Оповідки Еви Луни

Нескінченне життя

Історії бувають різними. Одні народжуються, коли їх розповідають, їхньою сутністю є мова, й доки хтось не викладе їх словами, вони — лише емоція, гра розуму, образ чи невиразний спомин. Інші — довершені, мов яблуко; їх можна повторювати до нескінченності, не боячись спотворити їхній сенс. Деякі історії взяті з життя й оброблені натхненням, деякі народжуються в мить натхнення й стають реальністю, коли їх переповідають. А◦є ще потаємні, сховані в мороці пам’яті історії, — мов у живих організмів, у них ростуть коріння, щупальця, множаться спайки й паразити і з часом вони обертаються на кошмарні сни. Іноді, щоб позбутися якогось химерного спомину, треба розказати його як таку собі оповідку.

Ана й Роберт Блауми постаріли разом, живучи в такому єднанні, що з роками зробилися схожими, немов брат і сестра; обличчя обох виражали поблажливий подив, у них були однакові зморшки, жести, похилі плечі, обоє мали ті самі звички й бажання. Вони розділяли кожен із більшості прожитих днів і стільки років ходили, взявшись за руки, й спали в обнімку, що, якби схотіли, могли◦б опинитися в одному сні. Вони не розлучалися жодного разу, відколи познайомилися півстоліття тому. В◦ті часи Роберт був студентом-медиком і вже тоді відчував прагнення зробити світ чистим і врятувати ближнього, що визначило його життя, а Ана була однією з тих дівчат, які своєю щирістю готові зробити цей світ прекрасним. Вони познайомилися завдяки музиці. Ана була скрипалькою в камерному оркестрі, а Роберт, який походив з родини віртуозів і сам любив грати на фортепіано, не пропускав жодного концерту. Він побачив на сцені дівчину в чорній оксамитовій сукні з мережаним комірцем, яка із заплющеними очима грала на інструменті, й на відстані закохався в неї. Минуло кілька місяців, перш ніж Роберт наважився до неї заговорити, а коли нарешті це сталося, чотирьох фраз було досить, щоб обоє зрозуміли, що їм судилося стати щасливою парою. Війна вибухнула раніше, ніж вони встигли одружитися, й, як тисячам інших нажаханих переслідуваннями євреїв, їм довелося тікати з Європи. Вони сіли на пароплав у голландському порту, не маючи при собі нічого, крім одежі, яка була на них, кількох Робертових книжок й Аниної скрипки. Пароплав бовтався у відкритому морі два роки, бо не міг ввійти в жодну гавань, оскільки держави цієї півкулі не хотіли морочитися з біженцями. Покружлявши в кількох морях, судно опинилося в Карибському. На той час його корпус уже був укритий шкаралупою з черепашок і лишайників, з усіх переборок точилася волога, механізми позеленіли, а члени екіпажу й пасажири — крім Ани та Роберта, яких від розпачу рятувало примарне кохання, — постаріли на двісті років. Змирившись із думкою, що йому доведеться плавати вічно, капітан кинув якір непоказної посудини навпроти берега з ясніючим піском і стрункими пальмами, щоб моряки могли вночі висадитися туди й набрати прісної води для резервуарів. Однак на цьому все й скінчилося. Вдосвіта виснажену плаванням машинерію вже неможливо було пустити в рух на суміші морської води й пороху через відсутність кращого пального. Вранці на катері припливли посадовці з ближчого порту — кілька життєрадісних мулатів у розстебнутих формених кітелях — й відповідно до статуту зажадали, щоб пароплав залишив територіальні води, але, довідавшись про сумну долю мореплавців і жахливий стан судна, дозволили капітанові залишитися на кілька днів, мовляв, може, все якось владнається саме собою, як це вже не раз траплялося. Вночі люди з нещасного пароплава посідали в шлюпки, зійшли на теплий піщаний берег країни, назву якої насилу могли вимовити, й загубилися в п’янких хащах, готові зголити бороди, скинути запліснявіле шмаття й струсити з себе океанські буревії, що обвітрили їхні душі.

