Оповідки Еви Луни

Жаб’яча паща

Південь переживав важкі часи. Південь не цієї країни, а світу, де пори року зсунуті і зима припадає не на Різдво, як у культурних народів, а на середину року, як у диких краях. Каміння, ковила та крига, розлогі рівнини, які біля Вогняної Землі розсипаються на намистини островів, вершини всніжених гір, що затуляють обрій удалині, пануюча тут від створення світу тиша, розбуркувана час від часу підземним зітханням льодовиків, що повільно сповзають до моря. Серед цієї дикої природи живуть суворі люди. На початку століття тут не було нічого, що англійці могли◦б вивезти, однак вони одержали концесії на розведення овець. За кілька років ці тварини так розплодилися, що здаля скидалися на застряглі на землі білі хмари; вівці повиїдали всю рослинність і потовкли останні вівтарі індіанських культур. У цій місцині Ермелінда заробляла собі на прожиток різними вигадливими іграми.

Посеред верховини, наче залишений шматок пирога, височіла будівля скотарської компанії, оточена безглуздим газоном; його, борючись із примхами природи, доглядала дружина управителя, яка ніяк не могла змиритися з тим, що їй доводилося жити поза осердям Британської імперії, й затято вдягала вечірні сукні, щоб повечеряти вдвох зі своїм чоловіком, флегматичним джентльменом, котрий пишався застарілими традиціями. Місцеві наймити мешкали в халупах у таборі, відокремленому від володінь хазяїв живоплотом з колючих кущів і шипшини, який, однак, не міг обмежити нескінченність пампи й створити для іноземців ілюзію затишної англійської рівнини.

Під наглядом вартових, змушені терпіти лютий холод, місяцями не маючи змоги з’їсти миску домашньої юшки, наймити потерпали тут такі◦ж беззахисні, як і довірені їм тварини. Вечорами хтось брав гітару, й окіл розбуркували сентиментальні пісні. Попри те що кухар додавав у їжу кремнієвий порошок, щоб угамувати плотські бажання та нав’язливі спомини, їм так бракувало кохання, що наймити лягали з вівцями та навіть коли-не-коли з тюленихою, якщо та наближалася до берега й її вдавалося вполювати. Вим’я у цих тварин велике, як жіночі груди під час вигодовування, і якщо з нього злупити шкіру — коли воно ще живе, тепле, пульсуюче — чоловік, котрому забракло сил терпіти, може заплющити очі й уявити, буцімто обіймає русалку. Та попри ці притичини, завдяки недозволеним іграм Ермелінди наймити розважалися краще, ніж їхні хазяї.

Вона була єдиною молодицею в околі, якщо не брати до уваги дами-англійки, котра витикалася з-за шипшинової загорожі лише задля того, щоб підстрелити якогось зайця, хоча в таких випадках серед хмари куряви та гавкоту хортів під вуаллю її капелюшка нічого не можна було розгледіти. А◦от Ермелінда була жінкою близькою та конкретною, в її жилах текла шалена суміш різної крові, й вона мала веселу вдачу. Вибрала ремесло розрадниці за покликанням: їй подобалися майже всі мужчини взагалі та багато хто з них зокрема. Вона царювала серед них, немов бджолина матка. Полюбляла їхні запахи праці та хіті, хрипкий голос, дводенну щетину, міцне й водночас напрочуд вразливе в її руках тіло, задерикувату вдачу й простодушне серце. Жінка знала удавану стійкість і надзвичайну слабкість своїх клієнтів, а проте ніколи не користалася з цього, навпаки, обидва ці стани викликали в неї співчуття. В◦її суворій вдачі були й ознаки материнської ніжності, і незрідка вночі вона латала чиюсь сорочку, готувала курку для хворого наймита або писала любовні листи далеким подружкам своїх клієнтів. Вона збивала свій капітал на напханому овечою шерстю матраці, під дірчастою цинковою покрівлею, яка за кожного пориву вітру видавала звуки флейт і гобоїв. Мала міцне тіло та чисту шкіру, сміялася від душі й була набагато розкутішою, ніж перелякана вівця чи бідолашна оббілована тюлениха. Обіймаючи когось, нехай навіть одну-єдину мить, вона відкривалась як палка й тямка подруга. Слава про її міцні ноги вершниці й невразливі для частого уживання груди облетіла шістсот кілометрів глухої провінції, і коханці приїздили здаля, щоб провести трохи часу в її товаристві. По п’ятницях вони завзято мчали чвалом із таких далеких закутнів, що їхні змилені коні падали без сил. Хазяї-англійці забороняли вживати алкоголь, однак Ермелінда давала цьому раду й потайки гнала горілку, яка покращувала настрій і руйнувала печінку її відвідувачів, а крім того, заливалася в ліхтарі, що освітлювали приміщення під час забави. Битися об заклад починали після третього келишка, коли зір і мозок туманіли.

