесилені, голодні, промерзлі до кісток. І тоді поволі розкрилися міцні шлюзи, які впродовж років стримували минуле Рольфа Карле, і потік усього того, що він приховував у найглибших і найпотаємніших шарах пам’яті, ринув нарешті, змітаючи на своєму шляху завади, які так довго блокували його свідомість. Він не міг розповісти Асусені всього: вона, либонь, не знала про існування ані іншої — ген за морем — землі, ані часу, що передував її часові, і не могла уявити Європу в роки війни, тож Рольф не розповів їй ні про поразку, ні про день, коли росіяни забрали його до концтабору, бо треба було ховати померлих од голоду в’язнів. Чи варто говорити їй, що складені штабелями, наче стоси дров, голі тіла були ніби з ламкої кераміки? Як пояснити цій помираючій дівчинці, що таке табірні печі й шибениці? Не сказав він і про ту ніч, коли уздрів свою матір — гола, в червоних туфлях на шпильках вона плакала від приниження. Багато про що він промовчав, але в ці години вперше ожило все те, що намагався викреслити його мозок. Асусена передала йому свій страх і несамохіть змусила Рольфа постати перед власним. Тут, біля цієї клятої ковбані, мій друг уже не міг більше тікати від себе самого, і прихований жах, що позначив Рольфове дитинство, зненацька охопив його. Подумки він повернувся в минуле, коли йому було стільки років, скільки зараз Асусені, або й менше, та опинився, як і вона, в ямі, з якої не було виходу, похований живцем, з головою на рівні ґрунту, побачив біля свого обличчя чоботи й ноги батька, який зняв пасок і змахнув ним у повітрі так, що той засвистів, мов розлючена гадюка. Рольфа пройняв той самий виразний біль, що ховався в глибинах його мозку. Він повернувся подумки до шафи, де батько зачиняв його, щоб покарати за уявні провини, і він, тремтячий і скулений, мов звірятко, годинами сидів із заплющеними очима, щоб не бачити темряви, затуливши руками вуха, щоб не чути калатання власного серця. В◦тумані споминів він розгледів свою сестру Катаріну, чарівну недоумкувату дівчинку, яка прожила життя, весь час ховаючись, аби батько забув, що вона мала нещастя народитися на світ. Він лежав поруч із сестричкою під обіднім столом: сховавшись за довгою білою скатертиною та обійнявши одне одного, малюки сторожко прислухалися до кроків і голосів. Дух Катаріни війнув на нього перемішаний із його власним потом, із запахами часнику, супу, щойно випеченого хліба, що долинали з кухні, а ще з дивним гнильним смородом твані. Рука сестри в його руці, її уривчасте від переляку дихання, дотики її скуйовдженого волосся до щік, її простодушний погляд. Катаріна, Катаріна… вона постала перед ним, коливаючись, наче знамено, загорнута в білу скатертину, що обернулася на саван, і він нарешті зміг оплакати її смерть і гріх, що кинув її. І тоді Рольф зрозумів, що його журналістські звитяги, які принесли йому гучну славу й визнання, були лише спробою тримати під контролем давній страх, і він схитрив, сховавшись за об’єктивом у надії, що таким чином дійсність видасться йому більш прийнятною. Він наражався на неймовірні ризики, мовби вправляючись, загартовуючи себе, щоб одного дня подолати жахи, які мучили його ночами. Однак надійшла мить істини, і він не міг більше тікати від минулого. Він був зануреною в твань Асусеною, його страх не був пережитим у дитинстві й майже забутим відчуттям; це були пазури, що стискали йому горло. Його душили сльози, і перед ним постала матір у сірій сукні з притиснутою до грудей сумочкою з крокодилячої шкіри: такою він бачив її востаннє на причалі, коли матір проводжала його на пароплав, який мав доправити Рольфа до Америки. Вона прийшла не затим, щоб утерти йому сльози, а щоб сказати синові, що час братися до лопати, бо війна скінчилася і слід поховати мертвих.

— Не плач. Мені не боляче, зі мною все гаразд, — сказала йому вдосвіта Асусена.

— Я плачу не через тебе, а через себе, бо мені боляче, — посміхнувся Рольф Карле.