Так Ана й Роберт Блауми розпочали емігрантське життя: спершу, щоб якось вижити, працювали робітниками, а згодом, коли призвичаїлися до мінливих правил тутешнього суспільства, пустили коріння, і Робертові вдалося закінчити перерваний війною курс медицини. Молодята харчувалися бананами й кавою, а мешкали в скромному пансіоні, у невеличкій кімнаті, у вікно якої проникало світло вуличного ліхтаря. Вечорами Роберт при такому освітленні навчався, а Ана шила. Потім він сідав біля вікна й дивився на зорі, що витикалися над сусідніми будинками, а вона грала для нього на скрипці старовинні мелодії: так зазвичай завершувався їхній день. Через багато років, коли прізвище Блаум зробилося знаменитим, ті часи їхньої бідності згадувалися в передмовах до книжок і в газетних інтерв’ю як романтична деталь. Їхня доля змінилася, але вони залишалися людьми напрочуд скромними, бо не змогли ані стерти з пам’яті напасті, через які довелося пройти, ані позбутися відчуття непевності вигнанського життя. Вони були одного зросту, світлоокі й міцні. Роберт мав обличчя мудреця, пасма скуйовдженого волосся прикривали йому вуха, він носив круглі окуляри в масивній черепаховій оправі й сірий костюм, який змінював на такий самий, коли Ані набридало латати манжети, й спирався на привезений приятелем із Індії бамбуковий ціпок. Це був неговіркий, напрочуд точний у висловах, як і в усьому іншому, чоловік, який, однак, мав тонке почуття гумору, що врівноважувало його глибокі знання. Учні вважали його найдоброзичливішим з-поміж викладачів. Ана була веселою й довірливою, нездатною уявити чиюсь ницість, а тому й невразливою для неї. Роберт визнавав дивовижну практичність дружини й від самого початку довірив їй прийняття важливих рішень і ведення сімейного бюджету. Ана доглядала чоловіка, мов рідна матір, стригла йому волосся й нігті, дбала про його здоров’я, харчування й сон і завжди була готова прийти на перший його поклик. Бути разом зробилося для них такою життєвою необхідністю, що Ана відмовилася від музичного покликання, через яке мусила часто подорожувати, й грала на скрипці лише вдома. Вона звикла вечорами супроводжувати Роберта до моргу чи університетської бібліотеки, де він щось вивчав упродовж кількох годин. Їм обом подобалися тиша й самотність замкнених приміщень.

Потім вони пішки поверталися порожніми вулицями до свого бідняцького кварталу. Через неконтрольований розвиток міста цей район перетворився на кубло наркоторговців, повій і злодіїв; після заходу сонця сюди не потикалися навіть поліцейські машини, а вони спокійно простували тут удосвіта, і ніхто їх не чіпав. Їх усі знали. Не було такої болячки чи проблеми, щодо якої тутешні мешканці не радилися◦б із Робертом, і жодна дитина в околі не виростала, не скуштувавши печива Ани. Чужакам хтось одразу пояснював, що з сентиментальних міркувань ці старики недоторканні. І додавав, що подружжя Блаумів становить гордість країни, адже сам президент нагородив Роберта, й вони такі шановані люди, що навіть національні гвардійці не турбують їх, коли вдираються сюди на своїх броньованих машинах і одну по одній руйнують оселі.