Ермелінда знайшла спосіб отримувати гарантований прибуток, не вдаючись до хитрощів. Окрім карт і гральних костей, мужчинам не бракувало інших розваг, і завжди єдиним призом була вона. Ті, хто програвали, віддавали їй гроші; ті, хто вигравали, також їх віддавали, але діставали право недовго втішатися її товариством без викрутасів і зайвої балаканини, і не тому, що їй цього не хотілося: просто вона не мала часу, щоб приділити всім належну увагу. Ті, хто грали в сліпу курку, знімали штани, залишаючись у камізельках, капелюхах і оторочених смушком чоботах, й мусили терпіти антарктичний холод, що свистів між дошками. Вона зав’язувала їм очі й гонитва починалася. Часом здіймався такий галас, що сміх і вигуки проймали ніч далеко за заростями шипшини й долинали до слуху англійців, які зберігали незворушність, удаючи, нібито це просто вітер виє у пампі, й так само неквапно пили останню перед сном чашку цейлонського чаю. Той, кому щастило першим доторкнутися рукою до Ермелінди, тріумфально кукурікав і благословляв свою удачу, стискаючи жінку в обіймах.

Інша гра називалася гойдалкою. Жінка вмощувалася на дошці, що звисала зі стелі на двох линвах. Витримуючи оцінюючі погляди чоловіків, вона згинала ноги, і всі бачили, що під жовтою нижньою спідницею на ній нічого немає. Вишикуваним вервечкою гравцям надавався один-єдиний шанс для атаки, і той, хто досягав мети, опинявся між стегон красуні, у вихорі її спідниці, розгойдуючись, підхоплений нею і врешті-решт піднесений до неба. Але це вдавалося небагатьом, більшість падала на підлогу під сміх присутніх.

Граючи в жабу, чоловік за п’ятнадцять хвилин міг розтринькати місячну платню. Ермелінда проводила крейдою на підлозі риску й у чотирьох кроках од неї накреслювала велике коло, в якому лягала, виставивши напоказ освітлені жовтавим світлом горілчаних ліхтарів ноги. Вона являла темне осердя свого тіла, відкрите, наче плід, наче весела жаб’яча паща, а тим часом повітря в приміщенні ставало щільним і гарячим. Гравці стояли за крейдяною рискою і намагалися влучити в ціль. Серед них траплялися вправні стрільці, які могли зупинити на всьому скаку наполохану тварину, метнувши їй поміж ніг ласо з припасованими до нього двома камінцями, однак Ермелінда вміла непомітно рухати своїм тілом так, що в останню мить монета падала мимо цілі. Монети, які опинялися в крейдяному колі, належали жінці. А◦коли якась вціляла, її власникові діставався справді султанський скарб: наступні дві години він розкошував наодинці з жінкою за запиналом, де на нього чекали розрада після стількох нещасть і мрії про райське блаженство. Ті, кому поталанило пережити ці дві години з Ермеліндою, розповідали, буцімто вона знає стародавні таємниці кохання й здатна довести чоловіка до порога його власної смерті та повернути назад сповненим мудрості.

До того дня, коли тут з’явився астурієць Пабло, мало хто спізнав ці дві благословенні години; хоча чимало чоловіків звідали щось таке, їм довелося викласти за це не дрібну монету, а половину місячного заробку. На той час Ермелінда вже збила такий-сякий капітал, однак думка про доброзвичайне життя не приходила їй до голови, та й, правду кажучи, вона тішилася своїм заняттям і пишалася спалахами радості, які перепадали від неї наймитам.