У долині, де сталося стихійне лихо, під ранок третього дня з-за хмар пробилося бліде світло. Президент прибув на місце події й з’явився у польовій формі, щоб наголосити, що це найбільша трагедія століття, країна в жалобі, братні держави запропонували допомогу, запроваджується надзвичайний стан, збройні сили розстрілюватимуть на місці кожного, хто займатиметься мародерством або чинитиме інші злочини. Він додав, що неможливо ані витягти всі трупи, ані підрахувати точну кількість тих — а їх тисячі, — що зникли безвісти; відтак уся долина проголошується кладовищем, і єпископи прибудуть сюди для урочистої заупокійної відправи. Президент попрямував до армійських наметів, де купчилися ті, кому пощастило врятуватися, щоб утішити їх непевними обіцянками, а тоді до імпровізованого шпиталю, щоб підбадьорити виснажених важкою багатогодинною працею лікарів і медсестер. Потім його повели туди, де потерпала Асусена, яка вже встигла зробитися знаменитою, бо її зображення облетіло всю планету; президент потиснув її ручку своєю кволою рукою державного діяча, й мікрофони зафіксували його схвильований, по-батьківськи турботливий голос, коли він сказав дівчинці, що вона є прикладом для всієї вітчизни. Рольф Карле урвав його й попросив про насос, і президент запевнив, що візьме це під особистий контроль. Впродовж кількох секунд я бачила закляклого навколішках перед ковбанею Рольфа. У денному випуску новин його показали в тій самій позі: втупившись в екран, мов віщунка в скляну кульку, я завважила, що Рольф дуже змінився, й збагнула, що впродовж ночі його захисні сили піддалися і він став вразливим для болю. Ця дівчинка зачепила частку його душі, до якої він сам не мав доступу й яку ніколи не розділяв зі мною. Рольф хотів її розрадити, але насправді це Асусена розрадила його. Я вгадала, коли саме Рольф припинив боротьбу й, сповнений душевних мук, почав спостерігати агонію дівчинки. Три дні й дві ночі я була з ними, шпигувала за ними по іншій бік життя. Я була там, коли дівчинка зізналася йому, що в її тринадцять років жоден хлопець ще не був закоханий у неї й що прикро залишити світ, не пізнавши кохання, а він запевнив, що любить її дужче, ніж будь-кого в житті, дужче, ніж власну матір і сестру, дужче, ніж усіх жінок, які коли-небудь спали в його обіймах, дужче ніж мене, його подругу; він присягався, що віддав◦би що завгодно, щоб опинитися в пастці замість неї, що ладен змінити своє життя заради неї; я бачила, як він схилився над її голівкою й поцілував нещасну в чоло спонуканий світлим і печальним почуттям, яке йому самому важко було визначити. Я відчула, як у цю мить вони обоє врятувалися від розпачу, виборсалися з твані й зринули вгору понад стерв’ятниками й гелікоптерами: вони ширяли вдвох над безмежним болотом, над гнилизною й стогоном. І нарешті змогли примиритися зі смертю. Рольф Карле мовчки молився, щоб вона померла швидко, бо вже несила була терпіти ці муки.

На той час я встигла роздобути насос і домовлялася з одним генералом, готовим переправити його завтра вдосвіта військовим літаком. Однак увечері третього дня під невблаганним світлом кварцових ламп та об’єктивами сотні камер Асусена здалася; її погляд загубився в очах друга, який до кінця підтримував дівчинку. Рольф Карле зняв з неї рятувальний жилет, закрив їй очі, ще кілька хвилин підтримував дівчинку, притиснувши до своїх грудей, а тоді відпустив. Вона — квітка — повільно занурилася в твань.

Ти знову зі мною, але тепер ти інший. Я часто супроводжую тебе на телебачення, і ми вкотре переглядаємо відео з Асусеною; ти прискіпливо вдивляєшся в екран, шукаєш щось, що міг◦би зробити, щоб урятувати її, але вчасно не здогадався. А◦може, хочеш побачити себе начеб у дзеркалі, голого. Твої полишені камери лежать у шафі, ти не пишеш і не співаєш, тільки годинами сидиш біля вікна, задивившись на гори. Я поруч із тобою чекаю, коли скінчиться твоя мандрівка в глиб себе самого і ти загоїш давні рани. Я знаю, коли ти повернешся зі своїх кошмарів, ми знову йтимемо, взявшись за руки, як доти.