Я познайомилася з ними наприкінці шістдесятих, коли моя хрещена в нестямі рубонула себе по шиї ножем. Коли ми привезли її до лікарні, кров струміла з неї і ніхто не сподівався, що її вдасться врятувати, але, на наше щастя, Роберт Блаум був там і спокійно заходився пришивати голову на місце. На подив іншим лікарям хрещена очуняла. Впродовж кількох тижнів я сиділа біля її ліжка, поки вона одужувала, і мала не одну нагоду розмовляти з Робертом. Поступово між нами встановилася міцна дружба. Подружжя не мало дітей, і, гадаю, їх Блаумам бракувало, бо з часом вони почали ставитися до мене, мов до рідної дочки. Я часто навідувала їх — майже ніколи ввечері, щоб не наразитися на ризик у тій місцині, — і вони завжди чимось мене пригощали. Мені подобалося допомагати Робертові в саду, а Ані на кухні. Іноді вона брала скрипку й дарувала мені пару годин музики. Вони дали мені ключі від дому і, коли кудись від’їздили, я опікувалася собакою й поливала квіти.

Перші успіхи прийшли до Роберта Блаума рано, попри те що війна пригальмувала його кар’єру. В◦тому віці, коли інші лікарі тільки починають оперувати, він уже мав кілька серйозних публікацій, але слави зажив після виходу книжки про право на спокійну смерть. Його не приваблювала приватна медицина, за винятком випадків, коли йшлося про когось із друзів чи сусідів; він волів працювати в лікарнях для бідняків, де міг прийняти більше хворих і кожного дня взнати щось нове. Тривалі чергування в палатах для помираючих пробудили в Робертові співчуття до цих кволих, підключених до життєдайної апаратури, змушених терпіти уколи й клізми тіл, яким медицина відмовляла в гідній смерті, мотивуючи це тим, що слід за всяку ціну зберігати життя. Він мучився тим, що не лише не може допомогти їм залишити цей світ, а й зобов’язаний проти волі цих нещасних не давати їм померти. Траплялися випадки, коли муки когось із пацієнтів були такими нестерпними, що Роберт ні на мить не міг їх забути. Дружині доводилося його будити, бо він кричав уві сні. Під простирадлом він обіймав Ану, притиснувшись головою до її грудей, сповнений відчаю.

— Чому ти не від’єднаєш трубочки й не полегшиш страждання цього нещасного? Це найбільша милість, яку ти можеш йому зробити. Він так чи так помре, рано чи пізно…

— Я не можу, Ано. Закон дуже простий. Ніхто не має права на життя іншої людини, але для мене це питання сумління.

— Це вже не вперше тебе мучать докори сумління. Ніхто не взнає, це питання однієї-двох хвилин.

Якщо Роберт і вчиняв так колись, про це знала тільки Ана. Його книжка обстоювала думку, що смерть із її одвічними жахами — це лише звільнення від непридатної шкаралупи, тоді як дух долучається до єдиної космічної енергії. Агонія — лише етап подорожі, як і народження, й заслуговує на таке◦ж милосердя. Немає нічого доброго в тому, щоб продовжити тріпотіння тіла після його природної кончини, і лікар повинен полегшити відхід замість сприяти обтяжливій процедурі смерті. Однак рішення не може залежати лише від думки лікарів або милосердя родичів, критерії повинні визначатися законами.

Пропозиція Блаума викликала переполох серед священиків, адвокатів і лікарів. Невдовзі справа вийшла за межі наукових кіл й вихлюпнулася на вулиці; думки розділилися. Вперше хтось порушив цю тему, доти питання смерті замовчувалося, підносилося безсмертя, причому кожен потайки сподівався на вічне життя. Поки дискусія тривала на філософському рівні, Роберт Блаум брав участь у кожному зібранні, обстоюючи свою точку зору, та коли це перетворилося на чергове масове видовище, він поринув у роботу, приголомшений безсоромністю, з якою його теорію використовували в комерційних цілях. Смерть вийшла на перший план, позбавлена найменшої достеменності й перетворена на модне віяння.