Пабло був сухоребрий, вузькогрудий, з хлоп’ячими руками — його зовнішність аж ніяк не відповідала непоступливій вдачі цього чоловіка. Поряд із повнотілою життєрадісною Ермеліндою він скидався на вовкуватого шалапута, але тих, хто, завваживши астурійця, вирішили, нібито зможуть покепкувати з нього, чекало велике розчарування. Щуплявий чужинець відреагував, наче змія, на першу◦ж вихватку, готовий битися з кожним, хто заступить йому дорогу. Втім, сварка вщухла, не встигнувши спалахнути, бо найперше правило Ермелінди провіщало, що під її дахом не б’ються. Оскільки його гордість не постраждала, Пабло вгамувався. Вираз його обличчя був рішучий і дещо похмурий, говорив він мало, а коли щось казав, одразу вчувався його іспанський акцент. Він залишив батьківщину, тікаючи від поліції, й промишляв контрабандою, переправляючи крам ущелинами Анд. Це був похмурий задерикуватий самітник, який кпив з клімату, овець і англійців. Жив сам по собі, не визнавав ані любові, ані обов’язків, а що був уже немолодий, то самотність в’їлася йому в кості. Іноді Пабло прокидався вдосвіта на крижаній долівці, загорнутий у чорний кастильський плащ і з сідлом під головою замість подушки, й відчував, що все тіло йому болить. Це був біль не затерплих м’язів, а накопиченої туги й одинокості. Йому набридло никати, наче той вовк, але й домашній затишок був не для нього. Він дістався аж сюди, бо чув поголоску, буцімто на краю світу живе жінка, здатна змінювати напрямок вітру, і йому заманулося побачити її на власні очі. Величезна відстань і небезпеки, що могли чатувати на нього в дорозі, не змусили астурійця відмовитися від свого наміру, і коли він нарешті опинився в шинку й Ермелінда постала перед ним на відстані простягнутої руки, Пабло зрозумів, що ця жінка зроблена з того◦ж твердого металу, що й він сам, тож, коли вже він подолав таку довгу путь, то було◦б безглуздям жити далі без неї. Він умостився в кутку й став уважно придивлятися до жінки, оцінюючи її можливості.

Астурієць мав залізний шлунок і міг з ясними очима вижлуктати чимало склянок Ермеліндового трунку. Він не схотів роздягатися, щоб пограти в ігри, які видалися йому дитячими забавками, проте пізнього вечора, коли надійшов кульмінаційний момент гри в жабу, алкоголь вивітрився у нього з голови і Пабло долучився до гурту чоловіків, які товклися біля крейдяної риски. Ермелінда здавалася йому чарівною та дикою, немов пума. Пабло відчув, як у ньому прокинувся інстинкт мисливця, а непевний біль неприкаяності, що дошкуляв протягом усієї дороги, обернувся на радісне передчуття.

У проміжках між пурханням жовтої нижньої спідниці він бачив перед собою окостуваті ноги в коротких чобітках, стягнуті шлейками під колінами панчохи, пружні м’язи і розумів, що має лише один шанс, аби її завоювати. Пабло приготувався, вперся ногами в підлогу, похитуючись, поки знайшов нарешті вісь свого єства, й гострим, наче лезо ножа, поглядом пройняв жінку, змусивши її заклякнути й відмовитися від своїх акробатичних вихилясів. А◦може, все було не так, і це вона обрала його з-поміж інших, аби обдарувати своїм товариством. Пабло вдивився, випустив із грудей усе повітря, сконцентрувався й за мить кинув монету. Всі бачили, як, зробивши правильну дугу, монета опустилася точнісінько в потрібному місці. Заздрісні оплески й свист увінчали цей подвиг. Контрабандист незворушно поправив пасок, ступив три кроки вперед, узяв жінку за руку й допоміг підвестися, готовий за дві години довести їй, що й вона не зможе обходитися без нього. Він вийшов, майже тягнучи її за собою, а інші залишилися пиячити й дивитися на годинники; аж ось преміальний час сплив, однак ані Ермелінда, ані чужинець не з’явилися. Минули три години, чотири, ціла ніч, уже розвиднілося, дзвони в управлінні кликали на працю, а двері не прочинялися.

Опівдні коханці вийшли з кімнати. Пабло, не дивлячись ні на кого, пішов сідлати свого коня, ще одного для Ермелінди й мулицю для поклажі. Жінка була в брюках і дорожньому жакеті, з прикріпленою до паска повною монет брезентовою сумкою. В◦очах Ермелінди з’явився якийсь новий вираз, а її вікопомні сідниці втішено погойдувалися. Вони ретельно приторочили манатки до хребтів тварин, сіли на коней і рушили. Ермелінда на прощання помахала рукою своїм безутішним шанувальникам і, не озираючись, поїхала голою рівниною слідом за астурійцем Пабло. Вона так ніколи й не повернулася.

Від’їзд Ермелінди спричинив таке замішання, що скотарська компанія, аби втішити працівників, встановила гойдалки, придбала дротики та стріли для стрільби по мішенях і доправила з Лондона гігантську фаянсову жабу, щоб наймити могли вправлятись у влучності, кидаючи в неї монети; але через загальну байдужість ці іграшки зрештою опинилися на терасі управління, де англійці й досі бавляться з ними, щоб побороти надвечірню нудьгу.