Одні газети звинувачували Блаума в заохоченні евтаназії й порівнювали його думки з ідеями нацистів, інші проголосили його святим. Він не зважав на цей ажіотаж і продовжував свої дослідження й роботу в лікарні. Перекладена різними мовами, його книжка поширювалася в інших країнах, де ця тема також викликала бурхливу полеміку. Фотографії Роберта Блаума часто з’являлися в наукових журналах. Того року йому запропонували очолити кафедру на медичному факультеті, і невдовзі серед студентів він зробився улюбленим викладачем. Роберт Блаум не відзначався ні зарозумілістю, ні екзальтованим фанатизмом речника Божественного провидіння, а лише спокійною впевненістю вченого. Що гучнішою була його слава, то більш замкненим робилося життя Блаумів. Їх налякав цей швидкоплинний сплеск слави, і зрештою вони обмежили коло спілкування найближчими друзями.

Широка публіка забула теорію Роберта так само швидко, як вона й поширилася. Закон ніхто не змінив, парламент навіть не обговорював цього питання, однак в академічних і наукових колах престиж лікаря зріс. У наступні тридцять років Блаум вивчив кілька поколінь хірургів, винайшов нові хірургічні препарати й методи, організував систему пересувних консультацій: автомобілі, човни, авіанетки, обладнані всім необхідним для різних випадків — від пологів до всіляких епідемій; вони рухалися по всій країні, надаючи допомогу навіть у найвіддаленіших кутках, куди раніше діставалися тільки місіонери. Він отримав численні премії, впродовж десяти років був ректором університету й два тижні міністром охорони здоров’я — цього часу Робертові вистачило, щоб зібрати докази корупції й розбазарювання коштів з боку адміністрації й подати їх президентові, якому не залишалося нічого іншого, як відправити його у відставку, бо не можна було стрясати підвалини влади на догоду якомусь ідеалістові. В◦ці десятиліття Блаум і далі досліджував помираючих. Він надрукував чимало статей про обов’язок казати тяжкохворим правду, щоб ті мали час підготувати душу й не були захоплені смертю зненацька, а також про належну повагу до самогубців і способи урвати життя без болю й зайвих страждань.

Про Блаума знову заговорили на вулицях після публікації його останньої книжки, яка не лише піддавала сумніву засади традиційної науки, а й викликала хвилю сподівань по всій країні. За багато років роботи в лікарнях Роберт мав справи з незліченною кількістю хворих на рак і спостеріг, що одні з них були подолані смертю, а тим часом інші — до яких застосовувалися ті◦ж самі методи лікування — вижили. В◦книжці Роберт спробував окреслити зв’язок між раком і душевним станом хворого й стверджував, що сум і самотність збільшують кількість зловісних клітин, бо в пригніченому стані захисні функції організму слабнуть, і навпаки — потяг до життя спонукає організм боротися з недугою. Отже, пояснював він, лікування не повинно обмежуватися хірургією, хіміотерапією чи медичними препаратами, спрямованими лише проти фізичних проявів хвороби, а й покликано дбати передусім про душевний стан пацієнта. В◦останній главі обстоювалася думка, що найбільшу присутність духу виявляють щасливі в шлюбі або оточені іншими виявами ніжності хворі, бо любов має більшу життєдайну силу, ніж найдієвіші ліки.

Преса одразу вловила фантастичні можливості цієї теорії й вклала у вуста Блаума речі, яких той ніколи не казав. Якщо минулого разу неймовірний галас спричинила смерть, то тепер новиною зробилося інше природне явище. Любові надавалися властивості філософського каменю, й мовилося, що вона здатна вилікувати будь-які хвороби. Всі розводилися про книжку, але мало хто її читав. Просте припущення, нібито любов може бути корисною для здоров’я, ускладнювалося мірою того, як їй хотіли надати чи її хотіли позбавити певних якостей, аж поки первісна ідея Блаума загубилася в плутанині абсурдних думок, викликавши замішання в суспільстві. Не бракувало пройдисвітів, які намагалися одержати з цього зиск, експлуатуючи поняття любові, мовби це вони її винайшли. Набули поширення нові езотеричні секти, школи з психології, курси для початківців, клуби одинаків, надійне приворотне зілля, разючі парфуми й безліч дурисвітів, які за допомогою гральних карт і скляних кульок продавали почуття за чотири сентаво[13]. Щойно з’ясувалося, що Ана й Роберт Блауми — зворушливе старе подружжя, яке довго жило разом і зберегло фізичну силу, ясний розум і давню прив’язаність, з них зробили живий приклад. Окрім науковців, які до знемоги студіювали книжку, єдиними, хто читали її не заради пошуку сенсацій, були хворі на рак, однак для них надія на остаточне зцілення виявилася кепським жартом, бо насправді ніхто не міг підказати їм, де й як запобігти чиєїсь любові, а тим паче її зберегти. Хоча, можливо, ідеї Блаума не бракувало логіки, на практиці вона була непридатною.

Скандал набув обертів, і Роберт знітився, але Ана нагадала йому перебіг минулих подій і переконала, що слід трохи зачекати, бо метушня не триватиме довго. Так воно й сталося. Подружжя Блаумів не було в місті, коли галас ущух. Пославшись на втому й вік, який змушує вести спокійне життя, Роберт залишив роботу в лікарні й університеті. Однак він не міг уникнути слави, в його домі завжди товклися хворі, журналісти, студенти, викладачі й просто цікаві. Він сказав мені, що потребує тиші, бо збирається написати нову книжку, і я допомогла йому в пошуках житла, оскільки Роберт хотів оселитися в якійсь глушині. Ми знайшли господу в Ла Колонії, химерному, втиснутому в тропічне узгір’я селищі. Це була точнісінька копія баварської осади дев’ятнадцятого століття, архітектурне сум’яття пофарбованих дерев’яних будиночків, годинників із зозулею, вазонів із геранню й написаних готичними літерами оголошень; там мешкало плем’я світловолосих людей, у тих самих тірольських уборах і таких◦же рум’яних, як їхні пращури, що емігрували колись до чорної сельви. Хоча Ла Колонія вже тоді приваблювала туристів не менше, ніж зараз, Робертові вдалося винайняти будиночок на одвороті, куди у вихідні не потикалися людські товпища. Блауми попросили мене вести їхні справи в столиці, я одержувала їхні пенсії, рахунки й пошту. Спершу я часто навідувала їх, але невдовзі завважила, що в моїй присутності вони поводяться дещо вимушено й приймають мене не так тепло, як доти. Певна річ, у мене й на думці не було, що вони налаштовані проти мене, я завжди користувалася їхньою довірою й повагою, тож вирішила, що вони просто воліють бути на самоті, й надалі спілкувалася з ними переважно телефоном або листовно.

Коли Роберт Блаум зателефонував мені востаннє, ми вже не бачилися майже рік. Я мало розмовляла з ним, зате подовгу говорила з Аною. Переповідала їй новини, а вона розказувала про своє минуле, яке, здавалося, ставало для неї дедалі виразнішим, начеб усі спомини зробилися часткою теперішнього її існування серед навколишньої тиші. Часом вона передавала мені з оказією вівсяне печиво, яке пекла для мене, й вузлики з лавандою, щоб напахати шафу. Останніми місяцями Ана надсилала також зворушливі презенти: хустку, яку чоловік подарував їй багато років тому, фотографії, на яких вона була ще зовсім молодою, старовинну шпильку. Мабуть, усі ці обставини, а також бажання тримати мене на віддалі й те, що Роберт уникав розмов про майбутню книжку, мали◦б наштовхнути мене на розгадку, але я й гадки не мала, що насправді відбувається в їхньому будиночку в горах. Згодом, прочитавши щоденник Ани, довідалася, що Роберт так і не написав жодного рядка. Весь той час він присвятив коханій жінці, але це не змогло відвернути плину подій.

Поїздка до Ла Колонії у вихідні — це таке собі паломництво на автівках із перегрітими моторами, що рухаються черепашачою ходою, але в інші дні — а надто в сезон дощів — подорож нагадує самотню прогулянку звивистою дорогою, що пролягає через узгір’я, несподівані прірви й зарості пальм і цукрової тростини. Того дня між пагорбами позависали хмари і краєвид, здавалося, був ватяним. Дощ змусив замовкнути птахів, чулися тільки удари крапель об скло. На підйомі повітря зробилося свіжим, я вздріла грозову хмару й мовби потрапила в інший клімат. Раптом на закруті дороги забовваніло те селище німецького штибу з покатими покрівлями, наче розрахованими на снігопади, яких тут зроду не було й не буде. Щоб дістатися до оселі Блаумів, я мусила перетнути з краю в край селище, вулиці якого о цій порі були порожніми. Їхній будиночок, як і решта, був із темної деревини, з різьбленим піддашком й мережаними фіранками; перед ним квітнув добре доглянутий сад, а позаду виднівся невеличкий город, де росли суниці. В◦кронах дерев свистів холодний вітер, проте диму над комином я не завважила. Собака, який багато років супроводжував їх, лежав на ґанку й не ворухнувся, коли я його покликала, лише підвів голову й глянув, не махнувши хвостом, ніби не впізнав, але пішов за мною, коли я прочинила незамкнені двері й переступила поріг. Я помацала стіну, шукаючи вимикач, і запалила світло. В◦домі панував порядок, у вазах, сповнюючи повітря свіжістю, стояли свіжі гілки евкаліпту. Я перетнула вітальню винайнятого дому, де, крім стосів книжок і скрипки, не було видимих слідів присутності Блаумів, і мене здивувало, що за півтора роки мої друзі не надали житлу жодних ознак свого перебування.

Я піднялася сходами на мансарду, де була розташована головна спальня — просторе приміщення з високою стелею на необтесаних бантинах, побляклими шпалерами й меблями у прованському стилі. Лампа на нічному столику освітлювала ліжко, на якому лежала Ана в синій шовковій сукні й кораловому намисті, яке я стільки разів бачила на ній. Лице небіжчиці мало той самий вираз невинності, що й на зробленій давним-давно весільній фотографії; капітан пароплава пошлюбив її з Робертом у сімдесяти милях од берега того чудового надвечір’я, коли летючі рибки вистрибували з моря, провіщаючи біженцям, що обіцяна земля вже близько. Собака, що супроводив мене, скулився в кутку й тихенько завив.

На нічному столику, поряд із недоплетеним мереживом і щоденником Ани я вгледіла адресовану мені записку Роберта, в якій той просив, аби я подбала про собаку й поховала їх в одній труні на цвинтарі цього казкового селища. Вони вирішили померти разом, бо в неї була остання стадія раку, і воліли здійснити подорож до наступного етапу, взявшись за руки, як це робили завжди, щоб у ту блискавичну мить, коли відлітає душа, не загубити одне одного десь у просторах Всесвіту.

Я оббігла дім у пошуках Роберта. Знайшла його в невеличкій кімнаті за кухнею, що правила йому за кабінет: він сидів, похиливши голову на руки, перед письмовим столом світлого дерева й плакав. На столі лежав шприц, яким Роберт зробив ін’єкцію отрути дружині і в який встиг набрати свою дозу. Я погладила його потилицю, він підвів очі й довго дивився на мене. Мабуть, він хотів позбавити Ану смертних мук і підготував їхній відхід таким чином, аби ніщо не порушило спокій цієї миті: прибрав помешкання, зрізав гілки для ваз, одягнув і причесав дружину, а коли все було готово, зробив їй укол. Втішаючи її обітницею, що невдовзі приєднається до неї, ліг поруч та обійняв її, щоб упевнитися, що вона померла. Потім знову наповнив шприц, засукав рукав сорочки й намацав вену, однак не зміг зробити все, як спланував. Тоді він зателефонував мені.

— Я не можу цього зробити, Ево. І тільки тебе можу попросити про це… Будь ласка, допоможи мені померти.